- •Українська кераміка – унікальне інформативне джерело про культуру народу у різні епохи Вступ
- •Дослов’янська доба
- •Культура кіммерійсько-скіфської доби
- •Культура Сарматів
- •Слов'янська доба
- •Вплив інших культур на розвиток української кераміки
- •Географія основних осередків гончарства Розвиток осередків гончарства на Поліссі
- •Розділ 2. Шляхи вирішення проблем розвитку гончарства в Україні та збереження гончарної спадщини.
- •Висновки
Розділ 2. Шляхи вирішення проблем розвитку гончарства в Україні та збереження гончарної спадщини.
Кераміка є предметом розгляду мистецтвознавців, етнографів, маркером археологічних культур, етнічним покажчиком.
Як правило, при розгляді гончарського ремесла якоїсь однієї країни найбільше уваги приділяється продукції гончарів.
Останні роки як у світі, так і в Україні набагато змінилося ставлення до професії гончарів, підвищився її статус.
Про це свідчить такий факт, як встановлення професійного свята Дня гончара, відкриття інститутів керамінології, створення відділень у навчальних закладах для освоєння гончарного промесла.
В Україні відкриті й успішно функціонують музеї гончарства. Так, наприклад, музей гончарного мистецтва ім. О.Г.Луцишина при Вінницькому обласному художньому музеї. Серед експонатів музею є керамічні вироби, що представляють творчу спадщину О. Г. Луцишина, світлини, вироби вжиткового призначення ХІХ-ХХ ст. гончарного осередку с. Крищинці (Тульчинський район), твори учнів та колег майстра: Л. Л. Філінської, О. О. Верхової-Єднак, Є. М. Слободинського, В. І. Слободинської, А. М. Шевчука, учнів ВХ ПТУ №5 та ін.
Також всесвітньо відома унікальна гончарна збірка Українського центру народної культури “Музей Івана Гончара”.
У 1986 році у всесвітньо відомій столиці українського гончарства – Опішному – було засновано Музей гончарства, на базі якого через три роки почав створюватися Державний музей-заповідник українського гончарства в Опішному – всеукраїнський центр дослідження, збереження й популяризації гончарської спадщини України. 29 березня 2001 року музею-заповіднику надано статус національного.
Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному – багатофункціональний науково-дослідний і культурно-освітній заклад, аналогів якому немає на всьому пострадянському просторі.
Починаючи з 2001 року у приміщенні музею працює Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України.
Музей та інститут є науковими центрами гончарства в Україні.
Cеред проблем розвитку народних ремесел в Україні гостро стоїть проблема розвитку гончарства та проблеми збереження гончарної спадщини.
Зусилля науковців інституту кераментології, керівників музейних закладів спрямовані на досягнення основної мети – популяризації гончарства в Україні.
Розділ 3. Гончарство у системі духовної культури українського народу
Здавна живе у народі легенда. Якось спустився чоловік у цебрі глибоко, бо там була «масна» глина. Набрав повен цебер, дав знак, щоб витягали. Викрутили цеберку – а вона порожня. Виліз копач, дивиться: таки правда, цебер пустий і сухий. Пішов гончар до церкви, розповів про пригоду священикові, а той каже: «Овва, хіба, християнине, не знаєш, що все, що є у землі і під нею, належить святим духам і обороняється від людини різними способами. Дається їй у руки лише після примови. Так що треба молитися, хреститися, перед тим, як живим ідеш під землю…»
Відтоді гончарі називають глину «святою землею» і вірять, що перед тим, як спуститися по неї, слід перехреститися, і вона знову наростає там, де її вчора – позавчора вибирали.
Отже, глину не тільки шукали та добували, її обожнювали.
Ой вийду я на долину,
Чи знайду червону глину?
Глино моя, глино,
Стану в тебе по коліно,
Буду тебе набирати –
Горщики – миски виробляти…
Ритуальна обрядовість у гончарів
Вірування народів Європи, що гончар (горшечник, черепичник) є не зовсім звичайною людиною, що він наділений особливою силою і може спілкуватися з надприродними силами, виразно підкріплюється специфічною обрядовістю гончарів.
Гончарні вироби часто були часткою певних ритуалів.
У багатьох народів був ритуал, пов’язаний з процесами гончарювання. Перед тим, як розпалити піч, греки молилися Богові. Тільки так, гадали вони, вогонь принесе їм неперевершені чорні вази.
Випалювання – то цілий ритуал. Піч – прірва. За добу згорає стільки дров, скільки в іншого за всю зиму. Та у горні вся праця майстра за цілий місяць. І обходив гон – чар (вогняного гона чарівник) тричі горно, хрестив його, щоб не зірвався вітер, щоб добра тяга була, щоб дощ не пішов. А потім брав галузку верби, освяченої ще у вербну неділю, й розпалював з неї. Круглу добу не спав, чаклував над полум’ям з надією, що матиме дзвінкий посуд.
Вже мовилося про роль посуду у родинній обрядовості – на весіллі, похоронах, у календарній – при приготуванні великодних або різдвяних страв. Виготовлення глиняних іграшок теж колись, мабуть, було приурочене до певних календарних днів чи періодів. Сліди цього збереглися у народів Центральної та Східної Європи. У північній Угорщині (комітат Земплин), наприклад, ліпили з глини фігурки тварин і пастухів – для ясел, які напередодні Різдва носили від дому до дому. Пізніше їх почали продавати як дитячі іграшки на ярмарках
Міф про створення людини з глини також мусив бути тісно пов'язаний із сакралізацією гончарського ремесла як Божого промислу.
В угорців, як і в українців, побутував звичай ставити відбиток великого пальця знизу на ручці посудини, або прикрашення хрестом – знак-оберіг. Раніше також креслили хрест на гончарному крузі, коли було свято – це повинно було допомагати від нещастя.
Гончарі також ніколи не забувають, коли закінчують працювати за кругом, вмочити пальці у воду і намалювати хрест на крузі, як це робили ще їхні діди і прадіди.
Це ж стверджують й норвезькі майстри, так робиться, щоб утримати кобольдів на відстані. Інакше «підземні» можуть спричинити у майстерні якусь прикрість – закип'ятити поливу або під час випалу залишити сліди ніг на випалу. Норвежці вірять, що у кожного гончара є кобольди в майстерні.
Потрібно відзначити, що саме круг і ножик вважалися основними інструментами гончарів, до того ж вони, як правило „наділялися магічними властивостями, як і особа їх власника”. Дослідники гончарства також зазначали, що гончарний круг переходив у спадщину від батька до сина як найбільше багатство. У музеї-заповіднику зберігаються гіпсова та керамічна форми для скульптур, дерев’яні форми для виготовлення цегли та матриця XVIII ст.
Вірування народів Європи, що гончар (горшечник, черепичник) є не зовсім звичайною людиною, що він наділений особливою силою і може спілкуватися з надприродними силами, виразно підкріплюється специфічною обрядовістю гончарів.
Такий на кухні аромат,
Аж млосно у повітрі:
Мак для куті втирає брат
У глиняній макітрі.
(Марія Хоросницька)
Дядько Гнат малює дзбанки
Не знайдеш таких ніде!
Намугикує співанку
Фарби весело кладе.
(Ганна Могильницька)
З давніх часів і до сьогодні народ зберіг нетлінні скарби – прислів’я та приказки про гончарство та життя – буття гончарів, про все, що оточує його:
Є глина, буде і хлібина.
Ремесло – не за собою носити, а в руках мати
Більше ремесла – менше злиднів.
Усякий гончар над своїм горщиком пан.
Хоч руки чорні, та робота біла.
Нетямущий гончарить – лише глину поганить.
Не святі горшки ліплять.
Праця годує, а лінь марнує.
Без труда нема плода.
Треба працювати, аби не бідувати.
Отже, народне мистецтво поєднує в собі духовно-матеріальну діяльність людини, виражену в художніх творах.