28.Категорії « сутності «та Явища «у Канта та його агностицизм

Точка зору Юма і його попередників стала своєрідним вираженням розуміння того, що пізнання не є просте копіювання дійсності, а є складним процесом освоєння об'єкта суб'єктом, причому в цьому процесі багато що визначається творчою активністю суб'єкта. Але якщо у Юма ця теза отримав скоріше негативне вираження, то Кант зробив важливий крок у розкритті його позитивного змісту. Поклавши в основу своєї теоретико-пізнавальної концепції різке розмежування "речі в собі" (яка недоступна пізнанню як така) і "речі для нас", тобто фактично прийнявши позицію агностицизму, Кант використав це розмежування як відправну точку для аналізу внутрішньої активності пізнає мислення. Звідси виникла його постановка питання про умови пізнання, у тому числі і умови самого досвіду. Один ряд цих умов створюється самим об'єктом, інший - пізнає суб'єктом. Звідси, за Кантом, випливає, що в продукті пізнання необхідно розрізняти те, що належить самому об'єкту, і те, що привнесено природою мислення. Аналізуючи цю останню, Кант вказував на існування т. зв. апріорних (див. Апріорі) форм чуттєвості і розуму.Ці форми, будучи властиві лише суб'єктові, упорядковують почуттєвий досвід і т. о.безпосередньо беруть участь у формуванні системи знання. Позицію Канта можна розглядати як логічне завершення лінії агностицизму. Показавши, що чисто логічним шляхом неможливо встановити відповідність між об'єктивним світом і системою знання й що природа пізнання не може бути розкрита без спеціального аналізу пізнавальних можливостей суб'єкта, Кант - і саме в силу властивого йому агностицизму - фактично зупинився на півдорозі. Наполягаючи на існуванні принципової границі між пізнанням і дійсністю, він не зміг пояснити, яким чином пізнання збільшує міць людства в оволодінні їм природою.

22.Проблема методу пізнання у філософії нового часу

У теорії пізнання для філософії Нового часу характерне протистояння раціоналізму та емпіризму. Раціоналізм, найвизначнішими прихильниками якого були Бенедикт Спіноза, Рене Декарт, Готфрід Лейбніц, притимується думки про те, що основою для пізнання є розум, логічне мислення. Емпіризм, представлений у ці часи Френсісом Беконом, Джоржем Берклі, Томасом Гоббсом, Джоном Локком, Девідом Г'юмом, вважає, що джерелом будь-якого знання є передусім досвід. Один із найяскравіших представників епохи, Френсіс Бекон став родоначальником емпіризму, вважав, що вища мета науки полягає у забезпеченні панування людини над природою. На противагу йому Рене Декарт, основоположник раціоналізму, прагнув розробити універсальний метод для всіх наук. Характерна риса вчення Декарта — дуалізм субстанцій. Бенедикт Спіноза дотримувався пантеїстичних поглядів і протиставив дуалізму Декарта матеріалістичний монізм, за що був відлучений від іудаїзму. Джон Локк розвинув сенсуалістичну теорію пізнання. Ідеї суб'єктивного ідеалізму у різних варіаціях пропонували Джордж Берклі і Девід Юм. Об'єктивно-ідеалістичне вчення розробив Готфрид Лейбніц, який висловив ряд глибоких діалектичних ідей. Філософія Френсіса Бекона підкорена свідомій спробі формування науки та наукового пізнання. Послідовно піддає критиці філософію як форму споглядання і пропагує філософію як науку про реальний світ, яка базується на дослідному пізнанні. Тобто висловлює нову фундаментальну ідею, що лягає у фундамент сучасного природознавства, об'єктивного пізнання дійсності Місце науки вбачав у вирішенні суспільних проблем і суперечностей сучасного йому суспільства. Завдання наукових методів вбачає у пізнанні об'єктивного, реально існуючого світу. Незалежним від суб'єктивних спрямувань людини знаряддям такого пізнання визнає експеримент та його наслідки. Ідеалом наукового знання визнається відсутність розбіжності між думками та речами. Здійснює розрізнення чуттєвої та розумної душі людини. Розумна душа входить у людину за божественним провидінням, вона є предметом теології, а чуттєва душа має всі характеристики тілесності, вона є предметом філософських досліджень. Таким поділом він створює для науки концепцію, яка дає змогу вивчати людину, її вчинки. Вихідним моментом пізнавальної діяльності він визнає чуттєвість. Тому Бекона часто називають засновником емпіризму — філософського напряму, що будує свою гносеологію, аналізуючи чуттєве пізнання і досвід. Головна теза емпіризму полягає в такому трактуванні: "немає нічого в розумі, що до цього не пройшло через чуття". Теоретичне обгрунтування емпіризму, дане Беконом, визнається найдовершенішим серед різних напрямів філософії та серед природознавців. Саму логіку він розуміє як знаряддя пізнання — органон. Критика Беконом силлогістики базується на виявленні того факту, що дедуктивна логіка не здатна відійти від знаків, слів до понять. Для істинного пізнання важливо мати справу з самими поняттями та їх джерелом. Використання дедуктивного методу часто призводить до випадків, коли незначна помилка в загальному судженні, під час створення визначення властивостей одиничного, стає вирішальною в уявленні людини. Тому мислення від загального до особливого та одиничного, згідно з висновком Ф.Бекона, не можна визнати чітким у науковому пізнанні. Знання різних перешкод, що виникають під час дослідження природи, запобігає виникненню деяких помилок. За Беконом існують метод догматичний (дедуктивний) та метод емпіричний (індуктивний). Пізнання форм реальності відносить до сфери метафізики (філософії), а пізнання природних причин, прихованої від чуття структури дійсності — до предмета фізики, яка широко використовує математику. Наука про людину поділяється на науку про тіло — фізіологію та науку про душу — психологію. Хоча душа, на думку Бекона, має матеріальну основу, але її неможливо вивчати засобами математики, бо відношення причин та наслідків процесів у душі не підкоряється кількісним властивостям. Причину такого непідкорення Бекону не вдалося виявити, тому він визнавав, що дану проблему повинна вирішити майбутня наука.