2.2. Мистецтво Візантії.

Візантійська імперія формується в 4-6 століттях, розквіт її припадає на 8-12 віки, в 1204 році після захоплення хрестоносцями Константинополя країна підпадає на кілька десятиліть під владу західноєвропейських лицарів, а після їх вигнання починається занепад, що завершується в 1453 р. знищенням імперії під ударами турок.

В часи свого розквіту Візантія – могутня і багата держава ромеїв. Ідея світового панування, міцної римської державності володіла країною, але вона була генетично більш грецькою ніж римською і з впливом сходу. Імператор трактувався як намісник Бога на землі з необмеженою владою. Довго зберігається рабство. Життя знаті проходить в нескінченних релігійних урочистостях, полюванні і оргіях. Візантія ніколи не відзначалась суворістю моралі: процвітали вбивства при дворі, безпринципова дипломатія дивувала сучасників.

Ранньовізантійське мистецтво.

Мистецтво античності вмирало, зникла героїзована особистість Риму. Кардинально змінюється релігійна свідомість і Візантія створює новий стиль, новий ідеал краси відповідно до нової ситуації. Складність нових завдань полягала в суті християнського вчення. Як візуально передати те, що немає форми, ліній, фарб: духовну сутність? Оскільки дух панує над матерією – як передати цю духовну красу? Майстри змушені були вирішувати водночас два завдання: показати ідею зречення від усього земного, ідеальну надію і віру і зберегти при цьому конкретність зображення, пов’язати наочну релігійну дидактику з вищими духовними засадами. Тому що мистецтво відіграє зараз в суспільстві найважливішу роль: “Зображення використовуються в храмах, щоб ті, хто не вміє читати по книгах, бачили на стінах те, що не в змозі в книгах прочитати.” – за словами Нікона такою є провідна функція мистецтва.

Перші християни або повставали повністю проти античної краси, або копіювали її. В розписах римських катакомб – вперте зневаження суто образотворчого елементу: вірування відбиті в чисто умовивідних образах, засекречених символах: риба, виноградна лоза. Повсюди йдуть пошуки нових форм і виражальних засобів. У Вірменії і Грузії виникають нові типи церков; в Сирії формується мистецтво по суті вороже еллінізму. Тут відмовляються від прямої перспективи, об’ємності, повітряного середовища, фігури ставлять в ряд або одну над одною, головні персонажі – більші від інших. Крім цього на мистецтво християнського Сходу впливає Іран з його динамічним декоративним мистецтвом. В Римі також долається чиста символіка і створюються композиції, що прославляють нову віру. Константинополь убирає в себе ці пошуки і перероблює їх в струнку систему.

Нова релігія докорінно змінює призначення храму: не місцеперебування статуї божества, а місце, де всі люди, зібравшись разом, серцями й думками підносились до Бога, дух якого був присутній невидимо. І коли візантієць, зайшовши до собору, слухав церковні піснопіння, бачив сяйво незчисленних вогнів, що виблискували на золоті мозаїк, вглядався в зображення святих та євангельських сцен, а розкішно вбрані священики виносили дорогоцінні витвори культового прикладного мистецтва, а з амвону виголошувалась блискуча проповідь, тоді візантієць перебував в апогеї насолоди.

Щоб храм містив якомога більше прихожан, за взірець взяли античну базиліку. А на сході виникає інший варіант – з куполом в центрі і візантійські архітектори ставлять за мету поєднання цих конструктивних рішень. . Оскільки головним в сакральній споруді тепер виявляється інтер’єр, провідним завданням став розподіл світла, тому що зі світлом пов’язане найбільше досягнення Візантії в образотворчому мистецтві – мозаїка. Антична мозаїка складалась з шматочків природних матеріалів. Візантійська мозаїка застосовує смальту; світло, занурюючись в прозору скляну масу, ніби набирає об’єм та глибину. Шматочки кріпляться на тиньк під різними кутами, що посилює відбиття світла. Взаємодія світла та кольору дозволила візантійцям виявити новий ідеал краси. Світле тло античної мозаїки дозволяло передати простір, а золото візантійських мозаїк створює надчуттєвий, потойбічний світ, пронизаний світлом. Фігури, що летіли в цьому ірреальному світі були лінеарні, позбавлені об’єму і ваги. Автори ставили за мету передати не одиничне явище, а ідею, що лежить в його основі. Ствердивши свій стиль, мистецтво Візантії не змінювалось.

Архітектура. Живопис. Перший етап візантійського мистецтва – пошуки нового стилю. Починаючи з доби правління Костянтина по всій імперії провадиться бурхливе церковне та цивільне будівництво. Заснований в 326 р. Константинополь швидко став величезним містом. Від цих часів залишились мозаїчні підлоги Великого Двору Імператорів ще традиційного античного характеру.

Своєрідний напрямок демонструє мистецтво Равенни 5-6 століть. Воно позбавлене імператорських розкошів, але саме тут прослідковується формування нової художньої системи. Мавзолей Галли Плацидії (5 ст.) – невелика хрещата в плані будівля, знаменита мозаїками. Густо синій колір тла задає основну емоційну та кольорову ноту всім композиціям. Рослинні узори, золоті олені, червоно-золоті голуби – це вже не безпосереднє зображення реальної дійсності; природа має декоративно-умовний характер. Головна суть – в емоційній виразності кольорових акордів, а не в пластичності об’ємів. Однією з центральних сцен є Христос-добрий пастир з вівцями над входом: майже геральдична композиція, але жвавий пейзаж та складний поворот фігури ще походять від античності. Склепіння баптистерію православних в Равенні, теж оздоблює мозаїка, що виконана в невимушеній, живописній манері з перевагою синіх, золотих, білих та жовтогарячих тонів.

На початку шостого століття в Равенні споруджують надзвичайно типову базилік

у Сан Аполінаре Нуово. Нефи її розділені привезеними з Константинополя мармуровими колонами. Цікаво, що на колони тут опирається не антаблемент, як в античності, а п’яти арок. Ця нова система з арками, що перекривають прольоти між колонами – типово візантійський мотив. з метою збільшення опорної поверхні змінюється і форма капітелі: вона стає грубішою, ніж в античному ордері. По обидва боки центрального нефу розташовані смуги мозаїк із зображенням святих, що крокують до вівтаря. Постаті статичні, площинні, ритмічно підпорядковані колонам першого та вікнам третього ярусів.

В 6 столітті за часів панування Юстініана, який зайняв престол в 527 році і правив 40 років разом із надзвичайно політично активною дружиною Феодорою Візантія майже досягла розмірів і величі Римської імперії. Дещо підривали могутність перманентні війни – проти персів, готів, вандалів і своїх рабів. Проте, державна та релігійна влада зміцніли. Мистецтво відповідало релігійним вимогам і вславлювало імператора. Найвизначніший пам’ятник доби – Храм Св. Софії Константинопольської (532-537). Будівничі – малоазійські майстри Анфіміон із Трал та Ісідор з Мілету. Софія повинна була втілювати ідею божественного походження і могутності влади імператора. Це вже вирішувалось в архітектурі східних деспотій, але на інших засадах. Така ідея – докорінне протиріччя античним ідеалам. Божевільна розкіш, колосальні розміри та незрозумілість конструкції – ці принципи давньосхідного будівництва використані в Софії, де все скеровано на “потрясіння” уяви і чуття. Широко застосовано ефект контрасту. Ззовні Софія – надзвичайно проста 3-хнефна базиліка. Потрапити всередину можна, лише пройшовши атріум з колонадою і басейном, потім – невиразний низький нартекс, а за ним – другий нартекс, несподівано високий і світлий. З нього – вхід до центрального та двоповерхових бічних нефів. В бічних нефах склепіння створюють певний ритм, а колонада стримано-велична. Безумовно вражає грандіозність центрального нефа, що перекритий куполом, діаметр якого 31,5 м. Цей купол формують радіуси, що складаються з гостродонних об’ємів, барабан має 40 широких вікон. Система згашення розпору центрального купола: 4 стовпа-опори з парусами, – напівкупола, оточені малими куполами (максимальна висота Софії – 50 м.).

Автори маскують перед глядачем навантаження на опори: стовпи скриті ажуровою стіною. Надзвичайно складний ритм вертикальних архітектурних ліній, що утворююють урочисту мелодію. Знизу вгору йде ряд ритмів: подвійні колони, карниз; потрійні колони, карниз; величезна арка – стіна з вікнами. В богослужінні в Софії приймали участь патріарх, імператор і величний клір. Воно йшло з амвона – осліплюючого архітектурно-ювелірного виробу, розташованого під куполом. Вівтар відділявся перегородою з завісою. Споруджена в 30-ті роки невелика церква св. Ірини немає органічного поєднання купола з барабаном.

Равенна в 6 столітті стала центром держави Теодоріха, за часів якого багато будують. Найвідоміша споруда Равенни – церква Сан Віталле (526-547роки) має дуже складний план, в основі якого – 8-ми та 16-ти кутник. Купол спирається на 8 стовпів, які з’єднанні 2-поверховими аркадами по дугам. Центральна частина оточується кільцем двоярусної галереї, вона пов’язана з основним ядром півциркульними нішами – екседрами. Головним мотивом тут є аркади на колонах (по три арки в кожній ланці). Типово візантійськими є кошикоподібні капітелі з орнаментом.

Мозаїки дають уславлений взірець нової системи. Спостерігається своєрідне співставлення конкретно-образного строю і абстрактної ідеї, ірреальне золоте тло поєднується з орнаментально трактованою землею та статичними фігурами. Найвідоміші композиції – Юстініан та Феодора, де втілюється тема урочистого предстояння перед Богом. Всі постаті статичні, пропорції ії довільні, оличчя аскетичні. Юстініан в пурпурових шатах з золотом в центрі; зліва – два патриція в білому з пурпуром в одязі та юні охоронці; справа – архієпископ Максиміан і два диякони. Композиція фронтальна, фігури розташовані симетрично, пропорції видовжені, лінеарно-безтілесні. Створюється загальне враження духовної експресії, чому сприяють однаково широко розплющені очі. Композиція з Феодорою вирішена більш невимушено, з застосуванням архітектурних фонів та розмаїттям відтінків барв при збереженні ідеї.

Скульптура та прикладне мистецтво доби позначені площинністю та орнаментальністю. Трон архієпископа Максіміана різьблений з слонової кістки. В книжковій мініатюрі даний етап позначений переходом від античної книги згортка до шитого кодексу. Це вимагало окремих ілюстрацій. Проте, найдавніший згорток Іісуса Навіна зазнає відчутного впливу античності. Основною формою існування станкового живопису у Візантії був іконопис.Святі Сергій і Вакх з Києва – найдавніша ікона, вона свідчить про зв’язок генетичний іконопису з фаюмським портретом (техніка енкаустики). Ікона ідейно – це відблиск священного образу, ланка між людиною та божеством. Характерною ознакою стало сполучення абстрактної ідеї з конкретно-образотворчою формою. В названій іконі ще зберігається цікавість до об’ємного моделювання облич та життєвих деталей. Пізніше встановлюються канонізовані типи безтілесних ликів ікон.

Візантійське мистецтво доби розквіту. ІХ – ХІІІ століття.

В 7-8 століттях змінюється загальноєвропейська ситуація. Араби завойовують весь християнський Схід, лангобарди – північну Італію, вестготи – Іспанію, слов’яни – частину Балкан. Візантія перетворюється на малу державу. Художня культура втрачає пишність та велич. Храми невеликі за розмірами – вся церква в Нікеї вмістилась би під куполом Софії. Ця знищена в 1922 році церква мала унікальні мозаїки. В повній мірі втілилось духовне багатство в гармонійно прекрасних образах чотирьох ангелів, так званих “4 небесні сили”. Ангели твердо стояли на землі, мали гармонійні пропорції та об’ємні фігури; найдосконаліший з них “Дюнаміс” мав сяюче вродою обличчя, модельоване кольором. Мозаїки відрізняло виключне барвне багатство: на золотому тлі синій з червоним одяг, веселкові крила, зеленаві сфери в руках. Генетично мозаїки пов’язані з античністю.

Завдяки посиленню реалізму в мистецтві зростає криза: церква не могла погодитись з земним трактуванням святих образів. Почалась гостра ідеологічна боротьба часів іконоборства. В 726 році Лев ІІІ і Ісавр видає едикт, що забороняє поклоніння іконам. По суті іконоборці виступали проти церковно-монастирського землеволодіння, тобто це був народний рух єретичного напрямку. Імператори спочатку підтримували рух проти церковників, але він став таким могутнім, що на поч. 9 століття духовна і світська влади об’єднались і знищили іконоборців. Іконоборці (подібно до ісламу) вважали зображення святих профанацією релігії, свої храми вони оздоблювали орнаментальними композиціями (пташники та городи, як ущіпливо називали такі храми супротивники.). Після встановлення миру йде жорсткий відбір канонізованих іконографічних типів, мистецтво регламентується, зникає життєвість. В тій самій церкві Успіння в Нікеї, але в абсиді створена наприкінці УІІІ століття Богородиця з немовлям має аскетичний характер, темний контур на золотому тлі, абстрактну велич.

Архітектура. Македонська династія правила у 867-1157роках. Цей період позначений посиленням феодального ладу. Повертається ряд територій, зміцнюється держава, кристалізується культура. Мистецтво підпорядковується суворим правилам. В архітектурі стверджується тип хрестовокупольного храму на 4-х стовпах з 4-ма рукавами, перекритими склепінням. Весь внутрішній простір пов’язаний і підпорядкований центральному куполу. Ця тема розвивається через склепінчасті проходи і наріжні приміщення. Зовнішні маси набирають більшої розчленованості, групуються навколо купола, підвищуючись до центра. Немає нічого спільного з ордером, але є певна масштабна відповідність людині і логіка розвитку архітектурних форм.

Іззовні храми декорувались дуже просто: основним засобом було чередування горизонтальних смуг червоної цегли з вохристими кап’яними плитами. Всередині зберігається декоративна традиціяще від СМофії Константинопольської: нижня частина облицьовувалась мармуром, верхня – мозаїками. Монастир Хозіас Лукас в Фокіді складається з двох церков. Більша – Кафолікіон – має купол на тромпах, що спирається на вісім торцевих стін. Менша церква Богородиці з 4-ма окремими стовпами, на які опирається купол. Помітна тенденція до рельєфного членування площини стін. Не менщ специфічно сприймається типовий контраст: могутній інтер’єр Кафолікіона з купольною чашею – і широкий, присадкуватий зовнішній вигляд храму з численними вікнами.

З розподілом християнської церкви на західну /католицьку/ та східну /православну/ в 1054 році та поглибленням розбіжностей в церковних обрядах в Західній Європі розповсюджуються базиліка та купольна базиліка, а на сході – хрестовокупольний храм.

Живопис. Нові риси притаманні монументальному живопису. Формується ієрархічна система розподілу зображень в інтер’єрі. В куполі – Христос-Пантократор, оточений ангелами, в барабані – пророки або апостоли, на парусах – євангелісти. В консі абсиди – Богоматір типу Оранта, і іноді з архангелами Михаїлом та Гавриїлом; нижче – Євхаристія з святителями, першосвященниками. Головна ідея комплексу розписів – панування церкви небесної (Христос) і розповсюдження її влади через церкву земну (Богородиця) шляхом Причастя. До цієї основної схеми додається святковий цикл: Благовіщення, Різдво Христове, Стрітення, Водохрещя, Воскресіння Лазаря, Преображення, В’їзд до Ієрусалиму, Розп’яття, Зішестя в пекло, Вознесіння, Зішестя Св. Духа, Успіння Богородиці. На західній стіні при виході – Страшний суд.

Прикладом новосформованої художньої системи можуть бути мозаїки з храму св. Софії в Константинополі. Імператор Лев IV перед Христом, архангел Гавриїл – обличчя в цих композиціях витончені, суворі та ясні. Загальні пропорції видовжені, лінії контурів чітко окреслюють фігури. Обмежена кольорова гамма, відсутнє світлотіньове моделювання. Розквіт книжкової мініатюри обумовлений до античних зразків, що відбивало смаки верхів суспільства. Кодекс “Слів Георгія Нізіанзіна” – Видіння пророка Ієзекіля – смілива композиція, вірна побудова простору, об’ємне моделювання. Паризька Псалтир – “Давид, що грає на лірі” – ідилічні образи пізнього еллінізму, поетичний настрій: біля Давида зібрались зачаровані звірі, його надихає мелодія в граційній позі. Зникає кругла скульптура, лише рельєф та різьба, образи ілюструють церковні тексти. В ювелірній справі виділяються вироби в техніці перегородчастої емалі, коли на золоту пластину напаювали тонкі золоті смужечки-контури, а проміжки між ними заповнювали емалевим пігментом. Всесвітньо відоме Пала Д’Оро з собору Св. Марка в Венеції. В цей час Візантійське мистецтво відіграє велику роль в формуванні художніх шкіл Сербії, Болгарії, Русі, частково Італії.

Комнинівський період.

Особливого розквіту досягає мистецтво Комнинівського періоду (1057-1204). Усталюється піднесено ідеальний стиль. Мистецтво не шукає нового, а вдосконалює вже канонізовані художні образи, ускладнюючи їх духовне трактування. Напружена боротьба проти норманів, венеціанців, хрестоносців та сельджуків породила ідею збереження величі візантійської культури. Мистецтво цього періоду демонструє довершеність, відточеність виражальних засобів.

Архітектура. Основний обсяг культового будівництва припадає тепер на монастирі, де житлові і господарські будівлі оточували церкви. Церква монастиря Дафні під Афінами. Подальший розвиток типу Кафолікіона. Мурована з квадратів каменю, перекладених плінфою. Три абсиди і купол на тромпах, що спираються на торці стін; просторий підкупольний простір, форми видовжені догори. Велика увага приділяється декоративній обробці фасадів аркатурними поясами, псевдопройомами, пілястрами-лопатками.

Живопис. Одним з найвищих досягнень візантійського живопису вважаються мозаїки церкви монастиря в Дафні. В куполі – суворий Христос-Пантократор, великі риси обличчя окреслені чіткими ритмічними лініями. Енергійні масивні руки, але несподівано тендітно-крихкі пальці. Композиції святкового ряду: Благовіщення, Різдво, Розп’яття і т.п. відзначаються стриманим ритмом, глибиною почуттів. Зішестя в пекло захоплює духовною виразністю та піднесеністю образів. Колорит звертає увагу розмаїттям переходів з тону в тон, своєрідна краса пропорцій фігур.

Деісус в південній галереї Св. Софії вражає віртуозністю виконання. При збереженні іконографії та виражальних засобів комніновського періоду в конкретному творі форма ліпиться м’яко, пози і рухи – вільні, обриси фігур – гнучкі і невимушені, колорит витримано в бляклих зеленкувато-рожевих тонах. Немає рішучості, визначеності трактування.

В межах усталених канонів митці знаходять шляхи передачі людських роздумів, втілюючи мудрість ставлення до світу. Накопичену в візантійській культурі. В цих творах висловлене прагнення якомога виразніше втілити духовну сторону буття.

Уславленим твором тогочасного візантійського іконопису є Володимирська Богоматір. Вона належить до типу Єлеуса Обличчя темної брунатної карнації, темно-вишневий мафорій з золотом. Риси обличчя позначені шляхетністю та сумовитою стриманістю, висловлюючи почуття матері, що вболіває за долю свого сина. Силует та лінійні ритми прорисів створюють напрочуд гармонійний лад.

Після вигнання хрестоносців з 1261 по 1453 р. в Візантії править династія Палеологів. Цей час позначений кризою феодальних відносин, соціальними потрясіннями, що позначається на ідеології. Йдуть спроби раціональної критики релігії, посилюється інтерес до точних наук. З початком XIV ст. з’являються реалістичні тенденції, але це не призвело до знищення загальної умовності мистецтва. Феодальна реакція, економічний занепад та розбрат полегшили завоювання Візантії турками.

Сакральне будівництво збагачується такими пам’ятниками як церква Фетіє-Джамі, церква Апостолів в Фессалоніках, численні церкви Містри. Форми відзначаються великою стрункістю.Але широкі бічні обходи, просторі бічні та кутові приміщення урівноважують вертикальну направленість. Всі названі храми відзначають вишуканість мурованого декору, двоколірність. Зустрічаються елементи ордеру, але в декоративному варіанті.

Останнім видатним твором візантійського живопису стали мозаїки нартексів монастиря Хора (Кахріз-Джамі) в Константинополі. Вони позначені рисами новаторства, зокрема - враженням реальності, спробою правдивої передачі простору