21. Життя запорізьких козаків у самій Січі й життя в зимівниках і бурдюгах

значно відрізнялося одне від одного. На Січі жили неодружені козаки і в

Січ аж ніяк не допускали жінок, чи буде то мати, сестра або стороння

жінка для козака . Запорізьким козакам не дозволяється бути одруженими

усередині їхніх жител (в Січі), а які вже одружені, повинні, щоб дружини

їх жили в близьких місцях, куди їздять вони до них тимчасово; але це

потрібно робити так, щоб не знали старшини.

Заборона уведення жінок на Січ поширювалося не тільки на запорожців,

але й на сторонніх осіб, постійно або тимчасово проживаючих в козацькій

столиці.

Усі козаки, за звичаєм, голили бороди і голови, лишаючи довгі вуса й

оселедець, що звисав з маківки на лівий бік голови і часто намотувався

на вухо.

Нерозлучною супутницею кожного козака була зброя — ніж, лук або рушниця

з кремінним замком, а часто і пістолі, заткнуті за пояс. Кінний козак

мав, крім того, шаблю, довгий спис, а також аркан. Дехто був озброєний

келепом (бойовим молотом), ощепом (списом із гачком для стягування

вершників з коней) тощо. Порох і кулі запорожці носили в порохівницях —

шкіряних торбинках або в чересах — патронташах. Більш детально про одяг

і зброю козаків піде далі.

22. Таким чином козацтво еволюціонувало від невеликих ватаг бездомних неосілих елементів до юридично оформленого стану феодального суспільства, з чіткими організаційними формами. Поступово наприкінці XVI - першій половині XVII ст. козацтво займає провідне місце в українському суспільстві, беручи активну участь в розв’язанні найболючіших проблем національного життя. Козаки стали політичним провідником українського народу, становлячи його політичну еліту.

Ставши потужною силою, козацтво звернуло на себе увагу литовського і польського урядів, а також урядів інших європейських держав, заклопотаних проблемою турецько-татарської агресії. Спираючись на свою січову організацію й на здобуті власними силами засоби, низове козацтво не тільки дозволяло собі самовільні походи на татар і турків, а й почало проводити свою власну міжнародну політику.

Запорожжя було центром всього українського козацтва. Тут знаходилася лицарська школа козацької молоді. Вишкіл проходили молодики, джури, хлопці, слуги-товариші. Запорозьке козацтво виступало в ролі арбітра у стосунках між «городовим» і реєстровим козацтвом. Із Запорожжя приходили на «волость» загони для розправи над душителями народу. З кінця 16 ст. Запорозька Січ перетворюється на політичний центр. Українського народу Січ дала видатних полководців, керівників народних рухів, політичних діячів: Тараса Федоровича, Павла Бута, Івана Сулиму, Дмитра Гуню, Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Сірка, Семена Палія, Костя Гордієнко. На Запорожжі почалися події Визвольної війни українського народу середини 17 ст. Запорожжя продовжувало впливати на хід подій в Україні і в наступні десятиліття, особливо після смерті Богдана Хмельницького. 

Розбрат у козацтві у період Руїни, послаблення Гетьманщини дали Запорозькому козацтву відносну свободу від волі гетьманів. Запорожжя стало гніздом опозиції проти гетьманів і старшинської верхівки Гетьманщини. Запорожці висувають своїх кандидатів у гетьманів — І Брюховецького, П. Суховія, Петренка (Іваненка).

З кінця 17 ст., коли окреслюється прагнення Московської держави встановити свій контроль над Запорожжям, Запорозьке козацтво вступає у запеклу боротьбу із царськими властями за свій суверенітет — аж до переходу на бік бунтівного гетьмана І. Мазепи і шведського короля Карла XII; цей раунд боротьби за незалежність закінчився зруйнуванням Січі 1709 та наступним переходом запорожців у тодішні межі Кримського ханства, під протекторат Криму і Туреччини.

23. Історію запорозького козацтва творили вісім Січей (Хортицька (1552-1557), Томаківська (60-ті рр. ХVІ ст. – 1593), Базавлуцька (1593-1638), Микитинська (1638-1652), Чортомлицька (1652-1709), Кам’янська (1709-1711), Олешківська (1711-1734), Нова або Підпільненська (1734-1775).

Вперше ідею створення Запорозької Січі та козацького реєстру висловив черкасько-канівський староста Остап Дашкевич. 1533 року він запропонував польському уряду побудувати на неприступному острові серед Дніпра замок, де можна було утримувати 2000 козаків.

Неоціненну роль в історії запорозького козацтва відіграла Хортицька Січ, заснована князем Д. Вишневецьким. По-перше, справила політичний вплив на еволюцію козацтва та зростання його лав. По-друге, активна дипломатична діяльність Д. Вишневецького заклала основи зовнішньої політики наступних Січей, а згодом, козацької держави Б. Хмельницького. По-третє, стосунки, які склалися в процесі створення Хортицького гарнізону та у перших військових кампаніях між козаками та представниками військово-службової верстви, стали моделлю майбутньої суспільно-політичної організації запорозького товариства. З Хортицею були пов’язані плани Д. Вишневецького про відродження Великого князівства Київського.

24. На початку XVII ст. заворушення серед селян та козаків охопило всю територію України від Закарпаття до Слобожанщини. І хоча всі вони зазнали поразки, проте підготували ґрунт для подальшої боротьби проти національно-релігійного гніту, яка була своєрідною формою руху за збереження української народності, її мови та культурних надбань. Відсіч українського народу шляхетсько-католицькій експансії сприймалась в Європі як одна з ланок зростаючої боротьби проти реакційних сил контрреформації. XVII cm. — епоха буржуазних революцій. У 1640 р. розпочалася революція в Англії. Того ж року в Каталонії спалахнуло Сагадорське повстання («війна женців») проти іспанського абсолютизму за збереження політичної автономії; в 1648 р. розпочалися антиабсолютись-кий рух Фронда у Франції та селянські повстання в Австрії, Московії, Швеції, Швейцарії. Це «пробудження» охопило й Україну. Українська національна революція XVII cm. була важливою складовою процесу зародження нових суспільних відносин.

Селянсько-козацькі повстання кінця XVI ст. зазнали поразки через внутрішню неорганізованість і відсутність єдності. Але вони ж наочно продемонстрували вплив нового соціального явища - козацтва, особливо у спілці з селянством, дрібною шляхтою та міщанами.

Інший шлях реалізації потенціалу козацтва обрав видатний діяч вітчизняної історії - гетьман П. Сагайдачний. Народився він на Самбірщині, освіту здобув в Острозькій школі та в школі Львівського братства. Уславився як видатний організатор козацьких походів проти татар і турків.

Спершу П. Сагайдачний проводив політику мирних угод і компромісів для захисту прав України. Він зі своїми козаками брав участь у війні польського короля Сигізмунда III з Росією. Але найвизначнішу роль Військо Запорізьке відіграло під час Хотинської війни.

Таким чином, козацько-селянські повстання кінця ХVІ – 20-30-х р. ХVІІ ст. із відстоювання станових інтересів переростали в збройну боротьбу з Польщею під прапором православ’я. Прагнення позбутися кріпацтва та національно-релігійних утисків розширило соціальну базу повстанців. Ці виступи поневолених верств на чолі з козацтвом суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, сприяли накопиченню досвіду політичної боротьби та удосконалення військового мистецтва, піднімали козацтво до ролі провідника національно-визвольного руху.

25. Після зруйнування Запорозької Січі 1775 козацтво на деякий час продовжило своє існування у вигляді пізньокозацьких формувань. Традиції запорозького козацтва продовжили: Задунайська Січ на території турецьких володінь (1775-1828); Бузьке козацьке військо (1785-98; 1803-17); Чорноморське козацьке військо (1788-60), яке після переселення на Північний Кавказ дістало назву Кубанського козацького війська; створене з частини задунайського козацтва Азовське козацьке військо (1832-66). У нові часи нащадки козацьких родів дали значну кількість інтелігенції - діячів українського національного відродження та визвольного руху. Вплив козацьких традицій відбився в українських визвольних змаганнях 1917-20, зокрема в організації Вільного козацтва, регулярних військових частин і в будівництві гетьманської Української Держави (1918).

26. На нашу думку, найобґрунтованішим можна вважати висновок В. Смолія та В. Степанкова, а також історика О.Д.Бойка, які вважають, що це була українська національна революція, яка розпочалася в 1648 р. і пройшла у своєму розвитку три основні періоди: I період (лютий 1648 – серпень 1657р.) – початок і найбільше піднесення національно-визвольної та соціальної боротьби, яка привела до утворення Української національної держави – Гетьманщини. II період (вересень 1657 – червень 1663 р.) – громадянська війна, що привела до поділу козацької України на Лівобережну і Правобережну. III період (червень 1663 – вересень 1676 р.) – боротьба за возз’єднання української держави, за її суверенітет. Тобто закінчується українська національна революція після падіння гетьмана П. Дорошенка у 1676 р. Отже, народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку, поступово переросла в національну революцію.

27. Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої. З-поміж основних її причин можна виділити наступні:

Соціальні причини. До середини XVII ст. вкрай загострилася соціально-економічна ситуація, пов’язана з трансформацією поміщицьких господарств у фільварки. Значно зросла панщина, яка у Східній Галичині і на Волині досягла 5–6 днів на тиждень. У той же час невпинно зростали натуральні та грошові податки. Свавілля і влада польських магнатів і шляхти були безмежними – вони могли будь-кого з селян продати, обміняти і навіть убити. Ще однією невдоволеною соціальною верствою було реєстрове козацтво, яке, відірвавшись від кріпосного селянства, не досягло, однак, усіх прав і привілеїв шляхти. У складній ситуації опинилося й міщанство, яке мусило платити податки, відпрацьовувати повинності (чинш по 20–30 грошів з „диму”, церковну десятину та ін.) та фактично було позбавлене місцевого самоврядування. Стосовно української православної шляхти, то вона користувалася значно меншими політичними правами, ніж польська. Таким чином, майбутня національно-визвольна війна мала досить широку соціальну базу.

Національно-політичні причини. Відсутність власної державності, обмеження українців у правах, проголошення їхньої неповноцінності, асиміляційні процеси – все це підводило до того, що як самостійний суб’єкт український народ міг зійти з історичної сцени. Причому імперська доктрина Польщі проголосила, буцімто українські землі споконвіку належали їй, а тепер на законних засадах Люблінської унії 1569 р. до неї повернулися.

Релігійні причини. Політика національного і культурного поневолення українців Річчю Посполитою базувалася на католицизмі. Насильницьке покатоличення населення, утиски православної церкви, конфіскація церковного майна і земель об’єднали у русі спротиву широкі верстви людності, незважаючи на розбіжність економічних і соціальних інтересів.

Тобто до 1648 р. в Україні сформувався цілий клубок серйозних суперечностей, вирішення яких було можливо тільки силовими методами. І для їх застосування склалися необхідні умови.

За характером це була національно-визвольна, антифеодальна боротьба українського народу, в якій значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм – православ’я).

Рушійними силами революції виступали усі верстви українського суспільства середини XVII ст. Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство, православне духовенство, а також дрібна українська шляхта, яка також потерпала від свавілля польських магнатів.

28. Ні гетьман, ні більшість старшини не спромоглися сформувати ідею створення незалежної держави в етнічних межах України, а відтак і висунути відповідну політичну програму. Мав рацію С. Томашівський, стверджуючи, що у Б. Хмельницького не могло бути думки „про повну державну самостійність України". Очевидно, ми не помилимося, коли відзначимо, що гетьман та його однодумці прагнули домогтися, щоб майбутній король Польщі став також „королем руським" і визнав автономію козацької України щонайменше в складі Київського, Брацлавського, Чернігівського, Подільського і Волинського воєводств, де було „козаков много". Правда, маємо свідчення королівського посла Я. Смяровського, що полковники М. Кривоніс і П. Головацький у другій половині листопада наполягали на залишенні під козацьким контролем усієї звільненої території Західної України (на жаль, не відомо, з яких міркувань — політичних чи воєнно-стратегічних).

29. Але Річ Посполита не примирилася з таким розвитком подій і у люто­му 1651 р. почала воєнні дії, напавши на м. Червоне на Поділлі. Основні сили поляків концентрувалися на Волині під М.Берестечком, де й сталася вирішальна битва у червні 1651 р. Татари і тут покинули поле бою, ще й захопивши у полон Б.Хмельницького. Полковникові І.Богуну вдалося виве­сти частину козаків з оточення. В цей час на територію України насувають­ся литовські війська під орудою князя Радзивілла. Перевага залишається на боці поляків, і Б.Хмельницький, визволившись із полону, був змушений у вересні 1651 р. підписати нову мирну угоду у м. Білій Церкві. Автономія козацької держави обмежувалася тепер Київським воєводством, чисель­ність козаків скорочувалася до 20 тис., гетьман підпорядковувався владі коронного гетьмана, а польські пани могли повернутися у свої маєтки.

Умови Білоцерківського договору викликали масове невдоволення українського народу і спровокували численні стихійні виступи. Частина се­лян переселилася на територію Російської держави.

Б.Хмельницький, який також не змирився з поразкою, накопичує сили, і у травні 1652 р. завдає удару полякам в урочищі Батіг на Поділлі. Битва закінчилася блискучою перемогою козаків. І хоч це не означало кінець вій­ни, Білоцерківська угода втратила свою силу.

Нова велика збройна сутичка сталася під м.Жванцем, де козацько-татарське військо взяло в облогу польський табір. Але від цілковитої по­разки поляків знову врятували татари, які уклали з ними угоду. Вона при­пиняла воєнні дії і дала можливість татарам збирати данину на західноук­раїнських землях. Стосовно України підтверджувались лише права і золь­ності козацтва. Про автономію на умовах Зборівської угоди навіть не зга­дувалось. Цілком очевидно виникла проблема зовнішньополітичної пере­орієнтації, бо основний військово-політичний союзник - кримський хан не міг сприяти реалізації ідеї державності України.

Білоцеркі́вський ми́рний до́говір 1651 — договір між польським урядом і гетьманом України Богданом Хмельницьким, укладений в Білій Церкві 18(28) вересня 1651 року після невдалої для селянсько-козацьких військ Берестецької битви.

Умови договору були важкими для України. За Білоцерківським договором Україна залишалася під владою шляхетської Польщі.

Польській шляхті поверталися маєтки у Київському, Брацлавському і Чернігівському воєводствах;

• територія, підвладна Богдану Хмельницькому, обмежувалася лише Київським воєводством;

• реєстрове козацьке військо скорочувалося з 40 до 20 тисяч чоловік;

• Україна була позбавлялася права вступати в зносини з іноземними державами і повинна була розірвати союз з Кримським ханством..

Богдан Хмельницький використав Білоцерківський договір для перепочинку і підготовки нового воєнного виступу проти шляхетської Польщі. Після початку воєнних дій Білоцерківський договір в травні 1652 був анульований Б. Хмельницьким.

30. Березневі статті 1654 р. (статті Богдана Хмельницького) комплекс документів, які регламентували політичне і правове становище Гетьманщини після Переяславської ради і включення України до складу Московського царства.

Згідно з Б.с. Україна зберігала значні права - мала власний адміністративно-територіальний устрій та управління, користувалася власним правом тощо. Однак відчутним було обмеження її політичного та економічного суверенітету: гетьманське управління було підпорядковане московському уряду, заборонялось підтримувати дипломатичні зносини з сусідніми державами -Річчю Посполитою та Туреччиною, всі витрати на утримання козацького війська лягали на гетьманську скарбницю, яка повністю контролювалася царськими чиновниками.

Б.с. були чинними лише на протязі 5 років. У 1659 між українським урядом і Москвою були укладені нові, т. зв. Переяславські статті, які ще більш обмежували суверенітет України.

31. Період після завершення формування української козацької держави - друга половина XVII ст. - був одним із найскладніших в історії Гетьманщини, її становище особливо ускладнилося після смерті Б.Хмельницького у 1657 р. Йдеться не лише про досить напружену воєнну обстановку, в який українські землі опинилися після підписання угоди з Москвою. Адже військові вторгнення польських військ, турків і татар практично не припинялися. Але ще більш катастрофічними стали наслідки відходу від основних засад внутрішньої і зовнішньої політики Б. Хмельницького, якому вдалось утримувати в Україні соціальну рівновагу. Козацька старшина, дбаючи насамперед про свої станові інтереси, прагнула загарбати землю селян і рядових козаків, перетворивши їх на своїх кріпаків. У боротьбі за владу і багатства представники різних старшинських угруповань не цуралися ніяких засобів і, що особливо небезпечно для України, намагалися заручитися підтримкою збройних сил інших держав. Ставши на цей хибний шлях, гетьмани та численні претенденти на цей титул часто перетворювалися на справжніх маріонеток Росії, Польщі, Швеції, Туреччини та Кримського ханства.

32. Переяславські статті та взаємини з Москвою викликали крайнє невдоволення правобережної старшини, що врешті-решт і зумовило розкол України за територіальною ознакою.

Але вже у 1660 р. після невдалого походу російських військ на Львів Ю. Хмельницький розриває спілку з Москвою і підписує з Польщею Слободищенський трактат, який майже повторював Гадяцький договір, тобто Україна поверталася під владу Речі Посполитої на автономних засадах, позбавляючись політичної незалежності. Це викликало неоднозначну реакцію українського народу, і Україна фактично розділилася на дві частини - Правобережну під протекторатом Польщі та Лівобережну під протекторатом Росії.

У 1663 р. Ю. Хмельницький зрікається гетьманства, його місце посідає переяславський полковник П. Тетеря. Того ж року на «Чорній раді» у Ніжині лівобережним гетьманом обирають кошового Запорізької Січі І. Брюховецького. У 1665 р. він підписує з Росією Московські статті, котрі ще більше обмежували права українського народу. Це призвело до повстання, під час якого І. Брюховецького було вбито (1668 р.).

У цей час на Правобережній Україні вибухає антифеодальне повстання, яке зумовило крах гетьманства П. Тетері, який провадив пропольську політику. На гетьмана обирають черкаського полковника П. Дорошенка (1665- 1676 рр.). Головною його метою було звільнення та об'єднання України. Для цього він проголошує спілку з Кримом і Туреччиною.

У 1667 р. Росія і Польща укладають за спиною України Андрусівське перемир'я, яке, порушуючи Березневі статті 1654 р., поділило Україну.

Аби зміцнити свої позиції всередині країни й забезпечити народну підтримку, Дорошенко систематично збирає військову раду. Незалежність від козацької старшини мала забезпечуватися найманим військом, так званими сердюцькими полками. Починається заселення країв Правобережжя, які перед тим були пусткою.

У березні 1669 р. на Глухівській раді Многогрішний обирається гетьманом і водночас затверджуються Глухівські статті, згідно з якими в Україні зменшувалася чисельність російських воєвод, а українські делегати могли брати участь у дипломатичних справах Москви. Многогрішний і частина козацької старшини переходять на бік Росії.

А на Правобережжі, окрім зіткнень з польськими військами, у Дорошенка з'явилися додаткові проблеми - нові претенденти на гетьманську булаву: Я. Суховій, який спирався на запорожців, і М. Ханенко - ставленик Речі Посполитої.

Туреччина, намагаючись зберегти свій контроль над Україною, знову обирає на гетьмана Ю. Хмельницького (1677- 1681 рр.). Але його гетьманство закінчилось трагічно: він був скараний на смерть самими ж турками.

У січні 1681 р. Росія, Туреччина і Крим підписують Бахчисарайську мирну угоду, за якою Лівобережна Україна з Києвом входила до складу Росії, Поділля і частина Київщини залишалися за Туреччиною, а територія між Дніпром і Південним Бугом мала бути нейтральною.

Але у 1686 р. Польща і Росія підписують так званий «Вічний мир», згідно з яким до складу Московської держави входили Лівобережжя, Київ і Запоріжжя, а до Речі Посполитої - Правобережжя, Галичина, Північна Київщина і Волинь. Туреччина отримувала Поділля, а Південна Київщина і Брацлавщина залишалися нейтральними.

Отже, до кінця XVII ст. Україна втратила свою територіальну неподільність. Непослідовна політика української шляхти і козацької старшини, невпинна боротьба за гетьманську булаву руйнували державність України.

33. Після занепаду Правобережної України все більшого значення набуває новий політичний центр, що зорганізувався на Лівобережжі й увійшов у наукову літературу під назвою Гетьманщина. Як окреме державне утворення у формі автономії в складі Московського царства вона існувала з часу поділу Української держави на два гетьманства в 1663 р. до скасування в 1764 р. самого інституту гетьманства, а на поч. 1780-х років і полкового адміністративного устрою. У Гетьманщині майже в незмінному вигляді збереглися ті атрибути національної державності, що склалися в роки Української революції. її територія в адміністративному відношенні поділялася на 10 полків зі столицею у Гадячі, а згодом — у Батурині та Глухові. Вища влада продовжувала залишатися за гетьманом, який обирався Козацькою радою з числа осіб, раніше визначених старшиною. Дорадчим органом при ньому була Генеральна старшинська рада, до якої входили генеральні обозний, суддя, писар, підскарбій, бунчужний, осавул і хорунжий. Гетьманщина зберігала свою судову систему, мала власні збройні сили. Водночас тут спостерігалося поступове зміцнення московської присутності та послідовне обмеження компетенції місцевих органів влади. Головними провідниками московського наступу на автономні права Гетьманщини на перших порах були Малоросійський приказ, що відав українськими справами в царському уряді, та воєводи — представники останнього на місцях.

Тобто Московією не визнавався козацький державний устрій Русі та нав'язувалася своя імперська ординська ідеологія. Це зумовило виникнення "вічного" конфлікту між московською владою та козацькою старшиною за право володіння руськими (українськими) землями.

У середині XVIII ст. в Україні було ліквідовано гетьманство, козацько-територіальний устрій замінено на губернії, почалося впровадження кріпацтва.

34. Соціальні відносини.

 Козацька старшина

Внутрішня політика гетьмана Мазепи була безпосереднім продовженням політики Самойловича, але провадилася вона іншими темпами й подекуди іншими методами. Ця політика цілком виразно сприяла зростові козацької старшини, зміцненню її економічної бази й соціального становища й перетворенню її на зверхній стан Гетьманщини, а тим самим і на провідну верству в Козацько-Гетьманській державі.

КозацтвоПолітика українського уряду щодо козацтва за часів гетьманування Мазепи була цілком ясна і послідовна. Козацтво на Гетьманщині являло собою в той час дуже поважну силу і як заможна сільська верхівка, і як головний військовий резерв держави. В руках козацтва були і чимала площа землеволодіння, і важливі господарські вгіддя, млини, ґуральні, інші промислові й торговельні заклади, а головне — права і вольності, здобуті «шаблею козацькою» за Богдана Хмельницького.

 МіщанствоРозвиток торгівлі і промисловості за часів Мазепи сприяв зростанню міста, зокрема його купецької верстви. У зв’язку з тим відбувалися чималі зміни в соціально-економічному житті міст Гетьманщини.

Гетьман Іван Мазепа опікувався не тільки культурою, а й розвитком економіки, промислами, мануфактурним виробництвом. Під проводом його уряду старшина й козаки розвивали промисловість України. Тільки в Стародубському полку в часи Мазепи існувало дванадцять буд для випалювання поташу, а на Чернігівщині одинадцять гут виробляли скло, діяло дванадцять паперових фабрик. По всій Гетьманщині поширилося керамічне виробництво, а ткацтво набуло характеру організованого фабричного виробництва полотна, сукна, шовку, козацьких пасів, плахт, килимів. Водяні млини, що були джерелом дешевої енергії, обслуговували паперні.

35. Петро I проводив явно централістсько-шовіністичну політику щодо України, як у плані форсованого наступу на її автономію, так і в економічній сфері (значну частину українських товарів дозволялося вивозити за кордон лише через російські порти, водночас українців зобов’язували купувати певні товари на російських фабриках; російські купці мали великі пільги у торгівлі з Гетьманщиною, а на українські товари накладалось велике мито при торгівлі з Росією) і культурній галузі (у 1720 р. сенатським указом проголошувалось: в Україні „книг ніяких окрім церковних давніх видань, не друкувати”) та інші. І хоч за гетьманування І. Мазепи (1687–1709), який був близьким другом Петра I, були спроби зміцнити гетьманську владу, проте вони не увінчались успіхом.

1. Зменшення наполовину збройних сил України. Козацьке військо підпорядковувалось російському командуванню. (1706 р.).

2. Обов'язкова участь українських козацьких полків в усіх війнах, які вела Російська держава.

3. Використання на примусових будівельних роботах українців, в тому числі і козаків, у результаті чого занепадала держава.

4. Підрив української економіки: майже скасував вільну торгівлю (селітру, вугілля дозволялося вивозити тільки до Росії; заборонено ввозити до України російські промислові вироби такі як: панчохи, тканини та їн.; українську продукцію можна було вивезти лише через віддалені порти, що ускладнювало торгівлю).

5. Обмеження старшинського самоврядування, гетьманської влади;

6. Зруйнування Запорозької Січі в 1709 році.

7.Запровадження при гетьмані посади царського резидента для здійснення контролю над економічною, фінансовою, військовою і зовнішньою політикою гетьманського уряду

8. Створення Малоросійської колегії у травні 1722 р. Місце її розташування - Глухів. Керівник — росіянин Вельямінов.

9. Значне зростання податків з українського народу до царської скарбниці.

10. Заборона української мови і українського книгодрукування. "Святе

письмо" друкувалось російською мовою.

12. Терор і розправа з прихильниками гетьмана І. Мазепи.

В 1709 році, після перемоги над Мазепою, московська армія посунула на Січ і на наказ царя зруйнувала Запорозьку Січ за те, що запорожці під проводом свого кошового отамана, Костя Гордієнка-Головка, приєдналися до Мазепи в боротьбі проти Московщини за волю України. Користаючи з того, що на Січі весною 1709 р. залишилася була лише невелика залога, московське військо здобуло запорозьку фортецю Переволочну вище порогів, а далі й Січ, що була тоді над річкою Чортомликом. Вся козацька залога загинула в бою. Січ і фортецю Переволочну москалі зруйнували дощенту.

36. Намагаючись завоювати собі підтримку, в 1710 р. П. Орлик складає (за деяким джерелами - схвалює) “Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорізького” (“Pacta et Constitutiones legum libertatumqe Exercitus Zaporoviensis”), укладає зі старшиною та запорожцями угоду - документ, який пізніше дістав назву Конституція Пилипа Орлика — так звана Бендерська конституція, яку вважають першою українською Конституцією а також однією із перших констуцій у Європі. Нею він зобов'язувався обмежити гетьманські прерогативи, зменшити соціальну експлуатацію, зберегти особливий статус запорожців і боротися за політичне й церковне відокремлення України від Росії у випадку, якщо він здобуде владу в Україні.

Створення цих документів вважається само по собі значною заслугою Пилипа Орлика в історії України.

• Під час козацької ради 5 квітня 1710 р. було схвалено документ "Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорозького" (згодом цей документ назвали "Конституцією Пилипа Орлика" та "Бендерською конституцією").

• Основу "Пактів і конституцій..." становила угода між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу, про взаємні права та обов'язки.

• Це й вирізняло ухвалений документ від традиційних гетьманських статей, що базувалися на угодах між гетьманом і монархом-протектором.

• Уперше новообраний гетьман укладав офіційну угоду зі своїми виборцями, чітко зазначаючи умови, згідно з якими він отримував владу.

• Крім того, в документі обґрунтовувався державний лад України. Саме тому його вважають першою українською Конституцією.