14. Перша історична форма діалектики. Філософські погляди Геракліта.

Діале́ктика (грец. — мистецтво сперечатись, міркувати) — розділ філософії, що досліджує категорії розвитку.

В історичному розвитку діалектика пройшла три основних етапи (форми).

До першого потрібно зарахувати діалектику стародавніх (Геракліт, Демокрит, Платон, Арістотель та ін). Це була наївна, стихійна діалектика, яка поєднувалася з такими ж наївними матеріалізмом та ідеалізмом.

В наївній (гераклітівській) діалектиці містяться геніальні здогадки про безперервність і незникненість, незнищуваність руху і розвитку як специфічної форми руху. Як сказав Геракліт, «світ не створений ніким з богів і ніким з людей, а завжди був, є й буде вічно живим вогнем, що закономірно затухає й закономірно розгорається знов»

Філософія Геракліта діалектична: світ, яким править логос, єдиний і змінюваний, ніщо в ньому не повторюється, все скороминуче й одноразове, а головний закон Всесвіту — боротьба: батько всього й цар над усім, боротьба загальна, і все народжується завдяки боротьбі й через необхідність. Отже, Геракліт один з перших пояснював суть речей та процесів через боротьбу протилежностей. Саме протилежно спрямовані сили, що діють одночасно, утворюють напружене становище, яке й обумовлює внутрішню, таємну гармонію речей. Цю глибоку думку Геракліт ілюструє відомим прикладом: обидва дугоподібних кінця лука прагнуть розігнутися, але тетива стримує їх, і їх взаємна дія створює вищу єдність. Та незважаючи на те, що логос панує всюди, порядкує, владарює над усім, люди досить часто втрачають зв'язок із логосом. Відхилення від логосу трапляється тоді, коли люди обмежують себе поверхневими буденними знаннями і стають прихильними до чуттєво-тілесних втіх. Геракліт дуже негативно оцінював неспроможність зрозуміти внутрішню суть світу та гонитву за насолодою, що є взаємозв'язаними та майже тотожними. Але кожна людина має можливість відновлювати та підсилювати безпосередній зв'язок із логосом. Геракліт радив: по-перше, «свавілля треба гасити частіше, аніж пожежу», по-друге, «необхідно дотримуватись всезагального», що є предметом не чуттєвого пізнання, а філософського міркування. «Мислення — це велика вартість, й мудрість — в тому, щоб говорити істинне й щоб, прислухаючись до природи, діяти згідно з нею». Пізнання прихованої, таємної гармонії, що є кращою, аніж явна, — це є спосіб уникнення зарозумілості. Таке пізнання дозволяє подолати різноманіття поглядів, орієнтуватись на осягнення єдиної істини, що забезпечує взаєморозуміння та об'єднання людей.

Геракліт вважав, що в світі все змінюється,знаходиться в русі. Оцю свою думку він висловиви знаменитими словами : «Все тече,все змінюється», «буття є і його немає», «В одну річку двічі не війдеш». В зв’язку з цим,він висловив думку,що архе-вогонь.

15. Філософські течії в патристиці.

Перший період (II—VII ст.) у розвитку середньовічної філософії названий патристикою. Патристика (лат. — батько) — сукупність філософських докт­рин християнських мислителів (отців церкви) II—V// ст.

Представлений він вченням «отців церкви» — Квінта Тертулліана (160—220), Августина Блаженного та ін. Відо­мим твердженням «Вірую, бо це абсурдно» Тертулліан ви­словив один із основних принципів патристики — примат віри над розумом. Розум справді був безсилий будь-що змі­нити в період розпаду Римської імперії. Відновитись до життя можна було тільки через віру, через утвердження абсолют­но нових цінностей. У цих словах теолога не просто церков­на догма, а вистраждана епохою істина.

Августин Блаженний пристосував платонізм для роз­будови християнської теології. На його думку, світ ідей Платона є не що інше, як думки Бога, що передують акту ство­рення світу. В Бога ідеї передують речам, в людині вони слідують за речами. Пізнаючи речі, людина проникає в дум­ки Бога. В такий спосіб теологи поєднали релігійну докт­рину створення світу Богом і концепцію Платона.

Певний інтерес представляє концепція історії Авгус­тина. На противагу циклічним уявленням про час, харак­терними для греко-римської культури, Августин розви­нув лінійну концепцію: історія має початок (створення світу), кульмінацію (пришестя Христа) і майбутній кінець (друге пришестя і страшний суд). І хоч така концепція є есхатологічною (визнає кінець історії), однак розуміння історії як єдиного сповненого смислу процесу сприяло про осудженню історичної свідомості. Стараннями Августина її європейській культурі утверджується розуміння часу як однолінійної перспективи, що йде з майбутнього через су­чите в минуле.

Августин у «Сповіді» відкрив новий предмет досліджен­ня - переживання людини, внутрішню духовну особу знали сфери внутрішніх переживань як чогось само­стійного. Для них особа виявляла себе через дію. З момен­ту, коли зовнішня діяльність стала регламентованою, коли релігія загострила моральні почуття, самі помисли, пору­хи душі почати сприйматися, як дія. Християнство не тіль­ки відкрило, а й розбудувало цю внутрішню духовну осо­бу. Августин дав цікавий аналіз часу, виходячи із структу­ри внутрішніх переживань. У душі він розрізняє три настанови: чекання, спрямоване в майбутнє; увагу, пов'язану із сучасним; пам'ять, яка утримує минуле. Завдяки цим настановам душа «конституює», творить час. Час, на думку Августина, існував би навіть за умови існування од­нієї лише душі. Ідея «конституювання» часу на основі вну­трішніх переживань набула популярності у філософських течіях XX ст. — феноменології та екзистенціалізмі.

Основні риси патристики:

1.ЇЇ антологія теоцентрична –це означає, що в центрі філософських роздумів про устрій світу оцій церкви знаходився бог теос.

2.Згідно з релігійною філософією людина мє подвійну сутність-природне тіло,яке тлінне,духовне і гріховне начало,яке є вічним,божественним і призначння душі з точки зору християнства полягає в тому,щоб спасти гріховне тіло людини від пекла,це і означає дуалізм

3.Гносеологія батьків церкви є ірраціоналістичною(не розумною).