Корпоративні стратегії здійснення закордонних операцій

Специфічними стратегіями, характерними для міжнародних корпорацій, є стратегії, пов’язані з вибором форм здійснення операцій за кордоном. До них належать: стратегія створення нових підрозділів (дочірнє або спільне підприємство); ліцензування; франчайзинг; експорт; офшорне виробництво.

Під час вибору форми здійснення операцій за кордоном міжнародна корпорація враховує такі чинники:

1. Правове середовище країни, в якій передбачається розгор­нути діяльність, має першочергове значення.

2. Розмір витрат на впровадження та підтримання вироб­ництва за кордоном, відкриття філіалу чи представництва в інших країнах може стати дуже важливим під час вибору фор­ми діяльності. Якщо такі витрати значні, то для міжнародної корпорації вигідніше відмовитися від 100%-ї власності і скори­статися послугами сторонніх організацій.

3. Наявність альтернатив безпосередньо пов’язана з попереднім чинником. Якщо в країні немає підприємств, які б могли стати вигідними стратегічними партнерами міжнародної корпорації, то їй доводиться діяти самостійно, не спираючись на конкурентні переваги інших фірм.

4. Досвід компанії. В міру зростання міжнародного досвіду компанії схильні самостійно здійснювати операції за кордоном, тоді як брак досвіду змушує шукати підтримки у місцевих фірм.

5. Висока конкуренція на ринку змушує компанію обирати не той варіант, який є найбільш ефективним для неї з урахуванням всіх внутрішніх чинників, а який дозволить їй випере­дити конкурентів.

6. На зовнішніх ринках корпорації стикаються з різномані­тними ризиками, але найнебезпечнішими з них є ті, що загро­жують іноземним активам та прибуткам, які виникають за кор­доном. Тому керівництво прагне мінімізувати вартість іноземних активів, тобто діяти за допомогою активів фірм-партнерів. Одним із способів мінімізації ризику є диференціація закордонних активів, що дозволяє зменшити негативні наслідки потрясінь в одній із країн.

7. Аналітики вважають, що втрата контролю над гнучкістю бізнесу, доходами і поведінкою у конкурентному середовищі – це найважливіша складова, що впливає на вибір того чи іншо­го режиму міжнародних операцій.

8. Складність технології. Із зростанням складності технології, що використовується під час виробництва, збільшується вірогідність того, що компанія здійснить експансію в інші краї­ни шляхом створення власного підприємства, а не укладання угоди із закордонною фірмою на виробництво продукції від свого імені.

9. Присутність корпорації у країні адаптує її до місцевих умов і зменшує потребу в іноземному партнері, при цьому для ком­паній, що виробляють різну продукцію, значення має, наскільки продукція, яка вже виробляється, відрізняється від продукції, виробництво якої планується. Якщо ця різниця досить значна, то розглядаються альтернативні варіанти: «власне виробницт­во – придбання у сторонньої фірми».

10. Схожість з країною базування за такими параметрами, як мова, культура, менталітет та інші, збільшує вірогідність самостійного здійснення операцій за кордоном, оскільки тоді вихід на ринок не вимагатиме значних зусиль.

Під час реалізації стратегії створення нових підрозділів за кордоном виникає необхідність вибору форми власності: повне володіння (дочірнє підприємство) або спільне підприємство. Вибір тієї чи іншої форми власності залежить від того, що саме є пріоритетним для міжнародної корпорації – уникнення ри­зиків чи повний контроль над іноземним підрозділом.

У разі створення дочірнього підприємства міжнародна ком­панія має повний контроль над діяльністю іноземного підприє­мства і отримує прибуток в повному розмірі. Розмір розподі­леного прибутку та особливості реінвестування визначає головна компанія. Створення дочірнього підприємства має також певні недоліки, до яких можна віднести:

• комерційні та фінансові ризики повністю несе власник;

• ресурси, які могли бути вкладені НДДКР, чи географічне розширення діяльності відволікаються на володіння даним підрозділом;

• зростає тиск з боку уряду приймаючої держави.

Створення спільного підприємства базується на угоді, згідно з якою два або більше партнерів володіють і керують закордон­ним підприємством, яке розташоване в країні одного із парт­нерів. Основна причина створення спільних підприємств поля­гає у посиленні ефекту синергії від взаємодії активів кількох організацій в різних країнах.

Стратегія створення спільного підприємства за кордоном передбачає, що деякі аспекти діяльності з виробництва та збу­ту поділяються з іноземною компанією з метою об’єднати досвід, зв’язки і розділити затрати. Спільні підприємства можуть функціонувати на умовах ліцензування, виробництва, управлін­ня за контрактами або спільного володіння.

Ліцензування використовується, якщо міжнародна корпора­ція не може або не бажає самостійно здійснювати виробницт­во у певній країні. Ліцензія – це дозвіл на передавання фізич­ними або юридичними особами (ліцензіарами) прав на використання винаходу, промислового зразка, що їм належать, іншим фізичним чи юридичним особам (ліцензіатам).

У міжнародній практиці торгівлі є дві групи ліцензій: чисті та супровідні. Чисті ліцензії є об’єктом ліцензійних угод, основ­ний зміст яких полягає у передачі прав на предмет винаходу чи «ноу-хау». Супровідні ліцензії входять до складу загальних угод про постачання продукції, найчастіше всього комплектного об­ладнання, при цьому окремі ліцензійні угоди не укладаються.

Існують три різновиди ліцензійних угод: угода про просту ліцензію, угода про виключну ліцензію, угода про повну ліцензію.

Угода про просту ліцензію не обмежує права ліцензіарів продавати аналогічні ліцензії іншим ліцензіарам, самостійно виробляти продукцію на її основі та збувати її на тій самій те­риторії. Цей вид ліцензійної угоди не дуже вигідний для ліцензіата, тому міжнародна корпорація продає її дешевше за інші.

Угода про виключну ліцензію надає ліцензіату монопольне право на її використання, в тому числі на перепродаж особам в межах обумовленої території. Ліцензіар не має права продавати ту саму ліцензію на узгодженій території, а також виробляти продукцію на її основі на тій самій території. Це найбільш роз­повсюджений у міжнародній торгівлі вид ліцензійної угоди – міжнародна корпорація продає ліцензії місцевим фірмам в кожній країні, в якій ускладнена її діяльність в інших формах. Для ліцензіара виключна ліцензія звичайно удвічі дорожча за просту ліцензію.

Під час продажу повної ліцензії ліцензіар повністю втрачає права на винахід. Міжнародна корпорація йде на такий вид ліцензування у разі, якщо винахід, отриманий під час наукових досліджень, не відповідає основним напрямкам діяльності ком­панії.

Ліцензії продаються в основному міжнародними корпораці­ями США, а також Великої Британії, Японії, Німеччини, Арген­тини, Бразилії.

Франчайзинг – це ділова угода, за якою одна сторона дозво­ляє іншій проводити діяльність, використовуючи її товарний знак, логотип, продукцію, а також методи ведення операцій в обмін на винагороду. За допомогою франчайзинга франшизер (продавець) надає постійну допомогу франшизі (покупцю) в його бізнесі, в ба­гатьох випадках франшизер бере на себе і функцію постачання (Hilton, McDonalds та ін.).

Використання франчайзингу позбавляє експортера можли­вості продавати на узгодженій території самостійно або за до­помогою інших посередників товари, ідентичні зазначеним в угоді. Такі угоди завжди містять певну долю ризику постраж­дати від недобропорядності або незацікавленості посередника у збуті товарів. Також до перебігу терміну угоди експортер не може вийти на ринок у потрібному для нього обсязі, в той же час сплачуючи винагороду монопольному посереднику, що працює неефективно. Для уникнення такої ситуації, експортер вказує в угоді обов’язковий обсяг продажу за певний період.

Найбільш розповсюджена схема франчайзинга (більше 60% випадків) полягає у тому, що франшизер передає права на свою торгову марку місцевій організації в обраній країні. Потім ос­новний покупець відкриває власну торгову мережу через суб­франшиз. Приблизно у 20% випадків діє схема проникнення франшизерів безпосередньо через франшиз за кордоном. Така схема може ускладнюватися недостатньою поінформованістю місцевих ринків про торгову марку франшизера. Зростання довіри потенціальних франшиз досягається в результаті відкриття торгових точок у сусідніх країнах.

У разі експортної діяльності компанія виходить на міжна­родні ринки шляхом прямого продажу через власний торгівельний персонал або опосередковано – через іноземних агентів. У першому випадку фірма розміщує свій торговий персонал в на­ціональному офісі або у відділеннях по країні. Цей метод широ­ко використовується тоді, якщо легко встановити групи спожи­вачів і якщо ринок країни вже знайомий з продукцією компанії. Якщо визначення споживачів є складним, компанія має обмежені ресурси, або місцеві звичаї дуже унікальні, застосовується опо­середкований збут.

Офшорне виробництво означає, що одна або декілька стадій виробничого процесу розміщуються за кордоном для зменшення затрат.

Існує багато способів організації офшорного виробництва й наступного збуту.

1. Вихід з продукцією, що випускаються на одному підприємстві, на декілька ринків світу. Ця система є вигідною у випадку, коли ємність кожного окремого ринку є незначною і досягти ефекту масштабу можна лише за умови виробництва на одному великому підприємстві.

2. У разі, якщо міжнародна компанія діє на великих ринках, що відрізняються один від одного, вона надає перевагу створенню власних виробничих підприємств на кожному або майже кожному ринку збуту. Це дозволяє зменшити затрати на транспортування та митне обслуговування.

3. Якщо міжнародна корпорація є широко диверсифікованою, підприємства використовують декілька виробничих процесів, то раціоналізація управління полягає в створенні підприємств за технологічною або продуктовою ознакою. Кожне спеціалізоване підприємство при цьому обслуговує всі ринки.

4. Існує також варіант, коли підприємства, які виробляють комплектуючі, здійснюють виробничий взаємообмін, а потім збирають готову продукцію для постачання на місцеві ринки.