Особливості розумової діяльності у ранній юності

Загальні розумові здібності у молодої людини віком 15-16 років уже сформувалися і тому не спостерігається такого швидкого їх росту, як у дитинстві. Та вони продовжують удосконалюватись. Важливим аспектом психічного розвитку в ранньому юнацькому віці є інтенсивне інтелектуальне дозрівання, у якому провідну роль відіграє мислення.

Це відображається у наступних позитивних якісних змінах:

1. Учні переходять до вищих рівнів абстрагуючого і узагальнюючого мислення (більш усвідомлено і міцно оволодівають логічними операціями).

2. Знання перетворюються в систему знань, які є основою формування світогляду та переконань; мислення стає системним.

3. Наявна потреба в науковому обґрунтуванні та доведенні положень, думок, висновків з опорою на логічні докази. Зростає роль наукових гіпотез, пошукових міркувань. Особливістю розвитку логічного мислення є його дедуктивно-гіпотетичний спосіб (реальне розкривається в можливому: можливе постає як сукупність гіпотез, які вимагають по черзі доведення чи перевірки. Непідтверджені гіпотези відкидаються, а підтверджені переходять з розділу можливого у розділ реальної дійсності).

4. Процес міркування стає економнішим і продуктивнішим (краще контролюється процес міркування, здійснюється перехід від розгорнених до згорнених його форм).

5. Збагачується фонд міцно закріплених умінь та навичок мислительної діяльності, способів і прийомів розумової роботи, за допомогою яких набуваються знання.

Формується індивідуальний стиль розумової діяльності (індивідуальна система психологічних засобів - сприймання, запам’ятовування і мислення - які особистість використовує для вирішення певних задач).

9. Проблема мети виховання в педагогіці. Мета виховання у сучасній вітчизняній школі. Національна програма виховання дітей та учнівської молоді.

Мета виховання – це те, до чого прагне виховання. Метою ви­ховання в педагогіці прийнято вважати кінцевий результат формуван­ня особистості. Разом з тим, таке означення досить умовне, бо "кінце­вого" результату формування особистості не існує. Людина формується протягом усього життя в залежності від об'єктивних і суб'єктивних умов її онтогенезу. (Онтогенез – розвиток індивіда на відміну від розвитку виду – філогенезу). Але, оскільки педагогічні системи (дошкільна, шкільна і позашкільна) мають певні хронологічні межі, які дають змогу фіксувати певні рівні і якості сформованості особистості, то можна говорити і про відносно кінцеві результати освіченості і вихованості на певних етапах.

Мета виховання підростаючого покоління – прерогатива дер­жави, яка за широкої участі науки і громадськості формулює її як головний компонент своєї педагогічної політики. Держава зобов'язана конституювати, узаконити забезпечення економічних, правових і організаційних умов досягнення декларованих виховних завдань.

Меті виховання підпорядковується все: зміст, організація, фор­ми, методи виховання. Тому проблема мети виховання є найважливі­шою в педагогіці.

Виділяється загальна та індивідуальна мета виховання.

Загальна мета виражає якості, які повинні бути сформовані у всіх людей, а індивідуальна, якщо передбачається виховання окремої людини. Прогресивна педагогіка передбачає єдність загальної та індивідуальної мети.

Школа – це простір для життя дитини; тут вона не готується до життя, а живе. Тому вся діяльність навчального закладу будується так, щоб сприяти становленню особистості як творця і проектувальника життя, гармонізації і гуманізації стосунків між учнями і педагогами, школою і родиною, керуючись ідеєю самоцінності дитинства, діало­гу, компетентного вибору особистого життєвого шляху"

Повинна зберігатись наступність мети і завдань виховання. Україна має свою історично сформовану національну систему вихо­вання, її треба розвинути, поглибити і конкретизувати у відповідності з тими новими ідеями, завданнями і цінностями, які постають перед особистістю і суспільством.

Отже, сьогодні мета середньої загальноосвітньої школи в Украї­ні – сприяти розумовому, моральному, естетичному і фізичному розвитку особистості, всіляко розкривати її творчі можливості, фор­мувати гуманістичні відносини, забезпечувати умови для розвитку індивідуальності дитини з урахуванням її вікових особливостей, вихо­вувати патріота України.

Мета і завдання програми виховання дітей та учнівської молоді

Морально-духовне становлення дітей та учнівської молоді, їх підготовка до активної, творчої, соціальне значущої, сповненої особистісного смислу життєдіяльності є найважливішою складовою розвитку суспільства та держави.

Напрямами державної політики в галузі виховання стали принципи гуманістичної

педагогіки, сформульовані у законах України "Про освіту", "Про загальну середню

освіту", "Про дошкільну освіту", "Про позашкільну освіту", "Про професійно-

технічну освіту", у Національній доктрині розвитку освіти, Конвенції ООН про права

дитини. Закладена в них методологія виховання надає пріоритет розвиненій

особистості, її життєвому й професійному самовизначенню, самореалізації,

життєтворчості згідно з національними цінностями та в контексті ідеї інтеграції

Української держави у європейський простір.

Розробка й прийняття Національної програми виховання дітей та учнівської

молоді в Україні є важливою і дієвою науковою основою реалізації державної

політики у сфері освіти; вона визначає стратегію виховання підростаючого покоління

в умовах становлення громадянського суспільства у незалежній Україні. Програма

спрямована на реалізацію соціальної функції виховання - забезпечення наступності

духовного і морального досвіду поколінь, підготовки особистості до успішної

життєдіяльності.

Мета Програми полягає у визначенні сучасних теоретичних засад виховання

(мети, принципів, основних напрямів, змісту, технологій), науково-методичних,

Організаційних, кадрових, інформаційних умов розвитку виховних систем; сприянні

підвищенню ефективності виховної діяльності.

Метою Програми також є створення організаційних, методичних, кадрових,

ресурсних та інших умов, які забезпечують інтенсифікацію виховної діяльності,

привертають увагу органів державної влади до виховання особистості в сучасній

Україні, сприяють виробленню відповідної політики, підвищенню суспільного

статусу виховання в освітніх закладах, оновленню виховних технологій на основівітчизняних традицій та сучасного світового досвіду, забезпеченню цілісності та

різноманітності виховного простору в державі, гармонізації сімейного і суспільного

виховання.

Програма є стратегічним нормативним документом, який відкриває широкі

можливості навчальним закладам різних типів, управлінням освіти різних рівнів для

розробки системи заходів, що відповідають культурологічним орієнтаціям, етнічним

особливостям, специфіці, профілю й типу організації-розробника і є актуальними в

конкретних соціальне-економічних умовах регіону.

Завдання Програми:

- підвищити статус виховання в українському суспільстві та системі освіти;

зміцнити й розвивати виховні функції навчальних закладів, розширити склад

суб'єктів виховання, посилити координацію їхніх зусиль;

- ефективніше використовувати національні традиції, сучасний педагогічний

досвід та дослідження сучасної психолого-педагогічної науки у сфері виховання;

- зорієнтувати виховні системи на визнання пріоритету морально-духовного

розвитку особистості;

- забезпечити взаємодію системи освіти з усіма соціальними інститутами;

- підтримувати розвиток регіональних та місцевих систем виховання, що

враховують територіальні, соціальні та національні особливості;

розвивати демократичний стиль керівництва виховним процесом;

- формувати шанобливе ставлення до зростаючої особистості згідно з Конвенцією

ООН про права дитини;

- посилити роль сім'ї у вихованні дітей, зміцнити її взаємодію з навчальними

закладами;

забезпечувати науково обґрунтовану допомогу сім'ї у розв'язанні виховних проблем,

психолого-педагогічну просвіту батьків;

- відродити на нових теоретичних засадах систему позакласного та позашкільного

виховання дітей та учнівської молоді;

- сприяти розвитку дитячих і молодіжних громадських організацій як центрів

самореалізації особистості;

— актуалізувати важливість психолого—педагогічної та медико-соціальної

реабілітації дітей та учнівської молоді;

- спрямувати зусилля на підвищення професійної компетентності педагогів у

здійсненні процесу. виховання;

- окреслити напрями співпраці із засобами масової інформації;

сприяти подальшій демократизації державного управління процесом виховання

Організація, координація і контроль виконання Програми виховання дітей та учнівської молоді в Україні (2004-2013р.р.) покладено на Міністерство освіти і науки України, органи управління освіти різних рівнів. Спільно з Академією педагогічних наук України вони:

- розробляють заходи, спрямовані на реалізацію Програми протягом десяти років;

- здійснюють системний моніторинг динаміки змін в організації та оцінці ефективності виховної діяльності в різних регіонах України та типах навчальних закладів;

- аналізують хід виконання розробленої програми дій з реалізації Програми і вносять пропозиції щодо її корекції;

- здійснюють інформаційне та методичне забезпечення реалізації Програми;

- забезпечують взаємодію зацікавлених міністерств, відомств, організацій тощо.

 

Академія педагогічних наук України здійснює науково-дослідну та експериментальну роботу з окреслених Програмою напрямів виховання, з апробації та впровадження інноваційних виховних технологій та сучасних методик.

 

Програма реалізується за рахунок коштів поточного фінансування системи освіти України в межах бюджетів відповідних рівнів.

9. Роль і місце вчителя у суспільно-економічному розвитку Української держави. Функції вчителя, його соціально-педагогічні якості.

Яке місце в суспільстві займає учитель-вихователь?

У процесі суспільного розвитку дві "посади" є найважливішими: "посади" батька й матері та учителя-вихователя. Адже людина — це мірило всіх речей. Український письменник-філософ Г.С. Сковорода наголошував: благо батьків народити і навчити дитину.

Мати і батько народжують дитину, виконуючи основну функцію в суспільстві — продовження роду людського. "Прославимо жінку-матір, — писав М. Горький, — чия любов не знає перепон, чиїми грудьми вигодуваний увесь світ! Усе прекрасне в людині — від проміння сонця і від молока Матері, — от що насичує любов'ю до життя! <...> без сонця не квітнуть квіти, без кохання немає щастя, без жінки немає кохання, без Матері — немає ні поета, ні героя"1.

Учитель-вихователь продовжує справу батьків у напрямі духовного, інтелектуального розвитку та становлення особистості. Без праці вчителів зупинився б розвиток суспільства. В.О. Сухомлинський, звертаючись до молодшого покоління вчителів, писав: "У наших руках найбільша з усіх цінностей світу — Людина. Ми творимо Людину, як скульптор творив свою статую з безформного шматка мармуру: десь у глибині цієї мертвої брили лежать прекрасні риси, які потрібно добути, очистити від усього зайвого".

Які функції учителя-вихователя в суспільстві?

Залежно від потреб суспільно-економічного розвитку України учитель-вихователь має виконувати такі основні функції:

1) виховну — передбачає здійснення цілеспрямованого впливу на особистість з метою створення оптимальних умов для її всебічного гармонійного розвитку;

2) навчальну, яка виявляється в організації учнів з метою оволодіння знаннями, уміннями та навичками, забезпечення умов для інтелектуального розвитку особистості, оволодіння методами самостійної пізнавальної діяльності;

3) організаторську — полягає в необхідності організації дитячих колективів на пізнавальну і суспільну діяльність;

4) оберігаючу — учитель має бути хранителем і транслятором загальнолюдських і національних морально-духовних цінностей, оберігати підростаюче покоління від руйнівних впливів деструктивних сил, розумно будувати гуманістичну систему виховання;

5) інформаційну — передбачає поширення педагогічних знань серед батьків, працівників соціальної і виробничої сфер.

Які психолого-педагогічні якості вчителя-вихователя визначають його професіоналізм?

Провідними психолого-педагогічними якостями вчителя-вихователя :

1) любов до дітей;

2) почуття національної гідності;

8) чесність, совісність, справедливість, об'єктивність; 4) витримка, стриманість, терпеливість; 5)організаторські здібності, вміння працювати з дитячим колективом;

6) всебічна розвиненість, ерудованість;

7) принциповість і вимогливість;

8) оптимізм, любов до життя;

9) чуйність, емпатійність, гуманне ставлення до людей;

10) творчий склад мислення;

11) тактовність.

В результаті аналізу накопичених в науці підходів до особистості сучасного вчителя, найбільш доцільного, на наш погляд, є наступна система якостей:

Особистісно-етичні	Індивідуально-психологічні	Педагогічні
Почуття боргу і громадянської відповідальності, гуманізм, щиросердя, уважність, доброзичливість, свідоме ставлення до праці і дисциплінованість, вимогливість принциповість, скромність, товариськість, об’єктивність, самокритичність, висока моральна культура, артистизм, загальна ерудиція, терпеливість і наполегливість.	Широта і глибина пізнавальних інтересів, ясність і критичність розуму, винахідливо емоційна чуйність і стійкість, довгочасна пам’ять, розвинутість спостережливості волі, уявлення, великий обсяг і переключеність уваги, культура темпераменту, об’єктивна самооцінка.	Високий рівень професійно-педагогічної підготовки, інтерес до педагогічної діяльності, любов до справи і дітей, педагогічний такт, педагогічне мислення, професійно педагогічна працездатність, прагнення до науково-педагогічної творчості, культура і виразність мови, почуття гумору

Отже вчитель - головна особа в процесі втілення ідей науковців в життєву практику. Важко переоцінити його роль у моральному, соціальному вихованні школяра, адже вихователь впливає на формування поглядів учнів та їх поведінку, і тим самим коригує процес формування майбутнього громадянина.

Педагог здійснює та відповідає за розвиток, освіту і виховання учнів. Крім надання знань, він повинен бачити соціальні, моральні та емоційні проблеми школярів. Орієнтуватись в психологічній ситуації дитячого колективу, вміти визначити лідерів, мати з ними позитивний контакт, ставити самому собі високі моральні і професійні вимоги і власним прикладом пропонувати учням моделі поведінки або дій.

Тому для вчителя дуже важливо мати авторитет у класі. Саме він повинен чітко визначити для дітей , що дозволено, а що – ні, намагатися знайти баланс між авторитарним і демократичним стилем спілкування і роботи з дітьми. Товариські і довірливі відносини між вчителем і школярами мають співіснувати з усвідомленою субординацією, повагою і дисциплінованістю. Адже вчитель не повинен зловживати своєю владою і не ставати диктатором своїх власних ідей. Учні очікують, що педагог дасть їм відчуття безпеки, через те, що він справедливий, може впоратися із проблемами , правильно розсудити складну ситуацію. Дуже важливо берегти і зміцнювати цю дитячу віру.

9. Педагогічна майстерність вчителя як система. Компоненти педагогічної майстерності та їх характеристика. Рівні педагогічної майстерності. Майстерність учителя іноземної мови на уроці.

Педагогічна майстерність — вияв високого рівня педагогічної ді­яльності.

Як наукова проблема, вона постала у XIX ст. Дослід­ники педагогіки тлумачать її як найвищий рівень педаго­гічної діяльності, який виявляється в тому, що у відведе­ний час педагог досягає оптимальних наслідків, «синтез наукових знань, умінь і навичок методичного мистецтва і особистих якостей учителя», комплекс властивостей осо­бистості педагога, що забезпечує високий рівень самоор­ганізації педагогічної діяльності.

Ґрунтується на високому фаховому рівні педагога, йо­го загальній культурі та педагогічному досвіді. Розгляда­ється як вияв власного «Я» у професії, як самореалізація особистості вчителя в педагогічній діяльності, тому ви­значається як вища, творча його активність, що передба­чає доцільне використання методів і засобів педагогічно­го взаємовпливу в кожній ситуації навчання та вихован­ня. Така доцільність є результатом засвоєння системи знань і уявлень про закони навчання, технології розвитку дити­ни, а також індивідуальні особливості педагога, його спря­мованість, здібності та психофізичні дані.

Критеріями педагогічної майстерності є гуманність, на­уковість, педагогічна доцільність, оптимальний характер, результативність, демократичність, творчість (оригіналь­ність).

До елементів педагогічної майстерності належать:

1. Гуманістична спрямованість діяльності. Поля­гає в спрямованості діяльності педагога на особистість іншої людини, утвердження словом і ділом найвищих духовних цінностей, моральних норм поведінки й сто­сунків. Передбачає гуманістичний вияв його ціннісного ставлення до педагогічної діяльності, її мети, змісту, засобів, суб'єктів. Той, хто не любить і не поважає ді­тей, учнів, не може досягти успіху в педагогічній праці, бо тільки щира любов і глибока повага педагога до вихо­ванців породжують відповідну любов і повагу до нього, до його ідей, поглядів, переконань, знань, які він вчить здобувати.

2. Професійна компетентність, професіоналізм. Пе­редбачають наявність професійних знань (суспільних, психолого-педагогічних, предметних, прикладних умінь та навичок), їх змістом є знання предмета, методики його викладання, знання педагогіки і психології. Особливос­тями професійних знань є їх комплексність (потребує вміння синтезувати матеріал, аналізувати педагогічні си­туації, вибирати засоби взаємодії), натхненність (вислов­лення власного погляду, розуміння проблеми, своїх мір­кувань).

Професіоналізм педагога — це сукупність психофізіо­логічних, психічних та особистісних змін, які відбуваються в людині у процесі оволодіння знаннями та довготривалої діяльності, що забезпечують якісно новий, вищий рівень вирішення складних професійних завдань. -

Педагогічний професіоналізм — уміння вчителя мисли­ти та діяти професійно. Охоплює набір професійних влас­тивостей та якостей особистості педагога, що відповіда­ють вимогам учительської професії; володіння необхідни­ми засобами, що забезпечують не тільки педагогічний вплив на вихованця, але і взаємодію, співробітництво та співтворчість з ним. Для активного співробітництва з ви­хованцями вчителю необхідна мобілізація інтелекту, во­лі, моральних зусиль, організаторського хисту та вміле оперування засобами формування моральних, інтелекту­альних та духовних засад у школярів. Він повинен воло­діти широким арсеналом інтелектуальних, моральних та духовних засобів, що забезпечують педагогічний вплив на учня. До інтелектуальних засобів належать кмітливість, професійне спрямування сприйняття, пам'яті, мислення, уяви, прояв та розвиток творчих здібностей учня. До мо­ральних — любов до дітей, віра в їх можливості та здібності, педагогічна справедливість, вимогливість, повага до вихованця — все, що складає основу професійної ети­ки вчителя. Духовні засоби — основа його загальної та педагогічної культури.

3. Педагогічні здібності. Сукупність психічних особ­ливостей вчителя, необхідних для успішного оволодіння педагогічною діяльністю, її ефективного здійснення.

Головною здібністю, що об'єднує всі інші, є толерант­ність, чутливість до людини, до особистості, яка форму­ється. З нею тісно взаємодіють комунікативність (потре­ба у спілкуванні, здатність легко налагоджувати контак­ти, викликати позитивні емоції у співрозмовника й відчувати задоволення від спілкування); перцептивні здіб­ності (професійна проникливість, пильність, інтуїція, здатність сприймати і розуміти іншу людину, її психо­логічний стан за зовнішніми ознаками); динамізм осо­бистості (здатність активно впливати на іншу особистість); емоційна стабільність (володіння собою, самоконтроль, саморегуляція); оптимістичне прогнозування (передбачен­ня розвитку особистості з орієнтацією на позитивне в ній); креативність (здатність до творчості, генерування нових ідей, уникнення традиційних схем, оперативного розв'язання проблемних ситуацій); впливовість (здатність вплинути на психічний і моральний світ дітей в певному напрямі, зближуватися з ними, здобувати довіру, любов і повагу, глибоко проникати у їхній внутрішній світ, конструювати, проектувати його).

4. Педагогічна техніка (мистецтво, майстерність, уміння). Є сукупністю раціональних засобів, умінь та осо­бливостей поведінки вчителя, спрямованих на ефективну реалізацію обраних ним методів і прийомів навчально-виховної роботи з учнем, учнівським колективом відпо­відно до мети виховання, об'єктивних та суб'єктивних їх передумов. Вона передбачає наявність специфічних засо­бів, умінь, особливостей поведінки педагога: високу куль­туру мовлення; здатність володіти мімікою, пантомімікою, жестами; уміння одягатися, стежити за своїм зовнішнім виглядом; уміння керуватися основами психотехніки (ро­зуміння педагогом власного психічного стану, уміння ке­рувати собою); здатність до «бачення» внутрішнього ста­ну вихованців і адекватного впливу на них.

З розвитком педагогіки та психології як науки і прак­тичної діяльності поряд з поняттям «педагогічна техні­ка», яке відображає тільки суб'єктивні особливості на­вчально-виховного процесу (контроль педагога за своїми емоціями, настроєм, поведінкою, перцептивно-чуттєвим сприйняттям зовнішніх предметів, технікою мовлення) ста­ли використовувати і термін «педагогічна технологія» (знання про майстерність), який стосується проблем пла­нування та організації навчального процесу.

Педагогічна технологія. Є комплексом знань, умінь і навичок, необхідних учителю для вирішення стратегіч­них, тактичних, а також процедурних завдань під час на­вчально-виховного процесу. Йдеться про систему взаємо­дії вчителя з учнями, способи добору та впорядкування навчального матеріалу згідно з вимогами теорії пізнання. Іншими словами, педагогічна технологія є описом систе­ми дій учителя та учнів, які слід виконати для оптималь­ної реалізації навчального процесу. Складовими педаго­гічної технології є володіння мистецтвом спілкування з дітьми, вміння керувати своєю увагою та увагою дітей, здатність за зовнішніми ознаками поведінки дитини ви­значати її душевний стан тощо. Уміння налагоджувати оптимальні взаємостосунки з дітьми, змінювати їх відпо­відно до розвитку учнів і їхніх вимог до вчителів є важ­ливим компонентом педагогічної майстерності.

В даний час проблема викладання іноземної мовив школі є актуальною. Традиційно вважається, що успіхпедагогічноїдіяльності залежить відзнанняпедагогіки, свого предмета, від володіння його методикою. Психологи ж в останні десятиліття довели, що частина успіху залежить від уміння вчителя створювати в класі атмосферу взаєморозуміння, довіри, що сприяє контактам, розвитку, творчогоспілкування.

Вчителі працюють, покладаючись в основному на інтуїцію, довіряючи своєму педагогічному дару. Але навіть найталановитіші іноді відчувають безпорадність і засуджують себе. Не завжди взаємини зі школярами приносять радість. Багато психологівбачать причину тому в авторитарності, що має місце в нашому суспільстві і, як наслідок, у школі. Спроби ж відмовитися від «командного» виховання інавчанняобертаються анархією, хаосом. Таке протиріччя посилює роз'єднаність, тривогу. У результаті дорослі і діти не можуть знайти спільної мови.

Професійна діяльність вчителя визначається специфікою його професійно-предметних, особистісних(індивідуально-психологічних) та комунікативних (інтерактивних) якостей.

Вчитель іноземної мови як організатор міжкультурного спілкування

Мовне освіта- це запорука оволодіння культурою країни досліджуваної мови. Вивчення іноземної мови дозволяє учням: 1) ознайомитися з іншою соціальною культурою, іншими видами державного устрою, життям і побутом однолітків; 2) розуміти, а не оцінювати схожість і відмінність інших культур, особливості менталітету, стилю життя та системи моральних цінностей інших народів. У зв'язку з цим уметодичнійнауці з'явиласядумкавнести певну зміну у зміст навчання іноземної мови. У центрі утримання іншомовної освіти повинна стати «іншомовна культура». [10]

Іноземна мовастає, таким чином, невід'ємним компонентом культури, її акумулятором, носієм і виразником. Іноземнамовамістить у своїх словах і граматичних формах не тільки знання про систему мови, про правила користування елементами цієї системи, а й фонові знання.Відомості про культуру іншого народу можназустрітиі в назвах предметів і явищ традиційної і нового побуту, впоняттях, що відображають явища суспільного характеру. Елементи культури містяться, крім того, у невербальних засобах спілкування. У зв'язку з цим перед вчителем іноземної мови постає завдання щодо формування вторинної мовної особистості, здатної бути ефективним учасником міжкультурної комунікації. Для того, щобдіалог культурвідбувся, необхідно розвивати в учнів готовність користуватися іноземною мовою як засобом спілкування, а також розвивати їхінтелект,творче мислення, бажання вчитися.

Дана обставина визначає вимоги, які пред'являються до вчителя іноземної мови як організаторуміжкультурного спілкування на уроці.Перш за все, він повинен володіти професійною компетенцією, показником якої є професійна майстерність вчителя.

Вчитель іноземної мови повинен добре уявляти собі світ іноземної мови та іноземної культури. Цей світ включає в себе знання про зв'язки іноземної мови та особистості, іноземної мови та суспільства, взаєморозуміння іншого народу в міжкультурному діалозі.

Методична майстерність вчителя як раз в і тому полягає, щоб втягнути в діалог двох культур особистість школяра. Учитель повинен залучити до міжкультурне спілкування всі сторони життя і діяльності учня, його досвід, світогляд, інтереси (навчальні та не навчальні), схильності і його почуття. Будь-який урок іноземної мови - це творча діяльність, взаємодія рівних партнерівспілкування (вчителя та учнів, учнів один з одним). Кожен учень повинен бути завжди впевненим у тому, що його слухають, намагаються зрозуміти, правильно оцінюють те, що він говорить і робить. Думка учня, як ідумкавчителя, поважається взаємно. Учень має можливість вільно висловити свою думку. А вчитель зі свого боку не нав'язує йому власної думки.

На уроках іноземної мови повинна панувати атмосферасприятливого психологічногоклімату, атмосфера демократичнихвідносин.Доброзичливийпсихологічниймікроклімат повинен виключати всяку дратівливість і глузування з приводу помилок, зроблених учнем.

Уроки іноземної мови - це завжди уроки спілкування. Учні освоюють техніку спілкування, опановують мовним етикетом, стратегією і тактикою діалогічного і групового спілкування, вчаться вирішувати різні комунікативні завдання. Вчитель і учень повинні стати рівноправними мовними партнерами. Іншомовне спілкуваннябуде доставляти радість учням, якщо вони відчувають, що грають важливу самостійну роль на уроці.

Опановуючи новим засобом спілкування, учні відкривають для себе культурні цінностінової країни, а потім отримують і безпосередній доступ до них. Кожна порція нового матеріалу подається як факт культури іншого народу. Новизна самого факту культури, спосіб його подачі,відповіднатехнологія роботи над ним сприяють підвищенню пізнавального, розвиваючого і виховного потенціалу уроку іноземної мови.

Процес оволодіння іншомовною культурою сприяє задоволенню різноманітних інтересів особистості школярів. Одночасно відбуваєтьсярозвиток мислення, культури розумової праці. Розвиток мислення здійснюється головним чином за рахунок рішення постійно ускладнюються мовленнєво завдань різного рівня, які відображають зміст процесу спілкування.

Оволодіння культурними цінностями іншого народу в процесі вивчення іноземної мови вносить помітний внесок і в саму культуру розумової праці. У школярів розвиваються вміння користуватися словниками,довідниками, пам'ятками щодо раціонального виконання навчальних завдань.

Таким чином, одночасний процесоволодіння іноземною мовою і фактами іншомовної культури являє собою особливий вид інтелектуальної праці. Ця праця систематичний і наполеглива. Процес вивчення іноземної мови тісно взаємодіє з усіма сферами життєдіяльності суспільства (економічної, політичної, соціальної, духовної}.

Іноземна мова виступає не тільки як засіб пізнання, збереження національної культури, спілкування, розвитку та виховання особистості, але і в якості важливого засобу міжнаціонального, міждержавного і міжнародного спілкування. «Іноземна мова, - як вказує Є. І. Пассов, - робить людину двічі людиною».

Високі вимоги пред'являються до вчителя іноземної мови як організатору міжкультурного спілкування. Вчитель іноземної мови повинен уміти користуватися ним як засобом спілкування, повинен вміти створювати ситуації мовного спілкування в навчальному процесі.

Особливі вимоги пред'являються до рівня його мовної підготовки. Рівень мовної підготовки повинен дозволяти вчителеві моделювати навчальну іншомовну мовну середу, проводити уроки на мові, що вивчається. Мова вчителя повинна бути автентичної, нормативної, виразною і служити зразком для учнів.

Крім того, вчитель повинен вміти адаптувати свій іншомовний-мовної досвід до рівня мовних можливостей і загального розвитку учнів.Він повинен володіти певним набором висловів класного вжитку, які допоможуть йому правильно будувати процес взаємодії з дітьми на уроці.

Для природною комунікації іноземною мовою дуже важливо встановитиі правильний темп мови. Існуюча думка, що учні краще розуміють уповільнений темп мови, глибоко помилково. Такий темп мови порушує ритміко-інтонаційний малюнокфрази і тим самим ускладнює сприйняття і осмислення іншомовного матеріалу. Темп мови повиненвідповідатитемпераментувчителя і бути нормальним. Нормальним вважаєтьсятакийтемп мови, який не здається дивним для носія мови. При нормальному темпі мови вдається досягти не тільки розуміння безперекладу, але і заощадити певну кількість часу. Нормальний темп мовлення сприяє кращій концентрації уваги учнів, хорошою дисципліною. Він спонукає учнів напружено стежити за вчителем, за його мовними і немовними діями.

Щоб створити атмосферу справжнього спілкування на уроці, вчитель повинен сам вміти спілкуватися: говоритиприродно, а не механічно (завчено), звертати увагу на реакцію співрозмовника. Учитель не повинен читати свої репліки за планом уроку. Йому потрібно вміти враховувати інтереси співрозмовника, бути щирим: формалізм, байдужість вбиває дух спілкування.

Під час спілкування вчитель повинен вміло використовувати і невербальні засоби спілкування(жести, міміку), що роблять його мова більш емоційною і експресивній. Він повинен вміти правильно пересуватися по класу, стояти біля дошки, сидіти за робочим столом. Це пов'язано з тим, що від пози співрозмовника багато в чому залежить мовна налаштованість партнера.

Проте спілкування - це процес, який визначається двостороннім характером. Якими б вміннями спілкування не володів вчитель, він не зможе домогтися мовного партнерства, якщо учні не будуть навчені хоча б елементарних правил спілкування на уроці.

Учитель повинен одночасно керувати процесомзасвоєння учнями досліджуваного мови як засобом міжкультурної комунікації. У той же час для нього важливо управляти і процесом спілкування на уроці на цій мові. А для цього йому необхідно вміти передавати свої знання, навички та вміння школярам,​​організовувати навчальний процес.

Негативне ставлення іноземної мови в учнів викликає багаторазове повторення мовних зразків без комунікативної задачі. У цьому випадку процес вивчення мови і культури народу - носія цієї мови сприймається учнями, як формальна процедура.

На уроці і після нього вчитель аналізує діяльність свою і учнів, вносить відповіднікорективи в навчальний процес. Таким чином, сучаснийвчитель іноземної мови повинен володіти не тільки наукою навчання і виховання учнів, а ймистецтвомспілкування з ними. Він повинен бути справедливим до них. Здатність вчителя організовуватипедагогічне спілкуванняз учнями визначає багато в чому ефективність навчального процесу з іноземної мови. Урок іноземної мови слід розглядати як складний акт спілкування. На кожному етапі уроку дії вчителя і учнів мають бути узгоджені. Учні повинні осознанать потреба у придбанні іншомовних знань, навичок і вмінь. Якщо дії вчителя на самому початку уроку будуть спрямовані на вираження радості відзустрічіз учнями, від майбутнього спілкування з ними, то вони будуть мотивувати і стимулювати всю подальшу мовленнєву діяльність учнів.

До істотних втрат в оволодінні іноземною мовою, може призвести і недооцінка взаєморозуміння між учителем і учнями. Відомо, що виникають міжособистісні відносини можуть гальмувати нормальну взаємодію або, навпаки, сприяти йому.

Так, В. А. Кан-Калик виділяє наступні стилі педагогічного спілкування вчителя та учнів: а) спілкування на основі захопленості спільною творчою діяльністю, б) спілкування на основі дружнього; в) спілкування-дистанція; г) спілкування залякування; д) спілкування -загравання.Лише в умовах спільної творчої діяльності між вчителем і учнями складаються відносини партнерства. Для мови вчителя характерні прохання, поради, похвала, схвалення. Основною формою навчальної діяльності є живе спілкування вчителя з учнями. Завдяки доброзичливим міжособистісним відносинам учень не відчуває страху зробити мовну помилку, відчуває себе розкуто і вільно, наслідком чого є підвищення рівня мотивації вивчення іноземної мови.

Прийняття того чи іншого стилю спілкування не може не позначитися на характерізмісту та організації уроку іноземної мови. Вступаючи у відносини співпраці, вчитель орієнтується на особистість учня і перспективи її розвитку. Цьому сприяють спільне оформлення газет, колажів, робота над міні-і максі проектами. Цим цілямвідповідаютьіметоди навчання, що створюють атмосферу релаксації, активізують речемислітельной діяльність учнів і стимулюючі їх самостійність і творчість. Лише за цих умов і за умови доброго володіння вищеназваними знаннями та вміннями, складовимипрофесійнукомпетенцію вчителя іноземної мови, вчитель середньої школи зможе реалізувати сучасну освітню та мовну політику в галузі навчання іноземним мовам