3. Савченко Ігор Андрійович
В історії українського кінематографа Ігор Савченко по праву вважається одним із найвизначніших. Його неодноразово називали постаттю номер два – після Олександра Довженка. Однак у мистецтві поділ за ранжиром – справа невдячна, адже кожен справжній митець є яскравою індивідуальністю, і саме таким його сприймають глядачі.
Народився кінорежисер у Вінниці 11 жовтня 1906 року. Місто над Південним Бугом було для митця не просто географічним місцем народження – воно відіграло величезну роль у становленні особистості та подальшій творчій біографії. Тут він прожив дев’ятнадцять років, аж поки вирушив далі на “завоювання світів”.
Одноповерховий будиночок, у якому вперше глянув на світ Ігор Савченко, не зберігся. Нині на його місці на вулиці Гната Михайличенка (тоді вона називалась Братською) височить новітній поштамт. Але сталося це в самому історичному серці міста, буквально за кількадесят метрів од трьох величних колишніх храмів: капуцинського, домініканського та єзуїтського кляшторів, обнесених залишками фортечних мурів. А поряд владно нагадували про себе нові часи – гуркотіли вагони першою трамвайною колією, щойно прокладеною по головній вулиці.
Про сім’ю Савченка відомо небагато. Його мати, Софія Іванівна, закінчила в Києві гімназію, потім – інститут імені М.В.Лисенка (нині – консерваторія). Вона мала чудовий голос, тож не дивно, що обрала фах, пов’язаний з музикою. Крім української та російської мов знала також французьку, німецьку, польську. Після переїзду до Вінниці, вже у передреволюційну пору, працювала коректором у друкарні, кореспондентом губернської газети “Юго-Западный край”, викладала вокал у музичному технікумі.
Але по-справжньому розкрився талант Ігоря Савченка у “Вершниках”, знятих за однойменним романом Юрія Яновського. Героїко-романтичне начало, притаманне літературному твору, було блискуче втілене в екранних образах. Не випадково йому дали визначення “народна драма”. Автор створює не тільки колоритні характери персонажів – образно-смислове навантаження несе у фільмі і монтаж. Мовний ряд у режисера вступає у взаємодію з образотворчою тканиною, і на екрані постає виразне полотно, побудоване за допомогою паралельного монтажу. Образ народу займає у “Вершниках” набагато більше місця, ніж у попередньому фільмі, причому не лише за кількістю масових сцен, а насамперед за широтою охоплення дійсності, що споріднює стрічку з картиною О.Довженка “Щорс”.
“Вершники” закладали підвалини Савчен-кової концепції кінемато-графічного монумента-лізму, яка набуде значного розвитку вже у наступній кінокартині – “Богдан Хмельницький”,
над якою режисер працював разом із досвідченим дрматургом О.Корнійчуком. “Масштабність дії, концентрація в ній великої кількості драматичного матеріалу, розробка колоритного і глибоко психологічного образу Богдана Хмельницького, правдиве змалювання сильних і своєрідних характерів його соратників… є свідченням народження великої народної епопеї”, – напишуть згодом про цю картину історики кіно. До цих слів можна додати, що образ Богдана Хмельницького відзначається також монументальністю, бо саме таким, за тодішніми уявленнями, і мав бути народний вождь.
Коли розпочалась Друга світова війна, у ній своїми засобами воювало кіномистецтво, і одним з бійців цього фронту був Ігор Савченко. Він знімає короткометражний фільм “Квартал № 14”, в основу якого лягла боротьба польських підпільників з німецькими окупантами. Продовжили тему “Партизани в степах України” (1942), зняті в Ашхабаді, куди була евакуйована Київська кіностудія, за грунтовно переробленою Савченком п’єсою О.Корнійчука. Їх, щоправда, не можна віднести до найвищих здобутків режисера, бо далася взнаки спроба поєднати різні кінематографічні стилі, що не завжди було органічним.
Цих недоліків зростання Савченко уник у новому кінотворі про війну “Іван Нікулін – російський матрос” (1944). У ньому розповідається про героїчний подвиг групи радянських моряків, що поверталися з госпіталю в свою частину. Грунтувався він на реальному факті, описаному в тодішніх газетах. До речі, це був перший радянський кольоровий фільм.
Стрічку “Старовинний водевіль” (1946) І.Савченко теж знімав у кольорі, проте надмірна увага до зображального ряду привела до прорахунків суто художніх. Не випадково даний фільм ставлять в один ряд з іншою творчою невдачею митця – “Випадкова зустріч”.
Осмисленню недавньої війни він присвятив нову монументальну картину “Третій удар” (1948), де мали місце і батальні сцени боїв за Крим, і акцентувалась увага на конкретних рядових солдатах та полководцях, причому як радянських, так і німецьких.
Але справжньою вершиною творчості Ігоря Савченка, його лебединою піснею став біографічний фільм “Тарас Шевченко”. Спершу літературною основою його планувалося обрати повість О. Ільченка “Петербурзька осінь”, проте режисера сценарій не задовольнив. Він сам засів за сценарій, звернувшись до всіх доступних джерел про життя та творчість поета. Студії над художньою спадщиною, щоденниковими записами, листами, спогадами сучасників, літературознавчими дослідженнями дозволили викристалі-зувати замисел, реалізація якого ледве вмістилася б у дві серії. І тоді Савченко безжально викреслює все зайве, залишаючи тільки найбільш характерні деталі, а зображуваний період обмежує 1841-59 роками. На роль Шевченка він запрошує молодого актора С.Бондарчука.
Композиційна структура фільму витримана за всіма вимогами кінопоетики. Всі епізоди відібрані і побудовані так, що кожен з них наповнений самостійним змістом, власною поетикою і становить ніби мініатюрну новелу, вихоплену з життя головного героя. Гостра публіцистичність і художня досконалість режисерського малюнка у великій мірі посилюються храктерною деталлю, піднятою до історичного узагальнення. Автор не користується маловідомими фактами з життя Шевченка, третьорядними деталями побуту відобра-жуваної епохи. Савченко бере найвідоміші, найяскравіші факти та деталі і користується ними як художник, принцип якого – примусити глядача на старе, знайоме подивитись по-новому.
Однак закінчити фільм Савченкові не вдалося. Роботу над ним перервала невиліковна хвороба. Для лікування режисер від’їжджає до Москви і назад уже не повертається. Його серце перестало битися 14 грудня 1950 року – у віці всього сорока чотирьох років. Завершували працю над фільмом “Тарас Шевченко” учні Савченка О.Алов, В.Наумов, Л.Файзієв. В робочих нотатках залишився його новий нереалізований замисел – фільм “Зорі”.
Зі спадщини Ігоря Савченка випробування часом витримало далеко не все – більшість тодішньої мистецької продукції взагалі назавжди відійшла в минуле. Як зазначали кінознавці, найвідоміші і найзначніші його фільми позначені явними ідеологічними кліше, оскільки режисер “не був вільним від комуністичного марновірства”. Відзначені Державними преміями блискуче зняті стрічки “Богдан Хмельницький”, “Третій удар” та “Тарас Шевченко” насправді слабо узгоджуються з історичними реаліями.
Однак пошук нових екранних засобів виразності, сміливі спроби розширення художньої мови виводить його в ряд найвидатніших митців століття. Саме йому належить пальма першості у створенні вітчизняної музичної кінокомедії (фільм “Гармонь”), а розлогі кінематографічні полотна (наприклад, уже згаданий “Богдан Хмельницький”) стали одним із найбільших здобутків радянської монументалістики.