2. Основні закономірності управління виробництвом та їх характеристика.

[А.Г.Охріменко – Основи менеджменту, 2006]

Мистецтво управління не може спиратися тільки на інтуіцію і талант керівника. Воно ґрунтується на солідній теоретичній базі, накопиченій за тисячі років людських цивілізацій – на принципах, законох і закономірностях. Закон відібражає внутрішній стійкий зв’язок та суттєву взаємозумовленість певних явищ об’єктивної дійсності. Закономірність указує на достатньо стійку причинно-наслідкову повторюваність і послідовність у явищах. Закони відрізняються від закономірностей більшою стійкістю зв’язків між явищами, їх причинами і наслідками та дають змогу розкрити логічний зв’язок між ними. Закони й закономірності управління надають можливість удосконалити систему управління в даний момент і в перспективі, дають змогу враховувати роль об’єктивних факторів в управлінні, роль особистих якостей керівника у вирішенні проблем системи управління.

Закони і закономірності управління базуються на об’єктивних економічних законах і не залежать від свідомості та волі людей. Використання законів і закономірностей допомагає найефективніше досягти поставлених цілей. В управлінні варто враховувати дію не лише одного закону, а їх сукупності.

[Завадський Й.С. Управління сільськогосподарським виробництвом у системі АПК, 1992]

У науці управління використовуються закономірності управління, що становлять найбільш суттєві, повторювані об’єктивні взаємозв’язки явищ і процесів господарської практики сільськогосподарських підприємств. Так само, як закони, закономірності не залежать від суб’єктивного бажання людей, а виявляються всуперіч їхній волі, як необхідна і обов’язкова умова забезпечення діяльності трудових колективів.

У закономірностях виявляються закони суспільного розвитку, що діють об’єктивно, причому кожна закономірністьє виявленням не одного, а кількох законів, і діє в цілій системі закономірностей.

Ступінь науковості управління визначається глибиною пізнання і додерженням у практичній діяльності вимог законів і закономірностей створення, функціонування і розвитку систем управління. Знання закономірностей дає змогу не тільки правильно оцінювати явища і процеси, що відбуваються в управлінні, а й бередбачати розвиток їх, а також можливі зміни, що прогнозуються.

Знання закономірностей є теоретичною основою управління, допомагає керівним працівникам визначати дію кожної з них на явища або процеси, що вивчаються, для того щоб вплив закономірностей виявлявся у заданих обмеженнях.

Закони і закономірності реалізуються через наукові принципи управління.

В науці управління використовують закономірності управління.

Закономірності – найбільш суттєві встановлені взаємовідносини та взаємозв’язки, що постійно повторюються, які проявляють себе в організації управління виробництвом.

Як і закони, закономірності не залежать від суб’єктивного бажання людей, а проявляються на перекір їх волі як необхідність і обов’язкова умова забезпечення діяльності трудового колективу.

Кожна закономірність – прояв не одного, а кількох законів, дій в цілій системі закономірностей відносин:

1. єдність системи управління виробництвом – тобто єдність принципів управління, що знаходяться на різних рівнях, організаційних форм; методів, техніки управління; вимог, що ставляться перед керівниками і спеціалістами; єдність системи інтересів, тобто всі елементи системи пов’язані між собою і повинні відповідати один одному;

2. пропорційність виробництва і управління – реалізується через планування раціональних галузевих та міжгалузевих, міжгосподарських та внутришньогосподарських пропорцій і забезпечення ритмічної роботи підприємств та їхніх виробничих підрозділів.

На кожному підприємстві повинно бути певне співвідношення між основним та допоміжним виробництвом, між розвитком тваринництва та кормовиробництвом, основними та оборотними фондами. Слід досягати пропорційністі і в огранізації управляючої системи, а також встановлювати співвідношення у чисельності працівників вищої і середньої кваліфікації, працівників окремих спеціальностей, між інженерно-технічним і молодшим обслуговуючим персоналом тощо.

3. централізація і децентралізація управління – ринкові відносини вимагають, щоб за центральними органами залишались обмежені функції (управління народним господарстовм і АПК), крім політики цін, податкової системи, врегулювання міжгалузевих і міжрегіональних пропорцій.

Централізація – концентрація на певному рівні керівних дій. Централізація, яка базується на жорсткій регламентації, яка не має практичного змісту, управління в такому випадку здійснюється без врахування специфіки функціонування трудових колективів та інших їх підсистем.