Komentar_KPK_2012

1.Відповідно до вимог КПК суд приймає процесуальне рішення у справі: ухвалу чи вирок. Судове рішення, у якому суд вирішує обвинувачення по суті, викладається у формі вироку. Судове рішення, у якому суд вирішує інші питання, викладається у формі ухвали. Ухвалюючи вирок (обвинувальний чи виправдувальний), суд в його резолютивній частині повинен вирішити питання щодо розподілу процесуальних витрат та їх розміру.

Суд, враховуючи майновий стан особи (обвинуваченого, потерпілого), за власною ініціативою або за її клопотанням має право своєю ухвалою зменшити розмір належних до оплати процесуальних витрат чи звільнити від їх оплати повністю або частково чи відстрочити або розстрочити сплату процесуальних витрат на визначений строк.

2.КПК гарантує право захисту законного інтересу на відшкодування процесуальних витрат окремим суб'єктам кримінального провадження, разом з тим визначення цієї категорії не дає. Під законним інтересом у кримінальному процесі слід розуміти передбачене нормами КПК бажання суб'єкта кримінальних правовідносин користуватися конкретним соціальним благом, а за необхідності звертатися за захистом до компетентних органів.

Законний інтерес сторін кримінального провадження, свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів щодо процесуальних витрат може полягати у відповідних розмірах відшкодування (компенсації), правильності їх визначення, правильності визначення джерел такого відшкодування тощо.

ГЛАВА 9 ВІДШКОДУВАННЯ (КОМПЕНСАЦІЯ) ШКОДИ У КРИМІНАЛЬНОМУ

ПРОВАДЖЕННІ, ЦИВІЛЬНИЙ ПОЗОВ

Стаття 127

Відшкодування (компенсація) шкоди потерпілому

1.Підозрюваний, обвинувачений, а також за його згодою будь-яка інша фізична чи юридична особа має право на будь-якій стадії кримінального провадження відшкодувати шкоду, завдану потерпілому, територіальній громаді, державі внаслідок кримінального правопорушення.

2.Шкода, завдана кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням, може бути стягнута судовим рішенням за результатами розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні.

3.Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом.

1. Окрім захисту публічних інтересів, кримінальний процес має на меті також захист приватних прав та інтересів окремих осіб, яким злочином заподіяно матеріальної та/або моральної шкоди. Стаття 2 цього Кодексу прямо не вказує на таке завдання кримінального провадження, проте називає завданням охорону прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження. Майнові права та інтереси учасників кримінального провадження належать до цієї категорії. Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно

позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним та

охороняється законом. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності. Стаття 13 Конституції України проголошує рівність усіх суб'єктів права власності перед законом.

Способи захисту майнових прав потерпілих від кримінального правопорушення учасників провадження передбачені статтею 127 Кодексу. Частина перша цієї статті вперше на законодавчому рівні вводить такий спосіб, як добровільне відшкодування шкоди, заподіяної кримінальним правопорушенням, підозрюваним, обвинуваченим, а також за його згодою будь-якою іншою фізичною чи юридичною особою. При цьому добровільне відшкодування законодавець передбачає як право підозрюваного чи обвинуваченого реалізувати цей спосіб відшкодування.

Частина перша коментованої статті вводить правило, згідно з яким добровільне відшкодування заподіяної кримінальним правопорушенням шкоди можливе як самим підозрюваним чи обвинуваченим, так і будь-якою фізичною чи юридичною особою на прохання підозрюваного чи обвинуваченого, або за наявності його згоди. Проте, якщо стосовно фізичних осіб як суб'єктів добровільного відшкодування заподіяної підозрюваним, обвинуваченим шкоди якихось застережень (крім наявностів них цивільної дієздатності) не виникає, то щодо юридичних осіб вони є. Річ в тім, що добровільно відшкодовувати заподіяну підозрюваним, обвинуваченим майнову та/або моральну шкоду вправі лише юридичні особи приватного права. Юридичні особи публічного права, а так само ті, що утворені і функціонують на основі державної чи комунальної власності, такого права не мають.

Механізм коментованого способу відновлення майнових прав потерпілої від кримінального правопорушення особи кримінальним процесуальним законом не передбачений. Не міг він бути передбачений і КПК 1960 р., оскільки цей закон взагалі не передбачав такого способу відшкодування шкоди у кримінальному процесі. Проте, незважаючи на ці обставини, добровільне відшкодування шкоди, завданої потерпілому внаслідок злочину, було і залишається досить поширеним. Тож законодавче закріплення добровільного відшкодування винним заподіяної кримінальним правопорушенням шкоди як окремого правового способу усунення шкідливих його наслідків є позитивним явищем, про що свідчить судова практика.

Що ж стосується механізму відшкодування за допомогою цього способу, то він полягатиме у таких фактичних і процесуальних діях. Якщо після вчинення кримінального правопорушення шкода її заподіювачем не була відшкодована за його власною ініціативою, то слідчий чи прокурор після вручення підозрюваному письмового повідомлення про підозру мають роз' яснити підозрюваному, що добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди є обставиною, яка пом'якшує покарання (п. 2 ч. 1 ст. 66 КК). У разі неможливості відшкодування завданої шкоди в повному обсязі також слід роз' яснити підозрюваному, що й часткове відшкодування будевраховане судом як обставина, яка характеризує особу обвинуваченого (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК). У випадку вчинення підозрюваним кримінального правопорушення невеликої тяжкості вперше йому слідчий має роз'яснити, що його дійове каяття, одним із проявів якого є повне відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди, а також примирення з потерпілим на цій же основі (статті 45, 46 КК) є підставою для звільнення його судом від кримінальної відповідальності (див. коментар до ст. 286 цього Кодексу).

У разі вчинення підозрюваним (обвинуваченим) кримінального проступку, злочинів невеликої чи середньої тяжкості, а також тяжких злочинів, внаслідок яких шкода завдана лише державним чи суспільним інтересам, провадження щодо яких здійснюється у формі приватного обвинувачення (ст. 477 КПК), між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим може бути укладена угода про примирення. У змісті такої угоди зазначаються розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, строк її відшкодування чи перелік дій, які підозрюваний чи обвинувачений зобов' язані вчинити на користь потерпілого, та строк їх вчинення (ст. 471 КПК). Слідчий, прокурор зобов'язані проінформувати підозрюваного та потерпілого про їхнє право на примирення, роз'яснити механізм його реалізації та не чинити перешкод в укладенні такої угоди (ч. 7 ст. 469 КПК). Зрозуміло, що добровільне відшкодування завданої кримінальним правопорушенням шкоди абоготовність до їївідшкодування укримінальнихправопорушенняхцієїкатегоріїє чи не вирішальною умовою укладення угоди про примирення.

Добровільне відшкодування можливе різними способами: виплатою грошового еквівалента заподіяних збитків, а також компенсації ним моральної шкоди; натуральним, зокрема, передачею певних речей, цінностей, ремонтом пошкоджених речей тощо за умови, що на такий спосіб відшкодування одержана згода потерпілого, і він прийняв його.

Якщо добровільне відшкодування відбулося, слід з' ясувати цю обставину під час допитів підозрюваного чи обвинуваченого, потерпілої особи чи з пояснення представника юридичноїособи іприйняти відповідні документи, якізасвідчують відшкодування (заяви і розписки потерпілих, квитанції, інші фінансові документи). Добровільне відшкодування можливе і шляхом перерахунку коштів на депозитний рахунок органу досудового розслідування чи суду, на якому вони мають зберігатися до набрання рішенням суду законної сили, після чого повертатися потерпілим.

2.Другим способом відшкодування завданої кримінальним правопорушенням шкоди є пред'явлення цивільного позову в кримінальному провадженні. Частина друга коментованої статті зазначає, що шкода, завдана кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням, може бути стягнута судовим рішенням за результатами розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні.

Цивільний позов у кримінальній справі - це вимога особи, якій кримінальним правопорушенням або суспільно небезпечним діянням малолітньої, неосудної або обмежено осудної особи заподіяна майнова та/або моральна шкода, і яка пред'явила її у кримінальному провадженні до підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які в силу закону несуть цивільну (майнову) відповідальність за спричинену шкоду.

Інститут цивільного позовув кримінальномупровадженніне є новелою КПК, протедев чому підхід законодавця до цього питання змінився. Так, на відміну від КПК 1960 р., який передбачав, що цивільний позов про відшкодування шкоди в кримінальномупроцесіможе бути пред'явлений тільки у справах про злочини, новий КПК передбачає можливість пред'явлення цивільного позову у кримінальному провадженні не лише про кримінальні правопорушення (кримінальні проступки і злочини), а й у провадженні про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру.

За результатами судового розгляду кримінального провадження, у межах якого пред'являвся цивільний позов, суд ухвалює рішення, яке і вважається правовою підставою для відшкодування шкоди потерпілому. Рішення, які може прийняти суд за результатами розгляду цивільного позову в кримінальній справі, передбачені у ст. 129 цього Кодексу. Залежно від доведеності підстав і розміру позову суд задовольняє цивільний позов повністю або частково чи відмовляє в ньому.

3.Ще одним способом усунення негативних майнових наслідків кримінального правопорушення є відшкодування завданої потерпілому шкоди за рахунок Державного бюджету України (ч. 3 ст. 127 КПК). Проте цей спосіб відшкодування (компенсації) шкоди потерпілому реалізується лише у випадках та порядку, передбачених окремим законом.

Стаття 1177 ЦК також у загальних рисах передбачає відшкодування потерпілому завданої злочином шкоди державою (за рахунок Державного бюджету України). При цьому дана норма цивільного матеріального права встановлює спеціальні обставини, наявність яких є необхідними для її реалізації, а саме: 1) заподіяння кримінальним правопорушенням саме майнової (а не фізичної чи моральної) шкоди; 2) заподіяння майнової шкоди лише фізичній особі; 3) невстановлення особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, або ж вона є неплатоспроможною.

Так само іст. 1207 ЦК покладає на державуобов' язок відшкодувати потерпілим шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров' я або смертю внаслідок злочину (в останньому випадку особам, які визнані потерпілими внаслідок смерті загиблої особи), за тих же обставин. Однак умови та порядок відшкодування такоїшкоди потерпіломуназвані норми цивільного права не передбачають, як ікоментована стаття, відсилають до окремого закону, якого ще до сьогодні не прийнято.

Слід наголосити на тому, що низкою міжнародно-правових актів підтверджується необхідність запровадження відшкодування шкоди, заподіяної злочином, власне, державою. Це, зокрема: Декларація основних принципів Правосуддя для жертв злочинів та зловживань владою 1985 р.; Європейська конвенція щодо відшкодування збитку жертвам насильницьких злочинів, підписана у Страсбурзі 1983 р.; Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи № К (85) 11 від 28 червня 1985 р. державам-членам щодо становища потерпілого в рамках кримінального права і кримінального процесу; Директива Ради Європейського Союзу про компенсацію жертвам злочинів, прийнята 29 квітня 2004 р., та інші акти. Необхідно відзначити, що під впливом названих міжнародно-правових актів в Україні було підготовлено і подано до Верховної Ради України декілька законопроектів про умови та порядок відшкодування (компенсацію) державою (за рахунок Державного бюджету України) шкоди, завданої кримінальним правопорушенням потерпілим (фізичним особам), але, на жаль, жоден з них не був схвалений як закон. Тож, даний спосіб відшкодування шкоди потерпілому залишається поки що без реалізації. Зрозуміло, що основною причиною цього є економіко-фі- нансове становище в Україні, яке потребує істотного зміцнення.

Стаття 128

Цивільний позов у кримінальному провадженні

1.Особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початкусудового розглядупред 'явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.

2.На захист інтересів неповнолітніх осіб та осіб, визнаних у встановленому законом порядку недієздатними чи обмежено дієздатними, цивільний позов може бути пред'явлений їхніми законними представниками.

3.Цивільний позов в інтересах держави пред 'являється прокурором. Цивільний позов може бути поданий прокурором у випадках, встановлених законом, також в інтересах громадян, які через фізичний чи матеріальний стан, неповноліття, похилий вік, недієздатність або обмежену дієздатність неспроможні самостійно захистити свої права.

4.Форма та зміст позовної заяви повинні відповідати вимогам, встановленим до позовів, які пред 'являються у порядку цивільного судочинства.

5.Цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв'язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.

6.Відмова у позові в порядку цивільного, господарського або адміністративного судочинства позбавляє цивільного позивача права пред 'являти той же позов у кримінальному провадженні.

7.Особа, яка не пред 'явила цивільного позову в кримінальному провадженні, а також особа, цивільний позов якої залишено без розгляду, має право пред 'явити його в порядку цивільного судочинства.

1. Потерпілий від кримінального правопорушення або суспільно небезпечного діяння осіб (у провадженнях про застосування примусових заходів виховного характеру щодо неповнолітніх чи медичного характеру стосовно неосудних чи обмежено осудних) має право пред'явити цивільний позов у той же суд, який розглядає кримінальне провадження про вчинення правопорушення чи суспільно небезпечне діяння. Такий цивільний позов буде розглядатися і вирішуватися під час кримінального провадження та залежно від його результатів. При цьому слід зазначити, що КПК 1960 р. не передбачав можливості пред' явлення цивільного позову в кримінальних справах про застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру, а лише у справах про злочини. Цей же Кодекс розширив межі реалізації цього способу захисту порушених майнових та особистих прав і законних інтересів потерпілих у кримінальному провадженні.

Коментованим КПК змінено також іпредмет цивільного позову. Предметом цивільного позову є та його частина, яка характеризує матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, щодо якої він просить ухвалити судове рішення (зміст позовних вимог — п. 3 ч. 2 ст. 119 ЦПК). Так, якщо за КПК 1960 р. цивільний позов міг бути пред'явлений лише щодо матеріальної шкоди, завданої злочином, то новий КПК передбачає можливість відшкодування як матеріальної, так і компенсацію моральної шкоди. Це, безумовно, є позитивним моментом, оскільки на практиці суди задовольняли цивільні позови про відшкодування моральної шкоди в кримінальній справі і до набрання чинності КПК, керуючись при цьому роз'ясненням ПВСУ, даним ним у п. 171 Постанови № 4 від 31 березня 1995 р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (з наступними змінами і доповненнями). Пленум на підставі тлумачення низки норм цивільного та кримінально-процесуального права роз'яснив, що потерпілий вправі пред'явити цивільний позов про стягнення моральної шкоди і в кримінальному процесі. І хоч багато хто вважав, що в даному випадку ПВСУ вийшов за межі своїх повноважень, фактично вносячи зміни до чинного на той час КПК, проте така його позиція була цілком виправданою і сприйнятою судовою практикою. Коментований КПК таким чином усунув прогалину КПК 1960 р., розширивши на законодавчому рівні

предмет цивільного позову в кримінальному провадженні за рахунок можливості відшкодування і моральної шкоди.

Поняття моральної шкоди та форми її прояву КПК зі зрозумілих причин не містить. ПВСУ у названій вище постанові роз'яснив, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Немайнова (моральна) шкода, завдана юридичній особі, полягає у втратах немайного характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності (п. 3). Стаття 23 ЦК встановлює, що моральна шкода може знайти свій прояв у: фізичномуболю та стражданнях, якихфізична особа зазнала узв'язкуз каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; душевних стражданнях, яких зазнала ця особа у зв'язку із знищенням або пошкодженням її майна; приниженні честі та гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода підлягає компенсації грішми, іншим майном або в інший спосіб (наприклад, шляхом публічного вибачення) незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та її розміру. Матеріальною правовою підставою компенсації (відшкодування) моральної шкоди є норми цивільного права, зокрема статті 23, 280, 1167, 1168 ЦК України. ПВСУ у своїй постанові «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 р. (з наст. змінами і доп.) дав роз'яснення щодо застосування законодавства про компенсацію моральної шкоди.

Правовою основою відшкодування заподіяної кримінальним правопорушенням майнової та компенсації моральної шкоди є норми цивільного права, які встановлюють позадоговірну (деліктну) відповідальність за заподіяння шкоди протиправною поведінкою особи (статті 22, 23, 1166, 1167 та інші статті глави 82 ЦК). ПВСУ дав роз'яснення щодо відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої правопорушенням, зокрема й кримінальним, у кількох своїх постановах, зокрема: «Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна» від 31 березня 1989 р.; «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1992 р.; «Про судовупрактикув справах про відшкодування моральної(немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 р.; «Про відшкодування витрат настаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину, та судових витрат» від 7 липня 1995 р.

Незважаючи на те, що названі постанови були ухвалені ще до прийняття нового цивільного законодавства та інших законів, які передбачають майнову відповідальність за шкоду, завдану правопорушеннями, у тому числі і кримінальними, а внесені до них свого часу зміни і доповнення повною мірою не враховують сучасних правових реалій, вони все ж усвоїй основіздатнінадати судам правильніорієнтири увирішенніпитань, пов'язанихіз цивільним позовом у кримінальному провадженні.

Коментований Кодекс цілком слушно змінив часові межі пред'явлення цивільного позову в кримінальному провадженні. Якщо за КПК 1960 р. цивільний позов можна було пред'явити як під час досудового розслідування, так і під час судового розгляду кримінальної справи, але до початку судового слідства, то за цим Кодексом цивільний позов може бути пред'явлено до початку судового розгляду кримінальної справи. Таким чином, цивільний позов у кримінальній справі може бути пред'явлено лише на двох стадіях: під час досудового розслідування кримінального правопорушення, а також під час підготовчого судового засідання. У випадку пред'явлення цивільного позову під час судового розгляду кримінальної справи суд залишає позов без розгляду, що не позбавляє особупред'явити той же позов упорядкуцивільного судочинства (ч. 7 ст. 128 КПК). Такий підхід врегулювання меж пред'явлення цивільного позову у кримінальному провадженні необхідно визнати цілком слушним, оскільки він позбавляє суд необхідності відволікатися від вирішення основного питання кримінального провадження - винуватості обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.

Цивільним позивачем визнається фізична особа, яка зазнала матеріальної та/або моральної шкоди від кримінального правопорушення або іншого суспільно небезпечного діяння, а також юридична особа, якій такими ж діяннями завдано майнової шкоди і які пред'явили вимогу про її відшкодування. Процесуального статусу цивільного позивача

особа набуває з моментуподання позовноїзаяви (цивільного позову) (ч. 2 ст. 61 КПК), а не з часу визнання особи цивільним позивачем особою, яка провадить дізнання, слідчим, суддею, які мали винести спеціальну постанову, а суд - ухвалу, як передбачалося за КПК 1960 р.

Частина перша коментованої статті називає також відповідачів за цивільним позовом у кримінальному процесі. Відповідачем є підозрюваний, обвинувачений, а цивільними відповідачами - фізичні чи юридичні особи, які за законом несуть цивільну відповідальність за шкоду, завданудіяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудноїособи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння. Так само, як і щодо цивільного позивача, моментом визнання особи цивільним відповідачем є подання позовної заяви (цивільного позову). Винесення органом, що веде провадження, спеціального процесуального акта про залучення цивільного відповідача за цим Кодексом не вимагається.

2.Частина друга статті 128 КПК передбачає випадки, коли цивільний позов у кримінальній справі може бути пред'явлений не самим потерпілим, а його законними представниками. Це стосується випадків, коли потерпілими від кримінального правопорушення чи суспільно небезпечного діяння є неповнолітні або особи, визнані у встановленому законом порядку недієздатними чи обмежено дієздатними. Слід зазначити, що у таких випадках цивільними позивачами все ж є особи, яким безпосередньо було заподіяно шкоду, тобто неповнолітні або недієздатні чи обмежено дієздатні особи, а не їх законні представники. Але останні реалізують процесуальні права потерпілих - цивільних позивачів.

Аналогічно із законними представниками підозрюваного чиобвинуваченого законними представниками цивільного позивача можуть бути залучені батьки (усиновлювачі), а в разі їх відсутності - опікуни чи піклувальники особи, інші повнолітні близькі родичі чи члени сім'ї, а також представники органів опіки і піклування, установ і організацій, під опікою чи піклуванням яких перебуває неповнолітній, недієздатний чи обмежено дієздатний. Про залучення законного представника слідчий, прокурор виноситьпостанову,

аслідчий суддя, суд - ухвалу, копії яких вручається законному представнику цивільного позивача (ч. 3 ст. 44 КПК).

3.Частина третя коментованої статті передбачає випадки пред'явлення цивільного позову в кримінальному провадженні прокурором. Відповідно до ст. 121 Конституції України однією із конституційних функцій прокуратури є представництво інтересів

громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом. Підстави та форми здійснення прокурором представницьких повноважень визначені ст. 361 ЗУ «Про прокуратуру». У ній зазначено, що підставою представництва усуді інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан, похилий вік або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження, а інтересів держави - наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою. Коментований Кодекс чіткіше визначив коло осіб, інтереси яких може представляти прокурор, шляхом пред'явлення цивільного позову в кримінальному провадженні. Він відніс до них громадян, які через фізичний чи матеріальний стан, неповноліття, похилий вік, недієздатність або обмежену дієздатність неспроможні самостійно захистити свої права. Таким чином, цей закон чітко передбачив категорію осіб, в інтересах яких прокурор може пред'явити цивільний позов у кримінальному провадженні, замінивши її невичерпним переліком («громадян, які за станом здоров'я та з інших поважних причин не можуть захистити свої права»), що був передбачений ч. 2 ст. 29 КПК 1960 р.

Іншою є ситуація з питанням про «інтерес держави», яке так і залишається недостатньо визначеним у законі та викликає чимало непорозумінь на практиці. Спробу дати визначення поняття «інтереси держави» зробив КСУ у своєму рішенні від 08.04.1999 у справі№ 1-1/99щодо офіційного тлумачення положеньст.2Арбітражного процесуального кодексу України (Справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражномусуді). У ньомузазначається, що інтереси державивідрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. У основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону

України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо. Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, а й у діяльності приватних підприємств, товариств. Зокрема, інтереси можуть вбачатися в діяльності недержавних суб'єктів господарювання, зазначених у Переліку підприємств, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, та затверджений постановою КМУ від 23.12.2004 за № 1734 з наступними змінами, чи залучених до виконання важливих державних програм, кредитно-банківських установ, яким державою надано тимчасову фінансову допомогу та введено тимчасову адміністрацію. Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

4. На відміну від КПК 1960 р., який не пред'являв якихось формальних вимог до змісту та форми позовної заяви, коментований КПК встановлює такі вимоги: форма і зміст позовної заяви, поданої у кримінальному провадженні, повинні відповідати вимогам, встановленим до позовів, які пред'являються у порядку цивільного судочинства. Такі вимоги (реквізити) передбачені ст. 119 ЦПК. Адаптуючи їх до кримінального провадження, письмова позовна заява (написана від руки чи надрукована) повинна містити: 1) найменування суду, до якого подається заява;2) ім'я (найменування) цивільних позивача і відповідача (обвинуваченого чи цивільного відповідача), а також ім'я представника цивільного позивача, якщо позовна заява подається його представником, їх місце проживання (перебування) або місцезнаходження, поштовий індекс, номери засобів зв'язку, якщо такі є; 3) зміст позовних вимог; 4) ціну позову щодо вимог майнового характеру, а також грошового еквівалента компенсації моральної шкоди, якщо про це був заявлений цивільний позов;5) викладобставин, якими цивільний позивачобґрунтовує свої вимоги; 6) зазначення доказів, що підтверджують заподіяну майнову чи/та моральну шкоду, наявність підстав для звільнення від доказування; 7) перелік документів, що додаються до заяви.

Позовна заява підписується цивільним позивачем або його представником із зазначенням дати її подання.

Крім того, однією з вимог до форми позовної заяви у цивільному судочинстві є вимога додати до заяви документ, що підтверджує сплату судового збору. Що стосується кримінального провадження, то, якщо КПК 1960 р. чітко зазначав, що цивільний позивач і цивільний відповідач при пред'явленні цивільного позову в кримінальній справі звільняються від сплати державного мита(ч.5ст. 28КПК 1960р.), то коментований Кодекс такої норми не передбачає. Але це не означає, що для пред'явлення цивільного позову у кримінальному провадженні необхідно сплатити державне мито (державний збір). При цьомуслід керуватися Законом України «Про судовий збір» від 8 липня 2011 р., ст. 5 якого передбачає, що за подання позовів про відшкодування матеріальних збитків, завданих внаслідок вчинення злочину, позивачі звільняються від сплати судового збору (п. 6 ч. 1). Разом з тим, виходячи з буквального змісту цієї законодавчої норми, у разі пред'явлення цивільного позовув кримінальномупровадженніпро компенсацію моральноїшкоди (як це передбачено цим Кодексом) цивільний позивач від сплати судового збору не звільняється. Проте навряд чи такий підхід законодавця можна вважати справедливим. Є очевидним, що йомунеобхідно внести в це питання ясність, а ВССУ варто дати судам щодо цього питання відповідне роз'яснення.

У цивільному судочинстві позивач, пред'являючи позов, зобов'язаний додати до позовної заяви її копії та копії всіх доданих до неї документів відповідно до кількості відповідачів (ст. 120 ЦПК). Зважаючи на те, що у кримінальному провадженні підозрюваний, обвинувачений та цивільний відповідач наділені правом ознайомлюватися з матеріалами досудового розслідування після їх відкриття учасникам провадження, а також після призначення суддею справи до судового розгляду (цивільний відповідач та його

представник ознайомлюються в частині, яка стосується цивільного позову), робити виписки чи копії відповідних матеріалів, зокрема позовної заяви та доданих до неї документів (ч. 3 ст. 290, ч. 2 ст. 317 КПК), цивільний - позивач (його представник чи законний представник) повинен разом із позовною заявою подати її копії та копії доданих до неї документів у кількості підозрюваних, обвинувачених та цивільних відповідачів для вручення кожномуз них. І хоч це положення безпосередньо цим Кодексом не передбачено, а воно випливає зі ст. 120 ЦПК, проте опосередковано цей Кодекс також дає підставу для його застосування у кримінальному провадженні: згідно з ч. 4 ст. 291 КПК до обвинувального акта додається не лише цивільний позов, а й розписка підозрюваного та цивільного відповідача про отримання копіїцивільного позову, якщо він був пред' явлений під час досудового розслідування. Тож, цілком зрозуміло, що ст. 120 ЦПК повною мірою реалізується і в кримінальному судочинстві.

5. Коментована стаття, встановлюючи вимоги (реквізити) до форми та змісту позовної заяви за аналогією з позовною заявою у цивільному судочинстві, не передбачає наслідків недотримання формальних і змістових вимог щодо неї. У такому випадку виникає запитання: як має діяти слідчий на досудовому розслідуванні, а суддя під час підготовчого провадження щодо позовноїзаяви, яка не відповідає встановленим вимогам? Частина п'ята коментованої статті встановлює правило, згідно з яким у випадку неврегулювання КПК процесуальних відносин, пов'язаних із цивільним позовом, до них застосовуються норми ЦПК за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства. Наведена ситуація у цивільному судочинстві врегульована ст. 121 ЦПК, згідно з якою позовна заява, яка подана без додержання встановленихвимог щодо змісту іформи, залишається ухвалою судді без руху, про що повідомляється позивач. Йому надається строк для усунення недоліків позовної заяви. З їх усуненням позовна заява вважається поданою в день первісного її подання. У випадку неусунення недоліків позовна заява вважається неподаною і повертається позивачеві, про що суддя постановляє ухвалу. Повернення позовної заяви не перешкоджає повторному її пред'явленню після усунення недоліків, що стали підставою для її повернення.

Очевидно, що наведене врегулювання необхідно застосовувати і щодо цивільного позовуукримінальномупровадженні. У випадкунедотримання вимог щодо змістуі форми позовної заяви про відшкодування завданої кримінальним правопорушенням майнової чи/або моральної шкоди, поданої на досудовому розслідуванні, слідчий чи прокурор виносять постанову про залишення заяви без руху, про що повідомляють потерпілу особу про необхідність усунення її недоліків; встановлюють для цього відповідний строк. Подання позовної заяви після усунення її недоліків автоматично тягне за собою визнання потерпілого цивільним позивачем, а якщо цивільну відповідальність за шкоду, завдану злочинною поведінкою підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, несуть в силу закону інші фізичні чи юридичні особи - залучення їх до провадження як цивільних відповідачів. Аналогічно має діяти і суддя під час підготовчого провадження.

Проте, вважаємо, по-іншому має діяти прокурор на досудовому розслідуванні в тих випадках, коли позовна заява з недотриманням встановлених вимог подана особою, яка через фізичний стан, матеріальне становище, недосягнення повноліття за відсутності батьків, похилий вік, недієздатність або обмежену дієздатність неспроможні самостійно захистити свої права. За таких обставин неналежно оформлена позовна заява не повинна повертатися позивачеві, а прокурор сам на підставі п. 12 ч.

2 ст. 36КПК та ст.33ЗУ «Про прокуратуру»повинен підготувати відповіднупозовнузаяву і пред'явити цивільний позов у інтересах таких осіб. При цьому особи, в інтересах яких прокурор пред'явив цивільний позов у кримінальному провадженні, є цивільними позивачами.

Доказування підстав та розміру цивільного позову в кримінальному провадженні здійснюється в цілому за правилами, встановленими цим Кодексом. На відміну від цивільного судочинства, у якому обов'язок доказування обставин, на які посилається сторона як на підставу своїх вимог і заперечень, покладається на неї (ст. 60 ЦПК), у кримінальному провадженні доказування виду завданої кримінальним правопорушенням шкоди (майнова, моральна, фізична) та її розміру (якщо шкода має або набула характеру майнової) покладається на слідчого та прокурора, оскільки вид і розмір майнової шкоди є одним із елементів у структурі обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному

провадженні (предмета доказування). Вид же шкоди та її розмір, виражений у майновому (грошовому) еквіваленті іскладає предмет цивільного позову. Крім того, доказування виду та розміру заподіяної шкоди у кримінальному провадженні має своєю метою не лише обґрунтування цивільного позову з метою її відшкодування, а й (і чи не насамперед) кримінально-правове значення. Адже розмір заподіяної шкоди охоплюється об'єктивною стороною вчиненого кримінального правопорушення, визначає ступінь його суспільної небезпеки, а нерідко й кримінально-правову кваліфікацію. Доказування заподіяною кримінальним правопорушенням характеру (виду) та розміру майнової шкоди, що становитиме предмет цивільного позову, передбачає насамперед доказування самої події кримінального правопорушення, вчинення його підозрюваним, обвинуваченим, його вини та причинкового зв'язку між кримінальним діянням і його наслідками - заподіяною шкодою. Тож доказування обвинувачення, пред'явлене підозрюваному, обвинуваченому, нерозривно пов'язане 3доказуванням виду і розміру заподіяної ними шкоди. Саме тому й обов'язок доказування

майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню за цивільним позовом, покладається на слідчого та прокурора. Що стосується моральної шкоди та розміру її компенсації, заявленого у цивільному позові, то тягар (обов'язок) їх доказування здебільшого переходить на цивільного позивача в силу особистого (за змістом психічного) характеру цього виду шкоди та його оцінки самим потерпілим - цивільним позивачем. Саме він визначає ступінь моральних страждань (переживань), заподіяних йому кримінальним діянням, оцінює їх грошовим еквівалентом та підтверджує їх відповідними доказами (довідками, висновком спеціаліста, експертизи тощо).

Звичайно, цивільний позивач наділений правом брати участь у доказуванні підстав та розміру цивільного позову за допомогою подання органові, що веде провадження, відповідних доказів, брати участь у слідчих (розшукових) діях, пов'язаних із встановленням характеру та розміру заподіяної шкоди, брати участь у безпосередній перевірці відповідних доказів тощо (див. коментардо ст. 61 КПК). Він зацікавлений увідшкодуванні завданої йому кримінальним правопорушенням шкоди, що стимулює його брати активну участь у доказуванні підстав та розміру пред'явленого цивільного позову. Проте його доказова діяльність - це результат реалізації його процесуальних прав, а не обов'язків. На відміну від КПК 1960 р., ч. 3 ст. 50 якого зобов'язувала цивільного позивача на вимогу органу, що веде процес, пред'явити всі необхідні документи, зв'язані з заявленим позовом, цей Кодекс такого обов'язку на цивільного позивача не покладає. Звільнення ж його від такого обов'язку не лише не сприятиме доказуванню об'єктивного розміру заподіяної майнової шкоди, а й може стати причиною затягування провадження чи навіть необґрунтованого завищення цивільним позивачем позовних вимог.

Інститут цивільного позову в кримінальному провадженні є суміжним із позовним провадженням, унормованим ЦПК. Оскільки ж основні положення та особливості цього інституту в кримінальному провадженні передбачені коментованим Кодексом, то з точки зору законодавчої техніки немає потреби переносити до нього всі норми, що стосуються цивільного позову, із ЦПК. У цьому зв'язку законодавець у ч. 5 коментованої статті передбачив правило, згідно з яким, якщо певні процесуальні відносини, що стосуються цивільного позовув кримінальномупровадженні, не врегульованіцим Кодексом, то до них слід застосовувати норми ЦПК за умови, що вони узгоджуються із засадами кримінального судочинства і не суперечать їм. Тож щодо цього кримінально-процесуального інституту законодавець допускає застосування аналогії цивільного процесуального закону.

6.Частина шоста коментованої статті закріплює правило, згідно з яким у випадку відмови у задоволенні позову про відшкодування завданої кримінальним правопорушенням шкоди в порядку цивільного, господарського або адміністративного судочинства цивільний позивач позбавляється права пред'явити той же позов у кримінальному провадженні. У цьому провадженні (щодо цивільного позову) яскраво виявляється засада диспозитивності у розпорядженні сторонами позову, насамперед потерпілим, не лише процесуальними, а й матеріальними правами: потерпілий вправі пред'явити цивільний позов або відмовитися від реалізації цього права; звузити чи розширити позовні вимоги; обрати вид судочинства - кримінальне чи цивільне - для пред' явлення цивільного позову тощо. У деяких випадках цивільний позов про відшкодування завданої кримінальним правопорушенням шкоди може розглядатись і вирішуватись у порядку господарського чи

адміністративного судочинства. Так, якщо майнова шкода завдана кримінальним правопорушенням юридичній особі, а майнову відповідальність за завдану шкоду підозрюваним, обвинуваченим в силу закону несе інша юридична особа як цивільний відповідач, то такий цивільний позов залежно від виду юридичних осіб розглядається і вирішується в порядкугосподарського чи адміністративного судочинства. Тому увипадку, коли потерпілий до початку чи завершення кримінального провадження пред'явив цивільний позов про відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, у порядку цивільного чи іншого виду судочинства і в задоволенні позову йому було відповідним судом відмовлено, він позбавляється права пред' являти той же позов у кримінальному провадженні.

7. Якщо особа цивільного позову про відшкодування заподіяної їй шкоди в кримінальномупровадженніне пред'являла або позов суд залишив без розгляду(див. коментар до ч. 3 ст. 129 та ст. 326 КПК), вона вправі пред'явити його в порядку цивільного

судочинства. Стаття 129

Вирішення цивільного позову в кримінальному провадженні

1.Ухвалюючи обвинувальний вирок, постановляючи ухвалу про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, суд залежно від доведеностіпідстав і розміру позову задовольняє цивільний позов повністю або частково чи відмовляє в ньому.

2.У разі встановлення відсутності події кримінального правопорушення суд відмовляє

впозові.

3.Уразі виправдання обвинуваченого за відсутності в його діях складу кримінального правопорушення або його непричетності до вчинення кримінального правопорушення, а також у випадках, передбачених частиною першою статті 326 цього Кодексу, суд залишає позов без розгляду.

1.За результатами розгляду в кримінальному провадженні цивільного позову суд може прийняти в ухваленому ним вироку або ухвалі про застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру одне з таких рішень: 1) задовольнити цивільний позов повністю або частково; 2) відмовити у позові; 3) залишити позов без розгляду.

Рішення про повне або часткове задоволення позову може бути винесено лише у разі визнання обвинуваченого винним у вчиненні кримінального правопорушення і ухвалення обвинувального вироку чи винесення постанови про застосування до особи примусових заходів виховного або медичного характеру. При цьому не має значення, чи призначає суд обвинуваченому покарання, звільняє від нього чи від його відбування (зокрема, звільняє від відбування покарання з випробуванням), або застосовує інші заходи, передбачені законодавством України про кримінальну відповідальність (ч. 2 ст. 373 КПК).

Суд задовольняє цивільний позов повністю або частково (залежно від доведення його розміру), якщо в судовому засіданні були доведені стороною обвинувачення та цивільним позивачем матеріально-правові підстави позову, зокрема: 1) вчинення обвинуваченим кримінального правопорушення чи суспільно небезпечного діяння особою; 2) заподіяння ними майнової та/або моральної шкоди; 3) причинний зв'язок між кримінальним чи суспільно небезпечним діянням та шкодою; 4) винуватість обвинуваченого чи цивільного відповідача у заподіянні шкоди. Крім матеріальних підстав, для задоволення цивільного позовумають бути наявнітакож процесуальніпередумови, асаме: 1) процесуальна право- і дієздатність цивільного позивача (законного представника чи представника); 2) підсудність цивільного позову цьому судові; 3) відсутність раніше ухваленого судового рішення, яке вступило в законну силу, щодо цього позову між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих самих підстав.

2.Суд відмовляє у задоволенні позову у разі ухвалення виправдувального вироку за: 1) відсутністю події кримінального правопорушення (не доведено вчинення кримінального правопорушення, в якому обвинувачується особа); 2) недоведеністю вчинення кримінального правопорушення обвинуваченим. Якщо він ухвалив виправдувальний вирок з такої підстави, як відсутність (недоведення) в діянні обвинуваченого складу кримінального правопорушення або непричетності цього обвинуваченого до вчинення кримінального правопорушення, він зобов'язаний залишити позов без розгляду. Такий