Література

1. Греченко В., Чорний І., Кушнерук В., Режко В. Історія світової та української культури. – К. :Літера, 2002.

2. Зайцев Ю. Історія української культури. – Львів, 1996.

3. Закович М.М. Українська та зарубіжна культура. Навч. посібник. – К.: Знання, 2002.

4. Ісаєвич Я.Д. Україна давня і нова: народ, релігія, культура. – Львів, 1996.

5. Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура: Курс лекцій. – Київ: ЦУЛ, 2002.

6. Культурне відродження в Україні. – К., 1993.

7. Національна культура в сучасній Україні. – К., 1995.

8. Попович В.М. Нариси історії української культури. – К., 1999.

9. Радугин А.А Культурология. Курс лекций. – М.: Центр, 2003.

10. Скляренко В.М., Харченко Т.М., Очкурова О.Ю., Рудичева І.А.

11. 100 знаменитих людей України. – Харків: Фоліо, 2005.

4.3 українська культура (1917-1991 рр.)

2. Українська культура доби відновлення української державності (1917 – 1920рр.)

2. «Розстріляне відродження».

3. Українська культура 40-80-х рр. ХХ ст.

1.Українська культура доби відновлення української державності (1917 – 1920 рр.).

Лютнева революція 1917 р. у Росії створила умови для відродження української національної освіти. Тимчасовий уряд дав дозвіл на навчання українською мовою в початкових школах і на відкриття двох державних українських гімназій та чотирьох кафедр українознавства в університетах.

Перші українські школи відкривалися виключно на громадські і народні кошти. Після проголошення Центральною Радою І Універсалу (10 червня 1917р.) було створено Генеральний секретаріат народної освіти, який узгоджував роботу громадських організацій: товариства освіти, учительських організацій, товариства «Просвіта».

Найшвидше відродження української мови відбувалося в нижчих і вищих початкових школах, що пояснювалося підтримкою національно свідомої частини населення й учительства. Гіршою була ситуація в середніх вищих закладах через значний опір українізації навчання з боку деяких викладачів та батьків, що відбивало ситуацію, яка склалася в Україні після 250-років русифікації й асиміляції.

Відродженню української школи сприяли рішення двох Всеукраїнських учительських з’їздів (квітень і серпень 1917р.). Відповідно до постанов першого з них, українізація середньої школи повинна була проводитись шляхом заснування нових українських гімназій. Українська мова, література, історія і географія України мали бути обов’язковими в усіх середніх школах. Для забезпечення прав національних меншин було визнано за необхідне відкрити паралельні класи.

У ВНЗ, крім 4 кафедр українознавства, дозволених Тимчасовим урядом, було вирішено відкрити ще дві кафедри: історії українського мистецтва та історії української етнографії.

Першу українську гімназію ім. Т.Шевченка було відкрито на кошти Товариства шкільної освіти і пожертвування окремих осіб 18 березня 1917р. Вона працювала у приміщенні іншої гімназії, у вечірню зміну. Такі обставини роботи були типовими і для інших 39 українських гімназій, відкритих у 1917р.: 13 – на Київщині, 14 – на Полтавщині, 4 – на Поділлі, 2 – на Чернігівщині, 1- на Харківщині. Більшість з них – 25 – були відкриті у селах.

Українізація ВНЗ здійснювалася двома шляхами:

а). українізація існуючих університетів та інститутів через відкриття паралельних курсів українською мовою;

б). заснування нових українських вищих шкіл.

Перший Український народний університет було відкрито 5 жовтня 1917р. в Києві. До його складу входило три факультети: історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний, а також підготовчі курси. Контингент студентів і курсистів нараховував станом на початок листопада 1917р. 1370 осіб: на підготовчих курсах – 570, на факультетах – 800. Народний університет не мав власного приміщення, тому заняття проводились в аудиторіях університету ім. Святого Володимира.

Діяльність Педагогічної академії в Києві розпочалася 7 листопада 1917р. з відкриття однорічних педагогічних курсів для підготовки вчителів українських середніх шкіл, які викладали українознавчі предмети. Дійсними слухачами були люди з вищою освітою та випускники педагогічних інститутів, вільними – студенти останніх курсів вищих навчальних шкіл і учительських інститутів, випускники учительських семінарій.

Першу вищу художню школу в Україні – Академію мистецтв – було відкрито 22 листопада 1917р. Дійсними студентами могли бути випускники середніх художніх шкіл, всі останні – вільними слухачами. Першим її ректором став видатний графік зі світовим ім'ям Георгій Нарбут, який своєю творчістю зумів кардинально змінити думку про роль графіки в культурному житті суспільства. Він відродив культуру художнього оформлення книги. Доробок художника в сфері створення нових шрифтів став відображенням епохи й на багато років наперед визначив хід розвитку цього мистецтва в Україні. Г.Нарбут є автором Державного Герба та Печатки Української Держави П.Скоропадського, зразків українських державних паперових грошей та облігацій, поштових марок і металевих монет, герба Києва.

21 квітня 1918р. у Полтаві було відкрито другий Український народний університет. Ініціатива його заснування належить місцевій «Просвіті», яка виділила також частину коштів на утримання університету. Запис слухачів було розпочато ще в лютому на два факультети: історико-філологічний і економіко-правничий.

Отже, за період з березня 1917р. до квітня 1918р. Центральна Рада і Генеральний секретаріат народної освіти, за активної підтримки українських громадських організацій і національно свідомої частини українського народу, створили вагомі передумови відродження національної середньої та вищої освіти.

Почин Центральної Ради в галузі розвитку української освіти, науки і культури підхопив уряд Української Держави гетьмана П. Скоропадського, що прийшов до влади 29 квітня 1918р. Упродовж гетьманської доби було створено понад 150 українських гімназій. Вийшло з друку кілька мільйонів примірників українських підручників.

6 жовтня 1918р. в Києві на базі Українського народного університету був утворений перший Державний український університет, 22 жовтня – другий в Кам’янці – Подільському. Також діяв державний університет, утворений на базі другого Українського народного університету.

У цей же період засновано широку мережу загальнокультурних закладів та установ: Державний український архів, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку, Український театр драми та опери, Українську державну капелу, Державний симфонічний оркестр.

Важливою подією у духовній сфері стало утворення влітку 1918р. Української автокефальної православної церкви на чолі з митрополитом В.К.Липківським.

У листопаді 1918р. засновано Українську Академію наук, президентом якої став В.І. Вернадський. Академія мала три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний.

На українських землях колишньої Австро-Угорської імперії 13 листопада 1918р. було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку, 71% населення якої складали українці, 14% - поляки, 13% - євреї. У ній було затверджено державність української мови, обов’язковість її використання в державних установах та організаціях. Але національним меншинам залишено свободу спілкування з державними та громадськими структурами їх рідною мовою.

Було здійснено перебудову системи народної освіти. Законом про основи шкільництва публічні школи оголошувались державними, а вчителі – державними службовцями. За рішенням освітніх органів дозволялось засновувати приватні школи. Українська мова стала основною в усіх державних школах. За польською та єврейською національними меншинами визнавалось «право на школу в рідній мові». Українські приватні гімназії й учительські жіночі семінарії було націоналізовано спеціальним законом. Мережа спеціальних і фахових шкіл реорганізовувалась і розширювалась. Особлива увага при цьому приділялась вивченню української мови, математики, історії, географії України та інших слов’янських країн. За бажанням учнів викладались також польська, німецька та інші мови. Учителі державних шкіл мали скласти професійну присягу на вірність Західноукраїнській Народній Республіці.

2.Після закінчення в 1921р. громадянської війни в Україні, її землі опинилися у складі різних держав: Української СРР, Польщі, Румунії, Чехословаччини.

Політика радянської влади у сфері культури, яка проводилась і в УСРР, отримала назву "культурної революції". Планувалося за короткий час ліквідувати неписьменність, створити систему народної освіти, сформувати кадри нової інтелігенції, перетворити літературу, мистецтво, гуманітарні науки на засоби ідеологічного впливу на маси; використати наукові досягнення для соціалістичного будівництва.

З 1923р. в УСРР почала проводитись політика "коренізації", яка була важливою складовою культурних процесів ЇЇ проведення характеризувалося наявністю двох аспектів: 1) "українізація" - процес відродження української мови, розширення сфер її уживання шляхом запровадження в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністративному апараті - як державної мови республіки; 2) створення необхідних політичних та економічних умов для всебічного культурного й духовного розвитку національних меншин.

Одним з найважливіших аспектів "українізації" стало розширення сфери вживання української мови у державному житті. З серпня 1923р. для співробітників радянських і партійних органів почали функціонувати курси української мови, причому той, хто не навчався на них і не склав відповідно іспиту, ризикував втратити свою посаду. У 1925р. було введено обов’язкове вживання української мови в діловодстві державних органів, а з 1927р. - партійних органів. Це призвело до збільшення частки діловодства українською мовою з 20% у 1922р. до 70% у 1927р.

Найбільший вплив "українізація" справила на розвиток національної освіти. У 1925р. для дітей було запроваджене обов’язкове чотирикласне навчання, а у 1931р. - семикласне. Причому, наприкінці 1920-х років 97% українських дітей навчалися рідною мовою. Цей показник так і не був перевершений за наступні роки радянської влади (у 1990/1991 навчальному році він складав тільки 47,9%, тобто був удвічі меншим за показник кінця 1920-х рр.). Питома вага вищих навчальних закладів з українською мовою викладання зросла з 19,5% у 1923р. до 69% у 1929р.

При вступі до вищих навчальних закладів(ВНЗ) бралося до уваги соціальне походження. Для вихідців з робітників не потрібно було ні свідоцтва про закінчення середньої школи, ні складання вступних іспитів. Для "підтягування" їх до рівня майбутніх студентів при ВНЗ створювалися робітничі факультети, які фактично виконували роль підготовчих курсів.

Стрімкими темпами відбувалося формування нової інтелігенції. Основна роль у цьому належала вищим і середнім спеціальним навчальним закладам (ССНЗ), чисельність яких швидко збільшувалася.