Мова

Найгрунтовнішу експертизу провела Академія наук. Академія дійшла висновку, що так звана "общеруська" мова не спільна мова великоросів та українців, а мова великоруська, що поряд із нею існувала і розвивалась з давніх-давен мова українська,, що всі заборони української мови тільки шкодили народові, його освіті і розвитку. Широкий розмах революційного руху, спрямованого проти національного гніту, великодержавної політики царизму, вимоги демократичної інтелігенції, шкільної та студентської молоді вільного розвитку української культури, викладання рідною мовою в школах, створення українських кафедр в університетах, а також висновки всіх експертів про мову українців змусили уряд частково поступитися.

У 1906 р. скасовується ненависний усьому українству Ємський /¹

височайший указ Олександра II, який проіснував ЗО років, про заборону друку українською мовою будь-якої літератури, крім художніх творів (як відомо, цей же указ забороняв навчання українською мовою, ввіз українських видань з-за кордону, друк і постановку драматичних вистав, публікацію українських текстів до музичних творів).

Багатовікова боротьба українського народу за свою самобутність начебто увінчалася перемогою. Першими нею скористалися газетярі - в різних містах України почали виходити газети і журнали українською мовою. В університетах професори В.Сумцов і М.Грушевський розпочали викладання українською мовою. Але скасування указу не означало дозволу всього того, чому він стояв на заваді. До школи мова так і не прийшла. Хоч до Державної Думи було подано на розгляд написаний М.Грушевським проект закону "Про ученнє українською мовою", але він був відхилений.

Велику роль у цьому відіграв "Клуб русских националистов", утворений у Києві в 1908 р. Ця, так звана, культосвітня організація почала свою діяльність з боротьби проти проекту закону, який повернув би українському народові його споконвічне право на рідну мову й освіту, надіславши до Санкт-Петербурга в Державну Думу документ про неможливість позитивного розгляду цього питання.

Комісія ж з питань народної освіти, розглянувши аргументи сторін дійшла висновку: дозволити вчити дітей рідною мовою... полякам і литовцям, татарам і киргизам, євреям і вірменам, черкесам і чеченця. Українцям же такого права надано не було. А навіщо? Він суперечив, на думку членів комісії, інтересам російської держави, був спрямований на підрив її непохитності.

Прямою реакцією на постанову комісії стала заборона урядом викладання українською мовою. Скасовувався дозвіл міністра освіти за 1906р. вживати вчителям на уроках малоросійську мову для роз'яснення того, чого учні не розуміють. Учителям категорично заборонялося розмовляти з учнями українською мовою навіть поза школою. Вимагалося знижувати учням оцінку за висловлювання українською мовою. У школах заборонялося співати українські пісні, декламувати українські вірші. Заборонявся випуск нових періодичних видань.

Характерно, що русифікаторська політика в Україні вважалася благородною, почесною справою. В цьому молена переконатися хоч би з рапорту Сенатові міністра внутрішніх справ з приводу реєстрації у Москві товариства "Українська хата". "Исходя из того, что три главных отрасли восточного славянства Великая, Белая и Малая Россия и по происхождению и языку не могут составлять одного целого, наше правительство, начиная с ХУЛ-го столетия, постоянно боролось против движения, известного в наше время под именем украинского и олицетворяющего собою идеи возрождения прежней Украины ".

Оскільки "правительство, начиная с 17-го столетия, постоянно боролось", то, вважає міністр "указанное движение, не имея под собой твердой почви и исторических причин, потерячо свою силу, уступая место естественному слиянию родственных и близких между собой славян, и сохранилось М4щъ среди отдельных -непримиримых слоев малорусского населения".

До речі, вже тоді, на думку міністра, "отдельные непримиримые" проживали у Львові, і їх впливові "следует приписать наблюдающееся с 1905г. стремление у нас образовать общества, которые, под видом культурно-просветительных целей, быть может, сами того не сознавая, содействуют возрождению украинского сепаратистского течения (общество "Просвіта", "Громада" и др). Национальные и политические стремления настолько тесно связаны между собой в украинском движении, что разграничение их является совершенно невозможным, и нашу государственную задачу, во всяком случае, не может не входить устранение всех подобных обстоятельств, в особенности искусственных среди вполне одноплеменных народностей". '

Ідеологічну концепцію царського уряду про "единство" землі російської, "зібраної" білою Москвою, сприйняла і червона Москва. Після жовтневої революції російський месіанізм нікуди не зник, посилився, лише перефарбувався у кумачеві тони. Русифікація здійснювалася всіма засобами. Негайно було припинено видання всіх словників, "переглянуто" словники й усю термінологію, вилучено ряд українських підручників й наукових видань, проведено "уніфікацію" української термінології з російською, "проведено перегляд кадрів" на мовному фронті й "вигнано з освітніх закладів буржуазно-націоналістичні елементи", "переглянуто український правопис".

В 1936 р. виходить постанова ЦК ВКП(б) "Об обязательном изучении русского языка в школах национальных республик и областей", і постанова ЦК ВК(б)У "Про обов'язкове вивчення російської мови в неросійських школах України". З цього часу розпочалося активне згортання мережі шкіл не лише українських, а й інших національних меншин.

Рішення партійних з'їздів і Пленумів ЦК КПРС, ЦК КП України у післявоєнний період систематично і наполегливо закликають "посилювати боротьбу з українським буржуазним націоналізмом, поглиблювати інтернаціональне виховання трудящих на основі теорії про зближення і злиття націй". Під тиском політики КПРС російська мова стала для багатьох другою, а потім і першою рідною мовою, збільшилась кількість людей неросійських національностей, для яких рідною є російська мова - так званого російськомовного населення, а в Україні тим часом різко зменшувалась кількість українських шкіл, профтехучилищ, технікумів, вищих закладів освіти з українською мовою викладання.

У жовтні 1976 року ЦК КПСС видав постанову "0 мерах по даль­нейшему совершенствованию изучения и преподавания русского языка в союзных республиках." А вже в листопаді Рада Міністрів УРСР ухвалює постанову "Про заходи по дальшому удосконаленню вивчення і викладання російської мови в загальноосвітній школі УРСР." Згідно з цією постановою з другого півріччя 1960-1981 навчального року почалося вивчення російської мови у перших класах загальноосвітніх шкіл з українською мовою навчання. При цьому класи, академічні групи з метою поглиблення вивчення російської мови ділили на дві групи. Згідно з рекомендаціями Всесоюзної науково-теоретичної конференції "Русский язык - язык дружбы и сотрудничества СССР", яка відбулася 22-24 травня 1979 року у Ташкенті, було повсюдно розширено проведення російською, мовою позакласних і позашкільних заходів. Розгорнувся перехід на викладання російською мовою всіх предметів у школах, профтехучилищах, технікумах, внз.

За допомогою методу, відомого у медицині як вівісекція /живо- різання/, намагалися зробити українську мову копією російської, а оскільки копія завжди гірша за оригінал, то для чого вона потрібна, тим більше, що оригінал - до ваших послуг, ним не лише можна, а й треба послуговуватись.

Чия освіта, того й мова.

"Нардд повинен учитися, народ хоче учитися; якіцо ми не дамо йому умов і засобів учитися па своїй мові - він стане учитися на чужій - і наша народність загине з освітою народу". М.Костомаров.

У 30-і роки були ліквідовані всі українські школи, середні спеціальні та вищі навчальні заклади /факультети/ на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході.

У 1742 р. у Києві на 20 тисяч мешканців було лише 129 росіян - "великороссийских торговых людей".

Щоб позбавити козаків народної підтримки, а заодно відкрити шляхи на Крим, Катерина II видала у 1762 і 1763 р. два маніфести про іноземну колонізацію України: вербувалися серби, болгари, молдавани, греки, німці. Іноземцям давали по 60 десятин землі на душу, звільняли їх на ЗО років від податків, наділяли всілякими пільгами, зокрема правом на купівлю українських кріпаків, яке переходило на їхніх нащадків. Що ж до українців, то вони мали безплатно виділяти підводи для перевезення своїх майбутніх поміщиків.

У 1926 р. проживало у Донецькій області 64,1% українців і лише 26,1% росіян. Решту близько 10% становили інші народи. У 1939 р. українці становили 59%, а росіяни 31%. У 1989 р. українців налічувалося 50,7%, а росіян 43,6%. За 63 роки відносна кількість українців в області зменшилась на 13,4%, натомість кількість росіян зросла на 17,5%. Тільки за 1932 р. в Україні було знищено 16,4% всього складу науковців, в тому числі лінгвістів. А пізніше, хоч "були талановиті люди, люди оригінального мислення і незаховуваних фактів, їх прирікали тікати до інших республік, мовчати в своїй чи сидіти у в'язницях, концтаборах або психушках" (Ю.Шевельов).

Неухильно зменшувались тиражі українськомовних видань від 60% у 60-ті роки до 19% у 1980. Те, що друкувалося українською, являло собою переклади класиків марксизму-ленінізму, агітаційно-пропагандистську, атеїстичну та соцреалістичну художню літературу

У роки застою Інститут філософії Академії наук України спромігся видати українською мовою лише одну книжечку, та й ту про боротьбу з українським буржуазним націоналізмом.

Та й тепер не все гаразд із українськими виданнями. Тільки четвертина тиражу дитячої літератури виходить українською мовою.

Відомо, що російські дворяни зневажали рідну мову не з причини- відсутності почуття патріотизму /навіть багато декабристів погано володіли російською/, а головним чином через те, що цією мовою нічого було читати. Щоб не було чого читати /а в наш час - ще й слухати і дивитись/ українською мовою, машина русифікації працювала на повну потужність протягом кількох століть.

Недостатньо було заборони на імена і твори. Ще спалювали бібліотеки. Першою згоріла книгозбірня Києво-Печерської >і/аври ще за Петра І. Вночі з 21 на 22 квітня 1718 року православні монахи - царські агенти підпалили приміщення Києво-Печерської Лаври, де знаходилась ЇЇ бібліотека та архів. За Катерини II згоріла бібліотека Києво-Могилянської академії /1780/.

За розпорядженням куратора Київської округи князя Ширинського- Шахматова було спалено 500 книжок із байками Л.Глібова. Найбільш відому бібліотечну пожежу у радянські часи було влаштовано у відділ україністики Бібліотеки АН УРСР у Києві у 1964 р.

Не треба думати, що горіли лише українські бібліотеки. У 1833 і 1928р.р. було спеціально зібрано і спалено рукописи і книги кримсько­татарського народу. У першій половині 80-х років було запроваджено положення, за яким учителі російської мови проводили уроки не з цілим класом, а в підгрупах і одержували зарплатню на 15% більшу, ніж учителі національних мов. Цей дискримінаційний захід посилив відчуття друго­сортності рідної мови.

Зараз, коли українська мова оголошена державною, знову чується галас про права людини, про свободу вибору мови. А йдеться про одне: як би, живучи в Україні, не вчити і не користуватися українською мовою. Цікаво, чи приходить кому-небудь до голови подібна думка в тих країнах, де з правами людини все гаразд? І чому це не обурюються колишні громадяни колишнього СРСР у СІЛА, Канаді, Німеччині, коли їм, щоб улаштуватись, наприклад, лікарем, доводиться складати іспити з англійської, німецької /у Канаді - англійська і французька/ мови. •

На жаль, "свобода" вибору мови в нинішній Україні означає свободу невиборну української мови.

До єдиної української школи Донецька, яку таки не вдалося задушити, потрапляй лише кожна дванадцята дитина, хто хотів би у ній учитись. Це означає, що вже тепер у Донецьку можна б набрати учнів ще на одинадцять таких шкіл. Очевидно, доказом того, що українці не хочуть вчити своїх дітей рідної мови, мало послужити і спалення зразкової української школи на Дніпропетровщині.

Від 1926 до 1976 р. в СССР зникли, перестали існувати десятки /конкретно 93/ етнічних груп. /Комуніст", 1988, № 15, с.63/

У Радянському Союзі кількість тих, хто вважає українську рідною, з 60-х до кінця 80-х pp. зменшилась на 10 млн.

Н.Карамзін у коментарі до української граматики зауважив, що вона "писана варварською мовою, ні російською, ні польською". Це все одно, що назвати "варварською" італійську, бо вона ні французька, ні іспанська.

"Ми маємо повне право сказати, що тепер уже немає малоросійської мови, а є обласне малоросійське наріччя, як є білоруське, сибірське та інші подібні їм наріччя/^-

І нині можна почути, що українська мова в порівнянні з російською бідна, недорозвинена. Що ж якась доля правди в цьому є, і добре відомо, чому нашій мові бракує слів і виразів науково-технічного, військово- спортивного, офіційно-ділового характеру.

Тим, хто вважає українську мову неповновартісною в порівнянні з російською, варто б пригадати, що писав свого часу О.Пушкін "... ученість, політика і філософія ще по-російськи не пояснювались; метафізичної мови унас зовсім не існує... лінощі наші охоче виражаються мовою чужою".

Працюючи у Руському інституті при Львівському університеті, доктор філософії І.Земенчик викладав експериментальну фізику, а професор П.Лодій теоретичну і практичну філософію руською /українською/ мовою, ще до народження великого російського поета.

Якщо російська мова з недолугої попелюшки стала писаною красунею, то чому б такою не стати українській мові? Невже тільки тому, що цього не хочеться носіям російської мови.

Нині офіційний маховик русифікаторства зупинений. З розглянутих документів /показана їх лише невелика частина/ видно: робилось усе для того, щоб психологію і мораль однієї нації /російської/ вселити в українську душу, в душі інших народів і таким чином позбавити їх національної самобутності, досягнути одноманітності. Але замислимося:навіщо?

Очевидно, тільки для того, щоб усі думали, говорили однаково і таким чином стали слухняними рабами-роботами в імперській казармі.

Мова та держава

28 жовтня 1989 року Верховна Рада України прийняла закон Української Радянської Соціалістичної Республіки „Про мови в Українській PCP ”, за яким українській мові надано статус державної, а мовам усіх інших народів, що населяють Україну, гарантовано вільний розвиток.

Згідно зі cm. № 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного Життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визнається законом

Українська мова є державною, однак практично реалізувати її

функціонування неможливо без органічної взаємодії принаймні двох засад:

1. створення такої мовної ситуації, за якої українська мова мала б усі можливості безперешкодного вживання, вияву комунікативних функцій, властивих іншим високо розвиненим літературним мовам у сучасних цивілізованих державах;

2. ефективного вивчення на всіх ділянках освіти в поєднанні з мовним вихованням.

Останнім часом багато говориться про одномовність і двомовність у нашій державі.

Одномовність була б не тільки бажаною, але й можливою, якби були однаковими кліматичні та географічні умови, економіка, праця, відпочинок, культура, історична спадщина, а вся Земля - гігантською казармою.

Бо ж навіщо туарегові Сахари знати десятки назв різновидів снігу, відомих ескімосові? Навіщо іннуїтові з Аляски пам’ятати пастушу термінологію бедуїнів? І як витлумачити мешканцям тропічного поясу всі емоції європейських ліриків, пов’язані зі зміною зими на весну, а літа на осінь, коли такі явища їм не відомі? А куди подіти історію кожного з народів, його пісні, легенди, міфи, традиції? Невже це все треба відкинути?

Були спроби запровадити для вселюдського спілкування штучні мови. наприклад, есперанто. Однак ці спроби виявились марними - передусім через спротив сильних світу цього, які не мали й не мають наміру поступатись і своїми мовними інтересами.

Двомовність. За підрахунками вчених, тільки у 22 країнах проживає одномовне населення. У решті країн світу наявна багатомовність. В Індонезії налічується 838 мов, в Папуа-Новій Гвінеї - 666, у Нігерії - 513. Значна частина населення багатомовних країн у своєму спілкуванні вживає дві, рідше три або більше мови.

В окремих країнах (Канада, Бельгія) двомовність (і навіть багатомовність) закріплена в державних законах - із збереженням рівних прав для кожної з мов, жодній з яких не надається переваг.

„Російська імперія весь час колеться і розсипається, як розсохла бочка, не тому, що вона різномовна, а тому що вона вперто хоче бути одномовною” (О.Теліга).

Навіть у високорозвинених країнах держава захищає свою мову в царині культури. Наприклад, у Франції дозволяється демонструвати максимум 40% відео- і кінопродукції іноземними мовами (в Україні понад 90% такої продукції демонструється не українською мовою). У Швеції податок від гонорару за виконання естрадних творів не шведською мовою вищий ніж 25%, а отримані кошти йдуть на розвиток шведської культури.

Коли йдеться про багатомовні країни, то тут простежуються дві тенденції. Перша - „феномен Мітрідата”, понтійського царя, що володів 22 мовами і спілкувався ними зі своїми підданими, зрівнявши їх таким чином у правах. Друга тенденція - „римська”. У Римській імперії панувала єдина мова - державна. Усі інші вважалися варварськими. Виняток було зроблено з часом тільки для грецької мови.

У Швейцарії - офіційні документи публікуються одночасно чотирма мовами, у колишній Югославії застосовувався принцип ротації: мови союзних республік використовувались на державному рівні за чергою.

Коли після прийняття „брежнєвської” конституції почали приймати конституції союзних республік, то до них не було включено статтю про державність мов. Це викликало обурення і масові протести у Грузії і Вірменії. Внаслідок цього в останні доперебудовні роки в СРСР серед „ста тридцяти рівноправних” мов дві мали статус державних.

Нинішній низький рівень мовленнєвої культури в Україні - породження її колоніального становища. У 17ст. мандрівники, які бували в Україні, дивувались, що тут усі, навіть жінки та сироти, вміють читати й писати. У тогочасній Росії більше половини членів боярської Думи були

неписьменними; не менший відсоток неписьменних був серед князів і графів у XVIII ст. при дворі Катерини II. Коли у 1768 році в Чернігівській губернії одна школа припадала на 746 жителів, то у 1875 р. на 6750. На початку XX століття рівень письменності серед українців Російської імперії не досягав і 20%, причому навчання проводилось нерідною для школярів мовою.

Тепер не раз доводиться чути про те, що російська мова престижніша від української. А англійська мова - одна з найпрестижніших мов світу.

Високий престиж сучасної англійської мови пояснюється, зокремаугим, що зараз більше 75% наукової продукції світу друкується цією мовою. Престиж мови не перебуває у прямій залежності від кількості людей, що нею послуговуються. Китайською мовою, наприклад, розмовляє більше мільярда землян, але вона не входить до числа найпрестижніших.

Престижними можуть бути навіть мертві мови, якщо вони харак­теризуються високим рівнем окультурення і ними закодована велика кількість важливої інформації. За приклад може служити латина.

Є два способи забезпечити статус престижності для своєї мови. Перший - через всебічний розвиток суспільства на шляху прогресу. Другий - шляхом утиску інших мов політичними, військовими, економічними засобами. Наприклад, у франкістській Іспанії були офіційно заборонені всі мови, крім, кастильської /іспанської/. Зрозуміло, що другий шлях може привести тільки до тимчасового успіху.

Не гріх хвалити свою мову - гріх зневажати інші.

Престиж мови приносить не лише моральне задоволення її корінним носіям, але й неабияку матеріальну вигоду. Так, експорт англійської мови щорічно приносить $ млрд. чистого доходу. На долю Англії припадає 2 млрд., що являє собою 6 статтю її національного доходу.

Дбати про престиж свого народу - святий обов'язок кожного з нас, щоб поет не мав підстави писати:

Де наша мова? В домовині Об віко б'ється! Відчини!

Але замішані на глині,

Від рабства й самогонки сині,

Мовчать її глухі сини,

Д.Павличко

Про престижність української мови в минулому свідчать, наприклад, такі факти; вона використовувалась як державна у Великому Литовському князівстві /ця мова була спільною для українців і білорусів/, як мова актова Молдавського князівства, дипломати при дворі польських королів спілкувались коли не латиною, то руською /українською/, цією ж мовою бахчисарайські хани листувалися з турецькими султанами.

Про повільне, але неухильне зростання престижу української мови у наші дні свідчить кількість кафедр та центрів українознавства, які з'явилися в багатьох країнах світу.

Значення слова в діяльності медичних працівників Надзвичайно актуальною є проблема мовленнєвої культури фахівців медичної галузі. Від якості мовленнєвої діяльності медичних працівників залежить успіх процесу лікування. Доведено, що словом молена не тільки викликати функціональні зміни в організмі, але й убити людину. Слово може мати величезне психотерапевтичне значення і може викликати важку ятрогенію - невротичний розлад, зумовлений в основному неправильною поведінкою лікаря, невмінням спілкуватися. Причому ятрогенія небезпечна не тільки для самого пацієнта, але й для членів його родини, коли неконтактний підхід до хворої людини може призвести до жахливих наслідків.

Різними дослідженнями доведено, що хвора людина не завжди ставить професійну компетенцію медичного працівника на перше місце, а надає перевагу душевним якостям, здатності співчувати, вмінню вислухати, заспокоїти. Без оптимального душевного спілкування діяльність навіть висококваліфікованого лікаря може дати негативний результат. Якщо недостатня професійна кваліфікація медичного працівника не завжди буваєпомітною хворим чи його близькими, то моральне обличчя лікаря, його невміння спілкуватися, недоліки в мовленні можуть одержати негативну оцінку населення. Це не сприяє успішному вирішенню тих важливих соціальних завдань, які стоять перед закладами охорони здоров’я.

О. Пиріг зазначає, що на сьогодні немає іншої професії, яка б вимагала такого інтимно-проникливого контакту, такої духовної та душевної близькості фахівця з людиною, як професія лікаря, яка передбачає прямий контакт з людиною як особистістю - коли наслідком <

такого контакту є не реалізація формальної послуги, а духовно-емоційний та пізнавальний зв’язок. Вона вміщує не тільки високий рівень професійних знань, а й вимагає ще чогось, того, що в деяких випадках навіть перевищує значення професійної підготовки. Це здатність співчувати^ глибоке бажання допомогти й полегшити страждання, вміння в коленому пацієнтові розпізнати індивідуальність - його емоційний склад, характер, звички, які нерідко неЧсвідомлені навіть самим хворил?,

Медичні працівники повинні обережно використовувати слово в професійній діяльності. Іноді з випадково пророненого слова можна зробити хибні висновки.

Залежно від способу сприймання інформації, кількості учасників, форми професійного мовлення медичних працівників, за М.Зубковим, можна поділити на такі види:

• контактне (безпосереднє);

• дистанційне (телефонне);.

• діалогічне (з одним співрозмовником);

• монологічне (доповідь, повідомлення, публічний виступ);

• полілогічне (на п’ятихвилинках); у

• усне (бесіда з пацієнтом, колегою);

• письмове (медична документація);

• офіційне, функціональне (пов’язане зі службовою діяльністю).

Професійне мовлення медичних працівників реалізується як в уснш,

так і в писемній формах.

Щоб забезпечити культуру писемного ділового мовлення, А.Медвідь рекомендує дотримуватися основних вимог, які ставляться до оформлення

медичної документації:

в відповідність мовних засобів їх стильовому призначенню (уникнення розмовних, емоційно забарвлених, діалектних слів);

® дотримання норм літературної мови, вживання зрозумілих слів, уникнення русизмів;

« логічність думки, чіткість і послідовність викладу, членування тексту відповідно до будови медичного документа;

© дбати про те, щоб інформація була викладена чітко й лаконічно;

® стислість вираження думки, сувора відповідність слова його значенню, об’єктивність викладу фактів;

• текст документа характеризується точним добором медичної термінології;

® традиційне вживання усталених медичних словосполучень;

® роблячи висновок у медичному документі, слід детально викласти свої зауваження, оцінки, рішення, аргументуючи їх.

Усне професійне мовлення передбачає різні способи взаємодії між медичним працівником і пацієнтом за допомогою вербальних і невербальних (поза, жести, міміка, одяг, знаки) засобів. До заходів, що дозволяють спрямувати розмову у потрібному для лікаря напрямку, П.Назар відносить заохочення, рефлексію, пояснення, співпереживання, конфронтацію (протиставлення), інтерпретацію (тлумачення) і запитання, що допомагають розкрити почуття й переживання. '

Заохочення полягає в тому, що лікар своєю позою, поведінкою або словами спонукає хворого повідомити якомога більше, не конкретизуючи сказане. Саме по собі мовчання, якщо лікар уважно слухає, також може заохотити хворого. Нахилившись трохи вперед, дивлячись на хворого,

31

вимовляючи при цьому: „Продовжуйте, будь ласка”, „Я вас слухаю”, лікар допомагає хворому продовжувати розповідь.