UL0000035

ку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках. Наявність таких обставин самі по собі не тягнуть такого правового наслідку як ліквідація юридичної особи. Вони лише є передумовою або приводом для розгляду питання про ліквідацію уповноваженим органом юридичної особи.

Вимога про ліквідацію юридичної особи може бути пред’явлена до суду органом, що здійснює державну реєстрацію, а також учасником юридичної особи.

Рішенням суду про ліквідацію юридичної особи на його учасників або орган, уповноважений установчими документами приймати рішення про ліквідацію юридичної особи, можуть бути покладені обов’язки щодо проведення ліквідації юридичної особи.

Примусова ліквідація здійснюється за рішенням суду з підстав передбачених законом. Саме у ст. 38 Закону України. «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» від 15 травня 2003 р. передбачено порядок державної реєстрації припинення юридичної особи на підставі судового рішення, що не пов’язане з банкрутством юридичної особи.

Суд, який постановив рішення про припинення юридичної особи, що не пов’язане з банкрутством юридичної особи, у день набрання таким рішенням законної сили направляє його копію державному реєстратору за місцезнаходженням юридичної особи для внесення до Єдиного державного реєстру запису про судове рішення. Дата надходження відповідного судового рішення вноситься державним реєстратором до журналу обліку реєстраційних дій.

Підставами для постановлення судового рішення щодо припинення юридичної особи, що не пов’язано з банкрутством юридичної особи, зокрема є:

1)визнання судом недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, встановлених законом;

2)провадження нею діяльності, що суперечить установчим документам, або такої, що заборонена законом;

3)невідповідність мінімального розміру статутного фонду юридичної особи вимогам закону;

4)неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону;

5)наявність в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність юридичної особи за вказаним її місцезнаходженням.

Державний реєстратор повинен не пізніше наступного робочого дня з дати надходження судового рішення щодо припинення юридичної особи до Єдиного державного реєстру запис щодо цього судового рішення та повідомити органи статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування та юридичну особу, щодо якої було прийнято судове рішення, про внесення до Єдиного державного реєстру такого запису.

Суд призначає в рішенні щодо припинення юридичної особи у зв’язку з її ліквідацією комісію з припинення (ліквідаційну комісію) та встановлює строк і порядок її роботи. Державний реєстратор вносить до Єдиного державного реєстру запис про призначення комісії з припинення (ліквідаційної комісії) не пізніше наступного робочого дня з дати надходження відповідного рішення.

У разі, якщо в судовому рішенні щодо припинення юридичної особи у зв’язку з її ліквідацією не призначено комісію з припинення (ліквідаційну комісію), то державний реєстратор не пізніше як за три робочі дні від дати надходження такого судового рішення вносить до Єдиного державного реєстру запис, в якому вказує як голову комісії з припинення (ліквідаційної комісії) юридичної особи керівника органу управління або засновника (учасника) юридичної особи, якщо інше не встановлено судовим рішенням.

61

Державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису, в якому керівник органу управління або засновник (учасник) юридичної особи вказаний як голова комісії з припинення (ліквідаційної комісії) юридичної особи зобов’язаний надіслати такому керівнику органу управління або засновнику (учаснику) юридичної особи, а також суду, який постановив рішення щодо припинення юридичної особи у зв’язку з її ліквідацією, відповідне повідомлення.

Однією з підстав ліквідації юридичної особи як суб’єкта підприємницької діяльності є банкрутство. Цивільний кодекс не регулює питання припинення юридичної особи в разі банкрутства. Порядок припинення юридичної особи в процесі відновлення її платоспроможності або банкрутства встановлюється Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14 травня 1992 р. Цей Закон встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності суб’єкта підприємницької діяльності – боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів.

Виплата грошових сум кредиторам юридичної особи, що ліквідується, провадиться у порядку черговості відповідно до проміжного ліквідаційного балансу, починаючи від дня його затвердження, за винятком кредиторів четвертої черги, виплати яким провадяться зі спливом місяця від дня затвердження проміжного ліквідаційного балансу.

В разі недостатності у юридичної особи, що ліквідується, грошових коштів для задоволення вимог кредиторів ліквідаційна комісія здійснює продаж майна юридичної особи.

Після завершення розрахунків з кредиторами ліквідаційна комісія складає ліквідаційний баланс, який затверджується учасниками юридичної особи або органом, що прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи.

Майно юридичної особи, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, передається її учасникам, якщо інше не встановлено установчими документами юридичної особи або законом.

Юридична особа є ліквідованою з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Для задоволення вимог кредиторів законодавством визначена черговість. А саме у ст. 112 ЦК передбачено, що у разі ліквідації платоспроможної юридичної особи вимоги її кредиторів задовольняються у такій черговості: по-перше, задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом; по-друге, задовольняються вимоги працівників, пов’язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за використання результату його інтелектуальної, творчої діяльності; по-третє, задовольняються вимоги щодо податків, зборів(обов’язкових платежів); по-четверте, задовольняютьсявсіінші вимоги.

Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредитору цієї черги.

У разі відмови ліквідаційної комісії у задоволенні вимог кредитора або ухилення від їх розгляду кредитор має право до затвердження ліквідаційного балансу юридичної особи звернутися до суду із позовом до ліквідаційної комісії. За рішенням суду вимоги кредитора можуть бути задоволені за рахунок майна, що залишилося після ліквідації юридичної особи.

Вимоги кредитора, заявлені після спливу строку, встановленого ліквідаційною комісією для їх пред’явлення, задовольняються з майна юридичної особи, яку ліквідовують, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, заявлених своєчасно.

Вимоги кредиторів, які не визнані ліквідаційною комісією, якщо кредитор у місячний строк після одержання повідомлення про повну або часткову відмову у визнанні його вимог не звертався до суду з позовом, вимоги, у задоволенні яких за рішенням суду кредиторові відмовлено, а також вимоги, які не задоволені через відсутність майна юридичної особи, що ліквідується, вважаються погашеними.

62

Після завершення розрахунків з кредиторами ліквідаційна комісія складає ліквідаційний баланс, що затверджується органом, який прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи, а майна, що залишилося передається її учасникам, якщо інше не встановлено установчим документом або законом.

Юридична особа вважається ліквідованою з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Питання для самоконтролю:

1.Дайте визначення поняття юридичної особи.

2.Якими ознаками характеризується юридична особа як суб’єкт цивільних правовідносин?

3.Якими засобами індивідуалізації наділена юридична особа?

4.Який порядок створення юридичної особи?

5.Які способи створення юридичної особи виділяє законодавство?

6.Які органи наділені компетенцією здійснювати державну реєстрацію юридич-

них осіб?

7.Який порядок реєстрації юридичних осіб?

8.Які види юридичних осіб передбачає чинне законодавство?

9.Дайте визначення поняття господарського товариства?

10.Які види господарського товариства Ви знаєте?

Рекомендована література:

1.Кібенко О.Р. Сучасний стан та перспективи правового регулювання корпоративних відносин: порівняльно-правовий аналіз права ЄС, Великобританії та України: дис. на здобуття наук. ступення д-ра юрид. наук: 12.00.04 / Олена Рувимівна Кібенко. –

Х., 2006. – 526 с.

2.Кучеренко І.М. Організаційно-правові форми юридичних осіб приватного права: монографія / І.М. Кучеренко. – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2004. – 328 с.

3.Спасибо-Фатеева И. Проблемы реорганизации акционерных обществ / И. Спа- сибо-Фатеева // Предпринимательство, хозяйство и право. – 1999. – № 5. – С. 6–11.

4.Щербакова Н.В. Правове регулювання злиття та приєднання господарських товариств: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.04 «Господарське право; господарсько-процесуальне право» / Н.В. Щербакова. – Донецьк, 2006. – 20 с.

5.Юркевич Ю.М. Припинення юридичних осіб з правонаступництвом: монографія/ Ю.М. Юркевич. – Хмельницький, 2010. – 224 с.

63

Глава 5. Участь держави, Автономної Республіки Крим,

територіальних громад у цивільних правовідносинах

§ 1. Правові форми участі держави у цивільних відносинах

Учасниками цивільних правовідносин можуть бути держава, АРК, територіальні громади. Цивільне законодавство закріплює один з основних принципів, що випливає з методу цивільно-правового регулювання – юридичну рівність учасників особистих немайнових та майнових відносин. Юридична рівність полягає в тому, що кожна із сторін цивільних відносин має свій комплекс прав та обов’язків і є незалежною, непідпорядкованою іншій. Тому до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, цивільне законодавство не застосовується (ст. 2 ЦК). У цьому аспекті ВС України в інформаційному листі від 26 грудня 2005 р. «Щодо застосування господарськими судами України положень процесуального законодавства стосовно розмежування компетенції між спеціалізованими адміністративними і господарськими судами» зазначив, що, якщо ж суб’єкти (в тому числі орган державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи), хоча б і на реалізацію своїх повноважень, вільно укладають договір відповідно до норм ЦК, під час укладення такого договору його сторони вільно домовляються про зміст та обсяг прав і обов’язків за договором, можуть відмовитися від його укладення, то такий договір може бути цивільним (господарським), але не адміністративним, оскільки в змісті цього договору відсутні відносини влади і підпорядкування, що є обов’язковим для адміністративного договору, а кожний суб’єкт такого договору виступає як рівний один до одного (п. 3).

Держава як учасник цивільних правовідносин наділена правосуб’єктністю, яка має універсальний характер. Однак держава здійснює свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Свою правосуб’єктність держава реалізує через систему органів. Насамперед держава бере участь у відносинах власності та інших речевих правовідносинах.

Держава є суб’єктом цивільних відносин у питаннях набуття права власності на скарб, що є пам’яткою історії та культури (ст. 343), реквізиції (ст. 353), конфіскації (ст. 354 ЦК) (додатково див.: Порядок обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави, і розпорядження ним, затверджений постановою КМУ від 25 серпня 1998 р. № 1340).

Держава є суб’єктом зобов’язальних правовідносин: договірних (договір банківського вкладу, кредитний договір тощо), недоговірних (обов’язок держави відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю внаслідок злочину – ст. 1207 ЦК). Державаможевиступатисуб’єктомцивільного права зіспадкових відносин.

Однією з правових форм участі держави у цивільних відносинах є створення юридичних осіб публічного права, а саме: державних підприємств, навчальних закладів, закладів охорони здоров’я тощо, у випадках та в порядку, встановлених Конституцією та законом. Державне підприємство – заснований на державній власності самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який має права юридичної особи і здійснює виробничу, науково–дослідну і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Різновидом державного підприємства є казенне підприємство. Господарським кодексом передбачено порядок створення та діяльності державного унітарного підприємства (ст. 73), державного комерційного підприємства (ст.ст. 74, 75), казенного підприємства (ст.ст. 76, 77). Рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств і організацій, заснованих на державній власності, приймають суб’єкти управління об’єктами державної власності в межах повноважень визначених Законом України «Про управління

64

об’єктами державної власності» від 21 вересня 2006 р. Наприклад, Фонд державного майна України приймає рішення про створення, реорганізацію (реструктуризацію) та ліквідацію підприємств і організацій, заснованих на державній власності, що перебувають у його управлінні (ст. 7).

Умови створення закладів освіти передбачені Законом України «Про освіту» від 23 травня 1991 р. (в редакції від 23 березня 1996 р.). Зокрема, заклади освіти створюються органами державної виконавчої влади за наявності необхідної матеріально-технічної, науко- во-методичної бази, педагогічних кадрів. Заклади освіти, засновані на загальнодержавній власності, мають статус державного закладу освіти. Заклад освіти повинен мати власну назву, в якій обов’язково вказується його тип (дитячий садок, школа, гімназія, ліцей, коледж, інститут, консерваторія, академія, університет тощо) та організаційно-правова форма.

Так, організаційні, правові засади функціонування і розвитку системи дошкільної, загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої освіти встановлені, відповідно, Законами України «Про дошкільну освіту» від 11 липня 2001 р., «Про загальну середню освіту» від 13 травня 1999 р., «Про позашкільну освіту» від 22 червня 2000 р., «Про професійно-технічну освіту» від 10 лютого 1998 р., «Про вищу освіту» від 17 січня 2002 р. Зокрема ВНЗ державної форми власності – це вищий навчальний заклад, заснований державою, що фінансується з державного бюджету і підпорядковується відповідному центральному органу виконавчої влади (ст. 1 Закону України «Про вищу освіту»).

Заклади охорони здоров’я – це підприємства, установи та організації, завданням яких є забезпечення різноманітних потреб населення в галузі охорони здоров’я шляхом надання медико-санітарної допомоги, включаючи широкий спектр профілактичних і лікувальних заходів або послуг медичного характеру, а також виконання інших функцій на основі професійної діяльності медичних працівників (ст. 3 Основ законодавства України про охорону здоров’я). Держава може створювати юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства тощо), брати участь в їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено законом.

§ 2. Органи, через які діє держава у цивільних відносинах

Держава реалізує правосуб’єктність через систему своїх органів. У ст. 5 Конституції визначено, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Згідно зі ст. 6 Конституції державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України.

Загальноприйняте законодавче визначення органу державної влади відсутнє. Хоча в спеціальному законодавстві можна знайти таке визначення: «орган влади – міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, ВР АРК та органи виконавчої влади АРК, державні органи, що здійснюють регулювання діяльності суб’єктів природних монополій, ринку цінних паперів, державні органи приватизації, Національна Рада України з питань телебачення і радіомовлення, місцеві органи виконавчої влади» (ст. 1 Закону України «Про захист економічної конкуренції»). В Концепції адміністративної реформи в Україні, затвердженій Указом Президента України від 22 липня 1998 р. № 810/98, дається визначення органу виконавчої влади як самостійного виду органів державної влади, які згідно з конституційним принципом поділу державної влади мають своїм головним призначенням здійснення функцій однієї гілки державної влади – виконавчої.

Таким чином, від імені держави в цивільних відносинах беруть участь міністерства, державні комітети, центральні органи виконавчої влади із спеціальним статусом, місцеві державні адміністрації, територіальні органи міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, а також інші уповноважені державою органи.

65

Держава набуває і здійснює цивільні права та обов’язки через органи державної влади. Зазначені органи державної влади повинні діяти в межах своєї компетенції, встановленої законом.

Так, діяльність місцевих державних адміністрацій визначена Законом України «Про місцеві державні адміністрації». Зокрема місцева державна адміністрація здійснює на відповідній території управління об’єктами, що перебувають у державній власності та передані до сфери її управління, приймає рішення про створення, реорганізацію та ліквідацію підприємств, установ і організацій, що належать до сфери її управління, а також здійснює делеговані відповідною радою функції управління майном, що перебуває у спільній власності територіальних громад (п. 1 ст. 19 Закону України «Про місцеві державні адміністрації»); здійснює управління майном інших суб’єктів права власності в разі передачі його у встановленому порядку (п. 2 ст. 19 Закону України «Про місцеві державні адміністрації»). Місцевим державним адміністраціям забороняється використовувати об’єкти державної власності, власності територіальних громад, що перебувають в їх управлінні, як заставу чи інші види забезпечення, а також здійснювати операції щодо відступлення, переведення боргу, прийняття переведення боргу, дарування, пожертвування (ст. 15 Закону України «Про місцеві державні адміністрації»).

Державним органом, який здійснює державну політику в сфері приватизації державного майна, виступає орендодавцем майнових комплексів, що є державною власністю, є Фонд державного майна України. Зокрема основними завданнями цього Фонду є: захист майнових прав України на її території та за кордоном; здійснення прав розпорядження майном державних підприємств у процесі їх приватизації; створення спільних підприємств; здійснення повноважень орендодавця майна державних підприємств і організацій, їх структурних підрозділів (п. 4 Тимчасового положення про Фонд державного майна України, затвердженого постановою ВР України від 7 липня 1992 р.).

Відповідно до Закону України «Про управління об’єктами державної власності» від 21 вересня 2006 р. управління об’єктами державної власності – здійснення КМУ та уповноваженими ним органами, іншими суб’єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об’єктів, пов’язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб. Об’єктами управління державної власності є:

–майно, яке передане казенним підприємствам в оперативне управління;

–майно, яке передане державним комерційним підприємствам (далі – державні підприємства), установам та організаціям;

–майно, яке передане державним господарським об’єднанням;

–корпоративні права, що належать державі у статутних фондах господарських організацій (далі – корпоративні права держави);

–державне майно, що забезпечує діяльність Президента України, ВР України та КМУ, управління яким здійснюється в порядку, визначеному окремими законами;

–державне майно, передане в оренду, лізинг, концесію;

–державне майно, що перебуває на балансі господарських організацій і не увійшло до їх статутних фондів або залишилося після ліквідації підприємств та організацій;

–державне майно, передане в безстрокове безоплатне користування Національній академії наук України, галузевим академіям наук;

–безхазяйне та конфісковане майно, що переходить у державну власність за рішенням суду.

Суб’єктами управління об’єктами державної власності є: КМУ; Фонд державного майна України; міністерства та інші органи виконавчої влади (далі – уповноважені органи управління); органи, які здійснюють управління державним майном відповідно до повноважень, визначених окремими законами; державні господарські об’єднання, державні

66

холдингові компанії, інші державні господарські організації (далі – господарські структури); юридичні та фізичні особи, які виконують функції з управління корпоративними правами держави (далі – уповноважені особи); Національна академія наук України, галузеві академії наук (ст. 3,4 Закону) (додатково див. Постанову КМУ «Про заходи щодо удосконалення управління об’єктами державної власності» від 2 квітня 2008 р. № 313).

Наказом Фонду Держмайна України від 21.06.2004 р. № 1217 затверджено Кваліфікаційні вимоги до осіб, уповноважених управляти корпоративними правами держави в органах управління господарських товариств. Ці вимоги встановлені як для відповідальних представників, які призначаються за рішенням Фонду державного майна України або органу виконавчої влади, що виконує функції з управління корпоративними правами держави на підставі генеральної угоди з Фондом держмайна України, так і для уповноважених осіб, визначених за результатами конкурсу. Зокрема, до осіб, уповноважених управляти корпоративними правами держави, встановлюються такі додаткові вимоги: професійні навички, що ґрунтуються на сучасних спеціальних знаннях у сфері ринкової економіки, корпоративного управління та фондового ринку, бухгалтерського ринку і фінансів, що дозволить їй брати участь у розробці стратегії розвитку господарського товариства та впровадження заходів, які забезпечуватимуть його рентабельність та ліквідність, ефективність використання і збереження майна, залучення та реалізацію інвестицій, нарахування і виплату дивідендів і дасть змогу оцінювати управлінську діяльність виконавчого органу товариства; обізнаність у сфері юридичних основ керування господарським товариством, розуміння обов’язків товариства перед державою та суспільством; вміння швидко реагувати на зміни умов ведення бізнесу, технологій, ринків, тенденцій та можливостей; здатність аналізувати та оцінювати фінансові та робочі звіти, забезпечувати проведення ґрунтовного аналізу фінансово-господарської діяльності господарського товариства, володіти основами законодавства з питань оподаткування, знаннями щодо типових фінансових зловживань та помилок; відсутність конфлікту інтересів; чесність, незалежність суджень, об’єктивність, справедливість, зрілість та відповідальність за виконання відповідних функцій в органах управління господарських товариств; організаторські здібності, необхідні для прийняття і успішної реалізації відповідних управлінських рішень; вміння конструктивно працювати в команді разом з іншими акціонерами, бути лідерами та відстоювати інтереси держави.

Уповноваженими управляти корпоративними правами держави, не можуть бути призначені:

–особи, яким законодавством встановлені обмеження щодо обрання до складу органів управління господарських товариств;

–особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю;

–особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини;

–особи, які мають негативну характеристику щодо попереднього виконання функцій з управління корпоративними правами держави.

Постановою КМУ «Про заходи щодо удосконалення управління об’єктами державної власності» від 2 квітня 2008 р. № 313 встановлено, що центральні органи виконавчої влади, інші суб’єкти управління об’єктами державної власності, у тому числі Національної та галузевої академії наук, можуть приймати рішення стосовно передачі державного майна до статутних фондів господарських товариств, утворених за участю держави та суб’єктів господарювання недержавної форми власності виключно на підставі окремих актів КМУ.

У ст. 1 Декрету КМУ «Про впорядкування діяльності суб’єктів підприємницької діяльності створених за участю державних підприємств» 31 грудня 1992 р. передбачено, що державні підприємства (за винятком будівельних організацій, підприємств будівельної індустрії та будівельних матеріалів, які є засновниками господарських товариств, що здійснюватимуть проектування та перспективне будівництво за кордоном) не можуть бути засновни-

67

ками підприємств будь–яких організаційних форм та видів, господарських товариств, кооперативів. У ст. 3 Закону України «Про господарські товариства» передбачено право державних підприємств бути засновниками або учасниками господарських товариств, однак тепер ценорма зупинена згаданимвищеДекретом.

Таким чином, виходячи з актів цивільного та господарського законодавства, держава в особі уповноважених суб’єктів має право на входження у господарські товариства. Однак беручи до уваги норми спеціального законодавства, які були наведені вище, реалізація цього права призупинена.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» державну політику щодо запобігання банкрутству, а також забезпечення умов реалізації процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом стосовно державних підприємств та підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п’ять відсотків, суб’єктів підприємницької діяльності інших форм власності у випадках, передбачених цим Законом, здійснює державний орган з питань банкрутства, який діє на підставі положення. Положення Закону застосовуються до юридичних осіб – підприємств, що є об’єктами права державної власності, які не підлягають приватизації, в частині санації чи ліквідації після виключення їх у встановленому порядку з переліку таких об’єктів. Справи про банкрутство гірничих підприємств (гірничодобувні підприємства, шахти, рудники, копальні, кар’єри, розрізи, збагачувальні фабрики, шахтовуглебудівні підприємства), створених у процесі приватизації та корпоратизації, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків і продаж акцій яких розпочався, можуть бути порушені не раніше ніж через один рік від початку виконання плану приватизації (розміщення акцій). Положення Закону не застосовуються до юридичних осіб – казенних підприємств.

Відповідно до Положення про Національне агентство України з управління державними корпоративними правами, затвердженого Указом Президента України від 2 вересня 1998 р. № 969/98, Національне агентство України з управління державними корпоративними правами є центральним органом виконавчої влади, уповноваженим Кабінетом Міністрів України здійснювати управління корпоративними правами держави на території України та за її межами. Основними завданнями Національного агентства зокрема є: здійснення повноважень щодо управління частками (акціями, паями), які належать державі у майні господарських товариств; призначення уповноважених осіб з управління частками (акціями, паями) у майні господарських товариств, що належать державі, та здійснення контролю за ефективністю їх роботи (п. 3 вказаного Положення). Порядок призначення та повноваження представника органу, уповноваженого управляти відповідними державними корпоративними правами в органах управління господарських товариств (далі – відповідальний представник), визначено Положенням про представника органу, уповноваженого управляти відповідними корпоративними правами держави в органах управління господарських товариств, затвердженим постановою КМУ від 15 травня 2000 р. № 791. Зокрема відповідальний представник призначається із числа членів спостережної ради рішенням органу приватизації або органу виконавчої влади, що виконує функції з управління корпоративними правами держави на підставі генеральної угоди з Фондом державного майна України з наступним укладенням відповідного договору з цим органом. Між відповідним органом та відповідальним представником укладається договір доручення на виконання функцій з управління пакетом акцій, що належить державі. У договорі доручення мають бути визначені: обсяг повноважень відповідального представника; умови та ступінь відповідальності за неналежне виконання функцій з управління корпоративними правами держави; порядок відкликання відповідального представника (пункти 1, 8 вказаного Положення).

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» емітентом казначейських зобов’язань України виступає держава в особі Міністерства фінансів України за дорученням Кабінету Міністрів України.

68

Згідно з постановою КМУ «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких актів Кабінету Міністрів України» від 7 березня 2003 р. № 301 на Фонд державного майна покладено функції з управління державними корпоративними правами відповідних господарських товариств. Відповідно до постанови КМУ «Про передачу Укрзалізниці повноважень з управління державними корпоративними правами акціонерних товариств» від 31 березня 2003 р. № 415 повноваження з управління державними корпоративними правами окремих відкритих акціонерних товариств передано Укрзалізниці. Наказом Фонду державного майна України від 7 серпня 2000 р. № 1647 затверджено Типовий договір доручення на здійснення уповноваженою особою функцій управління державними корпоративними правами.

§ 3. Відповідальність за зобов’язаннями держави

Держава як самостійний учасник цивільних відносин, як суб’єкт цивільного права, що має відокремлене майно, несе відповідальність за своїми зобов’язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення. Наприклад, Закон України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» від 29 листопада 2001 р., встановлює мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25% (далі – підприємства), до вдосконалення визначеного законами України механізму примусової реалізації майна (ст. 1).

Під примусовою реалізацією майна підприємств слід розуміти відчуження об’єктів нерухомого майна та інших основних засобів виробництва, що забезпечують ведення виробничої діяльності цими підприємствами, а також акцій (часток, паїв), що належать державі в майні інших господарських товариств і передані до статутних фондів цих підприємств, якщо таке відчуження здійснюється шляхом: звернення стягнення на майно боржника за рішеннями, що підлягають виконанню Державною виконавчою службою, продажу майна в процесі провадження справи про банкрутство відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» щодо визнання боржника банкрутом, відкриття ліквідаційної процедури і продажу майна підприємства. Порядок звернення стягнення на майно боржника регулюється Законом України «Про виконавче провадження».

У Законі України «Про виконавче провадження» встановлено, що у разі відсутності у боржника – юридичної особи коштів, достатніх для покриття заборгованості, стягнення звертається на інше майно, яке належить боржникові – юридичній особі на праві власності або закріплене за ним (за винятком майна, виключеного з обігу або обмеженого в обігу) незалежно від того, хто фактично використовує це майно (ст. 64). Вилученим з обігу вважається майно, яке не може бути предметом угод та іншим чином переходити від одного суб’єкта до іншого в межах цивільного обігу. Це стосується і Переліку видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України, затвердженого постановою ВР України від 17 червня 1992 р.

Державою відшкодовується у повному обсязі шкода, завдана особі, яка без відповідних повноважень рятувала здоров’я та життя фізичної особи від реальної загрози для неї (ст. 1161); шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, яке має істотну цінність (ст. 1162 ЦК). У разі прийняття закону, що припиняє право власності на певне майно, шкода, завдана власникові такого майна, відшкодовується державою у повному обсязі (ст. 1170 ЦК). Шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосу-

69

вання як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду (ст. 1176 ЦК). (Додатково див. Закон України. «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» від 1 грудня 1994 р).

Державою відшкодовується майнова шкода, завдана майну фізичної особи внаслідок злочину, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною (ст. 1177 ЦК).

Держава відповідає за свої зобов’язання, що виникають під час розміщення, обігу цінних паперів і провадження професійної діяльності на фондовому ринку. Зокрема, Законом України «Про цінні папери та фондовий ринок» передбачено, що в Україні у цивільному обороті можуть бути такі боргові цінні папери як державні облігації України, казначейські зобов’язання України. Державні облігації України поділяються на облігації внутрішніх державних позик України, облігації зовнішніх державних позик України та цільові облігації внутрішніх державних позик України. Облігації внутрішніх державних позик України – державні цінні папери, що розміщуються виключно на внутрішньому фондовому ринку і підтверджують зобов’язання України щодо відшкодування пред’явникам цих облігацій їх номінальної вартості з виплатою доходу відповідно до умов розміщення облігацій. Облігації зовнішніх державних позик України – державні боргові цінні папери, що розміщуються на міжнародних фондових ринках і підтверджують зобов’язання України відшкодувати пред’явникам цих облігацій їх номінальної вартості з виплатою доходу відповідно до умов випуску облігацій (ст. 10 Закону). Казначейське зобов’язання України – державний цінний папір, що розміщується виключно на добровільних засадах серед фізичних осіб, посвідчує факт заборгованості Державного бюджету України перед власником казначейського зобов’язання України, дає власнику право на отримання грошового доходу та погашається відповідно до умов розміщення казначейських зобов’язань України (ст. 11 Закону).

В інформаційномулисті « Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України» від 07 квітня 2008 р. №01–8/211. Вищий господарський суд зазначив, що держава є суб’єктом відповідальності, однак не визначено, хто саме (який орган) буде її представляти. Цивільне законодавство визначає (ст. 174 ЦК), що держава як самостійний учасник цивільних відносин, як суб’єкт цивільного права, що має відокремлене майно, несе відповідальність за своїми зобов’язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення. Відповідно до ст. 170 ЦК держава набуває і здійснює цивільні права та обов’язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Тому суд в кожному конкретному випадку повинен з’ясувати, якийсамедержавнийорган єуповноважениморганом.

§4. Участь Автономної Республіки Крим і територіальних громад

уцивільних відносинах

Автономна Республіка Крим є невід’ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією, розв’язує питання, віднесені до її відання (ст. 134 Конституції). Як і держава Україна, АРК діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Автономна Республіка Крим як суб’єкт цивільних відносин має свій комплекс прав та обов’язків.

Згідно із ст. 18 Конституції АРК, прийнятої на другій сесії ВР АРК 21 жовтня 1998 р. та затвердженої Законом України від 23 грудня 1998 р., АРК у межах своїх повноважень має право вступати у відносини з іншими регіонами України, а також з органами

70