4.2. Д. Многогрішний

Дем’ян Многогрішний прийняв титул «гетьмана Сіверського». Становище його було складне: Дорошенко його не визнав, Сіверщина була фактично в московських руках. Не зважаючи на це, Многогрішному пощастило домовитися з московським урядом, бо в Москві знали про загальне незадоволення в Україні і стали поміркованішими у своїх вимогах. Наслідком цього в Глухові підписано «статті» – договір Москви з Україною. Згідно з тим договором московські воєводи мали залишитись тільки в Києві, Чернігові, Ніжені, Переяславі й Острі. Компетенція їх була тільки до командування московськими залогами; вони не мали права втручатися у внутрішні справи та суд. Всі податки впливали до гетьманської скарбниці. На з'їзди, які стосувалися України, вона могла висилати своїх депутатів. Число війська встановлено до 30000. Цей договір укладено як між двома державами, і в цьому була велика заслуга Многогрішного. Звичайно, це було не все, чого він добивався, але ж таки це була автономія Лівобережної України.

Під владу Многогрішного вступили полки – Прилуцький і Переяславський. Замирився з ним і Дорошенко. Вони були однодумці в політичних справах, головно у відношенні до Москви.

Бувши гетьманом Лівобережної України-Гетьманщини, як називали її, Многогрішний намагався встановити порядок і спокій. Він приборкував повстання, головним чином, з допомогою «компанійців» – найманого війська, боровся зі старшинською олігархією. Він сам призначав та зміняв полковників, сотників, без суду їх карав, накладав податки на старшину, духовенство. В тих умовах тільки твердою владою можна було привернути лад. Завдяки йому «Гетьманщина скінчила часи Руїни і ввійшла в новий період миру й добробуту», – характеризував правління Многогрішного І. Холмський.

Самовладність, різкість Многогрішного, його абсолютизм викликали незадоволення старшини. Можливо, обурювало також старшину бажання гетьмана закріпити владу за своїм родом: так, у 1671 році він призначив наказним гетьманом свого брата, Василя. Проти Многогрішного почали снувати змову, писали доноси. 1672 року гетьмана з усією родиною ув'язнено і після тортур заслано на Сибір, де в страшних злиднях довгі роки прожив цей перший політичний засланець з України.

Постать Дем'яна Многогрішного звернула на себе мало уваги дослідників, бо її заслоняли блискучіші: Дорошенко, Самойлович, Мазепа.

Протягом трьох місяців правила старшинська олігархія, намагаючись обмежити владу наступного гетьмана. Свої вимоги старшина провела на Раді в Козачій Діброві, біля Путивля, де зібралася, щоб обрати гетьмана та поновити договір з Москвою. На гетьмана обрано генерального суддю Івана Самойловича.

4.3. І. Самойлович

Це була людина освідчена, з широким світоглядом, талановитий політик і безперечно патріот, що прагнув незалежної України, але в той же час умів добре ладнати з Москвою.

Усунувши Многогрішного, старшина, обираючи Самойловича, поставила ряд умов, які обмежували владу гетьмана. Самойлович прийняв їх і провадив лінію старшинської верстви, надаючи державі аристократичного характеру. Він не скликав Загальної Ради, а обмірковував усі справи з Радого Старшини; створив інститут бунчукових товаришів, до якого входили переважно сини старшини, що перебували в близькому оточенні гетьмана. За його правління, яке тривало 15 років, сформувалася гетьманська держава з монархічним характером.

Іван Самойлович намагався об'єднати всі українські землі і боровся проти тенденції Запоріжжя вести окрему політику. Він притягнув під свою булаву правобережних полковників: у 1674 році передав йому булаву Ханенко, в 1676 – Дорошенко. Після того Самойлович став іменуватися «гетьманом обох сторін Дніпра».

Щоб поширити границі України, Самойлович радив цареві заявити Польщі претензії на Західну Україну, Волинь, Підляшшя, Поділля, Підгір'я, Червону Русь, які завжди були частиною України. Він намагався також приєднати до України Слобожанщину, яка була заселена українцями. Обидва домагання не мали успіху. З Москвою Самойлович довгий час жив у згоді. Там виховувалися його сини, свою дочку одружив з боярином Ф. Шереметьєвим. Він погодився, щоб київський митрополит прийняв висвяту від московського патріарха. Але й цей мудрий та обережний гетьман загинув від руки Москви.

Розходження Самойловича з царем спричинила московська політика супроти Криму. На початку 1680-их років Австрія, Венеція, Польща, Ватикан та Москва почали укладати антитурецьку, а разом з тим антикримьску коаліцію. Запрошено представника і від України, але Самойлович відмовився від участі в «Священній Лізі», побоюючись, що знищення татарського ханства може пошкодити в дальшому ході подій незалежність України, яка буде оточена московськими володіннями. Взагалі Самойлович був проти зближення Москви з Польщею і перестерігав царя відносно Польщі. Всупереч бажання м далекозорого гетьмана, року 1686 підписано «вічний мир» Москви з Польщею. Лівобережна Україна та Київ відійшли під владу Москви.

Року 1687 почалася війна проти мусульманського світу. Австрія, Польща та Венеція мали вдарити на Туреччину, а Москва – на Крим. Перспектива війни з Кримом була дуже непопулярна серед української старшини, в лавах якої було багато колишніх «дорошенківців». Не розкриваючи дійсних причин, Самойлович марно пробував переконати московський уряд, що похід великої армії влітку через спалені сонцем степи буде зв'язаний з великою небезпекою.

Похід почався в квітні 1687 року. Московське військо йшло під командою В. Голіцина, фаворита правительки царівни Софії, а українське військо провадив сам гетьман. Недоходячи до Січі, над р. Карачокрак, Голіцин несподівано наказав військам повернути назад. Лише 40 тисяч московського та українського війська під командою Неплюєва та гетьманича Григорія Самойловича пішла на Запоріжжя. Причини відступу Голіцина залишаються неясними. Офіційну версію - брак паші для коней - сучасники спростували, бо паші було досить. Причини були глибші.

Можливо, що, знаючи про нехіть старшини, гетьманича Григорія і самого гетьмана супроти походу - Голіцин побоявся заганятися далеко в степи. Однак, треба було перекласти на когось відповідальність за невдачу і для цього останній донос старшини на гетьмана.

«Останній» – бо доносів було багато, але московський уряд «не давав їм руху». Ввесь час правління Самойловича старшини скаржилися на його самовладність, за те, що уникав він скликати Ради, роздавав уряди своїм родичам, брав хабарі. Закидали старшини гетьманові й те, що він був не козак, а «попович». А головною причиною незадоволення було намагання Самойловича перетворити Гетьманщину на спадкову монархію. Спочатку хотів був він передати владу старшому синові, Семенові, а після його смерті – молодшому, Якову (з середнім, Григорієм, батько не жив у злагоді ).

В доносі, поданому Голіциновим, обвинувачували гетьмана в зраді Москви, у зв'язку з татарами. Донос підписала стара, заслужена старшина, серед неї – Дунін-Борковський, Кочубей, Лизогуб, Забіла, Гамалій та інші.

Військо стояло над р. Коломаком, коли з Москви прийшов наказ про арешт гетьмана та гетьманича. Старого Самойловича з родиною заслано до Тобольська, а його сина Григорія, після тортур, страчено в Сєвську. Величезні гетьманські скарби поділено на дві частини: половину взято до Москви, а половину передано до військового скарбу.

На першу вістку про заарештування Самойловича козаки відповіли розрухами: в Прилуцькому та Галицькому полках побили старшину, в інших – пограбували її.

25 липня 1687 року скликано Генеральну Військову Раду, в якій взяло участь 2000 козаків. Вона ухвалила нові статті – Коломацькі, в основу яких покладено Глухівські статті 1672 року. Тоді ж обрано на гетьмана генерального писаря Івана Мазепу.