Стадії розвитку політичного конфлікту

Передконфліктна стадія		Стадія розвитку конфлікту		Стадія розв'язання конфлікту
Актуалізація політичних інтересів		Демонстрація сили, загроза її застосування		Тимчасове розв'язання (компроміс)
виділення пріоритетних цілей		застосування сили та інших засобів боротьби		повне розв'язання (знищення чи консенсус)
розробка стратегії і тактики боротьби		повномасштабне застосування насильства
пошук можливих союзників

До основних кризових моделей розвитку конфліктів від­носять війну та революцію.

Війна визначається як форма розв'язання політичного конфлікту шляхом застосування насильства. Таким чином, війна, за висловом родоначальника сучасної військової стратегії німецького генерала Карла фон Клаузевіца, розгля­дається як одна з форм продовження політики, що являє собою «акт насильства, доведений до крайності»². Інший німецький генерал, ідеолог германського мілітаризму Е. Людендорф, розширив таке розуміння війни до концепції «війни тотальної», стверджуючи, що заради війни самий політичний порядок повинен бути підкорений військовим.

«Нацистські теоретики, — відзначає Е. Тоффлер, — роз­вили концепцію «тотальної війни», відкинувши реальність миру як такого, стверджуючи, що мир -- це всього лише період підготовки до війни — «війна між війнами»¹ (як тут знову не згадати антиутопію Дж. Оруелла зі знаменитим гаслом Міністерства миру: «Війна — це мир»?).

Виділяють зовнішні війни (між державами), у тому чис­лі світові (як глобальне протиборство політичних коаліцій, що охоплює більшу частину країн світу) та внутрішні {гро­мадянські) війни, що представляють собою збройну бо­ротьбу між конфронтуючими соціальними групами всере­дині держави. Війни між державами, особливо світові, при­звели до загибелі десятків мільйонів людей, ставши справжньою трагедією цивілізації. Але не менш страшни­ми є війни громадянські, що призводять до загибелі людей та знищення історичних, культурних і духовних зв'язків між представниками одного народу. За способами ведення виділяють війни партизанські, фронтові та тотальні.

Під революцією (лат. геюоїийо — переворот) у політоло­гії розуміється вид політичного процесу, що характеризу­ється радикальними політичними змінами, повною зміною

політичної системи або ж витисненням з її структури окре­мих елементів. Ре­волюція, так само, як і будь-яка інша крайня форма про­яву політичного конфлікту, безпосе­редньо пов'язана з використанням на­сильства.

У марксистсько-ленінській ідеологічній доктрині рево­люція сприймалася як «локомотив історії» -- об'єктивно необхідний, обумовлений історичним розвитком суспіль­ства акт зміни «суспільних формацій». Прикладами полі­тичних революцій можуть бути Велика французька ре­волюція 1789-1799 р., яка знищила абсолютизм; Лютнева революція 1917 р. в Росії, що скинула самодержавство, а та­кож Жовтнева революція, яка відбулася слідом за нею і проголосила встановлення радянської влади та ін.

На думку П. Сорокіна, революції не соціалізують, а біо-логізують людей. Не поліпшують, а погіршують їхнє еконо­мічне становище, не збільшують, а скорочують усі базові свободи. Чого б не досягали революції, вони домагаються цього страшною, диспропорційно великою ціною.

Всі фундаментальні та по-справжньому прогресивні процеси, — відзначав учений, — це результат розвитку знан­ня, солідарності, кооперації та любові, а не ненависті, звір­ства, божевільної боротьби, які неминуче супроводжують революції.

Альтернативою революції як форми розвитку політич­ної кризи виступає реформування (лат. ге/огто — перетво­рюю) — перетворення, зміна, перебу­дова політичної системи або окремих її елементів. Це — еволюційний шлях виходу з кризи, який припускає такий характер політичних перетворень, що не зачіпає основ існуючого політич­ного ладу. Реформи найчастіше прово­дяться «зверху» — діючою владою, легально (в межах чинного законо­давства), без використання прямого насильства і, як правило, здійснюються поступово, протя­гом тривалого часу.

Розв'язання політичних конфліктів може відбуватися по-різному. Можливе зняття конфлікту через зміну цілей і завдань, що постають перед протиборчими сторонами, вна­слідок придушення (або повного знищення) однієї зі сторін, або ж у результаті досягнення між ними певної згоди. Полі­тична наука приділяє особливу увагу пошуку можливих способів мирного та взаємовигідного розв'язання політич­них конфліктів шляхом розробки комплексу спеціальних заходів щодо обмеження їх поширення та інтенсивності про­тікання, а також зниження їх негативних наслідків.

На думку політолога Вільяма Ейрса, не існує чіткої залеж­ності між кількістю жертв війни та ступенем складності досягнення миру. Ейре проаналізував 77 військових кон­фліктів, що відбулися в період з 1945 по 1996 рр. (48 із них завершилися миром до 1966 р.). У більшості випадків, чим кровопролитнішим був військовий конфлікт, тим довше він тривав і тим складніше було його зупинити. Однак є й інші приклади, коли конфлікти, що супроводжувалися відносно невеликим числом жертв, тривали десятиліття (наприклад, боротьба баскських сепаратистів із Іспанією), а кровопро­литні конфлікти завершувалися за короткий час (наприк­лад, війна Ефіопії та Ерітреї). На думку Ейрса, у сучасному світі вже неможливо достовірно спрогнозувати, наскільки затягнеться військовий конфлікт, виходячи з військового потенціалу ворогуючих сторін, стану їх економік, структури суспільств і т.д., адже в більшості випадків військові конф­лікти зараз не є війнами в їх класичному розумінні — між державами або міждержавними альянсами. Щорічно у світі відбувається 20-80 збройних конфліктів, але в основному це — партизанські війни, де в боротьбі за владу в окремому регіоні конкурують не дві держави, а держава (або група держав) з однієї сторони й недержавні збройні формування різної політичної та ідеологічної спрямованості — з іншої. Сучасний світ характеризується високим ступенем взаємо­залежності, тому старі цілі завоювання і утримання під контролем певних територій втратили колишній зміст. Так, у 2003 році у світі відбулася лише одна «справжня» війна

(в Іраку) і 23 збройні конфлікти, учасниками яких були не­державні структури.

Американська вчена Лорен Томсон, автор книги «Конф­лікт Низької Інтенсивності — Зразок Війни в Сучасному Світі», дійшла висновку, що подібні конфлікти є менш кривавими, ніж «традиційні» війни, але, на відміну від звичайних збройних конфліктів між державами (які, як правило, закінчуються протягом короткого часу), можуть тривати роками, десятиліттями й навіть сторіччями. В ре­зультаті число жертв та руйнувань найчастіше перевищує кількість жертв і руйнувань під час «традиційних» воєн. Крім того, подібні конфлікти можуть у будь-який час пе­ретворитися з «низькоінтенсивних» на «високоінтенсив-ні». Так, конфлікт в Афганістані, що розпочався після ви­воду радянських військ, призвів до утворення на території цієї країни притулку для ісламських терористів, які в ре­зультаті вивели конфлікт на міжнародну арену, завдавши удар по США 11 вересня 2001 р.

Фахівець із військової історії Лоренс Фрідман підкрес­лює, що зі зростанням небезпеки тероризму практично ста­ло юридичним нонсенсом саме оголошення війни, оскільки держава не може оголосити війну підпільній організації. Тому в сучасному світі для визначення військових конф­ліктів усе частіше використовуються такі формулювання, як «застосування сили», «превентивний удар», «обмежена воєнна операція» тощо.

Політолог X. Даній, проаналізувавши методи, якими розв'язувалися військові конфлікти за останні десятиліття, виділив чотири основних методи завершення війни:

1. метод, заснований на власних інтересах ($е1г-сеп-г.егес1), що застосовується за взаємною згодою кон­фліктуючих сторін, змушених зупинити війну, аби вижити;

2. «авторитарний» метод (аиїЬогіїагіап), що засто­совується тоді, коли до влади в одній або кількох конфліктуючих сторонах приходить миролюбна або реалістично настроєна сила (наприклад, військовий або політичний лідер), що знаходить ресурси й мож­ливості зупинити війну;

3. метод «силового примусу» (родаег зїгиддіе), який стає можливим тоді, коли до розв'язання конфлікту залу­чається «третя сила», що змушує конфліктуючі сто­рони сісти за стіл переговорів і зупинити війну (так, наприклад, міжетнічні військові конфлікти найчасті­ше вирішують, розділяючи ворогуючі народи держав­ними кордонами);

4. «консультативний» метод (сопзиїїаїіуе шосіе), що на практиці використовується дуже рідко — у випадку, якщо міжнародні або інші посередники знаходять шляхи переконати воюючі сторони в можливості до­сягнення компромісу.

Втім, не можна не погодитися з американським політологом і дер­жавним діячем Фредом Айклом, провідним спеціалістом Центру страте­гічних міжнародних досліджень, ав­тором знаменитої книги «Кожна війна повинна закінчуватися», який, проаналізувавши історію військових конфліктів XX ст., прийшов до про­стого, але від цього не менш важли­вого висновку: будь-яку війну легше

всього зупинити до того, як вона розпочалася. Постконфліктна (лат. розі — після, і соп/іісїт — зіткнен­ня) побудова миру (миробудівництво) припускає здійснен­ня заходів політичного, соціально-економічного та правово­го характеру, що вживаються після врегулювання збройного конфлікту з метою надання підтримки відновленню обста­новки довіри, взаємних зв'язків і співробітництва між про-тиборчими сторонами, запобігання рецидивів конфлікту. Відповідно до Концепції запобігання й урегулювання кон­фліктів на території держав — учасників СНД (1996), до основних заходів у цій сфері відносять:

• сприяння відновленню інститутів державної влади;

• сприяння поверненню біженців і переміщених осіб;

допомога у відновленні найважливіших елементів інфраструктури держави;

• надання гуманітарної та іншої допомоги населенню;

• забезпечення умов для проведення вільних виборів до органів влади;

• сприяння захисту прав людини та ін.

За згодою сторін та для забезпечення гарантій виконан­ня досягнутих домовленостей тимчасово в певних регіонах можуть бути розміщені військові спостерігачі або окремі підрозділи Колективних сил із підтримки миру.

До основних успішних способів розв'язання політично­го конфлікту традиційно відносять локалізацію конфлікту його деескалацію, досягнення компромісу або консенсусу.

Політичний компроміс (лат. сотрготіззит — угода, досяг­нута шляхом взаємних поступок) являє собою спосіб розв'я­зання (урегулювання) політичного конфлікту що досягаєть­ся шляхом взаємних поступок. Іноді протиборчим сторонам вдається дійти згоди на підставі угоди — якщо не за всіма, то, принаймні, за тими питаннями, які викликали проти­стояння. В цьому випадку мова йде про так званий добро­вільний компроміс. Проте, більшість конфліктів закінчують­ся таким компромісом, де досить важко визначити відносні переваги тієї або іншої сторони. Прагнення сторін до миру може бути викликано неможливістю досягти поставленої мети або ж усвідомленням того, що продовження конфлікту менш вигідно, аніж його припинення. Така угода, котра укладається через обставини, що склалися, у сучасній полі­тичній науці одержала назву компромісу вимушеного.

Політичний консенсус (лат. сопзепзиз — згода) — це та­кий спосіб розв'язання політичного конфлікту, який засно­ваний на досягненні принципової згоди між основними суспільно-політичними силами щодо принципів політичної організації, розподілу політичної влади та політичних ре­сурсів у суспільстві. Заснований на принципі врахування думки як більшості, так і меншості, консенсус у сучасному світі вважається універсальним засобом попередження й розв'язання конфліктів, зняття соціально-політичної на­пруженості в суспільстві.