Джерел права римської республіки

У Стародавньому Римі в найдавніші часи єдиним джерелом права був звичай. Звичаї були родові, які стосувалися тільки членів окремих родів, та общинні — всієї общини, всього племені. В обох випадках вони поширювались на весь колектив без будь-яких винятків для окремих осіб чи груп.

Зі звичаїв формується ще одне джере­ло права — звичаєве право, тобто сукупність загальнообов'язкових пра­вил поведінки, які відповідали інтересам певної, домінуючої частини населення Риму — громадян-рабовласників.

Звичаєве право не фіксувалося в письмовій формі, його правила ніде не оголошувалися. Жерці були його зберігачами і тлумачами та водно­час першими суддями в Римі. Тим самим стародавнє римське право було тісно пов'язане з релігією.

Зі становленням і розвитком римської державності основ­ним джерелом права став закон (lex). Закони затверджувались тільки Народними зборами (куріатними, центуріатними, трибутними) і вре­гульовували щораз ширшу сферу суспільних відносин.

Ініціаторами прийняття тих чи інших законів були зазвичай магістрати, які часто саме з цією метою і скликали Народні збори. Тому й закон називали іменем того магістрата, який вніс його проект.

Сенатус-консульти. У період ранньої республіки виникло ще одне джерело права — рішення сенату — сенатус консульти. Це не були закони і законами вони не називалися. В останні часи існування республіки і період ранньої імперії сенат навіть здобув право видавати закони нарівні з Народними зборами.

Закони XII таблиць. Найдавнішою пам’яткою права Стародавнього Риму є Закони ХІІ таблиць, складені за традицією в 451 – 450 р. до н.е. спеціальною комісією децемвирів (десяти мужів). Текст законів був написаний на ХІІ дерев’яних (бронзових) дошках, які були виставлені на форумі перед будинком сенату. Законах XII таблиць торкались переважно цивільного, шлюбно-сімейного, кримінально­го, судового процесу, постанов про порядок поховання. Закони передбачали обов'язкову судову процедуру розгляду спірних справ. Відповідач за викликом позивача повинен був з'явити­ся в суд.

З цього збірника можна судити про наявність міцної римської сім'ї з майже необмеженою владою батька, про сімейну власність, яка вже перебувала у стадії розпаду. Зафіксована в певних межах і приватна власність, якою можна було розпоряджатися: продавати, дарувати, за­повідати.

Регулювались певні майнові правовідносини, зокрема один зі способів набуття власності—манципація. Це був складний, специфіч­ний обряд, що передбачав обов'язкову присутність власника речі і по­купця. Крім того, мали бути присутні як свідки п'ять повнолітніх гро­мадян і шостий, котрий тримав вагу. Власник речі, торкаючись її па­личкою або рукою, проказував передбачені законом слова, передаючи своє право власності на річ покупцеві. У свою чергу, покупець приймав це право, також торкаючись рукою речі і проказуючи обрядові слова. На вагу клали саму річ або її частинку, символ (пригорщу землі, зерна тощо), а покупець — символ платні (наприклад зливок міді).

Закони поділяли речі на дві основні категорії: речі, відчужувані шляхом манципації , і речі, які не потребували обряду манципації. До перших належали нерухоме майно (землі та будівлі), раби і тварини, якими користувалися для переїздів і переве­зення вантажів, сільські сервітути (права на чужі речі — право проходити чи провести воду або прокласти дорогу через чужу землю). Інші речі не підлягали манципації.

В цю епоху зароджується поняття про необмежену квіритську власність, яка могла бути тільки у римлян і суворо охоронялася ранніми римськими законами. Посягання на цю власність жорстоко каралися. Зокрема, той, хто випасав або жав уночі квіритське поле, оброблене плугом, був приречений до страти в жертву підземним богам. Смертна кара загрожувала паліям і тим, хто крав се­ред ночі. За крадіжку, вчинену вдень, за самовільну порубку чужих де­рев та інші подібні злочини накладався великий штраф.

Значну увагу приділяли борговому праву. Найдавнішим видом бор­гового зобов'язання був договір — кабала, самозаклад. За цим зобов'я­занням боржник, який не сплатив борг, підпадав під владу кредитора. Останній заволодівав усім майном боржника, а його самого, дружину, дітей перетворював у боргових рабів, які відрізнялися від інших рабів лише тим, що знову ставали вільними, коли сплачували борг. Якщо ж кредитор не хотів брати боржника кабальним рабом, то його впродовж 60 днів у базарні дні тричі виводили на площу, оголошуючи суму боргу. Якщо не знаходилось бажаючих сплатити цей борг, то боржника карали смертю або продавали за кордон у рабство (табл. III). Отже, боргове право було надзвичайно жорстоким. Водночас Закони обмежували відсотки за позику, встановлювався їхній максимальний розмір — не більше ніж 1% на місяць і 8,3% річних.

Про інші види договорів у Законах написано мало. Зокрема, зга­дується договір зберігання. У таблиці VIII (п.19) записано, що коли хтось дав свою річ на зберігання іншій особі, яка не хоче її повернути, то власник має право на позов у подвійному розмірі вартості речі.

Закони XII таблиць торкались і сімейних відносин. Батько сім'ї мав над підвладними дітьми, родичами, усиновленими та усіма іншими, що мешкали в його сім'ї, необмежену владу. Він міг віддавати своїх дітей у боргове рабство. Щоправда, сина можна було віддати тільки тричі. Якщо після цього син, відробивши борг батька, діставав свободу, то виходив з-під влади батька (табл. IV).

Дружина також повністю підлягала владі чоловіка. Чоловік міг у будь-який момент наказати дружині покинути його дім, повернувши належні їй речі (табл. IV).

Відомим було усиновлення (удочеріння), опікунство тощо. У випад­ку розтрати опікунами майна підопічного до них подавали позов щодо повернення розтраченого у подвійному розмірі (табл. VIII, п.20).

Спадкування проводилося згідно зі законом і заповітом. Закони XII таблиць визнавали свободу заповіту (табл. V). Проте принцип колек­тивної (родової) власності продовжував ще існувати. Наприклад, якщо римський громадянин помирав без заповіту, то згідно з п.4 таблиці V спадщина переходила до "його спадкоємців" (sui heredes), під якими малися на увазі особи, котрі перебували безпосередньо під батьківською владою померлого — агнати. Коли ж не було агнатів — то до інших кровних родичів (gentiles) — когнатів.

Про колективну (державну) земельну власність (ager publicus) За­кони XII таблиць не згадують, хоча вона на той час існувала.

Закони передбачали різні злочини і цілу систему покарань за них Кровної помсти вже не було, проте зберігався старовинний таліон (talio — відплата) — рівним за рівне. У п.2 таблиці VIII зазначено: "Якщо причинить тілесне пошкодження і не помириться з потерпі­лим, то нехай і йому самому буде вчинене те ж саме".

Серед покарань домінували штрафи. Вони стягувались в асах, які на той час являли собою куски міді. Статті Законів мали казуїстичний характер. Наприклад, за перелом людині кістки належало сплатити штраф 300 асів, але якщо це був раб, то сплачували його власникові 150 асів; за образу людини — 25 асів. За крадіжку передбачались значно суворіші покарання. Так, коли крадія впіймали "на гарячому", то його піддавали тілесному покаранню і віддавали "головою" потерпілому. Рабів за крадіжку сікли канчуком і скидали зі скелі у прірву. Якщо ж крадена річ була знайдена у крадія через деякий час, то він сплачував штраф у трикратному розмірі ЇЇ вартості. Неповнолітніх за крадіжки піддавали тілесному покаранню та стягували збитки з їхніх батьків. Закон забороняв придбання краденої речі.

У деяких випадках допускався й самосуд: наприклад, коли злодія вночі впіймали "на гарячому" (п.12, табл. VIII), то його можна було вбити на місці.

За навмисний підпал будівель або скирд хліба засуджували до покарання батогом і страти. Якщо це сталося через необережність, то винний був зобов’язаний відшкодувати збитки, а неспроможні підлягали м'якшому покаранню. За таємне знищення чужого врожаю призначалась смертна кара "більш тяжка, ніж за вбивство людини" (п.24, табл. VIII), очевидно, з тортурами.

У таблиці IX записано, що смертні вироки римським громадянам мали право виносити тільки центуріатні коміції (п.1, 2). Позбавляти громадянина життя без суду зазвичай заборонялось. Водночас ніхто з громадян не міг вимагати для себе будь-якого відступу від закону, пільг чи привілеїв.

Злочини, скоєні підвладними особами і рабами, покладали на гос­подаря цих осіб обов'язок відшкодувати збитки потерпілому або ви­дати йому "голову" винних для покарання (табл. XII, п.2).

Закони XII таблиць не торкалися основ державного ладу, проте встановлювали низку заходів щодо порядку управління: забороняли у місті "нічні зборища", не дозволяли поховання усередині міста, забо­роняли міняти ширину доріг, пишні похорони та захоронення з золо­тими речами тощо.

Декілька пунктів Законів стосувалися доказового права. Так, у п.22 таблиці VIII зазначалось, що коли особа, котра брала участь в укла­денні угоди як свідок чи вагар, потім відмовлялася цю угоду засвідчи­ти, то її визнавали безчесною, вона втрачала право надалі виступати в пій ролі. Неправдиві свідчення перед судом карали смертю — кидали у прірву.

Едикти магістратів.

Якщо вади у законо­давстві завдавали громадянам шкоду, створювали проблеми у вирі­шенні справи, вони могли звернутися до претора з проханням допо­могти їм своєю владою. Претор проводив розслідування і, якщо вва­жав прохання справедливим і скаргу обґрунтованою, вирішував спра­ву поза законом, своєю. Претор робив виняток із зако­ну, користуючись своєю владою і керуючись справедливістю.

З часом, коли скарги і прохання римських громадян з питань, не врегульованих законодавством, стали повторюватися, у преторів виробилися однотипні рішення. Спочатку вони оголошували їх усно, потім (не пізніше II ст. до н.е.) стало звичаєм запроваджувати нові правила у письмовій формі. Претори, вступаючи на посаду, публікува­ли вироблені ними правила і норми. Вони дістали назву преторських едиктів. В едиктах претори виходили за межі старих звичаїв, понять старого права, вони врегульовували по-новому, без зайвого формалізму і консерватизму найрізноманітніші відносини між людьми, що виника­ли в сфері зобов'язального, сімейного, спадкового та інших галузей права. Претор визначав, у яких випадках він надаватиме громадянам для захисту своїх інтересів позов, і цими правилами керувався сам пре­тор та інші судді. Щоправда, виданий претором едикт мав юридичну чинність тільки впродовж року, тобто терміну, на який обирався сам претор. Зате едикт мав загальнообов'язковий характер і тим відрізняв­ся від розпоряджень претора з окремих індивідуальних питань.

Із закінченням повноважень претора автоматично втрачав чин­ність і виданий ним едикт, натомість мав чинність новий едикт, виданий новим претором. Так безперервно розвивався і сам преторський едикт, і римське приватне право загалом.

Jus gentium — право народів. Цивільне і преторське право врегульо­вували правовідносини тільки між римськими громадянами. Тим ча­сом у другий період республіки Римська держава в результаті завойо­вницьких війн значно розширила свою територію, захопивши чимало нових племен і народів. Рим став центром світової торгівлі. Різко зрос­ло число негромадян — перегринів, чужоземців, у тому числі купців, торговців та ін. Для них була створена спеціальна магістратура — претори для перегринів. Обіймаючи посаду, вони теж видавали едикти, в яких визначали правила своєї судової діяльності. Ці правові норми вироблялися не лише на основі римського законо­давства і преторського права, й загальних звичаїв міжнародного обігу, торгівлі, інших правових відносин, що складались у процесі контактів Риму з різними країнами і народами. У цих нормах використовувалось, отже, не тільки римське право, а право й звичаї інших держав. Це пра­во, покладене в основу едиктів преторів для перегринів, набуло назви право народів — jus gentium.

За природою jus gentium було близьким до римського преторсько­го права, однак відрізнялося від нього за сферою дії. Воно врегульову­вало правові відносини між римлянами й іноземцями (перегринами) та між самими іноземцями на території Риму.

Діяльність юристів. Першими юристами у Римі були понтифіки — члени жрецької колегії, які, крім вищого нагляду за справами культу, зберігали і тлумачили стародавні звичаї, вирішуючи на їх підставі спори і конфлікти між громадянами.

У III ст. до н.е. плебеї здобули право обрання до складу колегії понтифіків, і перший же понтифік — плебей Тиберій Корунканій зро­бив свої юридичні консультації відкритими та доступними для всіх. З цього часу юриспруденція вже не була таємним мистецтвом жерців, а стала світською. Римські громадяни мали змогу навчитися тлумачити закони, складати позовні формули.

Понтифіки вважали себе виразниками волі богів і не турбува­лися про мотивацію своїх рішень і консультацій. З часом понтифіки (жерці), які тлумачили звичаї були обмежені в діяльності і відходять та другий план. Світські ж юристи вже не тільки умотивовували свої консультації, а й осмислювали зміст як окремих юридичних норм, так і всієї їх системи.

Розвиткові правознавства тоді спри­яла низка обставин.

По-перше, формалізм старого цивільного права потребував суворого дотримання чітко визначених форм для кожної юридично значущої дії. В іншому випадку така дія втрачала правовий захист. Тому укладаючи угоди, треба було добре знати закони, звичаї, вміти їх тлумачити та застосовувати. Отже, потрібні були спеціалісти, які б мог­ли дати кваліфіковану пораду.

По-друге, діяльність магістратів, зокрема консулів, преторів, едилів передбачала знання законодавства або ж залучення як порадників-консультантів досвідчених спеціалістів. Власне магістрати, набувши за час своєї діяльності правових знань і досвіду, після складення по­вноважень часто ставали консультантами з правових питань, юрис­тами.

Серед видатних юристів пізніших часів виділяються, зокрема, Гай, Юлій, Павло, Ульпіан, Модестин, Папініан.

За Ціцероном, діяльність юристів зосереджувалась у трьох основ­них формах: надання громадянам консультацій, юридичних порад щодо тих чи інших спірних ситуацій (respondere); вироблення формул для юридичних дій (cavere); керівництво процесуальними діями при веденні справ у судах (agere).

Криза і падіння республіки. Зміни в суспільному ладі У ІІ ст. до н.е. після перемоги над Карфагеном і Македонією Римська держава панує над усім Середземномор’ям. Ріст числа великих маєтків (латифундій) супроводжувався прямо протилежним процесом розорення римського селянства. Воно не витримувало конкуренції дешевої рабської праці. Неминучим результатом цього процесу було крайнє загострення ніколи не затухаючої боротьби між дрібним і великим землеволодінням, також загострюється боротьба між центром і провінціями. Кульмінацією боротьби стали реформи братів Гракхів. У 133 р. до н.е. вибраний трибуном Тіберій Гракх запропонував закон, за яким встановлювався максимальний розмір землеволодіння, що знаходиться у приватній власності – 1000 югерів на сім’ю (майже 250 га) : 500 – главі сім’і і по 250 на кожного повнолітнього сина. Надлишки підлягали розподілу між безземельними і малоземельними. Але однієї землі було за мало. Селянам потрібна була худоба, інвентар, насіння, гроші, але вони знаходились у розпорядженні сенату. Між тим сенат, який виражав інтереси нобілів і складався з них, чинив впертий опір реформі. Тіберію, який провів закон через народні збори, прийшлось тричі порушувати римську конституцію. Він вимагав змістити народного трибуна Октавія, який наклав вето на законопроект про землю. Більша частина триб підтримала Тіберія. Потім він запропонував, щоб не сенат, як це було раніше, а народні збори самі вирішували питання про субсидії, потрібні для проведення земельної реформи. Це також було здійснено. Залишалось останнє – досягти обрання на новий строк. Народ стояв на стороні Тіберія. Тоді сенат організував вбивство народного трибуна. Зі смертю Тіберія Гракха, як і слід було очікувати, проведення реформи було фактично призупинене.

Після смерті Ти­берія Гракха політична боротьба не припинилась. Власне з цього часу можна говорити про виникнення двох основних римських політич­них партій — оптиматів (optimus — кращий) і популярів (populus — народ).

Метою оптиматів, як згодом констатував Ціцерон, була охорона і захист консервативних основ Римської держави, зокрема влади сена­ту, привілеїв нобілів. Популяри ж були партією римського плебсу (міського і сільського), опирались на Народні збори, хоч їх керівники здебільшого виходили не з низів, а з тих же нобілів.

Новий підйом руху пов’язаний з ім’ям Гая Гракха. Видатний оратор і політичний діяч Гай Гракх був вибраний на ту ж посаду, що і його старший брат. Продовжуючи справу Тіберія, він намагався знайти опору серед римських бідняків. Гракх домігся прийняття ряду законів

• на військову службу не можна було приймати молодь до 17, а також заборонено вирахування з солдатської платні за обмундирування та ін.;

• хлібний закон, згідно з яким кожен бідний громадянин міг купувати у держави хліб за дешевшою, ніж на ринку ціною.

• закон "Про провінцію Азію", згідно з яким на території колишнього Пергамського царства вводився податок-десятина з прибутку. Збирання цього податку доручалось відкупним ком­паніям, які вигравали це право на аукціоні, що влаштовували цензори у Римі.

• судовий закон, за яким у постійних судових комісіях з розгляду справ про зловживан­ня у провінціях повинні були засідати і представники вершників.

• Для пожвавлення економічного життя Італії Гракх розпочав будів­ництво шляхів. Це давало заробіток незаможному населенню, було ви­гідне сільським жителям, а вершники діставали підряди.

Гай Гракх почав активно створювати нові колонії римських грома­дян як в самій Італії, так і за її межами. Колонії створювались на пожвавлених торговельних шляхах і мали значення не тільки як військово-землеробські поселення, а й як торговельні центри.

Але Гая Гракха, як і його брата, було вбито. Юридичною основою аграрної реформи братів Гракхів було те, що за старовинною традицією римська територія вважалась суспільною власністю. Реформи Гракхів, які мали за мету відродження вільного римсько-італійського селянства, відкривають собою епоху громадянських війн, які завершились перемогою нобілітету і падінням римської республіки. Велику роль у цьому відіграла і Союзницька війна, яку розпочали союзники Риму проти нього з 90 р. до 88 р. до н.е. Рим переміг, але союзники досягли здійснення своєї головної вимоги: майже все населення Італії одержало право римського громадянства. Завершення Союзницької війни не принесло Риму справжнього миру. Громадянська війна між різними групами правлячого класу розгорілась з новою силою. Схиляючись на підтримку армії, в 82 р. до н.е. полководець Луцій Корнелій Сулла встановлює в Римі одноособову диктатуру. Скориставшись правом на ‘‘видання законів та упорядження державного ладу’’ Риму, Сулла надав нові права сенату (включаючи судові) і різко зменшив компетенцію народних зборів. Трибуни були позбавлені політичних функцій. Римська рабовласницька республіка переживає глибоку кризу. Її остаточне падіння прискорилось повстанням рабів під керівництвом Спартака (74 р. до н.е.).

Військова реформа Гая Марія. Завоювавши величезні території в Європі, Азії й Африці, Рим став великою світовою за тогочасними масштабами державою. Це значно ускладнювало функції державного управління. Форми державного ус­трою невеликої держави-міста уже не задовольняли потреби величез­ної країни: Новим умовам не відповідав і давній принцип організації зброй­них сил як тимчасового ополчення вільних селян та ремісників. Армія мала бути і, по-суті, вже стала професійною, постійною.

Отже, все очевиднішою була потреба реформування системи дер­жавного управління, збройних сил та інших невідкладних перетворень, продиктованих вимогами часу.

Югуртинська війна. З усією яскравістю це виявилось під кінець II ст. до н.е. під час Югуртинської війни. Внук вірного союзника Риму в Карфагенській війні царя Масинісси Югурта прагнув силою захопити усе нумідійське царство, поділене Масиніссою між декількома синами. Війнайшла з перемінними успіхами і набула затяжного характеру. Для її завершення в Африку був виряджений новообраний консул Гай Марій. Марій з раннього віку служив в армії, був на­родним трибуном, претором. Спеціальним рішенням Народних зборів Марію було доручено продовжувати війну з Югуртою. У 105 р. до н.е. він остаточно розбив і захопив у полон Югурту, якого незаба­ром у Римі було страчено.

Одночасно з Югуртинською війною римлянам довелось вести війну на півночі з кельтськими і германськими полчищами кімврів і тевтонів., в яких римля­ни зазнали поразок.

Реформа збройних сил Гая Марія. Найперше Гай Марій приступив до реформи збройних сил:

• скасував попе­редній принцип комплектування легіонів, коли в армії могли служити лише громадяни, які мали земельну власність. Надалі вона повинна була комплектуватися лише на добровільних засадах, незалежно від майнового цензу, тобто вперше набирали в армію всіх бажаючих — неімущих, пролетарів, котрих було в державі дуже багато. Брали до уваги лише громадянство і придатність до військової служби.

• запровадив платню за військову службу. Оскіль­ки воїни і офіцери одержували певну платню, озброєння, обмундиру­вання і харчування, вони не були обтяжені турботою про своє госпо­дарство, сім'ї. Строк служби становив 16 років. Після цього воїни мог­ли йти у відставку і наділялись землею. Так формувалося постійне про­фесійне добре навчене військо.

• змінено структуру війська. Основною бойовою одиницею залишався легіон, який поділявся на десять когорт. Когорта складала­ся з трьох маніпулів, маніпул — з двох центурій. (легіон – 10 когорт -3 маніпулії – 2 центурії). Кожний легіон мав свого срібного орла, номер і назву. В армії була встановлена жорстка дис­ципліна, солдати мусили постійно навчатися, працювати в таборі, про­кладати дороги, споруджувати укріплення.

Військова реформа Марія сприяла перетворенню армії в серйозну політичну силу.

Перехід до монархії. Принципат. Зміни в економіці, суспільному ладі та державному устрої в період принципату Головною причиною встановлення імперії було різке загострення суперечностей у римському суспільстві у зв’язку із занепадом дрібного землеволодіння та розвитком рабовласницького ладу. Правлячий стан, побоюючись повстання пригнобленого ним населення, санкціонував введення військових диктатур Сулли, Помпея, Цезаря, Октавія, що підривали основи республіки, створювали основу для встановлення монархії.

У сільській місцевості з’явились колони – вільні, чужаки і навіть раби, що одержували від рабовласників ділянки землі для обробку, частину зібраного врожаю вони могли залишити собі. Та незабаром їх прикріпили до землі, вони потрапили в кабалу до господаря, який міг продати їх разом з ділянкою.  Розвиток колонату – ознака розорення збіднілих верств населення. Частина колонів поповнювала ряди пролетарів, інші наймались в армію.

Із захопленням влади Августом Гай Октавієм (отримує титул голови сенату — першого сенатора (princeps senatus) розпочинається період принципату – першої стадії імперії. У 29 р. до н.е. Октавій отримав від сенату звання імператора, магістра республіки, потім довічного трибуна, цензора, а пізніше титул Августа (священного), великого понтифіка. Август мав необмежену владу, але коміції щороку обирали його народним трибуном. Таким чином, він ніби діставав право керувати Римом від народу. Не обмежений ні місцем, ні часом, цей вищий імперіум давав Августові такі повноваження:

1. командувати усіма збройними силами і мати особисту військову охорону — три (потім дев'ять) преторіанські когорти;

2. укладати міжнародні угоди, приймати і посилати послів;

3. розв'язувати питання війни і миру;

4. безпосередньо управляти імператорськими провінціями (їх було три);

5. видавати загальнообов'язкові рішення і тлумачити закони;

6. чинити вище цивільне і кримінальне судочинство;

7. голосувати в сенаті й рекомендувати кандидатів на посади магі­стратів;

8. верховні релігійні та жрецькі права;

9. звільнення з-під дії деяких законів і звичаїв;

10. на нього не поширювалось вето жодних магістратів.

На початку принципату сенат формально, як і раніше, видавав закони, був найвищою судовою інстанцією, призначав і звільняв магістратів. Август вважався лише першим у списку сенаторів, а фактично сенат був його слухняним знаряддям. Але вже за Августа сенат здав свої позиції. Військово-бюрократична монархічна адміністрація наприкінці І на початку ІІ ст. н.е. витіснила сенатську. Народні збори скликалися дедалі рідше, їх засідання мали формальний характер. Причетність громадян до управління державою стала фікцією. Принципат як специфічно римський різновид монархії, зберігаючи зовнішні республіканські атрибути, проіснував до кінця ІІ ст. н.е. Влада принцепса спиралась на могутню матеріальну і військову базу. Ще на початку принципату управлінський апарат Риму та провінцій зазнав серйозних змін. Роль магістратів зменшилась. Консули, претори, квестори були усунені від державних справ і займались переважно влаштуванням публічних видовищ та ігор. Їх витісняла армія професіональних чиновників, що одержували платню із скарбниці і були підзвітними принцепсу. Були введені посади: – префекта преторія – командуючого імператорською гвардією; начальника постачання продовольством.

У провінціях функції управління здійснювали намісники, легати, проконсули, пропретори. Їхні адміністративні права та обов’язки фіксувались у мандатах, інструкціях, які складались у канцеляріях монарха або ним особисто. Наглядові функції за діяльністю намісників здійснювали прокуратори, обов’язками яких було інформувати імператора про стан справ у провінції, про зловживання чиновників.

За вказівкою імператора Клавдія (10 р. до н.е. – 54 р. н.е.) прокуратори були уповноважені виносити судові рішення. Сформована ними канцелярія керувала імператорським майном, фінансами, розсилала скарги і сигнали про зловживання чиновників. Важливі державні посади звичайно займали родичі імператора. Однак його доля часто залежала від прихильності військ трьох головних армій, що стояли на Рейні, Дунаї, Євфраті. Армія висувала (акламувала) імператора, потім він формально затверджувався сенатом. Таким чином, були створені всі умови для встановлення домінату – необмеженої монархії.

Домінат. Реформи Діоклетіана

В ІІІ ст. постала не­обхідність створення міцної централізованої влади, своєрідної військо­во-бюрократичної монархії. Така влада була встановлена 284 p., коли імператором проголосили Гая Валерія Аврелія Діоклетіана.

Якщо принцепси обожествлялись посмертно, то після Гая Аврелія Діоклетіана імператор уже за життя оголошувався намісником Бога на землі, посередником між Богом і людьми.

Як людина рішуча він провів ряд важливих для держави реформ:

• адміністративну реформу Держава була поділена на дві частини — Західну, якою управляв Максиміан і Східну на чолі з Діоклетіаном (управляли як два консули). Поділив країну на 4 частини (тетрархії) – чотиривладдя. Він поділив владу з Максиміліаном Геркулієм. Їхніми співправителями були оголошені цезарі Галерій – зять Діоклетіана і Костя Хлор. Отже, при владі були чотири співправителі. Тетрархії поділялись на діоцез (12) – великих територіальних округів на чолі з вікарієм, що підпорядковувався безпосередньо імператорові, кожна діоцеза ділилась на 16 провінцій (102). Цивільна адміністрація відокремлювалась від військової. Кожний із співправителів імператора як полководець був наділений владними повноваженнями і міг приймати самостійні рішення.

• Перебудовувалась судова система. Правитель провінції став тепер ординарним суддею першої інстанції. На його рішення було дозволено подавати апеляцію імператору або його уповноваженому. У Римі була проведена реформа поліцейської служби. За Діоклетіана її очолював префект, що ніс відповідальність за охорону громадського порядку в столиці. У провінціях служба безпеки та охорони громадського порядку була в руках легата.

• Грошова реформа. Припинив випуск низькопробної монети. Випущено золоту та мідну монету. Видав едикт про тверді ціни і заробітну плату.

• Військова реформа. Крім старих прикордонних армій було створено рухливе маневрене військо. Зросла чисельність армії. Землевласники були зобов’язані, залежно від розмірів володіння, поставляти певну кількість воїнів.

• Податкову реформу. Діоклетіан провів перепис і замінив непрямий податок прямим (поземельно-подушним). Податок сплачувало все населення, крім Риму та прилеглих територій.

Реформа Діоклетіана зміцнила централізацію управління. На деякий час вдалося перемогти сепаратизм провінцій, зберегти єдність імперії. Імператор Костянтин, продовжуючи реформи Діоклетіана, діяв рішучіше. У 321 році він переніс столицю у Візантію, колишню колонію, заново відбудував її і назвав своїм ім’ям – Константинополь. За Костянтина тетрархія була скасована, хоч поділ імперії на частини зберігся. Попередня рада при імператорі консиліум – була усунена. Її місце зайняв консисторіум (державна рада), до якого входили родичі імператора. Голова держави дедалі більше був схожий на східного деспота. Імператор носив шовковий одяг, обсипаний дорогоцінним камінням, і діадему – знак царської влади. Перед ним треба було падати на коліна. Імперська влада вживала більш жорстких заходів з прикріплення до певної місцевості не тільки колонів, ремісників, а й дрібних власників землі – куріонів.

В 395 р. імперія розділяється на Західну з центром в Римі та Східну, з центром в Константинополі. Кожна мала свого імператора і помічників. Незважаючи на всі заходи Рим з кризи не вийшов і у 476 р. під натисками варварів Західна римська імперія впала. Східна римська імперія започатковує історію Візантії.

Джерела права Риму в період імперії.

Система державного управління, встановлена Октавіаном і закріплена його заступниками отримала назву принципату (prainceps senatus – перший в сенаті). У період принципату вища державна влада формально належала сенату. Сенат стає формально законодавчим органом. Аби воля принцепса набула значення закону, її вносили у вигляді проекту до сенату, а потім вона отримувала формальне затвердження. З І – до середини ІІІ ст. сенатус-консульти (senatus consulta)стають головною формою законодавства.

З часом сенат втрачає своє значення і законодавчу компетенцію. Основним джерелом права поступово стає одноособове рохпорядження імператора. Від часів абсолютної монархії (домінату – dominus – владика, абсолютний монарх, який стоїть над законом) правотворча діяльність зосереджується в руках імператора як єдиного і необмеженого законодавця. Постанови імператора дістали назву конституція (від рим. constituo – установляю). Конституції поділяли на чотири види: едик­ти, декрети, рескрипти, мандати.

Едикти — це загальні розпорядження для всього населення імперії (не сплутати з едиктами республіканських магістратів, зокрема прето­рів, у яких ці останні викладали програму своєї діяльності.

Декрети — рішення імператора з конкретних спірних, зокрема су­дових, справ.

Рескрипти — письмові відповіді на скарги і запити, що надійшли імператору з різних питань.

Мандати — інструкції службовим особам.

Користування імператорськими конституціями утруднювала їх численність і безсистемність, тому виникла необхідність у їх кодифікації. В ІІІ ст. н.е. робляться спроби перших приватних (неофіційних) кодифікацій імператорських конституцій. Так, був виданий (у 295 р.) кодекс Грегоріана, згодом – кодекс Гермогена. Першим офіційним зібранням конституцій був Кодекс Феодосія (Теодозіанський, 438 р.).

Досвід приватних і офіційних кодифікацій показав важливість створення єдиного збірника права, в якому було б і цивільне, і преторське законодавство. Найважливішою стала кодифікація римського права, проведена після падіння Західної Римської імперії, східно-римським імператором Юстиніаном (527-565 рр.) у Візантії. З цією метою Юстиніан у лютому 528 р. призначив комісію з десяти осіб на чолі з Трибуніаном. Через рік комісія закінчила свою роботу і в квітні 529 р. був обнародуваний Кодекс Юстиніана і тим самим анульовані попередні кодекси.

Кодекс являє собою збірник імператорських конституцій і складається з 12 книг. Кожна книга ділиться на титули (підрозділи в ряді законів), а титули - на параграфи.

Систематизувавши конституції, Юстиніан приймає рішення упорядкувати юридичну літературу. З цією метою в грудні 530 р. була створена нова комісія. Комісія мала досить складне завдання: треба було зібрати всі твори класичних юристів, зробити з них витяги і все застаріле вилучити, замінивши новим, а всі розбіжності усунути. Врешті, весь цей матеріал треба було відповідно систематизувати.

Це складне завдання комісія виконала в надзвичайно короткий термін. Уся зібрана юридична література була переглянута, систематизована і зведена в єдине ціле. У грудні 533 р. цей величезний звід одержав назву Дигести, або Пандекти, був опублікований і вступив у дію.

Дигести становлять центральну частину Юстиніанівського зводу, найбільшу за розмірами і найціннішу за своїм змістом. Усі цитати розподілені в 50 книгах, які своєю чергою поділяються на певну кількість титулів з відповідними заголовками. (Так виникає пандектна система. Вона характеризується значною деталізацією, багато вступних, узагальнюючих частин. За пандектною системою сладені цивільні кодекси України та Німеччини)

Водночас з роботою над укладенням Дигестів під загальним керівництвом Трибоніана був укладений переважно для навчальних цілей офіційний елементарний підручник цивільного права, який отримав назву Інституції. У листопаді 533 р. Інституції були санкціоновані і вступили в дію.

Головним джерелом Інституцій був однойменний твір римського юриста Гая, побудований за принципом поділу права на три групи: 1) про осіб; 2) про речі; 3) про форми процесу. Аналогічно побудовані й Інституції Юстиніана. (Так виникає інституційна система, в якій норми угруповані за певними ознаками в інститути, що розташовані у логічній послідовності. За інституційною системою укладений Французький цивільний кодекс)

Але поки укладались Дигести та Інституції, законодавство невпинно розвивалося, що змушувало уряд переглянути низку спірних питань. Деякі з них були замінені самим Юстиніаном, який оголосив у вигляді наказів 50 нових рішень.

Отже, коли робота над Дигестами та Інституціями була завершена, Кодекс, виданий у 529 р. багато де в чому вже застарів. Щоб узгодити з новими частинами Юстиніанівського зводу, комісія переробила його заново, і в листопаді 534 р. цей Кодекс був опублікований у новій редакції.

Отож до Кодексу Юстиніана увійшли всі закони римських імператорів, видані з часів правління імператора Андріана (117-138) до 534 р. У це число входили закони самого Юстиніана, видані ним до 534 р. Накази, які виходили після того, називалися новелами. Юстиніан планував у міру нагромадження новел їх систематизувати, але його задум залишився нездійсненим. На думку Юстиніана, усі названі частини кодифікації мали становити єдиний Звід права, хоча вони й не були тоді об’єднані однією загальною назвою. Лише у Середньовіччі, коли відродилося вивчення римського права (починаючи з ХІІ ст.), весь Юстиніанівський звід набув загальної назви Corpus juris civilis - Звід цивільного права. Під цією назвою він відомий і тепер.

Характерні риси кримінального права.

Злочини публічного та приватного характеру.

До злочинів публічного характеру відносилися: злочини проти Римської держави, зрада, перехід на бік ворога, вбивство, образа дівочої або жіночої честі, підпал, лжесвідчення, викрадення, порушення межових знаків, порушення клятви, посягання на особу народного трибуна; всі релігійні злочини; злочини вчинені патронами щодо своїх клієнтів (наприклад, порушення патроном своїх обов’язків перед клієнтом).

В Римські державі починають розмежовувати крадіжку (таємне викрадення чужого майна) і грабіж (відкрите викрадення чужого майна).

Види кваліфікації крадіжок: крадіжка зі зломом, нічна крадіжка, крадіжка в лазні, крадіжка худоби. Злодія, захопленого на місці вчинення злочину можна було вбити (за умови, що той, хто впіймав злочинця має негайно криками зібрати народ).

Покарання: смертна кара (в період принципату була дуже жорстока: спалення, розп’яття на хресті,утоплення в зашитому мішку, віддача диким звірам і ін.). З прийняттям християнства було заборонено розп’яття, таврування.

Каторжні роботи з позбавленням всіх прав і обернення в рабство.

Вигнання з общини, держави (в такому випадку особу перетворювали на перегрина), вигнання без втрати громадянства.

Ув’язнення, майнові штрафи, конфіскація майна, тілесні покарання.

Злочини, вчинені вищими верствами населення потребували санкцію імператора (їх називали екстраординарними.

Судовий процес в Римі.

Відокремлення цивільного і кримінального процесу

Цивільний процес

Найбільш характерною формою захисту порушених прав був судовий захист. Право на позов (позов (actio) – це право особи на захист в судовому процесі свого порушеного права) могло бути реалізоване за допомогою судового процесу. Найдавнішою формою судового процесу був легісакційний процес (legis actiones – законний позов), тому що була заснована на законі, на противагу застарілим нормам саморозправи (Гай). В легісакційному процесі потрібно було чітко дотримуватись суворо визначених формальних дій, жестів, слів сторонам процесу. Найменше відхилення від форми звернення призводило до втрати права на позов і процес припинявся. Отже, легісакційний процес – це процес, заснований на законі, в якому потрібно було чітко дотримуватись суворо визначених формальних дій (форми), жестів і слів сторонам процесу.

Характерними рисами легісакційного процесу в Римі було те, що він складався з 2 стадій: in jure i in judicio.

In jure – справа розглядалася в магістраті (як правило, у претора), до якого звертався позивач, і заявляв свої претензії, та відповідач. У випадку, якщо відповідач погоджувався з позивачем процес завершувався на І стадії. Як правило, відповідач урочисто (за формулами) заявляв про свою незгоду. В такому випадку розпочиналася ІІ стадія

І стадія in judicio полягала у вирішенні справи по суті. Її розглядав суддя або колегія суддів (наприклад, справа про спадщину). суддів обирали народні збори. З їх списку претор призначав конкретного суддю для розгляду певної справ. Суддя збирав докази, перевіряв їх, заслуховував покази свідків, сторони, їх захисників. Розібравшись в справі суддя виносив рішення (в усній формі), яке було остаточним і оскарженню не підлягало.

У ІІ пол. ІІ ст. до н.е. на зміну легісакційного (який був заформалізований і незадовольняв потреби економічної практики) був замінений формулярним процесом. У формулярному процесі позивач звільнявся від обов’язку формулювати свої вимоги в чітко встановленій формі. Обов’язок юридично грамотно , відповідно до закону формулювати позовні вимоги покладались на претора. В цьому процесі підвищується роль претора, який, вислухавши сторони, їхні докази, самостійно формулював юридичну сутність позову. Зміст спору він викладав у спеціальній записці, висновку судді, яка отримала назву «формула», а процедура судочинства – формулярний процес.

Відмінною ознакою формулярного процесу була заміна ритуальних дій на першій стадії – формулою, яку складав претор.

У формулі містився виклад юридичної сутності спору. Вона складалась з певних основних і додаткових частин:

- завжди починалася з призначення судді, якому доручалося вирішувати справу (наприклад, «Хай Октавій буде суддею»);

- виклад претензій позивача;

- заперечення відповідача;

- вказівка на особливі обставини, на які судді слід звернути увагу;

- вказівка судді задовольнити претензії, якщо вони обгрунтовані, якщо на – то звільнити відповідача від відповідальності.

Тобто висновок (формула) претора це було не тільки формулювання юридичної сутності майнового спору, а й інструкція судді, як треба вирішувати справу за конкретних обставин, певні обов’язкові межі, в яких суддя має вирішити спір.

В період принципату значного поширення набув екстраординарний процес: в ньому був відсутній поділ на 2 стадії і магістрат вів справу від початку до кінця, без передачі справи судді.

Цивільний процес був усним, хоча заяви сторін фіксувалися в спеціальних протоколах, справи розглядались у закритих засіданнях, за участю сторін. У разі неявки позивача – справа припинялася, відповідача – спочатку тягла автоматично програш справи, пізніше – розгляд справи без нього.

Судові функції виконували адміністративні органи: у столиці – начальник міської поліції; у провінціях – їх куратори. Деякі спори розглядав імператор та муніципальні магістрати. Рішення можна було оскаржити імператору, але незабаром – префекту і префекту преторія. Скарга подавалася у найближчі дні після винесення вироку. У разі повторного програшу справи накладався великий штраф.

Кримінальний процес.

В кримінальному процесі існувало 2 принципи:

1) обвинувачення мало надходити тільки від римського громадянина;

2) Обвинувачення мало надходити в письмовій формі з підписом громадянина.

Судді визначалися жеребкуванням, а потім погоджувались сторонами всі кандидати.

Спочатку заслуховували обвинувачення, потім промови сторін, адвокатів, далі вивчали докази. Доказами були: покази свідків (за злочини проти держави могли свідчити діти, жінки і раби), документи (надавалися суду за 3 дні до судового засідання), речеві докази.

Рішення виносилося присяжними за більшістю голосів. З 139 р. до н.е. введено таємне голосування.

Присяжні могли винести вердикт: «виправданий», «звинувачений», «справа не з’ясована» (знімалося обвинувачення, але особа залишалася під підозрою).

Після завершення розгляду справи до оголошення вироку могла бути відстрочка – щоб обвинувачений міг залишити місто, визнати себе винним. Після виголошення вироку – покарання негайно виконувалось. Звільнялися від покарання вагітні жінки. При засудженні до страти давалося 10 днів відстрочки для того, щоб обвинувачений вбив себе сам, це б зняло ганьбу з його сім’ї.

Суспільний лад Риму

Вільні громадяни негромадяни чужинці повноправні неповноправні п атриції нобілі вільновідпущ. латини перегрини п лебеї (з ІІІ ст.до.н.е.) З ІІ ст. до н.е. – вершники

Невільні раби: - приватні - державні

Вільне населення розрізнялося за ступенем правоздатності. Повну правоздатність могли мати тільки громадяни (повноправні). Повна правоздатність в і д п о в і д а л а статусу волі статусу громадянства статусу сімейному о з н а ч а л а jus conubii – право укладати законний римський шлюб jus comercii – повна майнова правоздат.; право звертатися до суду за захистом своїх матеріальних інтересів jus suffragii – право подання голосу, тобто участі у Народних зборах jus honorum – право висувати свою кандидатуру на магістратські та інші посади

Державний устрій Риму в період республіки (509 р. – І ст. до н.е.)

Народні збори (коміції) К уріатні коміції Ц ентуріатні коміції Т рибутні коміції

Сенат 300 осіб на 5 років

М агістратура Ординарна Екстраординарна - Консул - Диктатор - Претор - Начальник - Цензор кінноти - Трибун - Едили - Квестор