Filisofiya_Bichko_druk

Феномен тоталітарної філософії

царство, пекло) письменником. Гоголівський міф Росії реалістичний, оскільки це міф-пародія, міф-сатира, що розвіює імперські марення про «вище» («божественне») призначення Росії у світовій історії, викриває фанатизм і догматизм подібного марення. Під аналогічним кутом зору розглядає ситуацію й Бердяєв. «Росіяни, — писав він, — володіють винятковою здатністю до засвоєння західних ідей і вчень і до їх своєрідної переробки. Але засвоєння західних ідей і вчень російською інтелігенцією було в більшості випадків догматичним. Те, що на Заході було науковою теорією, доступною критиці, гіпотезою або принаймні істиною відносною, частковою, такою, що не претендує на всезагальність, у російських інтелігентів перетворювалося на догматику, в щось на кшталт релігійного одкровення. Росіяни схильні все сприймати тоталітарно»1. Звідси — ідолопоклонство науці. Російська душа прагне цілісності, абсолюту. Через це їй властиве «переключення релігійної енергії на нерелігійні предмети...». Саме в такий спосіб були сприйняті й «пережиті» російською інтелігенцією західні вчення — гегельянство, матеріалізм і особливо (на цьому спеціально наголошує Бердяєв) марксизм.

Володарями дум революційної молоді другої половини XIX ст. (в тому числі й тих, хто стояв біля джерел російського марксизму) були «революціонери-демократи» В. Г. Бєлінський (1811—1848), М. Г. Чернишевський (1828—1889) і філософ-позитивіст, лідер російського «нігілізму» Д. І. Писарєв (1840—1868). Бєлінський пройшов складну еволюцію (був фіхтеанцем, шеллінгіанцем, гегельянцем, фейєрбахіанцем і, нарешті, став «соціалістом» і «атеїстом»). «Із співчутгя до людей Бєлінський готовий був проповідувати тиранство і жорстокість. Кров необхідна. Для того, щоб ощасливити більшу частину людства, можна знести голови, хоч би й сотням тисяч. Бєлінський — попередник більшовицької моралі. Він говорить, що люди настільки дурні, що їх необхідно силою вести до щастя. Бєлінський зізнавався, що будь він царем, то був би тираном в ім’я справедливості»2. Фанатична непримиренність «несамовитого Віссаріона», як називали його колеги-однодумпі, до всього, що «не відповідало» в певний момент його поглядам, красномовно виявилося в брутальних нападках на творчість М. Гоголя, Т. Шевченка та ін.

1

2

Бердяев Н. А. Истоки и смысл русского коммунизма. — С. 18. Там само. С. 34.

241

Філософія

Аналогічною є й постать іншого «наставника» ліберальної молоді — Чернишевського. «Чернишевський, — характеризував його Бердяєв, — не був людиною високої культури... Йому був притаманний несмак, принесений семінаристами та різночинцями»1. Саме фантазія Чернишевського створила моторошний образ революціонера (Рахметова) — своєрідного революційного «страстотерпця», який і себе не жалів, і до інших був нещадним. Цим образом, як відомо, «надихались» майбутні комуністи «з холодною головою та гарячим серцем». А чи не таким був головний герой майбутньої радянської літератури — комуніст, який завжди «горить» на роботі, забуваючи про власну сім’ю, відпочинок, звичайні людські радощі? Це було джерело майбутньої більшовицької філософії «жертовності», яка приносила в офіру «справі революції», «справі комунізму» реальних людей, конкретних індивідів, в ім’я яких на словах і здійснювалася революція та «будувався комунізм».

Щождотолерантностідоіншоїточкизору,тотутЧернишевський був «двійником» Бєлінського. У скандальній «полеміці» з видатним українським мислителем П. Юркевичем, яка перетворилася, по суті, на цькування останнього, полемічний «стиль» Чернишевського був таким, що «єдиний урок, який міг бути видобутий з його писань, у тому й полягає, що найкращими аргументами у філософській супе­ речці є злосливе глузування та особиста образа»2.

Таким самим, до речі, був і «стиль» Чернишевського (безапеляційний «вирок» без будь-якої аргументації) в оцінці Марксових творів. Стосовно надісланого йому Пипіним у 1872 р. російського перекладу першого тому «Капіталу» Чернишевський сказав: «Я подивився його та й не читав, а відривав листок за листком, робив з них кораблики і пускав по Вілюю»3. На Марксовій праці «До критики політичної еко- номії»Чернишевськийнаписавтакуоцінку-резолюцію:«революціяна рожевій водиці», а на «Капіталі» — «базікання в соціальному дусі».

Якщо мати на увазі той величезний вплив, що його Чернишевський справив у молоді роки на Леніна (останній, згадуючи якось у

1	Бердяев Н. А. Истоки и смысл русского коммунизма. — С. 42.
2	Тихолаз А. Г., Запорожець М. О. Історичні уроки однієї суперечки //

Філос. і соціол. думка. — 1992. — № 7. — С. 137.

3Эртель А. И. Страницы дневника // Голос минувшего. — 1913. — № 2.

—С. 235—236.

242

Феномен тоталітарної філософії

розмові про вплив Чернишевського, заявив: «Він мене всього глибоко переорав»), то стає зрозумілим походження і «критичного» (полемічного, так би мовити) «стилю» самого вождя російських комуністів. Ось що писала про цей стиль Л. Аксельрод у рецензії на ленінську працю «Матеріалізм і емпіріокритицизм»: «Розумом не збагнути, як це можна щось подібне написати, написавши, не викреслити, а не викресливши, не вимагати з нетерпінням коректури для знищення таких безглуздих і брутальних порівнянь»1.

Одним із специфічних виявів російського світоглядного менталітету, який істотно вплинув на формування особливостей російського марксизму, був «нігілізм», котрий розкривався в запереченні вищих духовних цінностей, у визнанні цінності лише природничих наук і, хіба що, ще політичної економії. Російські нігілісти (художній образ нігіліста змальовано в тургенєвському Базарові) виступали з позицій просвітництва, заперечуючи традиції і, по суті, всю гуманітарну культуру з позицій природничо-наукового «розуму». «Російське просвітництво, — писав Бердяєв, — за максималістичним характером російського народу завжди оберталося нігілізмом. Вольтер і Дідро не були нігілістами. В Росії матеріалізм набув зовсім іншого характеру, ніж на Заході. Матеріалізм перетворився на своєрідну догматику та теологію... він став морально обов’язковим догматом...

Було створено матеріалістичний катехізис, який був засвоєний фанатично широкими верствами лівої російської інтелігенції. Не бути матеріалістом вважалося морально підозрілим. Якщо ви не матеріаліст, то значить ви за поневолення людини й народу. Ставлення російських нігілістів до науки було ідолопоклонницьким. Наука — а під нею розумілися головним чином природничі науки... — стала предметом віри»2.

Лідером російського нігілізму вважався Писарєв, який, проголосивши головним завданням «емансипацію» особистості, розумів це як звільнення від «марновірств і передсудів» (від «пут» сім’ї, традицій, побуту та ін.). Писарєв ставить проблему формування нової людини — «мислячого реаліста», котрому чужа мрійливість і романтизм. Він проти будь-яких «високих» ідей і завжди схильний до цинізму.

1 Тихолаз А. Г., Запорожець М. О. Історичні уроки однієї суперечки. —

С. 125.

2 Бердяев Н. А. Истоки и смысл русского коммунизма. — С. 38—39.

243

Філософія

«Мислячий реаліст» визнає лише природничі науки й зневажає гуманітарне знання. Вульгарно-матеріалістична орієнтація нігілізму 60-х років у 70-ті змінюється позитивістською. На цій «базі» й відбувається зближення світоглядних орієнтирів духовно «переораної» Бєлінським, Чернишевським і Писарєвим російської молоді з діалектичним матеріалізмом («натуралістично» препарованим Енгельсом Марксовим «матеріалістичним розумінням історії»). Виникає російський марксизм.

Як уже зазначалося, група прихильників Марксового вчення з терену Російської імперії («легальні марксисти») сприйняли ідеї Маркса цілком у західноєвропейському «ключі». Проте згодом виявилося, що цебуввиняток,зумовленийвпливомнацюгрупупринаймніпровідних її представників (М. Бердяєва, М. І. Туган-Барановського) «київської» (європейської, української) ментальності, відмінної від російської.

Зовсім інші, зумовлені саме російською («великоруською») ментальністю риси притаманні російському марксизмові, започаткованому Георгієм Валентиновичем Плехановим (1856—1918) і творчо (у відмінному від Плеханового напрямі) розвинутому Володимиром Іллічем Ульяновим (1870—1924), більш відомим під псевдонімом Ленін. Покоління російської інтелігенції, з якого вийшли перші російські марксисти, було виховане на традиціях світоглядної ментальності російського народу, що відображала специфічні обставини непростої його історії. Це покоління тому й потяглося до марксизму, що саме науково-раціоналістична, об’єктивна форма, якої надав Марксовому вченню Енгельс, надзвичайно імпонувала тому захопленню наукою та матеріалізмом, реалістичністю й тверезістю раціонального міркування (всупереч ідеалістично-поетичній мрійливості та романтичним пориванням), що в 60—80-ті роки панували в інтелектуальній атмосфері Росії.

Перша російська марксистська група «Звільнення праці» була створена в 1883 р. в Женеві Г. В. Плехановим (до групи входили В. І. Засулич, Л. І. Аксельрод та ін.). Перші російські марксисти наголошували на детерміністичних та еволюційних моментах марксистського вчення, вірили в перемогу соціалізму, вбачаючи в цьому наслідок економічно необхідного, закономірно об’єктивного процесу розвитку. Необхідною передумовою такого історично закономірного результату мав стати процес індустріального розвитку Росії, покликаний привести до пролетаризації селянства та утворення численно-

244

Феномен тоталітарної філософії

го робітничого класу, історична «місія» якого полягала в здійсненні переможної соціалістичної революції. З цих позицій Плеханов і його учні провадили критику народників за «ігнорування» ними народних мас і «перебільшення» ролі особи в історії.

Наприкінці XIX ст. на шлях активної діяльності стає В. І. Ленін. У 1895 р. він об’єднує робітничі марксистські гуртки Петербурга в «Союз боротьби за звільнення робітничого класу», повністю підтримуючи теоретичну й практичну лінію Плеханова.

Перші незгоди з Плехановим означилися, щоправда, вже в 1903 р. на II з’їзді РСДРП; вони торкалися суто практичних, організаційнополітичних проблем (у теорії Плеханов і Ленін лишалися однодумцями, хоча, як з’ясувалося пізніше, «точкою відліку» для Леніна в теоретичних питаннях був саме політичний ґрунт). У своїх перших філософськихпрацях,ут.ч.«Матеріалізміемпіріокритицизм»(1909), Ленін цілком іще «ортодоксальний» (у стилі Енгельса) марксист. Він іще дотримується традиції відображального (навіть споглядального) тлумачення пізнавального процесу — «відображення» матерії свідомістю уявляється йому чимось на зразок «копіювання», «фотографування» тощо. Неодноразово наголошується натуралістична теза про свідомість як «функцію того особливо складного шматка матерії, який зветься мозком людини».

Проте вже в праці «Матеріалізм і емпіріокритицизм» ленінський діалектичний матеріалізм набуває специфічно російських ментальних рис. Ще в невеликій статті 1905 р. «Партійна організація і партійна література» Ленін висунув тезу партійності літератури, яку він тлумачив як «залежність від грошового мішка» капіталіста письменників, журналістів та ін. На сторінках «Матеріалізму і емпіріокритицизму» висувається вже теза партійності філософії. Теза ця виникає як результат «творчого» розвитку Енгельсового положення про основне­ питання філософії. Як відомо, в Енгельса це просто констатація тієї обставини, що кожен філософ у вирішенні проблем має виходити з ідеалістичної або матеріалістичної відповіді на питання про первинність одного з двох філософських «начал» — матерії чи свідомості. «Новітня філософія, — писав Ленін, — так само партійна, як і дві тисячі років тому. Партіями, що борються, по суті справи... є матеріалізм і ідеалізм»1.

1Ленін В. І. Матеріалізм і емпіріокритицизм // Повне зібр. творів. — Т. 18.

—С. 351.

245

Філософія

У ленінському вченні про «партійність» філософії остаточно формується центральна міфологема російського марксизму — клас. Міф класу, який є сутнісною характеристикою людини як «масової» істоти (розглядувана поза класовою належністю людина є, за Леніним, порожня абстракція), тепер поширюється на сферу духовної культури (філософію, мораль, літературу та ін.). Термін «гуманізм» відтепер проголошується також «абстрактним» (і тому «буржуазним», вигідним для буржуазного класу поняттям). Такою головною міфологемою у нацистському (німецькому) тоталітаризмі буде, на відміну від більшовицького «класу», «раса».

Отже, філософський напрям позначається Леніним словом «партія». І це не метафора, оскільки за кожним із цих філософських напрямів стоїть певний (прогресивний або реакційний) суспільний клас зі своєю політичною програмою та політичними інтересами. Ленін відверто висловлює свою думку з цього питання, говорячи, що професори-економісти є «вченими прикажчиками класу капіталістів,

апрофесори філософії — вченими прикажчиками теологів». Даючи «партійне» тлумачення Енгельсового «основного питання філософії», Ленін виявляє притаманне російській інтелігенції фанатичнодогматичне ставлення до тієї чи іншої наукової чи філософської точки зору не як до теоретичної позиції, а як до віровчення, до «одкровенного» знання.

Ітакий підхід не є випадком чи винятком (недаремно ж Ленін був «переораний» у юності такими вчителями, як Чернишевський). В іншій відомій своїй праці «Що робити?» (назва запозичена в Чернишевського) Ленін посилається на відоме Енгельсове положення про три форми класової боротьби пролетаріату — економічну, політичну та теоретичну. Наголошуючи на останній, Ленін уже через кілька сторінок без будь-яких пояснень говорить не про теоретичну,

апро ідеологічну боротьбу, про соціалістичну та буржуазну ідеології («всяке применшення соціалістичної ідеології... означає тим самим посилення ідеології буржуазної»; «питання стоїть тільки так: буржуазна або соціалістична ідеологія. Середини тут немає...» і т. п.). Такий підхід можна пояснити тільки тим, що для Леніна будь-яка теорія була ідеологією, а це, своєю чергою, є відображенням російськоментального специфічного ставлення до знання як до «одкровення», про що вже йшлося.

246

Феномен тоталітарної філософії

Про справедливість подібної оцінки позиції Леніна свідчить загальновідома його нетерпимість до будь-якої критики на адресу діалектичного матеріалізму, до будь-якого, навіть найменшого, «відступу» від букви, «ортодоксії» «канонічного» марксистського тексту. Згадаймо, як брутально «вичитував» Ленін своїм товаришам по партії за «відступи» від «канону»: «ренегат» Каутський, «Іудушка» Троцький тощо. Чи не протопоп Аввакум, відомий лідер церковного розколу XVII ст., є «прародителем» подібного «критичного», точніше «викривального», стилю, успадкованого прямими наступниками розкольників — російською інтелігенцією кінця XVIII—XIX ст., а згодом Леніним і більшовиками?

Отже, Ленін — матеріаліст і марксист, але в особливому (не тільки не в Марксовому, а навіть не в Енгельсовому розумінні) російсько-ментальному тлумаченні цих понять. Відомий історик філософії, професор Київського (ще св. Володимира) університету Василь Зеньковський звертав увагу саме на «внутрішню вузькість» ленінської філософської позиції, яка «перетворює його філософські писання на своєрідну схоластику» (в гіршому розумінні слова). Все, що «відповідає» позиції діалектичного матеріалізму, зміцнює її, приймається без застережень; усе, що не відповідає, — відкидається тільки за цією ознакою. Подібно до пушкінського «бідного рицаря», який мав «одне видіння, умом неосяжне» і нічого поза ним не бачив і не помічав, і Ленін мав один лише інтерес, бачив всюди лише одне — близькість або, навпаки, несполучність з системою марксизму... вся його філософська ерудиція так і лишалася придавленою цим завданням — на все дивитися «матеріалістично»: і справді, «бідний рицар матеріалізму!»1.

Недаремно Ленін, зрештою, доходить висновку про діалектичний матеріалізм як «єдино істинну сучасну філософію». «Бути сучасним матеріалістом, — пише він у своєму філософському «заповіті»

—статті «Про значення войовничого матеріалізму», — означає бути «свідомим прихильником того матеріалізму», який представлений Марксом... бути діалектичним матеріалістом»2. Отже, не випадково,

1 Зеньковский В. В. История русской философии : в 2 т. — Париж, 1989.

—Т. 2. — С. 285—286.

2 Ленін В. І. Про значення войовничого матеріалізму // Повне зібр. тво-

рів. — Т. 45. — С. 27.

247

Філософія

що саме в цій праці Ленін, по суті, взагалі відмовляється від будь-якої полеміки з представниками інших точок зору як принципово марної справи. Називаючи інакомислячих інтелігентів, які ще залишилися в радянській Росії (це був 1922 р.), «освіченими кріпосниками», Ленін пропонує «випровадити» їх у країни буржуазної «демократії», де цим «кріпосникам» справжнє місце.

І це були не просто слова. Вже в травні 1922 року Ленін пише листа Ф. Е. Дзержинському про необхідність «висилки» за кордон «буржуазних ідеологів», а восени 1922 р. двома пароплавами з Петрограда до Німеччини було відправлено 164 сім’ї представників «немарксистської» інтелігенції, серед яких були й такі відомі філософи, як М. О. Бердяєв, С. М. Булгаков, М. О. Лосський, С. Л. Франк, Л. П. Карсавін, Ф. О. Степун, І. О. Ільїн, І. І. Лапшин та ін.

А Ленін тим часом формулює принципи комуністичної мораль- ності.«Класоваборотьбапродовжується,—наголошуваввінувиступі на III з’їзді комсомолу, — і наше завдання підпорядкувати всі інтереси цій боротьбі. І ми свою моральність комуністичну цьому завданню підпорядковуємо. Ми говоримо: моральність це те, що служить зруйнуванню старого експлуататорського суспільства і об’єднанню всіх трудящих навколо пролетаріату, який будує нове суспільство комуністів»1. Чи не таким розумінням комуністичної моральності керувався Ленін, висилаючи за кордон «буржуазних» інтелектуалів?

Відкидаючи будь-яку критику на адресу діалектичного матеріалізму, не допускаючи найменшої спроби відступу від діалектикоматеріалістичного канону, Ленін водночас дозволяв собі (особливо після 1915—1916 рр.) «творчий» підхід до вчення основоположників (вірніше, до Енгельсової версії марксизму 80—90-х років, від знайомства з якою й починається російський марксизм). Якщо Плеханов і його однодумці (переважно члени меншовицької фракції РСДРП) продовжували дотримуватись ортодоксального марксизму 80—90-х років, налаштовуючись на 50—100-річне чекання, поки буржуазний розвиток Росії створить умови для пролетарської революції, то Ленін, а з ним і більшовики висувають в 1915—1916 рр. нову, альтернативну ортодоксії Плеханова програму боротьби за соціалізм.

У1913—1914рр.,працюючинадзамовленоюенциклопедією«Гра- нат» статтею про Маркса, Ленін (перечитавши книжки, переважно

1 Ленін В. І. Завдання спілок молоді // Повне зібр. творів. Т. 41. С. 296.

248

Феномен тоталітарної філософії

Гегеля, які привели Маркса на позиції «матеріалістичного розуміння історії», а також деякі твори Маркса 40-х років) мусив дещо змінити своє уявлення про суть марксистської філософії. Він поступово відмовляється від споглядально-об’єктивістської «ортодоксальної» (енгельсо-плехановської) моделі, запалюючись Марксовим пафосом людської активності. Це добре помітно у «Філософських зошитах», на сторінках яких ми вже читаємо, що «свідомість людини не тільки відображає об’єктивний світ, але й творить його», що «світ не задовольняє людину, і людина своїм діянням вирішує змінити його»,

що «найбагатшим є найбільш конкретне і найбільш суб’єктивне»

і т. п. Подибуємо тут і самокритичні заяви про те, що «марксисти критикували (на початку XX ст.) кантіанців та юмістів більше пофейєрбахівському (і по-бюхнерівському), ніж по-гегелівському», і навіть незвично миролюбні оцінки ідеалістичної філософії: «Розумний ідеалізм ближчий до розумного матеріалізму, ніж дурний матеріалізм. Діалектичний матеріалізм замість розумний; метафізичний, нерозвинутий, мертвий, грубий, застиглий замість дурний».

1916 р. у праці «Імперіалізм, як вища стадія капіталізму» Ленін, по суті, відмовляється від «ортодоксального» постулату про вирішальну роль економічного чинника як критерію «готовності» того чи іншого суспільства до соціалістичної революції. Керуючись формулою «Марксизм не догма, а керівництво до дії», Ленін висуває тезу про перетворення капіталізму на світову систему. За цих умов, міркує він, вирішальним критерієм готовності до соціалізму стає ступінь «міцності» тієї чи іншої «ланки» світового «ланцюга» імперіалізму. За висновком Леніна, такою «найслабшою» ланкою світового «ланцюга» є... Росія. Тому, попри її економічну незрілість (нерозвиненість капіталістичних відносин, слабкість пролетаріату тощо), саме Росія має найбільші шанси «прорвати» світовий «ланцюг» імперіалізму. Так виникає ленінська теорія про можливість перемоги соціалістичної революції в одній окремо взятій країні (мається на увазі, звичайно, Росія).

Оскільки економічні чинники відходять за такої ситуації «на другий план», на перший план висувається чинник суб’єктивний, політичний (саме у зв’язку з цим Ленін і починає говорити про «зростання» суб’єктивного чинника в сучасному світі). І коли в березні 1917 року в Росії перемогла буржуазно-демократична революція, Ле-

249

Філософія

нін порушив питання про «перманентну» (неперервну) революцію, переростання революції буржуазної в соціалістичну. Відповідно до цієї теорії більшовики й захопили політичну владу в країні.

Коли ж Леніну почали закидати щодо невідповідності його дій теорії марксизму, він відповів, що Росія і справді «не готова» для побудови соціалістичного суспільства, але, мовляв, не біда, можна ці умови (досягнення високого рівня економічного розвитку, кооперування селянства, здійснення «культурної революції» та ін.) створити в межах держави «диктатури пролетаріату».

Проте «творчий» розвиток Леніним марксистської теорії, по суті, знову ж був «пристосуванням» теорії Маркса до російських традицій, адже ленінська теорія «слабкої ланки у світовому ланцюгу імперіалізму» по-своєму відтворювала ідею «винятковості» Росії у вирішенні долі світу (месіаністську ідею Москви як «третього Риму»). Так само й ідея «перманентної» революції була відродженням провідної ідеї російських народників (проти якої свого часу Ленін рішуче виступав) про особливий — «російський» — шлях до соціалізму, минаючи капіталізм.

Те саме відбувається і з ленінським тлумаченням Марксового вчення про інтернаціоналізм. Відбувається свого роду ототожнення двох «месіанізмів» — пролетарського та російського. З утворенням СРСР поступово непомітно, але неухильно відбувається процес ототожнення радянського з російським. За радянської доби неістотними, суто «формальними» тлумачилися, скажімо, національні особливості філософського знання того чи іншого народу, найістотнішою рисою цього знання проголошувалася його «партійність». Єдиний виняток становили особливості російської філософії, оскільки вона нібито (за твердженням М. Т. Іовчука) є майже суцільно матеріалістичною, а ті «елементи» ідеалізму (звичайно ж, «жалюгідні»), що трапляються в ній, є (на думку Д. І. Чеснокова) «некритичними запозиченнями з Заходу».

Навіть не так давно на засіданні «круглого столу», присвяченому проблемам вітчизняної філософії, що відбувся в Ленінградському університеті (1988), доцент Хованов стосовно «необхідних і достатніх ознак російського філософа» висловив такі міркування: «Передусім доведеться відкинути неспроможну, хоч і спокусливу своєю простотою думку вважати «російськими філософами» лише тих, хто

250