4. Зміст права власності і майнових правовідносин

Проект Цивільного кодексу України розглядає речеве право і окремо право власності як основний елемент речевого права. За своїм змістом правовий інститут речевого права більш широкий порівняно з інститутом права власності, який є основним інститутом речевого права; він забезпечує задоволення інтересів уповноваженої особи шляхом безпосереднього впливу на річ без сприяння інших осіб. Причому перехід права власності на майно від власника до

інших осіб не є підставою для припинення речевих прав інших уповноважених осіб на це майно. Видами речевих прав є право власності, право володіння, в тому числі на умовах оренди; серві­тутні права; застава та інші права на чужу річ. Не можуть бути об'єктами речевих прав ті чужі речі, які вилучені з обігу.

Право власності — це основний правовий інститут в системі речевого права; воно означає, що власникові належать права воло­діння, користування і розпорядження своїм майном.

У ст. 41 Конституції України записано, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, резуль­татами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

У більш широкому розумінні власник має право на свій розсуд здійснювати щодо належного йому майна будь-які дії, що не суперечать законові та іншим законодавчим актам, а також не порушують прав та інтересів інших осіб, що охороняються законом. Так, власник має право відчужувати своє майно у власність іншим особам, передавати їм право володіння, користування і розпоря­дження майном, залишаючись власником, в тому числі безплатно або ж на умовах оренди, чи на інших умовах, передбачених догово­ром. Слід звернути увагу, що у відповідності із ст. 41 Конституції України здійснення права використання власності не може завдава­ти шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспіль­ства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

До прийняття нового Цивільного кодексу відносини власності регулюються чинним Цивільним кодексом України, прийнятим 18 липня 1963 р. із змінами та доповненнями, а також Законом України "Про власність" від 27 лютого 1991 р. із змінами та допов­неннями¹¹, Земельним кодексом України в редакції від 13 березня 1992 р.¹²

Після прийняття Конституції України ці законодавчі акти застосовуються тільки тоді, коли вони не суперечать Конституції.

Названі ними правомочності власника зберігаються, оскільки вони не суперечать Конституції. Так, ст. 4 Закону "Про власність" передбачає, що власник може використовувати майно для здійснен­ня господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності, зокрема передавати його безплатно або за плату у володіння і користування іншим особам. Всім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав, і держава не втручається в господарську діяльність суб'єктів права власності.

Хоч в Законі "Про власність" не вживається термін "сервітут", але його застосування ним передбачено. Згідно із ст. 4 пунктом 6 Закону "у випадках і в порядку, встановлених законодавчими актами України... власника може бути зобов'язано допустити обмежене користування його майном іншими особами".

Є й інші правові норми поточного законодавства, які в Кон­ституції України не зафіксовані, але доповнюють конституційні норми. Так, ст. 42 Конституції закріплює право кожного "на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом". В ст. 6 Закону "Про власність" записано, що власник має право викори­стовувати належне йому майно для підприємницької діяльності. Ця норма Закону повністю узгоджується з Основним Законом. Вона доповнена правилом, що результати господарського використання майна (виготовлена продукція, одержані доходи) належать власни­кові цього майна, якщо інше не встановлено законом або договором. Однак зазначимо, що проектом нового Цивільного кодексу України склад, кількість та вартість майна, яке може перебувати у власності фізичних і юридичних осіб, не обмежується, окрім тих випадків, коли такі обмеження встановлені законом. Якщо запро­поновані норми права будуть прийняті, то це надасть власникам необмежені можливості для підприємницької діяльністі, для вкла­дання своєї власності у виробництво та в інші види господарської діяльності.

За чинним законодавством України інша норма справді існує. Згідно із ст. 18 пунктом 3 Закону "Про підприємства в Україні" "у випадках, передбачених Статутом підприємства, частина чистого прибутку може передаватись у власність членів або трудового колективу підприємства. Порядок розподілу і використання цієї частини прибутку здійснюється радою або зборами (конференцією) трудового колективу".

Справа в тім, що це нереальна норма. Ні чинний Цивільний кодекс України (глава 2), ні Закон "Про власність" (ст. 3) не визнають трудовий колектив підприємства суб'єктом цивільних, в тому числі майнових правовідносин. Суб'єктом права визнається юридична особа, тобто підприємство, зареєстроване належним чином, або ж громадянин (фізична особа).

Не будучи юридичною особою, трудовий колектив не може реалізувати права власності, як і не може захистити такі права в судовому порядку. З прийняттям нового Цивільного кодексу України така норма, звичайно, відпаде. Це не означає, що майнові права працівника як громадянина не захищені. Відповідно до ст. 43 Конституції "кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю...

Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом". Отже, вина­городою за працю є заробітна плата, розмір якої визначається угодою (трудовим договором, контрактом), тарифними ставками, посадовими окладами, преміальною винагородою тощо, у відповід­ності із законодавством про працю. Гроші, чи натуральна продукція, отримані в рахунок оплати праці, справді переходять у власність працівника. Але заробітна плата не має нічого спільного з передачею "трудовому колективу" у власність частини прибутку.

Ст. 6 чинного Закону України "Про власність" передбачає, що власник засобів виробництва та іншого майна має право створити у встановленому законом порядку підприємство, організацію, що с юридичною особою. Юридична особа здійснює право володіння, користування і розпорядження закріпленим за нею майном влас­ника відповідно до свого статуту (положення).

Зміст цієї статті Закону встановлює для юридичної особи всі правомочності власника. Вони застосовувались з певними винятка­ми, зокрема щодо державної власності. У відповідності із ст. 37 цього ж Закону "майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного госпо­дарського відання, крім випадків, передбачених законодавством України". Цією ж статтею Закону передбачається, що до повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами України. І далі. У відповідності із ст. 39 Закону майно, що є державною власністю і закріплене за державною установою (організацією), яка перебуває на державному бюджеті, належить їй на праві оперативного управ­ління. Такі державні установи можуть у випадках, передбачених законодавчими актами України, здійснювати господарську діяль­ність, мають право самостійно розпоряджатися доходами від такої діяльності і майном, придбаним за рахунок цих доходів. Вони відповідають за своїми зобов'язаннями коштами, що є в їх розпо­рядженні. При недостатності у державної установи коштів відпові­дальність за її зобов'язаннями несе власник.

Така конструкція майнових взаємовідносин забезпечує повну господарську самостійність підприємства і надійні зв'язки між власником-засновником і підприємством — юридичною особою. Невиправданим є тільки те, що вона стосується лише державної власності. Для громадських і господарських організацій з недержав-ною формою власності такі майнові взаємовідносини із створеними ними юридичними особами законодавчими актами не визначались, хоч і не заборонялись. Більшість з таких організацій та об'єднань внутрішніми актами встановлювали подібну майнову залежність від цих створених ними юридичних осіб.

У Російській Федерації таке правило зберігається. За ст. 209 ЦК РФ власник має право на свій розсуд відчужувати своє майно іншим особам або ж передавати їм, залишаючись власником, права володіння, користування і розпорядження майном.

Ст. 214 ЦК РФ передбачає, що державне майно закріплюється за державними підприємствами і установами у володіння, кори­стування і розпорядження. Згідно із ст. 294 ЦК РФ державне чи муніципальне унітарне підприємство, якому майно належить на праві господарського відання, володіє, користується і розпоря­джається цим майном в межах, визначених у відповідності з цим Кодексом. Такі межі встановлені ст. 295 ЦК РФ. Власник майна, яке перебуває у господарському віданні, у відповідності з законом вирішує питання створення підприємства, визначення предмету і цілей його діяльності, його реорганізації і ліквідації, призначає директора (керівника) підприємства, здійснює контроль за викори­станням за призначенням і схоронністю належного підприємству майна. Власник має право на отримання частки прибутку від використання майна. Підприємство не має права продавати належне йому на праві господарського відання нерухоме майно, здавати його в оренду, віддавати під заставу, вносити як вклад в статутний (складений) капітал господарських товариств чи іншим способом розпоряджатися цим майном без згоди власника. Рештою майна, що належить підприємству, воно розпоряджається самостійно, за винятком випадків, встановлених законом чи іншими правовими актами.

Цивільним законодавством Російської Федерації встановлено правовий режим майна державного (казенного) підприємства, якому майно передається на праві оперативного управління. Державне підприємство, а також установа стосовно закріпленого за ними майна здійснює в межах, встановлених законом, у відповідності з цілями своєї діяльності, завданнями власника і призначення майна, право володіти, користуватися і розпоряджатися ним. Власник майна, закріпленого за державним підприємством, має право вилу­чити зайве майно, чи те, яке використовується не за призначен­ням, і розпоряджатися ним за власним розсудом (ст. 296, 297 ЦК РФ).

Державне підприємство має право відчужувати чи іншим чином розпоряджатися закріпленим за ним майном лише за згодою власника майна. Разом з тим воно самостійно реалізує вироблену ним продукцію, якщо інше не встановлено законом чи іншими правовими актами. Порядок розподілу доходів державного під­приємства визначається власником його майна.

Дещо інший правовий режим майна установи. Згідно із ст. 298 ЦК РФ установа не має права відчужувати чи іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном і майном, що придбане за рахунок коштів, виділених йому кошторисом.

Якщо у відповідності із установчими документами установі надано право здійснювати діяльність, то одержані від такої діяль­ності доходи і придбане за рахунок таких доходів майно надходить в самостійне розпорядження установи і обчислюється на окремому балансі.

Таке вирішення питання про взаємозв'язок держави-власника і створеної ним юридичної особи ставить її в більш вигідне стано­вище порівняно з громадськими організаціями і господарськими об'єднаннями фізичних осіб, які створюють підприємства — юридичні особи за рахунок приватної власності. Поширення цього правила на приватних власників-засновників підприємств — юри­дичних осіб було б найбільш ефективною формою участі громад­ських і господарських об'єднань фізичних осіб в створенні підпри­ємств та інших господарських організацій з правами юридичної особи. В перших варіантах проекту Цивільного кодексу України передбачалися правила ЦК Російської Федерації і відповідно підкреслювалось, що право господарського відання має відноситись до речевого права, тобто до цивілістичних зв'язків, а не адмі­ністративно-управлінських відносин.

Автори останнього проекту Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р. застосували іншу концепцію: встановили одинаковий правовий режим майна юридичної особи незалежно від того, на базі якого державного чи приватного майна вона створена. Проект кодексу визнає суб'єктами права власності всіх юридичних осіб (ст. 311, 322). В ньому не передбачається передача юридичним особам майна на праві господарського відання чи оперативного управління.

Багато представників громадських і господарських об'єднань, державних органів в частині майнових прав юридичної особи під­тримують концепцію, що закладена в перших варіантах проекту Цивільного кодексу України.

Новелою проекту нового кодексу є введення правила про набу-вальну давність. В статті 340 проекту ЦК України пропонується записати, що фізична чи юридична особа, що не є власником майна, але добросовісно, відкрито і безперервно володіє нерухомим майном як своїм власним протягом 15 років або рухомим майном як своїм власним протягом 5 років, набуває право власності на це майно (набувальна власність),— крім випадків, передбачених правилами цього кодексу. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає в особи, що набула це майно за набувальною давністю, з моменту такої реєстрації. При цьому недо-бровільна втрата володіння не перериває набувальної давності, якщо володіння відновлюється протягом року чи протягом року вчиня­ється позов про відновлення володіння.

Від права власності на майно юридичної особи, яка є єдиним суб'єктом права власності, відрізняється спільна власність двох чи більше осіб (співвласників). Питання спільної власності врегульовані як чинним Цивільним кодексом України, так і Законом України "Про власність". За такими ж правилами, але більш повно і кон­кретно пропонується врегулювати відносини спільної власності новим Цивільним кодексом України. Спільна власність виникає при надходженні у власність двох чи кількох осіб майна, яке не може бути поділене без зміни його призначення (неподільні речі) або ж не підлягає поділу за законом. Спільна власність на подільне майно виникає у випадках, передбачених законом чи договором і може бути спільною частковою або спільною сумісною.

Спільна власність двох чи більше власників із визначенням часток кожного з них у праві є спільною частковою власністю. Суб'єктами права такої власності можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава у будь-якому їх поєднанні. Спільною частковою власністю є майно, набуте в результаті спільної діяльності фізичних (або) юридичних осіб, що об'єдналися для досягнення спільної мети.

Спільною сумісною власністю є власність двох або більше влас­ників без визначення часток у праві власності. Суб'єктами права такої власності можуть бути лише фізичні особи. Так, до спільної сумісної власності відноситься майно подружжя, набуте ними під час шлюбу, майно членів сім'ї, придбане ними внаслідок спільної їх праці та майно осіб, що ведуть селянське (фермерське) госпо­дарство, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними.