Filisofiya_Bichko_druk

Феномен тоталітарної філософії

широке розповсюдження. Щоб утворити хоч яку-небудь меншину, доконечно, щоб раніше кожний з особливих, відносно особистих причин відділився від юрби. Отже, його збіжність з іншими членами меншини — другорядна і наступає аж по тому, як кожний відосібнився, тому, в великій мірі, це збіжність у розбіжності... Ця з лука меншості з метою відділитися від більшості є неодмінним фактором в утворенні кожної меншини. Говорячи про малу публіку, що слухала віртуозного музику, Малларме дотепно каже, що ця публіка своєю нечисленною присутністю підкреслила відсутність широких мас»1.

Маса ж — це рядова людина, «якісна однорідність... суспільна безформність... людина, що не відрізняється від інших... є повторенням загального типу»2. Людина маси є «такою як усі», для неї жити означає бути щомиті тим, чим вона вже є. Вона почуває себе тріскою «задоволеною тим, що її несе течія». Маса діє безпосередньо, накидаючи свої смаки всім за допомогою матеріального тиску. «Маса гадає, що має право накидати і давати законну силу своїм кав’ярняним мудруванням... Для сьогоднішнього дня характеристично, що простий ум, знаючи, що він простий, осмілюється проголошувати своє право на простацтво і, де хоче, накидає його. У Північній Америці кажуть:

бути відмінним — це бути непристойним. Маса розчавлює під собою все, що відмінне, незвичайне, індивідуальне, кваліфіковане й добірне. Хто не схожий на всіх, хто не думає як усі, ризикує, що його усунуть. Та ясно, що ці «всі» насправді не є всі... усі — це тільки маса»3.

Ренесансний розум, проголошений Декартом однаковим у всіх людей, подарував людині єдино доступну йому міру — рівність, тобто єдине право, що є спільним (однаковим) для всіх людей. Це так зване право людини і громадянина. Але така рівність реально є лише рівністю можливостей, які ще мають бути оцінені, вибрані й реалізовані. Але оцінка, вибір і реалізація можливостей потребують чогось знач­ но більшого, ніж просто рівність; для цього потрібні ще певні творчі здібності, які є далеко не рівними (не однаковими) у всіх людей: тут потрібна, інакше кажучи, свобода, а подарувати її людині новоєвропейська раціоналістична філософія з її «калькулюючим» (обраховуючим) розумом була абсолютно не здатна (згадаймо лише спінозівську

1

2

3

Там само. С. 17—18. Там само. С. 17.

Ортега-і-Гассет X. Бунт мас. — С. 20.

231

Філософія

примусову, фаталістичну «свободу» діяти відповідно до однозначних вимог необхідності).

Раціоналісти Нового часу подарували людині лише ідеал рівності. І тільки на початку XX ст. цей ідеал перейшов у дійсність: «Суверенність некваліфікованої одиниці як такої, як загального типу, перестала бути правовою ідеєю чи ідеалом, а стала психологічним станом, притаманним пересічній людині», а «коли щось, бувши Ідеалом, переходить у дійсність, воно неминуче перестає бути ідеалом»1. Чи ж не хотілося, запитує Ортега-і-Гассет, щоб пересічна людина «почувала себе володарем, керівником і паном себе і свого життя? Це вже осягнено... Хочете, щоб пересічний чоловік був паном? Тож не дивуйтесь, що він діє за власними примхами, що вимагає всіх насолод, що рішуче накидає свою волю, що відмовляється від всякої служби, що вже не слухає нікого, що піклується своєю особою і своїм дозвіллям»2.

	Людина маси, інакше кажучи, це «рівна» (однакова), але не свобод-
	на (безініціативна) істота, вона «від себе нічого особливого не вимагає»,
	вона хоче «бути щомиті тим, чим вона вже є, без зусилля самовдоскона-
	литись», вона не хоче виявляти ініціативу, воліючи краще виконувати
	накази, ніж «ламати голову» над їх складанням, свобода вносить дис-
	комфортуїїжиттяпроблемоювідповідальності,їйзручнішейтиуслідза
	кимось, ніж самій відшукувати свій шлях у житті. І така поведінка «ма-
	сової людини» (як і виникнення самого феномена «маси») цілком зро-
	зуміла («логічна») в контексті універсальної, раціонально-однозначної
	впорядкованості світу. І справді, навіщо щось шукати, придумувати (і
	взагалі думати), коли розум є тотожним самому буттю (принцип тотож-
	ності мислення і буття як фундаментальний закон реальності вже сфор-
	мульований Шеллінгом і Гегелем) і наука ось-ось осягне цю тотожність
	у всій повноті її конкретності — принаймні про це офііційно заявляють
	провідні вчені, наприклад П. Лаплас, який прямо заявив наприкінці
	XIX ст.: «Якщо б людський інтелект міг знати в даний момент усі сили,
	якими надихається природа, і взаємне розташування всіх істот, що її
	складають, і до того ж був досить сильним, щоб піддати ці дані аналізу,
	він міг би обійняти єдиною формулою всі рухи всесвіту, як найбільших
	його тіл, так і найменших із атомів: ніщо не залишилося б для нього не-
	відомим, і майбутнє, як і минуле, було б перед його очима теперішнім»3.
1	Ортега-і-Гассет X. Бунт мас. — С. 24.
2	Там само.
3	Laplace P. Introduction á la Théorie analitigue des probabilités // Ouevres

complétes. Paris, 1886. — T. 7. — P. 6.

232

Феномен тоталітарної філософії

Але минуло лише якихось 20—30 років і раціоналістичні сподівання на остаточне розкриття таємниць світу (надія раціонально передбачати настання будь-якої події, подібно до того як передбачають учені з точністю до долей секунди місячні й сонячні затемнення) були зухвало перекреслені грандіозною кризою класичної механіки і фізики, яку наука спромоглася подолати лише ціною відмови від віри в універсальну раціональність буття. «Якщо зовсім не грішити проти розуму, то не можна взагалі ні до чого прийти», — зауважив з приводу цієї ситуації А. Ейнштейн, а інший учасник подолання кризи природознавства на початку XX ст., французький фізик Л. де Бройль спеціально підкреслює наукову цінність таких нераціональних методів пізнання, як уява та інтуїція: «Розриваючи за допомогою ірраціональних стрибків... жорстке коло, в яке замикає нас дедуктивне міркування, індукція, що ґрунтується на уяві та інтуїції, дає змогу здійснити великі завоювання думки; вона лежить в основі всіх істинних досягнень науки»1. На принципову обмеженість раціоналістичного універсалізму вказує й така, здавалося б, найраціональніша наука, як математика — один із зачинателів математичної логіки К. Гедель доводить теорему про принципову неможливість остаточної формалізації універсуму. Криза раціоцентричної свідомості призводить, як бачимо, у сфері природничо-наукового знання до розширення меж творчої методології пізнання, до доповнення раціоналістичної методології нераціональними (в тому числі й ірраціональними) методами й підходами творчого осягнення світу.

Дещо іншими були наслідки цієї кризи у сфері смисложиттєвих проблем. Автори колективної монографії «Американська філософія» писали: «Ми відчуваємо настійну потребу переосмислити самі основи нашого життя. Ми помічаємо, хоча й не можемо запобігти цьому, як сили ірраціональності зростають серед нас... Ми більше не дотримуємося суворо моральних принципів, старих і нових; ми не можемо пояснити, чому найвищий в історії людства рівень життя, досягнутий нашою країною, не робить нашу націю найщасливішою у світі»2. У цій сфері виявляється специфіка масової свідомості, орієнтованої, як уже зазначалося, не на пошук творчих можливостей осягнення реальностей життя, а на консервацію і відтворення досягненого «порядку»

1

2

Бройль Л. де. По тропам науки. — М., 1962. — С. 294—295. American Philosophy. New York, 1955. — P. 310.

233

Філософія

життя, на консолідацію людської маси з метою її тоталізації (від лат. totus — цілий, цілісний), підвищення рівня її «пересічності», «усередненості». Підірваний кризою розуму раціоцентризм поступається місцем соціальній міфології.

Зруйнувавши феодальні форми спільності — станову, цехову тощо, людина новочасного (новоєвропейського) суспільства негативно переживає свою свободу в почуттях самотності, «бездомності», «безпритульності» та ін.; її жахає ця ситуація, і вона, за висловом американського філософа Е. Фромма (1900—1980), здійснює «втечу від свободи» у нові форми залежності (солідарності) — це і є відкритий Ортегою-і-Гассетом «бунт мас». Такими новими формами залежності й виявляються, зокрема, класова або расова спільності, які миттєво стають своєрідними міфореаліями сучасного («модерного») світу.

«Втеча від свободи» (по суті — від відповідальності) супроводжується пошуком міфологічного «героя», готового прийняти на себе відповідальність за долю свого народу й повести цей народ за собою

— у «світле майбутнє» комунізму чи ж до «тисячолітнього Райху». Такі «герої» — «вождь», «фюрер», «дуче», «каудільйо» тощо — справді з’являються, і тоді маса «упорядковується» в тоталітарну суспільну систему. Особливо сприятливі умови для подібних тоталітарних режимів виникають в силу певних історичних умов у XX ст. в ряді держав світу — найпотужнішими серед них були більшовицька імперія СРСР і нацистська Німеччина. В аналізі феномена тоталітаризму нас цікавитимуть відповідні тоталітарні ідеологічні побудови.

«Марксизм» у Росії — ленінська версія (ленінізм)

Історичні передумови російсько-радянського тоталітаризму XX ст. коріняться в особливостях становлення соціально-політичної культури, які сприяли формуванню таких її ментальних пріоритетів, як орієнтованість на масо-колективістську, міфо-месіаністську, етатистську (від фр. etat — держава) активність. Риси російської світоглядної ментальності формувалися починаючи з XI—XII ст. за умов проживання предків російського народу на малородючих лісисто-болотяних землях північно-східної периферії Київської Русі. Для успішної землеробської праці на таких землях необхідне було об’єднання трудових зусиль великих колективів. Звідси характерна

234

Феномен тоталітарної філософії

для росіян велика патріархальна сім’я з абсолютною (і деспотичною) владою батька. Звідси ж і «общинний» спосіб ведення господарства, відсутність індивідуальної власності на землю.

У психологічно-ментальному плані це відображається в прихильності до монархічного способу правління, у своєрідній здатності почування себе «скрізь, як дома» (через відсутність інтимно-близької «зрощеності» саме з цим конкретним клаптиком «своєї» землі) за «принципом»: «там, де я, там і Росія». «Земля божа, — змальовує цю рису «російського духу» М. Бердяєв, — і всі трудящі, що обробляють землю, можуть нею користуватися. Наївний аграрний соціалізм завжди був притаманний російському селянинові»1. На цю ж рису вказує і М. Костомаров у своїй статті «Дві руські народності», наголошуючи, що єдиний хазяїн «земли Русской» — цар, який щомиті може відібрати (або подарувати, пожалувати) землю в будь-кого зі своїх підданих (і селяни, і бояри — всі рівною мірою — «холопи» перед царем).

На ці риси російської ментальності, котрі сформувалися досить рано, «наклалася» «східна» деспотична ментальність татаромонгольських завойовників. Так, монголи принесли з собою деякі елементи конфуціанської ідеології, співзвучні російській ментальності і тому засвоєні нею (самі монголи сприйняли ці елементи у загарбаному ними Північному Китаї). Йдеться, зокрема, про ідею беззастережної «покори меншого старшому». Від цього пішов уже за умов імператорської Росії (особливо в СРСР) комплекс «старшого брата» щодо підкорених Росією, народів. Сусідні з Китаєм «варварські» народи розглядалися правителями Китаю як «потенційні китайці», їм належало стати китайцями, як тільки вони засвоять китайську культуру (тобто ввійдуть до складу Китаю)2. Чи не нагадує це добре знайому традицію називати «росіянами» всіх жителів СРСР?

Тим-то, наголошує Бердяєв, на відміну від Київської Русі, «в якій зароджувалася культура більш висока, ніж на той час на Заході», культура Московського царства була «східною культурою», «культурою християнізованого татарського царства. Московська культура вироблялася в постійному супротиві латинському Заходу та іноземним звичаям. Але в Московському царстві дуже слабою і невиразною

1	Бердяев Н. А. Истоки и смысл русского коммунизма. — М., 1990. — С. 14.
2	Васильев Л. С. Культы, религии, традиции в Китае. — М., 1970. — С. 206.

235

Філософія

була культура мислі. Московське царство було майже безмисленим і безсловесним»1. Бердяєв наголошує на деспотичному характері російської Московської держави.

	За свідченням багатьох російських дослідників (у тому числі й са-
	мого М. Бердяєва), російська культура була принципово несумірною
	з ідеєю свободи. На відміну від Західної (Київської) Русі, що «мала всі
	передумови, з яких на Заході у той час виростали перші пагони сво-
	боди» і яка «в принципі жила спільним життям із Заходом, особливо
	у Галичі й Новгороді»2, Московія була країною східної культури. «У
	татарській школі, на московській службі, — зазначає Федотов, — ви-
	гартувався особливий тип російської людини — московський тип...
	цей тип психологічно являє собою сплав північного великороса з ко-
	човим степовиком, вилитим у форми осифлянського православ’я...
	Без гучних військових подвигів, навіть без усякого воїнського духу
	— у Москві згасла київська поезія воїнської доблесті — однією лиш
	нелюдською працею, витримкою, більш потом, ніж кров’ю, створив
	москвитянин свою потворну імперію. У цьому пасивному героїзмі, не-
	вичерпній здатності до жертв полягала завжди сила російського сол-
	дата — до останніх днів імперії»3. Духовний світ цього психологічно-
	го типу спрощується — «світогляд російської людини спростився до
	краю, навіть порівняно з середньовіччям москвич примітивний. Він
	не міркує, він приймає на віру кілька догматів, що на них тримається
	його моральне й суспільне життя. Але навіть в релігії є для нього щось
	більш важливе, ніж догмат. Обряд, періодична повторюваність уза-
	конених жестів, поклонів, словесних формул зв’язує живе життя, не
	дає йому змоги розповзатися на хаос... Християнство... все більш пе-
	ретворюється на релігію священної матерії, ікон, мощей, святої води,
	ладану, проскур і пасок... Звісно, що в цьому світі не могла мати міс-
	ця свобода. Послух у школі Йосифа був вищою чернечою чеснотою.
	Звідси його поширювання через «Домострой» у життя мирян. Сво-
	бода для москвича — поняття негативне: синонім розбещеності, «не-
	покори», неподобства»4. «Увесь процес історичного розвитку на Русі
	став протилежним західноєвропейському: це був розвиток від свобо-
	ди до рабства. Рабство диктувалося не примхою владарів, а новим на-
	ціональним завданням: створенням імперії на вбогому економічному
1	Бердяев Н. А. Истоки и смысл русского коммунизма. — С. 7—8.
2	Федотов Г. П. Россия и свобода // Знамя. — 1989. — № 12. — С. 199,
200.
3	Там само. С. 203.
4	Там само. С. 204.

236

Феномен тоталітарної філософії

базисі. Тільки вкрай загальним напруженням, залізною дисципліною,

страшними жертвами могла існувати ця злиденна варварська, нескін-

ченно поширювана держава. Є всі підстави вважати, що народ свідо-

мо або несвідомо... здійснив цей вибір між національною могутністю

і свободою»1.

«Слід визнати характерною властивістю російської історії, що в

ній тривалий час сили російського народу залишались ніби потенцій-

ними, не актуалізованими. Російський народ уражений велетенською

втратою сил, якої вимагали розміри російської держави»2, — вторить

Федотову Бердяєв. Менталітету росіян більш імпонує ідея рівності,

ніж свобода; звідси прихильність до общинного (і колгоспного в тому

числі) «колективізму», «зрівнялівки» і «знеосібки», на якій «зіграли»

більшовики. Але це зрозуміли різночинці: вони «стояли ближче до на-

роду, ніж ліберали. Вони знали, що народу свобода не говорить нічо-

го... їх власне тіло билося в такт з народом: рівність говорила їм більше

від свободи»3.

Масо-колективістські інтенції російської світоглядної ментальності виявляються співзвучними з міфо-релігійними, месіаністськими настроями російського суспільно-політичного і духовного життя. Історична свідомість народу сповнена численними міфологічними абераціями. Одним із найпоширеніших міфів такого роду є «непохитна» віра в історичну наступність Московської історії стосовно історії Давньокиївської держави. Це — звичайний міф, але, підкріплений імперськими інтересами московської влади, він непомітно перетворюється на «науковий», ледь не «енциклопедичний» факт, який через свою «загальновідомість» приймається як «належне» навіть імперськи неупередженими людьми.

Проте люди, знайомі з цією проблемою як фахівці (серед них немало й росіян), реалістично сприймають цей міф, як і будь-який інший. Так, відомий російський учений — історик, етнограф, мовозна- вець—князьМ.С.Трубецькойпише:«Погляд,щопанувавдосьогодні в історичних підручниках, згідно з яким основу російської держави було закладено у так званій «Київській Русі», навряд чи може бути визнаний достовірним... не тільки фактично з Київської Русі не ви-

1	Там само. С. 203.
2	Бердяев Н. А. Русская идея // О России и русской философской куль-
туре. — М., 1990. — С. 46.
3	Федотов Г. П. Россия и свобода. — С. 209.

237

Філософія

никла сучасна Росія, але... було це навіть історично неможливим; між Київською Руссю і тою Росією, яку ми тепер вважаємо своєю батьківщиною, спільною є назва «Русь», але географічний і господарськополітичний зміст цієї назви цілком відмінні»1. Історично, географічно та антропологічно Росія є євразійською, а не європейською країною. «В історичній перспективі та сучасна держава, яку можна називати і Росією, і СРСР (справа не в назві), є частиною великої монгольської монархії, заснованої Чингизханом»2.

Щодо зовнішнього антропологічного типу обличчя й будови тіла «немає різкої відмінності між великорусом і мордвином або зирянином; але від зирянина й мордвина знов-таки не існує різкого переходу до черемиса або вотяка; за типом волзько-камські фіни (мордва, вотяки, черемиси) близько подібні до волзьких тюрків (чувашів, татар, мещеряків), татарський тип так само поступово переходить до типу башкирів і киргизів, від яких шляхом таких само поступових переходів приходимо до типу власне монголів, калмиків і бурятів»3. З часом єдність монгольської держави зруйнувалась, і тому, висновує Трубецькой, «Російська держава інстинктивно прагнула і прагне відтворити... порушену єдність і тому є спадкоємницею, наступницею, продовжувачкою історичної справи Чингизхана»4. Учень Трубецького С. М. Половинкін твердить: «Росіяни не європейці й не азіати, вони євразійці. Росіяни мають пишатися не тільки своїми слов’янськими, а й своїми туранськими предками. Споконвіку росіяни ближчі до Сходу, ніж до Заходу... У російської культури східне коріння»5.

Трубецькой і його однодумці вважають, що взагалі не було ніякого «татаро-монгольського іга, був лише військовий союз росіян з Ордою, яка врятувала російський народ від європейського поневолення» («те, що Русь дісталася саме татарам, — велике щастя», — заявляє П. Н. Савицький). «Іншою виявилася доля південно-західних князівств, — «співчуває» їм Л. М. Гумильов, — Біла Русь, Галичина,

1	Трубецкой Н. С. Наследие Чингисхана // Трубецкой Н. С. История,
культура, язык. — М , 1995. — С. 211, 212.
2	Там само. С. 213.
3	Там само. С. 214.
4	Там само. С. 216.
5	Половинкин С. М. Евразийская и русская эмиграция // Трубецкой Н. С.

История, культура, язык. — С. 743.

238

Феномен тоталітарної філософії

Волинь, Київ і Чернігів відмовилися від союзу з Ордою і стали жертвою Литви і Польщі»1.

Деміфологізуючий аналіз легенди про нібито історичне походження Московії з Давньокиївської держави знаходимо і в Маркса (звичайно, за радянських часів ця праця навіть і не згадувалась, вона була вперше опублікована в СРСР у 1989 р., коли радянська імперія вже активно розвалювалася). Підкреслюючи цілком європейський характер «імперії Рюриковичів» (Київської Русі), її типологічну подібність до імперії Карла Великого2, Маркс категорично відмовляється визнати будь-яку історичну тяглість між Київською державою і Московією. «Колискою Московії, — наголошує Маркс, — було криваве болото монгольського рабства, а не сувора слава доби норманів. А сучасна Росія є ніщо інше як перетворена Московія»3. «Московія, — підсумовує своє дослідження російської історії Маркс, — виховалася і виросла в жахливій і мерзенній школі монгольського рабства. Вона посилилася лише завдяки тому, що сягнула віртуозності у мистецтві рабства. Навіть після свого визволення (від татар. — Авт.) Московія продовжувала грати свою традиційну роль раба, що став паном. Згодом Петро Великий поєднав політичне мистецтво монгольського раба з гонористими прагненнями монгольського владаря, якому Чингизхан заповів реалізувати свій план завоювання світу»4.

Влада міфо-месіаністських уявлень про виняткову історичну місію Росії у світі була настільки могутньою, що навіть видатні представники російської культури нерідко підпадали під її «магію», виявлялися нездатними розпізнати агресивно-загарбницьку, колоніалістську суть політики Російської імперії. Так, під час жорстокого придушення польського повстання, коли обурена звірячими розправами російського війська над польським населенням європейська громадськість затаврувала варварські дії російських військовиків, видатний російський поет О. С. Пушкін розцінює обурення європейської громадськості як «наклеп» на Росію, говорячи, що події в Поль-

1	Гумилев Л. Н. Историко-философские сочинения князя Н. С. Трубец-
кого // Трубецкой Н. С. История, культура, язык. — С. 43.
2	Маркс К. Разоблачения дипломатической истории XVIII века // Вопр.
истории. — 1989. — № 4. — С. 4.
3	Маркс К. Разоблачения дипломатической истории XVIII века. — С. 5.
4	Там само. С. 11.

239

Філософія

щі — це просто «сімейна сварка» в родині слов’янських родичів, у яку не годиться втручатися «чужим». У присвяченому цим подіям вірші «Клеветникам России» Пушкін висловлюється так:

Кто устоит в неравном споре: Кичливый лях иль верный росс?

Славянские ль ручьи сольются в русском море? Оно ль иссякнет? вот вопрос.

Перед нами черговий міф: слов’янські народи — це лише окремі струмочки; історичний сенс (а значить, й історична доля) полягає в тому, щоб «злитися» (бути поглинутими) у «російському морі». Коментарі, як то кажуть, зайві. Росія в зображенні іншого відомого російського поета постає як непідвладна ніяким «звичайним» (загальноприйнятим у цивілізованому світі) нормам і правилам, у неї свої норми і правила (які, скажемо від себе, вона б хотіла нав’язати іншим людям):

Умом Россию не понять, Аршином общим не измерить.

Внее особенная стать —

ВРоссию можно только верить...

Жахливу (сатанинську!) суть тлумаченої у такий спосіб країни збагнув і зумів відобразити в не менш символічио-міфологічній формі наш земляк М. Гоголь, малюючи буквально в апокаліптичній манері (згадаймо апокаліптичних коней світової катастрофи з Одкровення Іоанна) Росію-тройку, що мчить невідь-куди, й від якої з жахом відсторонюються інші народи: «Русь, куда ж несешься ты? дай ответ. Не дает ответа. Чудным звоном заливается колокольчик; гремит и становится ветром разорванный в куски воздух; летит мимо все, что ни есть на земле, и, косясь, постораниваются и дают ей дорогу другие народы и государства»1. А хто ж візник тієї «тройки»? «Не в немецких ботфортах ямщик, борода да рукавицы, и сидит черт знает на чем» — та це ж візник Чичикова Селіфан. Тільки він може керувати «птахом-тройкою»: адже в перекладі з латини Селіфан означає «лісовий бог», «лісовик» — чорт. Згідно з Д. С. Мережковським, Гоголь був чи не найвправнішим майстром демонології чорта. Недаремно Бердяєв називав його «інфернальним» (від лат. inferna — підземне

1 Гоголь Н. Мертвые души // Собр. соч. : в 7 т. — М., 1985. — Т. 5. — С. 233.

240