Література

Ашин Г.К., Понеделков А.В., Игнатов В.Г., Старостін А.М. Основы политической элитологии: Уч.пос. – М.: Приор, 1999. – 304с.

Білоус А. Виборче законодавство та партійна система України в порівнянні з деякими країнами ЄС та Східної Європи //Нова політика. - 1999. - № 1.

Кухта Б., Теплоухова Н., Політичні елети і лідери. – Львів, 1996.

Либман Г.И., Варбузов А.В., Сухарева Э.О. Теории элит//Социально-политичеокий журнал. - 1997. - № 4.

Основи політології: Навч.пос. - К.: Либідь, 1995, розд. ХІV.

Політологія /за ред.О.І. Семківа. - Львів: Світ, 1994, розд.ІV, §.3, с.168-190.

Пахарев А. Політична еліта. Формальна?Справжня? //Віче. - 1997.- № 11.

Почепцов Г. Політичні технології //Нова політика. - 1998. - № З, № 4, № 5.

Таагепера Р., Шугарт М.С. /США/, Описание избирательнных систем// Полис. - 1997. - № 3, - С.114-136.

Штукина Т.А. К новому измерению феномена политического лидер-ства//Кентавр. - 1994, - № 6; 1995, № 1.

Шульга Н., Потехін О., Бойко Н., Парахонська О., Шульга Т. Прав­ляча еліта сучасної України: Соціологічний портрет //Вісник НАН Укра­їни. -1998. - № 7-8.

Розділ VII. Політична система суспільства, її сутність та функції

План

1. Поняття, сутність і структура політичної системи.

2. Функції політичної системи.

3. Формування політичної системи України.

Термін “політична система” був введений в політологію у 50-60-х роках XX століття. Його використання відбивало дійсне розуміння системного характеру політики.

Поняття “системи” ввів в науковий оберт німецький біолог Л. фон Берталанфі (1901-1972) у 20-х роках XX століття для визначення процесів обміну клі­тини із зовнішнім середовищем.

Поняття “системи” на розгляд суспільства переніс Т. Парсонс, який предста­вив суспільство як взаємодію чотирьох підсистем, які знаходяться у відносинах взаємозалежності і взаємообміну: економічної, політичної, соціальної та духо­вної. Кожна з підсистем виконує визначені функції, реагує на вимоги, які над­ходять зсередини або ззовні, а удвох вони забезпечують життєдіяльність суспі­льства в цілому.

Засновником системного підходу в політичній науці вважається американський політолог Д. Істон, який визначив політику як “вольовий розподіл ціннос­тей”. В цьому контексті політична система являє собою механізм формування та функціонування влади в суспільстві з приводу розподілу ресурсів і ціннос­тей.

Системний підхід дозволив більш чіткіше визначити місце політики в житті суспільства і виявити механізм соціальних змін в ньому. З одного боку, політи­ка стає відносно самостійною сферою, основне призначення якої - розподіл ре­сурсів і спонукання до прийняття цього розподілу як обов’язкового для більшо­сті суспільства. З другого боку, політика є частиною більш широкої цілісності -суспільства. Вона повинна реагувати на імпульси, які надходять в систему, за­побігати конфлікти, які виникають з приводу розподілу цінностей між індиві­дами, групами.

Отже, вважав Д. Істон, “системний аналіз політичного життя заснований на понятті “системи, зануреної в середовище” і підпадаючої діям з її боку...”

Постійно підтримуючи зв’язок з навколишнім середовищем, компонентами якої можуть виступати природа, економіка, культура, соціальна структура, політич­на система за допомогою регулюючих механізмів виробляє відповідні реакції на імпульси, які надходять, пристосовується до зовнішніх умов функціонуван­ня.

Інший підхід до аналізу політичних взаємодій запропонував американський політолог Г. Алмонд. Він виходив з того, що здатність політичної системи здій­снювати перетворення в суспільстві і одночасно підтримувати стабільність за­лежить від спеціалізації ролі і функцій політичних інститутів, які виступають як сукупність взаємозалежних елементів. Кожний елемент цілісності (держава, партії, групи тиску, еліти, право і т.д.) виконує життєво важливу для всієї сис­теми функцію. Отже, система може розглядатися не тільки в термінах “збереження”, “зміни” та “адаптації”, але й “взаємодія” структур, які здійсню­ють визначені функції. Усі разом вони забезпечують задоводення основних по­треб системи.

Під політичною системою Г. Алмонд розумів сукупність ролей і їх взаємодії між собою, яка здійснюється не тільки урядовими інститутами, але й усіма структурами суспільства з політичних питань.

Таким чином, під структурою вони розуміли сукупність взаємопов’язаних ролей. Згідно положенню Д. Істона про “систему, занурену в середовище”, яка підтримує з нею багаточисельні взаємозв’язки та взаємообміни на основі ролей, Г. Алмонд виявив достатні умови її функціонування. Зокрема, вчені встанови­ли, що політична система повинна ефективно здійснювати три групи функцій :

а) функції взаємодії з зовнішнім середовищем;

б) функції взаємозв’язку в середині політичної сфери;

в) функції, які забезпечують збереження та адаптацію системи.

Політична система, як і економічна, соціально-класова, правова, а також ду­ховна, є підсистемою суспільства. Вона характеризує ряд особливостей:

по-перше, вона володіє монополією на владу в масштабах усього суспільст­ва;

по-друге, визначає стратегію суспільного розвитку загалом і економічну, соціальну, культурну та зовнішню політику зокрема;

по-третє, визначає і репрезентує інтереси панівних груп або всього суспіль­ства на державному рівні;

по-четверте, забезпечує політичне та адміністративно-державне управління суспільними процесами;

по-п’яте, сприяє стабілізації або дестабілізації суспільного життя;

по-шосте, формує правову систему і функціонує в її рамках, або виходить за межі правового поля.

Істотною ознакою політичної системи є формування та здійснення нею полі­тичної, державної влади. Саме владні відносини характеризують політичну сис­тему.

Загалом, політична система - це сукупність інститутів, які формують і роз­поділяють державну владу та здійснюють управління суспільними процесами, а також репрезентують інтереси певних соціальних груп у рамках відповідного типу політичної культури.

Сучасне наукове знання про політичні системи є результатом значного розви­тку. Так, історично першим інститутом політичної системи була держава. Але в умовах нерозвиненого політичного життя, властивого традиційним суспільст­вам, діяльність політичної системи, по суті, обмежувалась функціонуванням державних інститутів. Правда, поряд існували інші формальні і неформальні об’єднання, які грали значну, а інколи і провідну політичну роль, наприклад, роль жерців у країнах Сходу; Аристотель згадує про існування трьох угрупу­вань в Афінах, які називали себе партіями: партії гори, рівнини і прибережної частини міста, жителі яких виступали на народних зборах з більш-менш загаль­них позицій. Згодом, в умовах феодалізму значний політичний вплив чинила церква, яка інколи здійснювала певну політичну функцію навіть у міжнародних відносинах (відома Каносса Генріха IV), а деякі монарші об’єднання (наприклад, орден єзуїтів) були могутнім знаряддям диктатури феодалів. Діяли також різні політичні норми права і моралі, релігійні догми, однак вони дуже часто мали синкретичний (нерозчленований) характер.

Народження цілісної політичної системи пов’язане з подальшим цивілізаційним розвитком, формуванням громадянського суспільства, його структури. З’я­вляються великі соціальні групи. З метою задоволення їхніх потреб та інтересів виникають політичні партії, профспілки, селянські спілки, об’єднання промис­ловців тощо, утворюються міжгрупові об’єднання (наприклад, національні, на­родні фронти).

Аналіз політичної системи дає змогу розкрити її структуру. Це внутрішня ор­ганізація цілісної системи як специфічного способу взаємозв’язку і взаємодії компонентів, що її утворюють; стійка впорядкованість елементів; закон зв’язку між елементами. Структура дає змогу зрозуміти, яким чином організоване сис­темне ціле.

З чого ж починається пізнання політичної системи, аналіз її структури? На­самперед з розчленування системи на елементи і визначення серед них цент­рального.

У політичній системі суспільства є центральний компонент, який зв’язує всі інші складові в систему і стосовно якого визначається її компонентна структу­ра. Це політична влада. Оскільки в суспільстві політична влада в основному зо­середжена в державі, то державна влада є основним об’єктом політичної діяль­ності. Однак не можна повністю ототожнювати політичну і державну владу, бо не тільки держава, а й громадські організації наділені політичною владою. Це особливо підкреслює роль партій у здійсненні політичної влади, оскільки полі­тичні партії створюються з метою завоювання і використання політичної влади в інтересах певних груп. Отже, політична влада є тією центральною ланкою, визначальною системною основою, навколо якої функціонують усі компоненти політичної системи.

До структури політичної системи входять: політичні відносини, політичні інститути (організації), політичні і правові норми, засоби масової інформації, політична, діяльність, функціонування політичного життя.

Політичні відносини - це відносини між соціальними групами, націями і на­родностями, між політичними інститутами, між державою і громадянами з при­воду влади у зв’язку з виробленням і здійсненням політики. Політичні відноси­ни показують, яким чином соціальні суб’єкти можуть здійснювати політичну діяльність через систему політичних інститутів, норм і процедур, визначити за­соби, методи, регламувати цю діяльність. Звичайно, в процесі розвитку нові по­треби та інтереси породжують потребу виходу за рамки існуючих норм, необ­хідність нових методів і засобів діяльності. Обов’язковість цих змін повинна ус­відомлюватися соціальними суб’єктами, повинні бути знайдені нові методи і за­соби діяльності. Без цього не може здійснюватися докорінна перебудова полі­тичних відносин. Успіх перебудови політичного життя визначається тим, на­скільки нові методи політичної діяльності, створені колективним розумом, бу­дуть втілені у життя, якою мірою під їх впливом оновиться діяльність інститу­тів політичної системи (держави, партій, громадських організацій тощо).

Політична діяльність починається з виникнення того чи іншого інтересу й завершується його реалізацією, тобто практичним результатом. Основними формами політичної діяльності, як правило, виступають: підготовка та проведення виборів представницьких орга­нів влади, політичні демонстрації, мітинги, маніфестації, збори, вироблення, прийняття рішень та організація їх виконання.

Одним із центральних аспектів політичної діяльності є політичні ролі. Хоч би якою стабільною була політична система, політичні ролі її суб’єктів завжди в динаміці. Кожен елемент політичної системи (законодавчий або виконавчий ор­ган, посадова особа, політична партія або громадська організація, трудовий ко­лектив або вільний громадянин) відіграє свою певну політичну роль.

Носієм, матеріальним субстратом політичної діяльності і політичних відносин виступають політичні інститути (організації). Це держава, політичні партії, громадські організації, рухи, об’єднання та ін. Через них соціальні суб’єкти здійснюють свою функцію суб’єкта політичної діяльності. Отже, політичні інститути (організації) є підсистемою політичної системи. Характерним для політичної організації є наявність органів, які відають її справами. Складові частини політичної організації функціонують у певній послідовності, кожна із них посі­дає визначене місце, виконує певну функцію, має своє призначення, грає відпо­відну роль у політичному житті. Залежно від політичного аспекту діяльності

цих організацій і об’єднань їх умовно поділяють на організації власне політичні, які прямо і безпосередньо здійснюють політичну владу. Це головне в їхній діяльності. Такими власне політичними організаціями є держава і політичні партії; організації не власне політичні, діяльність яких, хоч і пов’язана зі здійснен­ням політичної влади, але це тільки один із аспектів їх функціонування (проф­спілки, молодіжні організації та ін.); організації, які мають лише “політичне за­барвлення”. Вони створюються для задоволення специфічних інтересів певних спільностей людей. В силу специфіки своїх функцій вони, по суті, не беруть участі в здійсненні політичної влади (наприклад, добровільні спортивні товари­ства і ін.). На нашу думку, до політичної системи не входять ті суспільні форму­вання, яким згідно зі встановленим порядком відмовлено у наданні офіційного статусу. Всі вони не беруть участі у формуванні і функціонуванні органів вла­ди, хоч і претендують на політичний вплив.

Невід’ємним компонентом будь-якої політичної системи є політичні і правові норми. Вони становлять її нормативну основу. Будучи виробленими в процесі суспільно-політичної практики, вони регулюють політичні відносини. До про­відних політичних норм належать державні норми, головним чином правові, а також ті, які мають юридичну обов’язковість (закріплені в Конституції перспек­тивні цілі); норми громадських організацій, трудових колективів, кооперативів, які організовують їх внутрішнє життя; норми громадських організацій, що сто­суються їх взаємовідносин з іншими організаціями - державними, партійними, громадськими; звичаї, традиції політичного життя.

У системі нормативного регулювання політичних відносин важлива роль від­водиться правовим нормам. Політика і право нерозривно пов’язані між собою. Але право є не тільки вираженням політики, закріпленням її. Воно активно впливає на політичну діяльність, ніби зливається з нею. Нормативний характер права характеризується тим, що воно виступає як рівне суспільне мірило щодо всіх громадян суспільства, його інститутів. Отже, правові норми – це загально­обов’язкові правила поведінки, встановлені державою з метою регулювання су­спільних відносин, забезпечені всією її силою, в тому числі примусовою.

Політична система, як відмічалось, складається з підсистем, які взаємопов’я­зані одна з одною і забезпечує функціонування публічної влади. Різні дослідни­ки називають різну кількість таких підсистем. Однак, з функціональної ознаки можна виділити визначені підсистеми:

Таблиця 1.

Інституціональна підсистема включає в себе державу, політичні партії, со­ціально-економічні і громадські організації і відносини між ними, які в сукуп­ності утворюють політичну систему суспільства. Центральне місце в цій підси­стемі належить державі. Сконцентрувавши в своїх руках більшість ресурсів, володіючи монополією на законне насильство, держава має найбільші можли­вості впливати на різні сторони громадського життя. Однак не слід принижати і роль політичних партій, груп інтересів, вплив яких на державну владу дуже ве­ликий. Особливе значення мають церква і засоби масової інформації, які мають здатність суттєво впливати на процес формування громадської думки. За його допомогою вони можуть чинити тиск на уряд, лідерів.

Нормативна підсистема включає в себе правові, політичні, моральні норми і цінності, традиції, звичаї. Через них політична система здійснює регулятивний вплив на діяльність інститутів, поведінку громадян.

Функціональна підсистема - це методи політичної діяльності, засоби здійс­нення влади. Вона складає основу політичного режиму, діяльність якого спря­мована на забезпечення функціонування, перетворення і захист механізму здій­снення влади в суспільстві.

Комунікативна підсистема включає в себе всі форми політичного впливу як в середині системи (наприклад, між інститутами держави і політичними партія­ми), так і з політичними системами держав.

До політичної системи суспільства входить як підсистема також політична свідомість, політична культура - її духовні компоненти. Політична свідомість включає в себе ідеї, теорії, погляди, уявлення, почуття, традиції, що є відображенням політики і політичних відносин. Зміст політичної свідомості виявляєть­ся у формі політичної діяльності, зокрема діяльності політичних інститутів, класів, партій, масових організацій, рухів. Важливою умовою функціонування політичної системи є розвиток політичної і правової культури.

Процес розвитку політичних систем відбувається за певними закономірнос­тями. Це насамперед закономірність рівноваги. Розвиток можна розглядати як єдність перервних і безперервних рухів. Тому політична система перебуває у постійному русі у зв’язку з економічними, екологічними змінами. Для успішно­го функціонування система вимагає певної врівноваженості підсистем, при­йняття рішень, які б враховували інтереси більшості. Ці рішення є певним ком­промісом.

Важливою закономірністю розвитку політичної системи є закономірність маятника. Вона полягає в тому, що будь-яка система виведена з оптимальної рів­новаги в бік домінації авторитаризму чи демократизації неодмінно спочатку переходить у свою протилежність. Чим більша непропорційність лінійного розміщення центру рішень, тим відповідно більшим буде відхилення в проти­лежний бік. Амплітуда коливань за часом теж певною мірою рівнозначна. Якщо період авторитарної диктатури містився в рамках одного чи двох поколінь, то стільки ж або й більше часу потрібно, щоб позбутися негативних наслідків.

На сучасному етапі розвитку нашої країни найсуттєвішим недоліком, що га­льмує ефективне функціонування нової політичної системи, є невизначеність ролей традиційних і нових її елементів. Саме цим зумовлена певна нестабіль­ність політичних відносин в Україні.

Формування громадського суспільства та правової держави передбачає ство­рення незалежних, демократичних засобів для визначення ролей традиційних і нових елементів в державі, яку ми будуємо.

В теорії систем під функцією розуміється будь-яка дія, спрямована на під­тримку системи в стійкому стані і забезпечення її життєздатності. Дії ж, які сприяють руйнуванню організованості, стабільності системи, розглядаються як дисфункції.

Одна з загальновизнаних класифікацій функцій політичної системи була представлена Г.Алмондом та Дж.Пауеллом. Вони виділили за значенням ті функції, кожна з яких задовольняє визначену потребу системи, а всі разом вони забезпечують “збереження системи через її зміну”.

Збереження або підтримка існуючої моделі політичної системи здійснюється за допомогою функції політичної соціалізації. Політична соціалізація є процесом набуття політичних знань, вірувань, почуттів, цінностей, притаманних то­му суспільству, в якому проживає людина. Залучення індивіда до політичних цінностей, наслідування прийнятим в суспільстві стандартом політичної пове­дінки, лояльне відношення до інститутів влади забезпечують підтримку існую­чої моделі політичної системи. Стабільність політичної системи досягається в тому випадку, якщо її функціонування засновується на принципах, які відпові­дають політичній культурі суспільства. Так, американська політична культура заснована на низці міфів, ідеалів і уявлень, які визнаються більшістю населення країни, не зважаючи на релігійні та расові відмінності. Серед них - відношення до своєї країни як до богообраної, яка надає людині унікальну можливість для самореалізації або орієнтації на особистий успіх, яка дає впевненість в тому, що вирватися із злиденності і досягнути багатства можна, тільки покладаючись на свої здібності і т.д.

Таблиця 2.

Життєздатність системи забезпечується її здатністю до адаптації до довкілля, її можливостям. Функція адаптації може здійснюватися за допомогою полі­тичного рекрутування - підготовки і відбору суб’єктів влади (лідерів, еліт), які здатні знаходити найбільш ефективні шляхи вирішення актуальних проблем і запропоновувати їх суспільству.

Не менш важлива функція реагування. Завдяки цій функції політична сис­тема відповідає на імпульси, сигнали, які йдуть ззовні або зсередини неї. Висо­ко розвинута реагуюча здатність дозволяє системі швидко адаптуватися до умов функціонування, які змінюються. Особливо це важливо тоді, коли з’явля­ються нові вимоги груп, партій, ігнорування яких може призвести до дезінтег­рації і розпаду суспільства.

Політична система здатна ефективно реагувати на виникаючі вимоги при наявності в неї ресурсів. Ці ресурси вона черпає із внутрішнього або зовнішнього економічного, природного середовища. Дана функція називається екстракційною. Одержані ресурси необхідно розподілити так, щоб забезпечити інтеграцію та згоду інтересів різних груп в середині суспільства. Отже, розподіл політичною системою благ, послуг і статусів складає зміст її дистрибутивної (розподільної) функції.

Нарешті, політична система здійснює вплив на суспільство за допомогою управління, координації поведінки індивидів і груп. Управлінські дії політичної системи висловлюють сутність регулюючої функції. Вона реалізується шля­хом введення норм і правил, на основі яких взаємодіють індивіди, групи, а та­кож за рахунок застосування адміністративних та інших заходів по відношенню до порушників правил.

Багатоманітність політичних систем, які існують у сучасному світі, вказують на те, що на процес їх формування і функціонування впливає багато факторів :

історичні традиції, культура, економічний розвиток, зрілість громадського сус­пільства, геополітичні умови і т.д.

Типологія політичних систем здійснюється на основі врахування різних ознак. Одна з перших класифікацій (типологій) походить з характеру їх взаємо­відносин з довкіллям. За цим критерієм політичні системи поділяються на за­криті і відкриті. Закриті політичні системи мають обмежені зв’язки з довкіл­лям, несприйнятливі до цінностей інших систем і самодостатні, тобто ресурси розвитку знаходять в середені систем. Відкриті системи активно обмінюються ресурсами з зовнішнім світом, успішно засвоюють передові цінності інших сис­тем, рухомі та динамічні. Прикладом закритих систем можуть бути колишні країни соціалізму (СРСР, Угорщина, Болгарія та ін.). Розвинуті демократичні держави Заходу являють собою приклад відкритих політичних систем.

Доволі поширеною є класифікація політичних систем за політичним режи­мом, тобто на основі характеру і способів взаємодії влади, особистості та суспі­льства. За цим критерієм виділяються тоталітарні, авторитарні і демократи­чні політичні системи.

Французький політолог Ж.Блондель розподіляє політичні системи за змістом і формою управління. Він виділяє п’ять їх основних різновидів:

1) ліберальні демократії, в яких прийняття політичних рішень орієнтовано на цінності індивідуалізму, свободи, власності;

2) комуністичні системи, або авторитарно-радікальні, які орієнтуються на цін­ності рівності, соціальної справедливості;

3) традиційні політичні системи, які спираються на олігархічні форми правлін­ня і орієнтуються на нерівномірний розподіл економічних ресурсів і соці­альних статусів;

4) популістські політичні системи, які переважають у розвинутих країнах; вони використовують авторитарні методи правління і прагнуть до більшої рівнос­ті в розподілі благ;

5) авторитарно-консервативні політичні системи, які переслідують цілі збере­ження соціальної і економічної нерівності, обмеження політичної участі на­селення.

В основу класифікації політичних систем може бути покладений класовий принцип, тобто інтереси якого класу відбиває політична система. Схожа типо­логія характерна для марксизму, який розглядав політичну систему як інстру­мент в руках економічно пануючого класу. За цією ознакою виділялись рабов­ласницька, феодальна, капіталістична і комуністична (соціалістична) політичні системи.

Загальновизнаною в західній політичній науці є типологія політичних систем Г.Алмонда. Він розподіляв їх за типом політичної культури і розподілу полі­тичних ролей між учасниками політичного процесу. Г.Алмонд виділяв чотири типи політичних систем:

- англо-американську,

- європейсько-континентальну,

- доіндустріальну і частково індустріальну,

- тоталітарну.

Для англо-американськоїполітичної системи (США, Велика Британія) ха­рактерна висока ступінь розподілу політичних ролей і функцій між учасниками політичного процесу : державою, партіями, групами інтересів і т.д. Влада і вплив розподілені між різними ланками політичної системи. Політична система функціонує в межах однорідної культури, яка орієнтована на захист загально­визнаних в суспільстві ліберальних цінностей : свободи, безпеки, власності і т.д.

Європейсько-континентальнаполітична система (країни Західної Європи) відрізняються розколотістю політичної культури, наявністю в середені націо­нальних культур протилежних орієнтацій, ідеалів, цінностей, які притаманні будь-якому класу, етносу, групі, партії. Тому розподіл політичних ролей і фун­кцій відбувається не в масштабах суспільства, а в середені класу, групи, партії і т.д. Однак наявність різнорідних субкультур не заважає знаходити в суспільстві згоду, оскільки загальна культурна основа - ліберальні цінності.

Доіндустріальні і частково індустріальніполітичні системи мають змішану політичну культуру. Вона складається з місцевих політичних субкультур, в ос­нові яких лежать цінності клану, роду, громади, племені. Отже, знайти згоду і компроміс тут, не вдаваючись до насильства, практично неможливо. Інтеграція суспільства за допомогою насильства призводить до концентрації влади і впли­ву в руках вузького кола осіб.

Тоталітарніполітичні системи функціонують на основі пріоритету класових, національних або релігійних цінностей. Влада сконцентрована в руках монопо­льно правлячої партії або групи осіб. Вона контролює всі сторони життєдіяль­ності суспільства та індивіда.

Існують і інші класифікації (типології) політич­них систем, але вони значно менш відомі.

Політична система України- сукупність політичних відносин, правових і політичних норм, інститутів, ідей, пов’язаних із формуванням і здійсненням влади та управління суспільства в Україні.

Ставши незалежною у 1991 році, Україна обрала демократичний тип політичної системи суспільства, що визначено в Конституції України, яка була прийнята 28 червня 1996 р.

На сучасному стані розвитку України відбувається активний процес форму­вання нової політичної системи в нашій країні:

- утвердження принципів демократії та парламентаризму, політичного плю-ралізму;

- забезпечення прав і свобод громадян ;

- формування системи самоврядування, відносин шляхом відкриття макси- мального простору самоврядуванню суспільства на всіх рівнях його соці­- ального політичної організації, сприяння як найповнішому вияву ініціативи громадян, представницьких органів влади, партій, об’єднань, рухів, трудових колективів;

- побудова дійсно демократичної, правової, соціальної держави з ефективно діючим парламентом, професіональним, висококваліфікованим сильним урядом. Зміцнення законності й правопорядку, виключення можливості узурпування влади та зловживань нею;

- формування громадянського суспільства як сукупності вільних людей та їх­ніх

самодіяльних організацій, політичних партій, рухів, профспілок, коопе- ративів, асоціацій, покликаних виражати й захищати індивідуальні та гру­пові інтереси громадян;

- зростання політичної свідомості та політичної культури суспільства й особи як на теоретичному, так й на буденному рівнях.

Крім того, докорінних змін вимагає функціонування ринкової економіки в Україні. Політична система, перш за все її державні органи, профспілки по­винні доповнити ринкове саморегулювання системою законодавчих та інших заходів, спрямованих насамперед на забезпечення соціального захисту насе­лення.

Істотною ознакою владно-політичної функції політичної системи України є недорозвинутість форм політичної концепції і конструктивної співпраці внас­лідок збереження рецидивів тоталітарної політичної культури, незрілих еле­ментів громадського суспільства, мафіозних каналів розподілу ресурсів на базі державного монополізму в економіці і державного протекціонізму в політиці.

Нинішня політична система не тільки покликана забезпечити реформування усіх сфер суспільного життя, а й сформувати сучасну політичну націю. В Україні цей процес перебуває на початковій стадії, тому що:

по-перше, Україна ще не витворила власної моделі національної економіки;

по-друге, не сформувався середній клас як суб’єкт сучасних національних цінностей;

по-третє, не створено політичний механізм національної консолідації;

по-четверте, не відтворені в повному обсязі традиційні національні цінності, не освоєні сучасні процедури культуротворчості як у галузі філософії і мисте­цтва, так і в галузі науки і освіти, не забезпечене повноцінне функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя.

Тому пріоритетними у політиці владних структур в області формування сучасної української нації повинні стати проблеми її консолідації навколо цінно­стей громадянського суспільства, поєднання з українською культу­рою.

Дестабілізаційні процеси, що виявляються через конфлікти між гілками вла­ди, політичними блоками, центром і регіонами, конфесіями, а також через різ­ку майнову диференціацію, свідчать про низьку стабілізаційну спроможність політичної системи в Україні. Проте українській державі вдалося уникнути правових ексцесів, а також налагодити цивілізаційні контакти з країнами Схо­ду і Заходу. Це характеризує широкі можливості політичної системи в реаліза­ції цієї функції.

Політична система в Україні визначається дуже низькою здатністю до соціаль­них новацій, і як наслідок цього, реформи в державі проходять повільно, не-збалансовано і супроводжуються великими соціальними втратами. Державні органи та політичні організації часто стають заручниками інтересів могутніх номенклатурних угруповань, які звикли до соціального паразитизму. Однак, реформістський потенціал політичної системи зростає тією мірою, якою старі господарські, політичні і культурні структури вичерпують себе повністю і роз­валюються, а громадська думка в результаті кризи звільняється від тоталітар­них і посттоталітарних міфологій.

Тяжкий вантаж тоталітарного минулого, який є основною при­чиною відставання політичної системи України від інших держав у здійсненні соціальних реформ, спричинив несконсолідованість нації; відсутність політич­ної еліти, здатної по-сучасному, без регіональних та ідеологічних стереотипів, осмислити сучасні реалії, виробити суспільні і державні пріоритети розвитку України. Управлінська функція політичної системи в Україні неефективна з огляду на збереження структури і функцій старого апарату, принципів і мето­дів старої кадрової політики.

Політична система лише тоді може забезпечувати вільний розвиток особи су­спільства, коли її інститути функціонують у рамках правової системи.

Основна причина недосконалості політичної системи полягає в тому, що по­літичні сили керуються у своїй діяльності не правовими нормами, а груповими інтересами. Коли та чи інша політична партія порушує свої програмні засади і статутні норми, вона не зможе на рівні державних органів твердо дотримува­тися правових процедур. Правовий прогрес залежить від правової культури су­спільства, розгортання конкуренції, становлення середнього класу, для якого правовий хаос несумісний з нормами буття.

Типологізацію політичної системи можна проводити на основі різних підхо­дів до типологізації суспільства, а також за масштабом і характером здійснення власне політичних функцій у суспільстві, політичним режимом і політичною культурою.

Політична система в Україні є посткомуністичною. У ній поєднуються елементи командно-адміністративної і сучасної демократичної систем.

Для неї характерні такі ознаки:

- збереження структури і функцій старого адміністративного апарату, еле­ментів тоталітарної культури у вигляді нетерпимості до опонентів, догмати­зму;

- великий обсяг каналів розподілу матеріальних і фінансових ре­сурсів через пільгові податки, кредити, використання бюджетних коштів не за призначенням;

- поступова реалізація конституційних принципів для створення правових умов розвитку сучасної правової демократії.

Політична система в Україні лише частково забезпечує реалізацію своїх фун­кцій, оскільки її інститути не зазнали глибокої трансформації у сучасну плю­ралістичну політичну систему, не спрацьовують саморегулюючі механізми ринкової економіки і громадянського суспільства. Політична система України сягає корінням у східноправославну цивілізацію, історичні наслідки якої подо­лати у сучасному процесі значно важче, ніж тих політичних систем, що виросли на грунті західної культури.

Для країн колишнього СРСР особливо важливим є відношення способів ор­ганічного поєднання правової держави, ринкової економіки та історичних традицій державності, демократія, в її сучасному розумінні, покликана забезпечи­ти оптимальне поєднання економічної ефективності та вимог соціальної спра­ведливості, свободи підприємництва, соціальної рівності тощо. Дуже важли­вими проблемами для України, що потребують вирішення, є стабілізація зако­нодавства, легітимний поділ функцій влади та формування сильного центру (як політичного, так і духовного характеру), утвердження демократичної політич­ної свідомості та культури, переосмислення власного досвіду державотворен­ня.