34. Візантійсько-арабські відносини

У добу раннього середньовіччя характер міжнародних відносин у Східній Європі в багатьох випадках визначався взаємовідносинами між Хозарським каганатом та Візантією. Обидві імперії були не тільки державами-лідерами в регіоні, але й провідними діячами системи міжнародних відносин Євразії. Реконструкція моделі відносин між двома державами в хронологічній послідовності ускладнена з урахуванням фрагментарності джерельної бази. У VII - VIII ст. обидві держави підтримували союзницькі відносини, багато в чому продиктовані загрозою з боку Арабського халіфату. Період IX - X ст. недостатньо висвітлений у сучасній історіографії. Більшість авторів торкались окремих проблем хозарсько-візантійських відносин цього часу. П.К.Коковцов, а пізніше О.Прицак і Н.Голб торкались джерелознавчих проблем, досліджуючи пам'ятки єврейсько-хозарського листування. Окремі аспекти історії зовнішньої політики Хозарського каганату розкриті в узагальнюючих працях М.І. Артамонова та А.П.Новосельцева [2]. В.Е.Науменко розглянув відносини Хозарії та Візантії в Криму, зокрема у зв'язку з дипломатичною місією Костянтина Філософа до Хозарії та розповсюдженням християнського впливу у Східній Європі у середині ІХ ст. [3]. К. Цукерман підіймав проблему впливу угорського фактора на відносини Візантії та Хозарського каганату у ІХ ст., а також досліджував тристоронні відносини Хозарії, Візантії та Русі у середині Х ст. [4]. Попри велику увагу, що приділяється проблемам візантійсько-хозарських відносин існує потреба в дослідженнях, які б реконструювали їх протягом всього періоду. Метою статті є спроба побудувати цілісну динамічну модель хозарсько-візантійських відносин у IX - X ст., яка необхідна не тільки з точки зору систематизації наших знань про історію Хозарії та Візантії, але й для кращого розуміння процесу зміни політичної карти Східної Європи, де серйозні ролі починають відігравати Київська Русь, Аланія, печеніги, угорці й ін.

Отношения Римской империи и Византии с государством Cасанидов длились почти четыре столетия правления этой династии, от прихода к власти Ардашира I в 220-х годах до падения Йездигерда III в середине VII века, давно рассматривается как период ожесточенной вражды между Персией и Римской империей. Появление династии персидского происхождения традиционно интерпретируется как победоносная реакция восточного общества, возмущённого компромиссной политикой чрезмерно эллизировавшихся Аршакидов. Такая интерпретация соответствует как традиционному представлению Сасанидов о себе, как о потомках древних царей Ирана, так и понятиям современных им римлян, которые рассматривали новую династию как наследника Ахеменидов, традиционного врага Классического мира и, следовательно, их самих.

Несмотря открытые проявления враждебности, две империи сосуществовали рядом, признавая в сопернике равного. Современная историческая наука уделила значительное внимание этому феномену. В последнее время ряд ученых, признавая принципиальный антагонизм двух соперников, нашли убедительные аргументы в пользу поразительного сходства и, следовательно, взаимного влияния в придворных церемониях, искусстве, военном искусстве, в правовых и налоговых учреждениях, Византии и Ирана. Некоторые из них заходят настолько далеко, чтобы серьёзно рассмотреть утверждения средневековых источников, что некоторые из поздних сасанидских правителей — Йездигерд I, Хосров I Ануширван, и особенно Хосров II Парвиз, тайно приняли христианство, а также рассматривают явную склонность к монотеизму в Иране под христианским влиянием, в конечном счете способствовавшую победе ислама.

В связи с противоречивым и не вполне достоверным характером доказательств и тем фактом, что почти все черты сходства и взаимного влияния по-прежнему серьёзно оспариваются там, где они не были отвергнуты и поскольку влияние слишком часто постулируется на основе логического сходства, а не на основе доказанных исторических контактов, многие аспекты византийской-сасанидских отношений остаются к настоящему времени открытыми.