Поняття суб’єкта суспільного розвитку

У своєму реальному життєвому процесі, який здійснюється в теперішньому часі, людина спирається на матеріальні і духовні здобутки попередніх генерацій і певним чином визначає його майбутнє. Та й самі люди приналежні до певної генерації уособлюють собою різні модуси часу: старші за віком – минуле, середнього віку – сьогочасне, молодь і діти – майбутнє.

З дійснення людського буття як співбуття означає структурування його не тільки в деякому смисловому просторі, але й у часі. Саме це - структурування буття у часі, набуття ним конкретної, упорядкованої багатоманітності у часі – й становить таку суттєву його ознаку, як історичність.

І сторичність людського буття не викликає жодних сумнівів і не потребує якихось серйозних зусиль для її розуміння. Адже кожна людина, кожна соціальна інституція, кожне культурне утворення має “позад себе” свою історію – те, що передувало їх виникненнюй зумовило його.

О тже, виходить, історія й позад мене, й у мені самому; історія – це мій життєвий грунт й моя внутрішня структура, яка забезпечує мені сталість у процесі життєвих змін.

Т аким чином, суб’єкт – це людина, яка організовує і здійснює свою діяльність на засадах суспільної свідомості. Суб’єкт тому і є

суб’єктом, що він діє, діє свідомо й цілеспрямовано, спираючись на знання й культурні надбання, що виробило на цей час людство. Свідомість та діяльність – головні засади становлення суб’єкта суспільного розвитку. Суб’єкт історії повинен вміти прогнозувати можливі наслідки діяльності та коригувати її.

Парадокси та безвихідь особистої свободи

Л юдина лише тоді стає суб’єктом, коли діяльно стверджує себе, реалізує реальні можливості за тих обставин, що не залежать від її свідомості й волі. Діяльно долаючи долю, людина стверджує себе власним буттям.

С пецифіка долі конкретної людини, її особистий життєвий шлях є індивідуальним в історії.

К ожна людина пізнає, оцінює мислить і діє індивідуально. ЇЇ індивідуальність не може містити в собі певних загальних рис, притаманних іншим особистостям, суспільству.

З агальне зумовлене об’єктивними обставинами, що оточують людину. В свою чергу обставини, спричинені індивідуально - суспільною діяльністю людей. Обставини — умови матеріального виробництва, соціальний устрій, наявний рівень суспільної свідомості та культури, структура суспільних відносин тощо — це соціальне в історії. Воно існує через індивідуальне і завдяки йому.

І ндивідуальне та соціальне — два різних виміри соціуму. Перший розглядає його збоку долі конкретної людини, другий — з точки зору прояву в ній загального, зумовленого об’єктивними обставинами життєдіяльності людей не може реалізуватись інакше, як через індивідуальну діяльність. Воно є загальним проявом соціального.

Д іалектика індивідуального й соціального дає змогу зрозуміти утаємниченість суб’єкта історичного процесу: суб’єкт має поєднувати всобі ті й інші характеристики. Він постає як “особа” в суспільстві і суспільство в “особі” як індивід та соціальні спільноти, що формуються на засадах єдності історичної долі обставин життєдіяльності, інтересів та мети індивідуально – соціального розвитку суспільства.

О днією з фундаментальних потреб людини є потреба в творчості, в свободі самореалізації, в прагненні вийти за межі суспільної необхідності, самовизначитися у власному житті.

Володіння свободою — це критерій розвиненої особистості, критерій розвитку суспільства. Як для особистості, так і для

с успільства згубним є обмеження свободи, зведення людини до рівня “гвинтика” в соціальних і технологічних процесах.

С вобода не є простим усуненням залежності від того, що обумовлює людину ззовні. Неможливо говорити про абстрактну, абсолютну свободу. Свобода, яка виступає лише в своєму негативному значенні з її запереченням влади і авторитету, обов’язково веде до свавілля і анархії.

С вобода особистості не можлива без економічної і політичної свободи, без свободи суспільства. Правове суспільство саме і є таким суспільством, де за особистістю визначаються права на життя, свободу, щастя, де всі соціальні інститути забезпечують ці права.

Ч им більше у людини свободи, тим більше у неї повинно бути і відповідальності. Свобода і відповідальність зумовлюють один одного. Наша свобода залежить від свободи інших, а свобода інших від нашої свободи. Право і закон в суспільстві — це механізм приборкання, засіб подолання гріховного начала в людини.

Регулятивні механізми функціонування та розвитку соціуму

Н авіть дуже конспективний розгляд історії в її людському вимірі переконує, що тільки так — ідучи не від соціальних інституцій, а від людини,— можна відкрити історію як смислову пов’язаність подій, тобто як особливий світ.

С оціальна філософія вивчає складну та розгалужену систему регуляції соціальних стосунків людей. До системи регулятивів життєдіяльності індивідів та соціальних спільнот відносять передусім такі соціальні інститути, як традиції, звички, татем і табу, релігія і мораль, культура, право тощо.

С истема регулятивів суспільної життєдіяльності людей має соціально – практичний характер та зумовленість. Кожен інститут цієї системи зумовлений практичною потребою людей досягти взаєморозуміння в тих чи інших сферах життя, в тому чи іншому аспекті його виміру.

О дним із перших (якщо взагалі не першим) регулятивним механізмом людської життєдіяльності був феномен тотемізму ( тотем і табу ), що базувався на міфологічній свідомості й функціонував здебільшого як категорична заборона певних дій чи вчинків, порушення якої ніби –то призводила до тяжкої кари й навіть смерті.

І сторичними послідовниками тотемічної системи регулятивів функціонування та розвитку соціуму були два відносно самостійні і разом з тим глибоко пов’язані між собою механізми: релігія і мораль

О рганічне єднання правових регулятивів з державними структурами формує ще один якісно новий механізм регуляції функціонування та розвитку соціуму, який дістав назву політики.

П олітику визначає той, хто володіє державною владою. Боротьба за владу є лейтмотивом цивілізаційної історії людства. Роль держави у регуляції, функціонування та розвитку соціуму в наші дні продовжує посилюватися.