§ 2. Суб'єкти конституційного права. Відповідальність за нормами конституційного права _

Врегульовані нормами конституційного права, державно-політичні відносини владарювання набувають характеру державно-правових відносин, або конституційних правових відносин. Учасниками (сторонами) цих правовідносин висту¬пають суб'єкти конституційного права.

Однією з особливостей галузі конституційного права є пра¬восуб'єктність держави загалом. Держава виступає учасником конституційно-правових відносин, пов'язаних з громадянством, які, по суті, відображають її суверенітет. Це стосується і участі держави в конституційно-правових відносинах у сфері судочин¬ства, насамперед кримінального. Державні органи і посадо¬ві особи, здійснюючи свої повноваження, виступають у таких правовідносинах не як самостійні учасники, а як представники держави.

Визнання держави учасником конституційно-правових від¬носин означає, що вона приймає на себе юридичну відповідаль¬ність за рішення органів і посадових осіб, які її представляють.

Суб'єктами конституційного права насамперед є державні органи і посадові особи. До державних органів у даному випадку віднесені й місцеві органи, що по суті здійснюють державне управління (органи місцевого самоврядування), хоча останні в окремих країнах формально не належать до державного меха¬нізму. Серед державних органів виділяються вищі органи дер¬жави.

Конституційну правосуб'єктність мають не лише вищі орга¬ни держави, а й структурні елементи деяких із них. Це палати парламентів, комітети і комісії палат (парламентів) тощо. Вони діють у межах компетенції відповідних державних органів, але здійснюють, як правило, визначені окремо власні повноваження. У такий же спосіб визначаються і характеризуються повнова¬ження посадових осіб державних органів.

Проте посадові особи можуть мати статус, безпосередньо не пов'язаний зі статусом державного органу. На відміну від адмі¬ністративного права, де посадова особа практично завжди є час¬тиною структури конкретного державного органу, в конститу¬ційному праві поняття посадової особи має ширше значення. Посадовими особами є судді судів загальної юрисдикції, але во¬ни є посадовими особами держави, а не відповідних судів. У тео¬рії і практиці конституціоналізму як найвищу посадову особу держави визнають президента.

Особливою природою характеризується правосуб'єктність депутатів (членів парламенту). Вихідне значення має те, що депутати не є посадовими особами парламенту, і зв'язки між ними та парламентом принципово відмінні від зв'язків між ін¬шими державними органами та їх посадовими особами.

Посадова особа будь-якого іншого державного органу не має власних повноважень, які б існували поза компетенцією (пов¬новаженнями) відповідного органу. Більш того, повноваження посадової особи нерідко юридично не виокремлені поміж пов¬новаженнями органу, і посадова особа виглядає його фактич¬ним представником. Зв'язки між депутатом і парламентом багато в чому є протилежними. Це зумовлено смислом представниць¬кого мандата, який належить окремому депутату, а не парламен¬ту в цілому.

Парламент визнається представницьким органом не тільки через виборність, а й через колегіальність. Його представниць¬кий характер відбиває не суму мандатів депутатів, а природу де¬путатського мандата у колегіальному вимірі. Тому немає ман¬дата парламенту, а є представницький характер цього органу, якого він набуває завдяки наявності мандатів депутатів.

Повноваження депутатів не складають сумарно повнова¬ження парламенту, усі вони певною мірою «розведені». Повно¬важення парламенту можуть бути здійснені тільки за наявності кворуму і шляхом відповідної колегіальної (колективної) депу¬татської діяльності, хоча їх здійснення видається «автономним» щодо діяльності кожного депутата.

Повноваження депутатів у парламенті та його органах мо¬жуть здійснюватися не лише колективно, а й індивідуально. Се¬ред тих повноважень, що можуть бути здійснені індивідуально, треба виділити право законодавчої ініціативи у парламенті. Ще більш «розведені» повноваження парламенту і повноваження де¬путатів у тих випадках, коли йдеться про повноваження депута¬ті, здійснювані поза парламентом. Найширше такі повноважен¬ня депутатів встановлені у законодавстві пострадянських країн.

Конституційною правосуб'єктністю наділяються також гру¬пи депутатів. Визначені за кількістю групи депутатів мають право утворювати парламентську фракцію і звертатися з інтер¬пеляцією (запитом) до уряду. В ряді країн передбачено лише групову депутатську законодавчу ініціативу в парламенті.

Суб'єктами конституційного права за умов федеративної держави виступають члени (суб'єкти) федерації та їх органи. Кон¬ституційна правосуб'єктність також характеризує статус тери¬торіальних автономій та органів, що функціонують на їх рівні. Ллє за обсягом і змістом повноважень відповідні органи не мож¬на 11 о | > і і {11 к шати з вищими органами держави.

Особливістю правосуб'єктності усіх державних органів і по¬садових осіб є наявність у них повноважень, реалізація яких об'єк¬тивно має за наслідок здійснення державної влади. Індивіди (гро¬мадяни) також беруть участь у здійсненні державної влади, але тільки шляхом голосування на виборах і референдумі.

Конституційна правосуб'єктність фізичних осіб може бути загальною і спеціальною. Загальною є правосуб'єктність людей (індивідів), громадян та іноземців, хоча між вказаними катего¬ріями існують відмінності щодо змісту і обсягу конституційно-правового статусу.

Зміст правосуб'єктності людини є вихідним, а обсяг право-суб'єктності громадянина — ширшим, ніж у фізичних осіб, від¬несених до їх інших категорій. Відмінним може бути і консти¬туційно-правовий статус громадян, залежно від способу набут¬тя громадянства.

Спеціальною є правосуб'єктність виборців, унаслідок реалі¬зації активного виборчого права яких формуються ключові лан¬ки державного механізму. Спеціальна правосуб'єктність харак¬теризує також статус кандидатів на різних виборах у зв'язку з пасивним виборчим правом, яке їм належить. У ряді країн ви¬значена за кількістю група виборців виступає у ролі окремого суб'єкта конституційного права за змістом інституту народної ініціативи.

Суб'єктами конституційного права виступають політичні пар¬тії та інші об'єднання громадян, функціонування яких зумовлює необхідність конституційно-правової регламентації. Така регла¬ментація є відносно новим явищем, пов'язаним із сучасними тен¬денціями у розвитку конституційного регулювання.

Діяння суб'єктів конституційного права можуть спричини¬ти їх конституційно-правову відповідальність і відповідальність, передбачену нормами конституції. Наявність двох відмінних явищ, позначених терміном «відповідальність», є важливою ха¬рактеристикою конституційного права.

Зазвичай розрізняють два аспекти юридичної відповідаль¬ності: позитивний і негативний (ретроспективний). Позитивну відповідальність ототожнюють з належним виконанням вимог, зафіксованих у правових актах, з відповідальною поведінкою суб'єктів щодо додержання цих вимог. Негативна відповідаль¬ність визначається у зв'язку з вчиненням суб'єктом правопору¬шення. Таке правопорушення передує негативним для суб'єкта наслідкам (санкціям) за його вчинення, у зв'язку з чим негатив¬на відповідальність трактується і як ретроспективна.

Між конституційно-правовою відповідальністю і відповідаль¬ністю, передбаченою нормами конституції, існує зв'язок, подіб¬ний до зв'язку між негативною і позитивною відповідальністю.

Конституційно-правова відповідальність — це окремий вид юридичної відповідальності, підставою настання якої є вчи¬нення суб'єктом конституційного права правопорушення, ви¬значеного нормами галузі. Конституційно-правова відповідаль¬ність настає в разі порушення вимог, встановлених у конститу¬ції або в інших джерелах галузі. Відповідальними є усі суб'єкти конституційного права, за винятком держави загалом, що засвід¬чує її суверенітет. З об'єктивних причин характер винятку має конституційно-правова відповідальність вищих органів держави.

Підставою конституційно-правової відповідальності є, на¬самперед, вчинення конституційних деліктів, тобто правопору¬шень, передбачених нормами конституційного права. Зокрема, конституційними деліктами треба вважати дії державних орга¬нів або посадових осіб поза межами відповідно визначених пов¬новажень.

Підставою конституційно-правової відповідальності може бути і вчинення правопорушення, кореспондованого іншому ви¬ду юридичної відповідальності (насамперед кримінальній). За загальним правилом, підставою дострокового припинення пов¬новажень президента у порядку імпічменту або за іншими подіб-11 йми процедурами є вчинення злочину.

Конституційно-правоній шдіювідальиості притаманні специ¬фічні санкції, які зазвичай тягнуть обмеження у статусі суб'єкта конституційного права або, по суті, позбавлення цього стату¬су. 11 а приклад, припинення і юшіоважень депутата за рішенням парламенту та інші санкції щодо депутата, передбачені парла¬ментським регламентом, позбавлення державних нагород тощо. Конституційно-правовою санкцією може бути скасування акта державного органу або посадової особи іншим органом чи поса¬довою особою.

Поняття конституційно-правової відповідальності частково збігається з поняттям відповідальності, передбаченої норма¬ми конституції. Поза таким збігом відповідальність, що перед¬бачена конституційними нормами, зовні подібна згадуваній по¬зитивній відповідальності.

Відповідальність, що передбачена нормами конституції, мо¬же бути як юридичною (конституційно-правова відповідаль¬ність за порушення основного закону), так і політичною. Та¬ка відповідальність може наставати і за умов, коли відсутнє правопорушення.

Прикладом є політична (колективна та індивідуальна) від¬повідальність уряду перед парламентом, яка нерідко характери¬зується як парламентська відповідальність уряду. Іноді в кон¬ституціях йдеться про політичну відповідальність уряду в ціло¬му або його окремих членів перед президентом.

Політична відповідальність уряду має також певні ознаки негативної (ретроспективної) відповідальності. По-перше, во¬на нерідко настає у зв'язку з діяннями уряду, що були вчине¬ні попередньо. По-друге, ці діяння розцінюються уповноваже¬ним суб'єктом (парламентом або президентом), і наслідком та¬кої оцінки може бути фактично вимушена відставка уряду або його окремого члена.

Тому за потенційними наслідками політична відповідаль¬ність уряду практично не відрізняється від конституційно-пра¬вової відповідальності. Це не тільки відображає її феноменаль¬ність, а й засвідчує «політичний» характер конституції і галузі конституційного права загалом.