Розділ III проблема чорноморського флоту рф у контексті євроатлантичної інтеграції україни

3.1 Діалог Україна – нато: виклики Російській Федерації

З перших кроків своєї незалежності Україна визначила своїми головними зовнішньополітичними пріоритетами інтеграцію до європейських та євроатлантичних структур. Рішення України про вступ до НАТО було прийнято під впливом ряду факторів: кардинальних змін в глобальній системі безпеки, різкого посилення міжнародних інтеграційних процесів, поступової трансформації самого Альянсу з чисто оборонного об’єднання в повномасштабну структуру безпеки євроатлантичного регіону, посилення взаємодії Росії з НАТО.

Курс на євроатлантичну інтеграцію чітко визначений національним законодавством України, зокрема Законом України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 року. До основних напрямів державної політики з питань національної безпеки цей документ відносить, серед іншого, забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набуття членства в Європейському союзі та Організації Північноатлантичного договору (НАТО) при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією, країнами Співдружності Незалежних Держав (СНД), а також з іншими державами світу.

Проблема ж України полягає в розбудові самодостатньої держави й одержанні суверенного контролю над своїм сектором безпеки. В цьому складному процесі Україна вимушена вступати в суперечки з Росією, що, в свою чергу, створює вигідну ситуацію для противників євроатлантичного курсу України, або тих, котрі сповідують ідею багатовекторності. Така ситуація визначилась наступними чинниками:

• по-перше – Україна за своїм геополітичним положенням, традиціями і ментальністю одночасно має і західноєвропейську і східноєвропейську складову;

• по-друге – невизначеність суспільної свідомості, її розірваність на східну і західну складову;

• по-третє – невідповідність стандартів українського життя і військової організації стандартам євроатлантичного співтовариства;

• по четверте – факт вступу (і навіть наміри) України до НАТО викликає і викличе негативну реакцію Росії, яка не буде сприяти зміцненню національної безпеки України.

В питанні євроатлантичної інтеграції і політичні сили і громадяни країни розділились на два табори: прихильників західного вектору (вступ в ЄС, НАТО, європейська і євроатлантична інтеграція) і східного (союз з Росією, вступ до ЄЕП). Переважна більшість українських експертів вважає абсолютно доцільним і необхідним вступ України до НАТО. Але в цілому суспільство (за даними соціологічних служб) розділилось в інших пропорціях – за вступ – 15-20%, проти – 60%.

Одним із практичних результатів співпраці України і НАТО стало укладення в 2005 році і практичні кроки по виконанню в 2006 році Імплементаційної угоди між Кабінетом Міністрів України і НАТО з питань матеріально-технічного забезпечення (NAMSO), утилізації переносних зенітно-ракетних комплексів (ПЗРК), легких озброєнь, стрілецької зброї та звичайних боєприпасів. Створено договірно-правову базу практичної реалізації першого етапу проекту, розрахованого на 3 роки. Він передбачає утилізацію 15 тис. тон боєприпасів, 400 тис. одиниць легких озброєнь та стрілецької зброї та 1 тис. одиниць ПЗРК. Для реалізації цієї фази проекту країнами-донорами внесено до Трастового фонду НАТО/ПЗМ понад 3 млн. евро.

З військової точки зору Україна не здатна повністю забезпечити свою безпеку власними засобами (враховуючи різницю у військовій силі з сусідніми країнами, відсутність ядерної зброї, тощо). Тому, участь у системі колективної безпеки, яка має значно більший стримуючий потенціал у порівнянні з національними військовими засобами, є оптимальним рішенням для нашої держави. А з огляду на зацікавленість України в повноправній інтеграції у європейське співтовариство, зокрема вступі в ЄС, вибір НАТО у якості системи колективної безпеки є не лише логічним, а й єдино можливим. Завдяки цьому у майбутньому Україна не буде об’єктом провокацій на зразок закликів до перегляду статусу Севастополя та Криму, які регулярно лунають з вуст високих посадовців та офіційних осіб Російської Федерації, або нагнітання напруження, як було під час конфлікту навколо острова Коса Тузла.

Як відомо наприкінці 2005 року СДПУ(о) ініціювала збір підписів щодо проведення референдуму з питань вступу України до НАТО та ЄЕП. Центральна виборча комісія признала дійсними 4 млн.431 тис. 674 підписи громадян за проведення референдуму про членство України в НАТО.

Після перевірки достовірності підписів і рішення ЦВК СДПУ(о) і КПУ закликали президента Віктора Ющенко оголосити всеукраїнський референдум про вступ України до НАТО і ЄЕП. Але, виходячи з того, що Конституція України лише в загальному регулює правовідносини щодо оголошення і проведення референдуму, а закон про референдум ухвалено ще в 1991 році має багато норм, які не відповідають чинній Конституції, Секретаріат Президента України зробив висновок, що правові підстави для оголошення всеукраїнського референдуму відсутні.

Вступ України до НАТО не пов’язаний ані зі зміною території, ані ні зі зміною конституційного ладу, ані з входженням до федеративних чи конфедеративних утворень (НАТО – на відміну від ЄЕП та ЄС – міждержавна організація без жодних наддержавних функцій). Тобто ні сам референдум з цього питання, ні його результати не можуть бути обов’язковими. Теоретично референдум був би обов’язковим, якщо вступ до НАТО потребував би внесення змін і доповнень до розділу І Конституції України. Однак, ні Північноатлантичний договір, ні інші базові документи НАТО не вимагають цього.

Питання про те, якою може бути і стане лінія поведінки Росії в випадку, якщо Україна приступить хоча б формально до процедури вступу до НАТО, не може розглядатись поза контекстом російсько-натівських і російсько-європейських відносин.

В липні 2006 року незалежні російські експерти Валентин Фалін (відомий радянський дипломат) і Геннадій Євстаф’єв (один із колишніх керівників Служби зовнішньої розвідки Росії) представили в Кремль і Державну Думу аналітичну доповідь «Концепція національної безпеки США – 2006». По заяві авторів документ являється спробою розглянути найбільш вірогідні сценарії дій США по відношенню до Росії в період виборчого циклу 2007-2008 рр. Після розповсюдження доповіді серед депутатів Державної Думи він привернув загострену увагу деяких політиків. Так от, серед переліку найбільш небезпечних елементів нового американського курсу по відношенню до Росії був і такий, як «…активізація процесу прийняття Грузії і України до НАТО на самміті в Ризі 28-29 листопаду 2006 р». В цьому контексті виглядає абсолютно логічним не сприйняття російською елітою євроатлантичного курсу України.

Негативне ставлення Росії до вступу України в Північноатлантичний альянс являється стримуючим фактором, причому як для України, так і для Заходу, не зацікавленому в черговому загостренні відносин з Москвою, попри дуже великої залежності від її енергоносіїв.

В той же час співпраця Росія-НАТО відбувається набагато ефективніше, ніж Україна – НАТО. Зокрема постійна місія України в Альянсі складається з 5 осіб, Росії – з 60. Причому в місії Росії у НАТО є представники російського ВПК, в завдання яких входить налагодження співробітництва ВПК Росії з країнами – членами Альянсу. Комісія Україна – НАТО має нижчий статус ніж Рада Росія – НАТО, у складі якої працює 20 робочих груп із різноманітних питань, зокрема й щодо спільної протиракетної оборони під час проведення російсько-натівських миротвор миротворчих операцій. На 2007 рік було заплановано 70 крупномасштабних спільних заходів у рамках співпраці Росія – НАТО.

Деякі політичні сили як в Україні, так і Росії говорять, що вступ України до НАТО погіршить стосунки між Україною і Росією, призведе до загибелі нашого ОПК. Українська сторона не прагне погіршення двосторонніх відносин з РФ у зв’язку із вступом до НАТО. Більше того, відповідно до вимог вступу в Альянс держава-кандидат повинна взяти на себе вже існуючі зобов’язання Альянсу відповідно до нормативної бази, яка складається з правових інструментів (договірні зобов’язання) та рішень Північноатлантичної Ради НАТО незалежно від формату її засідань. Останнє означає також прийняття всіх рішень Ради НАТО-Росія. З огляду на високий рівень взаємодії РФ та НАТО, а також на те, що Україна братиме на себе зобов’язання сприяти розвитку відносин НАТО з РФ, погіршення відносин не відповідає нашим інтересам.

З іншого боку, Президент Володимир Путін в інтерв’ю телекомпанії «Франс-3» 7 травня 2005 року однозначно заявив: «Я хочу подчернуть: мы с уважением будем относиться к их выбору, потому что это их суверенное право – определять свою оборонную политику. Это не ухудшит наших межгосударственных отношений. Повторяю, мы и сами развиваем отношения с Организацией Североатлантического договора».

Президент РФ також припустив можливість появи через бажання держав СНД вступити до НАТО проблем технічного характеру і вказав на необхідність згортання військово-технічної кооперації в чутливих для російських національних інтересів сферах виробництва та відповідних напрямків наукової діяльності. У суспільній дискусії ця теза використовується також на підтримку міфу про загибель українського ВПК через необхідність переходу на стандарти НАТО та, як наслідок, необхідність закупівлі техніки і озброєнь за кордоном.

Насправді ж згортання військово-технічної кооперації між Україною і Росією у чутливих для російських національних інтересів сферах виробництва та відповідних напрямів наукової діяльності не є новиною, оскільки було ініційовано Президентом РФ Б.Єльциним ще у 1992 році. У 1996-1998 роках у РФ було прийнято низку основоположних документів щодо забезпечення національних інтересів РФ, зокрема: Концепцію національної безпеки РФ, Державну стратегію економічної безпеки РФ, Федеральні Закони «Про оборонне замовлення», «Про військово-технічне співробітництво РФ з іноземними державами» і т.ін. У додатку до затверджених у березні 2002 року Основ політики РФ у галузі розвитку науки і технологій на період до 2010 року та подальшу перспективу міститься Перелік критичних технологій РФ, до якого, між іншим, включено авіаційну і ракето-технічну техніку, опто-, радіо- і акустоелектроніка, надвисокочастотний зв’язок і т.п.

Разом з тим, фактом є те, що спільна робота українського ВПК з російським триває переважно по старих, ще радянських зразках озброєнь і військової техніки. Крім того Росія сама переходить на стандарти НАТО. У 2003 році було підписано відповідну Угоду про приєднання РФ до системи кодифікації НАТО.

У зв’язку з підвищенням у 2006 році Росією експортних цін на паливо Україна обґрунтовано підвищила ціни на продукцію для російського ВПК. У відповідь російська сторона, виходячи з власних інтересів, посилила загрози згорнути співпрацю в сфері ВТС, посилаючись на прагнення України вступити у НАТО.

Тому Росія не може вважатись надійним партнером України в ВТС. Більше того, продовження корпоративних зв’язків з нею фактично заморожує технічний прогрес української оборони, оскільки вони орієнтуються на старі радянські технології і стандарти що не є конкурентноздатними на світовому ринку.

Не дивно, що нинішні місії Північноатлантичного союзу користуються підтримкою Російської Федерації. Росія голосувала в Раді безпеки ООН за мандати, на основі яких НАТО проводить свої місії і навіть внесла свій конкретний вклад в декілька з них. З огляду на досить інтенсивну співпрацю Росія – НАТО виникає питання – чим обумовлена така агресивність по відношенню до євроатлантичних намагань України. На думку експертів це:

• імперські амбіції

• велика залежність від України як транзитної держави

• спроба знизити конкурентні можливості України як експортера зброї і військової техніки.

Отже, Чорноморський флот у Криму виступає головним чином розмінною монетою за транспортування газу по території України, і в цьому відношенні він скоріше тягар для Росії, ніж інструмент тиску. Однак у російського ЧФ є й самостійна політична функція, досить вагома для нинішнього російського режиму – цей флот, що базується в Криму, ускладнює саму можливість вступу України в НАТО.