3. Висновок

Отже, О. Конт став засновником не лише нової науки, але й справжнього соціологічного підходу до аналізу соціальних явищ і процесів. З появою праць О. Конта соціальна теорія набуває інституціонального статусу, одержує права громадянства в науковому світі.

-----основні соціологічні погляди Дюргейма

В історії соціології Е. Дюркгейм (1858-1917) представляє нову і важливу главу в її розвитку. Це обумовлено тим, що він практично першим спробував теоретично обгрунтувати і виділити специфічний предмет наукового вивчення соціології - «соціальну сферу». Ним розроблені методологія та методи соціологічних досліджень. Цьому, зокрема, присвячена його робота «Правила соціологічного методу» (1895 р.) у російській перекладі «Метод соціології» (1899 р.). Що дозволило підвести під соціологічну науку базу емпіричних дослі-• джень і акцентувати увагу на її прикладному характері. Про це говорить його фундаментальна праця «Самогубство. Соціологічний етюд »(1897 р.), російський переклад якого здійснено в 1912 р.  Дюркгейм був переконаним раціоналістом, а раціоналізм слід розглядати як французьку національну традицію, яка сходить до Декарта (1596-1650).  Соціальна проблема для Дюркгейма не стільки економічна, скільки моральна, і в цьому питанні він дуже далекий від марксистського розуміння соціалізму. Сутність соціалізму Дюркгейм вбачає не у ставленні до власності і навіть не в плануванні. Соціалізм Дюркгейма - це, по суті справи, «соціалізм» Конта, який резюмував його в двох ключових словах: організація та моралізація. Соціалізм є кращу, тобто більш усвідомлену організацію колективного життя, мета і наслідок якої інтеграція індивідів у соціальних спільнотах, наділених моральним авторитетом і тому здатних виконувати виховну функцію.  Таким чином, Дюркгейму було притаманне широке тлумачення соціалізму і він вважав, що для його розуміння потрібно дослідити всі його різновиди. Він визначав соціалізм так: «Соціалізм - це тенденція до швидкого чи поступового переходу економічних функцій з дифузного стану, в якому вони перебувають до організованого стану. Це також можна сказати, прагнення до більш-менш повної соціалізації економічних сил »[6].  2.2. «Соціологізм» Е. Дюркгейма як методологія наукового дослідження суспільства  В якості узагальнюючого поняття, яке виражає основні принципи теорії та методології соціології Дюркгейма, виступає поняття «соціологізм», хоча, природно, воно не охоплює і не вичерпує всього різноманіття ідей Дюркгейма.  За Дюркгейма, соціальна реальність включена в загальний універсальний природний порядок, і вона так само грунтовна, а головне «реальна», як і інші види реальності (біологічна, психологічна, економічна), а тому, як і останні, розвивається відповідно до певних законів [7].  Суспільство - реальність особливого роду, яка не зводиться до інших її видів. І тут слід підкреслити одну основоположну ідею, яка пронизує всі наукова творчість Дюркгейма.  Мова в даному випадку йде про безумовне визнання автономії соціальної реальності, і, перш за все, по відношенню до індивідуальної, біопсіхіческой реальності, яка втілена в окремих індивідах. Відмінності індивіда і суспільства виступають у нього у вигляді дихотомічних пар, у яких так чи інакше втілюється (виражається) різнорідність цих реальностей. Наприклад, «індивідуальні факти», «індивідуальні уявлення - колективні уявлення», «індивідуальна свідомість - колективнасвідомість» і ін  У всякій теорії суспільства, теорії соціології явно чи не явно присутній теорія людини, вона (теорія соціології) так чи інакше базується на філософській антропології. І в цьому Плані людина для Дюркгейма - це подвійна реальність, в якій співіснують, взаємодіють і протистоять одна одній дві сутності: соціальна й індивідуальна. Ці два начала людської природи також виступають у Дюркгейма в різноманітних дихотоміях, зокрема:  а) фактори, загальні для даного суспільства або групи, і характерні для одного або декількох індивідів;  б) фактори, специфічні для суспільства, і що виділяються і постуліруемое характеристики людської природи;  в) свідомість і поведінку асоційованих індивідів, з одного боку, та ізольованих індивідів - з іншого і т. д.  З онтологічного аспекту дюркгеймовского «соціологізму» витікали відповідні методологічні принципи пізнання соціальної реальності. Ці принципи були симетричні його онтологічної позиції.  Дюркгейм дотримувався принципу, відповідно до якого соціальні факти повинні пояснюватися іншими соціальними фактами. Разом з тим він виходив за рамки цього методологічного принципу.  Предмет соціології, відповідно до Дюркгейма, - соціальні факти, які характеризуються двома основними ознаками:  1. вони існують поза індивіда;  2. чинять на нього примусове вплив.  Його соціологія поділялася на три основні сфери: соціальну морфологію, соціальну фізіологію і загальну соціологію, які відображали в певній мірі його погляди на призначення тих чи інших сфер соціального життя.  Соціальна морфологія аналогічна анатомії, вона досліджує «субстрат» суспільства, його структуру, матеріальну форму. У її сферу входить вивчення географічної основи життя народів у зв'язку з соціальною організацією, а також народонаселення, його обсягу, щільності, розподілу по території.  Соціальна фізіологія, яка досліджує «життєві прояви суспільств» охоплює ряд приватних соціальних наук. Вона включає в себе:  1) соціологію релігії;  2) соціологію моралі;  3) юридичну соціологію;  4) економічну соціологію;  5) лінгвістичну соціологію;  6) естетичну соціологію [8].  Загальна соціологія подібно загальної біології здійснює теоретичний синтез і встановлює найбільш загальні закони. Ця структура відображає загальний задум будови соціологічної науки, висловлений Контом, тобто можна спостерігати спадкоємність підходів, яка зберігалася тривалий час у французькій соціології.  Укладаючи цей розділ соціологічного вчення Дюркгейма, слід підкреслити плідність ряду положень його концепції «соціологізму» на тому історичному періоді розвитку соціології. Серед них можна назвати такі: визнання суспільства самостійної об'єктивною реальністю по відношенню до складових його індивідів; розгляд впливу соціального середовища на індивідуальну свідомість і поведінку, а також обгрунтування соціальної природи моралі, релігії і самого процесу пізнання. Але не слід упускати з уваги і крайнощі його «соціологізму», який призводив до того, що фактично сама соціальна реальність виявлялася існуючої як зовнішньо-індивідуальна і надиндивидуальная реальність. На це вказували багато сучасників Дюркгейма.  2.3. Ідея соціальної солідарності  Центральної соціологічної ідеєю, яка практично проходить через усю творчість Дюркгейма, є ідея суспільної солідарності. Її рішення пов'язане, перш за все, звідповіддю на питання: «Які ті зв'язки, які об'єднують людей один з одним?» Дана проблема розглядається Дюркгеймом у роботі «Про поділ суспільної праці» (1893 р.). 

У поясненні цієї проблеми Дюркгейм відштовхується від типової для соціології 19 століття ідеї двох типів суспільства: традиційне і сучасне. Звідси він виділяє два типи соціальної солідарності. По-перше, механічну солідарність, яка була типова для традиційного, архаїчного суспільства і грунтувалася на нерозвиненості та схожості складових суспільство людей. Індивід у такому суспільстві не належить сам собі, а колективна свідомість майже цілком покриває індивідуальні особливості, тобто відсутня власне «Я» - «Я це тільки МИ». Як відомо, соціальне примус виражалося тут в строгих репресивних законах, що карають за найменше відхилення від норм колективної поведінки [9].  По-друге, органічну солідарність, яка породжується поділом суспільної праці і яка заснована не на схожості, а на відмінності індивідів. І якщо механічна солідарність передбачає поглинання індивіда колективом, то органічна солідарність, навпаки, передбачає розвиток особистості. Саме завдяки розподілу праці індивід усвідомлює свою залежність від суспільства, яка раніше підтримувалася репресивними заходами. Як підкреслював Е. Дюркгейм, «оскільки розподіл праці стає важливим джерелом соціальної солідарності, то вона (поділ праці) разом з цим стає підставою морального порядку». Тому перехід від механічної солідарності до органічної він вважає не тільки історичним законом, а й головним показником прогресу.  Розглядаючи солідарність як вищий моральний принцип, вищу універсальну цінність, Дюркгейм визнавав моральним і розподіл праці. Однак не можна не помітити, що суспільство, в якому домінує органічна солідарність, створює умови для розквіту індивідуалізму. Разом з тим, в суспільстві, де поважаєтьсяособистість для підтримання мирного співіснування диференційованих індивідів необхідні спільні цінності і важливо надати колективної свідомості достатній авторитет і досить широкий зміст.  Тим не менш, будь-яке сучасне суспільство, в якому панує органічна солідарність, загрожує небезпекою роз'єднання і аномалії. Дюркгейм бачив наявність соціальних проблем і конфліктів. Однак він вважав їх просто відхиленням від норми, викликаним недостатньою отрегулірованностью відносин між головними класами суспільства. У цьому плані Дюркгейм розвивав ідею створення професійних корпорацій як нових органів громадської солідарності. Вони повинні, за його задумом, виконувати широке коло суспільних функцій - від виробничих до морально-культурних, виробляти та впроваджувати в життя нові форми, які будуть регулювати відносини між людьми, і сприяти розвитку особистості. 

-----основні соціологічні погляди Вебера

ебер вважав, що абстрагуватися від того, що людина є істота свідома, не може ні історик, ні соціолог, ні економіст. Але керуватися при вивченні соціального життя методом безпосереднього вживання, інтуїції Вебер рішуче відмовлявся. Бо було ясно, що результат подібного способу вивчення не має загальзначимість, він занадто суб'єктивний [10].  За Вебером, замість того, щоб досліджувати світ переживань історика, необхідно вивчати логіку утворення тих понять, якими при цьому оперує історик.  Логічно виникає питання: якщо основу науки складають поняття, за допомогою яких узагальнюється різноманіття емпіричного світу, то який принцип утворення, а головне критерій істинності культурно-історичних понять? Тим більше, що на відміну від природничих наук, які мають на меті встановлення загального закону, культурно-історичні ставлять метою пізнання приватного, індивідуального. Тобто ще раз ставимо питання, яким чином можливе логічне, загальнозначуще пізнання індивідуального, де критерій виділення головного - в індивідуальному?  Таким критерієм, за Вебером, є «віднесення до цінності». Завдяки «віднесенню до цінності» утримуються саме ті моменти з неозорого різноманіття емпіричних даних, які мають значення з точки зору певної цінності. Отже, за Вебером, «віднесення до цінності» є тим актом, який конституює загальнозначуще судження. 

3.2. Теорія «соціальної дії»  Целерациональное дія не є якийсь загальний тип дії, навпаки, він навіть, за Вебером, не є переважаючим в емпіричній реальності. Целерациональное дія - цеідеальний тип, а не емпіричне узагальнення. Саме целерациональное дію є найбільш «робочий» соціологічний ідеальний тип, за допомогою якого проводяться основні дослідження веберовской соціології [11].  У якості необхідної передумови соціології Вебер ставить окремого раціонально (осмислено) діючого індивіда. Згідно Веберу, суспільні інститути - право, держава, релігія і т. д. - повинні вивчатися соціологією в тій формі, в якій вони стають значущими для окремих індивідів, у якій останні реально орієнтовані на них у своїх діях. Він заперечував ідею, що суспільство «перше» складових його індивідів, і «вимагав» виходити в соціології з дії окремих людей. У цьому зв'язку можна говорити про методологічному індивідуалізмі Вебера.  Наявність суб'єктивного сенсу і орієнтація на інших - два необхідні ознаки «соціальної дії» та його розуміння предмета соціології.  Перераховуючи можливі види соціальної дії, Вебер вказує чотири: целерациональное; ціннісно-раціональне; афективний; традиційне. 

----основні соціологічні погляди Спенсера

Найбільш повно і широко ідеї, пов'язані з натуралістичною (органічної) концепцією представлені і розвинені в працях англійського соціолога Герберта Спенсера (1820-1903).  Г. Спенсер поділяв основний погляд Конта, за яким соціологія, що примикає до біології, складає з нею фізику організованих тіл і розглядає суспільство як свого роду організм. Однак Спенсер поміщає між біологією і соціологією психологію, але це не справило помітного впливу на його уявлення про суспільство. Спенсер був не згоден з ідеєю Конта про те, що весь соціальний механізм спочиває на думках і що ідеї керують світом, вносять у світ перевороти. Спенсер вважав, що «світ керується і змінюється через почуття, для яких ідеї служать тільки керівниками. Соціальний організм покоїться в кінці кінців не на думках, але майже цілком на характерах »[1].  Таким чином, Спенсер стоїть за психологічне пояснення «соціального механізму», хоча це і не зв'язується з його аналогією товариства з біологічним організмом. Спроба пояснити явища, що відбуваються в суспільному житті, біологічними аналогіями багато в чому пов'язана з теорією Дарвіна. З'явившись у середині 19 століття, вона справила сильний вплив на соціологію, породивши різні биологизаторские соціологічні концепції, в тому числі і соціал-дарвіністів. Суть останніх полягала в тому, що їх автори переносили на суспільство і доводили до логічного кінця принципи природного відбору та боротьби за існування, вбачаючи в них універсальну модель еволюційного процесу.  Особливо цінним для розуміння походження багатьох соціальних інститутів, вивчення суспільства стало застосування еволюційної теорії. Еволюційний підхід до суспільства важливий тим, що кожне явище вивчається в його розвитку. Переворот, здійснений в біології еволюційною теорією Дарвіна і сприйнятий багатьма соціологами, значно посилив історико-порівняльний метод вивчення культурних та соціальних форм життя [2].  Перший соціологічна праця Спенсера «Соціальна статика» вийшов в 1850 р. У 60-90-ті роки Спенсер, створюючи систему синтетичної філософії, намагався об'єднати всі теоретичні науки того часу. У ці роки були написані: «Основні начала», «Підстави психології», «Підстави біології», «Підстави соціології», «Підстави етики», «Підстави соціології» були попередньо самостійної книгою «Соціологія як предмет вивчення».  Свої соціологічні погляди Спенсер, подібно Конту, виводив шляхом дедукції з філософських принципів. Хоча Спенсер ставився до Конту вельми критично, але все ж вважав, що французький мислитель в розумінні соціальних явищ значно перевершував всі старі підходи і називав його філософію «задумом, повним величі.