4. Розгалуження християнства : католицизм, православ’я , протестантизм . Причини розділення , порівняльна характеристика

Основні напрями християнства:а) розкол християнства;

Вже на ранньому етапі християнство не було єдиним, хоча існувало поняття єдиної Вселенської церкви. Постійно точились суперечки відносно релігійних канонів та зростало суперництво між провідними патріаршими центрами. Внаслідок певних суспільно-історичних та ідейних чинників своєрідно розвивалась християнська церква на Заході і Сході. Східне християнство було грекомовним; відповідно, воно спиралось на традиції давньогрецької культури, науки, філософії. Оскільки на сході античного світу (у Візантії) існувала міцна державна влада, церква тут від самого початку тою чи іншою мірою була підпорядкована державі. На заході політична нестабільність перетворювала церковну організацію на кістяк не лише релігійного, а й громадського і навіть політичного життя. Відповідно складались специфічні культово-обрядові традиції, які пізніше лягли в основу відмінностей західного і східного обрядів. Тому акт церковного розколу має тривалу і складну передісторію.У ХУІ ст.. стався ще один церковний розкол, коли внаслідок релігійно-реформаційних рухів у Західній Європі виникли протестантські церкви. Відтоді у християнстві існують три основні напрями: православ’я, католицизм, протестантизм. Зупинимось докладніше на характеристиках кожної із окремих гілок християнської релігії.

Ще від свого зародження християнство не було ідеологічно та організаційно монолітним. Певні культові особливості в різних общинах були зумовлені передусім їх дохристиянськими традиціями. І все-таки тривалий час воно зберігало цілісність завдяки тому, що існувало й розвивалося в межах жорстко централізованої Римської імперії.

Але відцентрові політичні процеси, що розривали Римську імперію, певною мірою позначилися і на релігійному житті. Вони призвели до того, що у 1054 р. християнська церква розкололася на дві частини -- Східну, з центром у Візантії, яку в 330 р. імператор Костянтин зробив столицею своєї держави, назвавши її Константинополем (у 1453 р. був завойований турками), і Західну з центром у Римі, яка в 476 р. припинила своє існування, не витримавши внутрішніх соціальних потрясінь (повстань рабів) й ударів варварських (чужоземних) племен.

Наявність серед єдиновірного населення двох політичних центрів спричинила те, що в лоні християнської церкви на заході та сході почали формуватися різні традиції. Крім того, після перенесення столиці до Константинополя різко почав зростати його авторитет як політичного та релігійного центру. Константинопольський патріарх був наділений титулом «вселенський» як патріарх усієї імперії, до нього значно частіше почали звертатися духовенство, миряни за заступництвом перед імператором. Усе це живило намагання константинопольських патріархів добитися автокефалії -- незалежності від Риму.

Явно не мали наміру миритися з таким розвитком подій римські єпископи, вважаючи Рим колискою християнства, найсвятішим місцем світу, посилаючись на те, що сам апостол Петро заснував римську общину, був її першим єпископом, а до її розвитку багато зусиль доклав апостол Павло. Тому на початку XI ст. між Візантією та Римом почалася боротьба за першість у християнському світі. Римські єпископи відкрито стали претендувати на особливий статус, який возвисив би їх над єпископами інших патріархатів. Крім того, почалось суперництво, пов'язане з авторитетністю глав Західної та Східної церков. На межі III--IV ст. серед єпископів Західної церкви став поширюватися титул «папа» (отець), а в VI ст. цим титулом стали наділяти їх главу, який був «єпископом усіх єпископів», тобто очолював усе християнство. Зверхність Константинопольського патріарха папство заперечувало, наполягаючи на тому, що домінувати у християнстві повинна Західна церква.

Між церквами виникли й богословські суперечки: східна дотримувалася Нікейського символу віри, згідно з яким Святий Дух походить тільки від Бога-Отця. Західна стверджувала, що походить він і від Бога-Сина (принцип «філіокве» -- і від Сина). Східна церква не визнавала і причащання прісним хлібом, посту в суботу, заперечувала целібат (безшлюбність) священнослужителів та ін.

Були суперечності й щодо територіальної сфери впливу обох церков.

У середині XI ст. ця боротьба переросла в гострий конфлікт, який завершився тим, що посланець Папи Льва IX кардинал Гумберт 16 липня 1054 р. піддав анафемі візантійського патріарха Михаїла Керуларія. У відповідь собор візантійських єпископів оголосив анафему папським посланцям, звинуватив Рим у тому, що він перекрутив Символ віри, коли прийняв постанову Вахенського собору (809 р.) про філіокве.

Так стався поділ християнства на Західну (Римську) церкву, яка пізніше стала зватися католицькою (грец. каіЬоіікоб -- загальний, вселенський) і Східну (Константинопольську), що стала іменуватися згодом православною (лат. -- ортодоксальний).

Розкол (схизма -- грец. сЬізта) у християнстві був породжений ще й різним становищем церкви у Західній та Східній Римських імперіях. Відсутність централізованої влади у Західній імперії сприяла посиленню ролі римських пап. У Східній імперії патріарх підпорядковувався імператору, який був і главою церкви. Західна церква була політично незалежнішою та централізованішою. Особливості історичного розвитку і функціонування Західної та Східної церков зумовили відмінності в церковній догматиці, церковній організації, богослужінні. Тому розкол 1054 р. лише організаційно оформив розбіжності, які століттями існували між християнськими церквами.

У XVI ст. стався ще один великий церковний розкол, коли у Західній Європі в процесі Реформації від католицизму відокремилися протестантські церкви. Так у християнстві виникли три основні течії: православ'я, католицизм і протестантизм.

Багато священнослужителів і мирян вважають ці розколи історичною недоречністю. Саме на цих засадах виник на початку XX ст. екуменічний рух (грец. оікитепе -- заселена земля, світ), метою якого є об'єднання християнських церков, він має багато своїх прихильників серед протестантів, православних, католиків. У 1995 р. підтримав його і Папа Іоанн Павло II. Екуменізм є метою діяльності Всесвітньої Ради Церков, штаб-квартира якої знаходиться в Женеві (Швейцарія). До її складу входить понад 320 християнських об'єднань.

Водночас існують потужні антиекуміністичні традиції (Руська православна церква).

б) православ'я;

У сучасному світі православні віруючі становлять понад 308 млн. Вселенське Православ’я включає 15 автокефальних церков, котрі визнані канонічно. Їх називають помісними і перебувають вони між собою в догматичній та обрядово-літургійній єдності. Усі східні автокефальні церкви визнають ті догматичні принципи, котрі були прийняті на перших семи Вселенських соборах до 787 року, так як відтоді загальних Соборів за участю представників усіх церков більше не відбувалось. Тому православних і називають ортодоксальними, тобто такими, котрі зберігають вірність прийнятим догматам єдиної нероздільної церкви і правильно прославляють бога.Основу віровчення православної церкви становить Святе Письмо – Біблія і Священний переказ – рішення Вселенських соборів (перших семи) та повчання Отців церкви. Символ віри затверджений був на перших двох соборах 325 і 381 рр. Особливістю Православ’я є схильність до незмінності догматики та обрядовості, більш строга, ніж у католиків регламентація богослужінь, поведінки віруючих у храмі тощо. У богослужінні найважливіше місце відіграє літургія, під час якої здійснюється обряд причащання. Православні віруючі надають великого значення молитвам, поклонам, запалюванню свічок, іконам. У здійсненні семи основних таїнств важлива роль належить священику. Між православними і католиками існують певні відмінності у виконанні цих обрядів: хрещення (зануренням у купіль), причащання (хлібом і вином як символів тіла і крові Христа), сповідь (відкрито перед священиком), шлюб, священство та соборування ( єлеоосвячення).

в) католицизм;

Цей напрям у християнстві під назвою католицизм (гр.. католикос – вселенський, всесвітній) існує офіційно від 1054 року. Найбільше число прихильників проживає в країнах Європи, Америки, а також Азії і Африки ( понад 1млрд. віруючих).

Католики, як і православні визнають святе Письмо і Святий переказ як основне джерело віровчення, зберігаючи вірність Нікейсько-Константинопольському Символу віри, але з однією суттєвою поправкою, що стосується походження Святого Духа, втіленого у принципі філіокве (лат. – “і від Сина”): католики вважають, що Святий дух виходить не лише від Бога-Отця, а й від Сина Божого (Ісуса Христа). У Святому переказі католики до рішень соборів, творів отців церкви додають, як важливе джерело віровчення, і постанови Римських пап. На відміну від православних визнаються канонічними рішення і тих соборів, котрі проводились католицькою церквою після розколу 1054 року (всього 21-го). У католицизмі існує єдиний організаційний центр і абсолютним главою церкви є Папа Римський. Він носить титул вікарія Ісуса Христа, наступника Святого Петра, найвищого глави Вселенської церкви, західного патріарха, примаса Італії, архієпископа і митрополита Римської провінції, суверена міста-держави Ватикану. Католицькою церквою на І Ватиканському соборі у 1870 р. був прийнятий догмат про непогрішимість (безпомилковість) Папи у справі віри і моралі. Від 756 року існує окрема церковна держава – Папська область з центром у Римі. У другій половині ХІХ століття внаслідок об’єднання італійських земель вона тимчасово не існувала, а у 1929 році за угодою Папи з Муссоліні було утворено міні-державу Ватикан, територія якої становить 44 га.

У католицькому віровченні існують деякі положення (догмати), які відрізняються від православного. Вони формувались поступово і згодом набували догматичного значення. Окрім згаданих догматів (“філіокве” та непогрішноссті Папи Римського у справах віри і моралі), поряд з раєм і пеклом католики визнають існування чистилища, куди потрапляє душа померлого після смерті і де вона може очиститись від гріхів, аби звідти потрапити до раю. При цьому важливе значення мають молитви за померлого і пожертвування родичів і друзів на користь церкви. В добу Середньовіччя католицька церква практикувала продаж індульгенцій опираючись на догмат „про запас добрих справ”. Його суть полягала в тому, що віруючий за особливі заслуги перед церквою міг потрапити до царства небесного. В індульгенції зазначалось за які саме вчинки відпускались гріхи. Але сьогодні ця практика ліквідована, хоча церква зберігає свою важливу рятівну функцію. Цим підкреслюється винятково важливе становище духівництва, яке наділене правом відпускати гріхи і виконувати роль наставників і порадників. Вважається, що без посередництва священиків віруючий позбавлений можливості досягнути Божої милості

г) протестантизм;

Протестантизм – один із напрямів християнства, що об’єднує велику кількість різних течій і конфесій. Його започатковують великі реформаційні рухи в західноєвропейських країнах ХVІ – ХVП століття, спрямовані на оновлення релігійно-церковного життя, перебудову ієрархічного устрою, звільнення з-під влади Риму. Насамперед, Реформація носила антикатолицький характер і заперечувала претензії папства на те, щоби виконувати посередницьку місію між Богом і людьми, на прагнення католицької церкви володіти абсолютним правом контролю у сфері віри і моралі, щодо земельних володінь, церковного майна, продажу індульгенцій тощо.

Історичний зміст реформаційного руху прийнято визначати перехідним характером тієї доби, коли із занепадом феодалізму в Європі посилюється роль бюргерства - мешканців міст (оскільки центр виробничої діяльності та культурного життя зміщується в міста) та утверджуються нові суспільні відносини, що згодом отримали назву буржуазних. В цьому процесі вирішальним фактором суспільного життя стає формування самостійних національних держав. Тому протестантські церкви, які виникають в процесі розгортання реформаційних рухів, набувають виразних ознак самобутнього національного характеру. До значних здобутків Реформації зараховують переклади Біблії на національні мови і впровадження народної мови та народних музичних мелодій у богослужбову практику.