Глава 2. Практичний характер захисту прав дітей в Україні та світі
2.1. Практика реалізації сімейних прав дитини в Україні
Особливий правовий статус дітей в сімейних відносинах вимагає допомоги батьків (усиновлювачів) у реалізації тих чи інших прав. Як правильно зазначає Р.Б. Шишка, потреба у представництві виникає тоді, коли в силу юридичних чи фактичних перешкод суб'єкти правовідносин не в змозі самостійно реалізувати свої суб’єктивні права,а інколи й юридичні обов’язки. До юридичних перешкод відносяться такі обставини реальної дійсності, які за законом не дозволяють суб'єктам правовідносин самостійно вчиняти правочини. До них відноситься часткова чи неповна дієздатність фізичної особи (недосягнення 18 річного віку), обмеження дієздатності фізичної особи за рішенням суду, визнання фізичної особи недієздатною за рішенням суду і т. п. Так, наприклад, отримувати готівку у банку має право та особа, на ім’я котрої відкрито рахунок.
До фактичних перешкод відносяться такі обставини реальної дійсності, які в силу суб'єктивних чи об'єктивних причин перешкоджають суб'єктам правовідносин особисто вчиняти правочини. Це може бути хвороба, відсутність суб'єкта в момент реалізації його прав і обов’язків у місці проживання, юридична безграмотність чи недостатня компетентність; небажання особисто реалізувати свої права та обов'язки; відсутність спеціальних знань чи досвіду, які необхідні для реалізації [22, с.452-464].
В сучасній юридичній літературі домінує позиція згідно з якою, використання терміну ”законне представництво“ не зовсім відповідає його правовій природі [10, с.117 ].
Чинний ЦК України до законних представників відносить батьків (усиновлювачів), опікунів та інших осіб, яким таке право надано в силу закону (ст.242).
В літературі зверталась увага на те, що є суттєва різниця між правовим статусом опікуна при укладенні ним правочинів від імені недієздатної особи і правовим статусом представника, який діє на підставі довіреності, виданої дієздатною особою. Так, Р.О. Халфіна вважала за недоцільне об’єднувати ці абсолютно різні за своїм характером відносини в один інститут представництва [18, с. 73 ].
Крім того, характерними ознаками представництва, яке виникає на підставі закону (так зване законне представництво) є те, що особа, яку представляють, не бере участі у призначенні представника, а повноваження представника безпосередньо визначаються законом [22, с.452-464]. Так, згідно ч.1 ст. 242 ЦК України батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей.
Опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною (ч.2 ст.242 ЦК України). Разом з тим опікун призначається органом опіки та піклування, тобто на основі адміністративного акту. Тому відносити представництво опікуна до законного на наш погляд є невиправданим. Одне коли батьки є одночасно і опікунами своїх малолітніх дітей, інше – коли опікун призначається органом опіки та піклування. Таким чином коли ми говоримо про батьків як опікунів, то їх представницькі повноваження охоплюються ч. 1 ст. 242 ЦК України.
Законним представником у встановлених законом випадках може бути інша особа. Це характерно для сімейно-правових відносин, де за відсутності батьків обов’язки по представництву покладаються на інших осіб. Зокрема, такими іншими особами можуть бути прийомна сім’я, дід, баба, ін. родичі.
Більше того, згідно з ст.174 СК України майно, придбане батьками або одним із них для забезпечення розвитку, навчання та виховання (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо) є власністю дитини. Але необхідно підкреслити, що дитина стає власником цього майна не тому, що її батьки виконували щодо неї представницькі функції. Представник діє в інтересах особи, яку представляє за її рахунок. Підставою набуття права власності на перелічені речі є односторонні правочини батьків.
Відповідно до ст.179 СК України аліменти, одержані на дитину, є власністю того з батьків, на чиє ім’я вони виплачуються, і мають використовуватись за цільовим призначенням. Представник не може стати власником майна, одержаного на користь особи, яку представляє. На підставі ст.178 СК України дохід, одержаний від використання майна малолітньої дитини, батьки мають право використовувати на виховання та утримання дитини та на невідкладні потреби сім’ї.
Представник же зобов’язаний звітувати перед особою, яку він представляє, за використання майна і не має права використовувати це майно на користь інших осіб.
З норм СК України не випливає того, що батьки є представниками своїх дітей, зокрема в матеріальних правовідносинах. Тому правове становище батьків в такому відношенні визначається фактом батьківства (материнства), а не представництвом. Що ж стосується ст.154 СК України (і співзвучної їй ст.29 ЦПК України), яка закріплює за батьками право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як їх законних представників без спеціальних на те повноважень, то тут вже має місце процесуальне представництво.
Саме тому, укладаючи від свого імені правочин на користь малолітньої дитини, батьки діють на свій розсуд. Такі правочини за своїм змістом носять характер односторонніх правочинів. Коли закон передбачає обов’язкове нотаріальне посвідчення такого правочину (передача батьками у власність дитини квартири чи іншої нерухомості тощо), нотаріус з дотриманням вимог щодо посвідчення односторонніх правочинів повинен його посвідчити. Якщо такий правочин, виходячи зі змісту закону підлягає державній реєстрації, він буде вчинений з моменту такої реєстрації [10, с.117-118].
Отже, батьки здійснюють не так представницькі функції, як виступають співносіями правоздатності і суб’єктивних прав дітей. Здається, що така участь батьків більше подібна до інституту здійснення юридичних дій в інтересах іншої особи.
Крім того, не можна однозначно говорити про представництво батьків з огляду на буквальне тлумачення деяких норм ЦК. Так, згідно ч.1 ст.237 ЦК України представник зобов’язаний або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку він представляє. А оскільки батьки відповідно до ч.2,3 ст.32 ЦК України не вчиняють правочини від імені своїх неповнолітніх дітей, а лише дають згоду на вчинення дітьми правочинів, які вони можуть вчиняти з огляду на обсяг їх дієздатності, батьки не можуть вважатися законними представниками своїх неповнолітніх дітей як в матеріальних, так і в процесуальних відносинах. Це підтверджується і нормами СК, які визначають неповнолітнього як самостійного суб’єкта права. Тому представництво неповнолітніх, як таке, не відображає своєї юридичної природи, а має місце участь батьків, яка зводиться до того, що батьки повинні бути обізнані з тими правочинами, які вчиняють їх неповнолітні діти і в деяких випадках висловлювати свою думку (давати згоду).
Можна говорити про законне представництво лише малолітніх дітей.
Як правильно зазначає Ю.С. Червоний, необхідно ще й відрізняти представництво прав та інтересів батьками своїх дітей у галузі цивільного матеріального права і в галузі цивільного процесуального права. У галузі першого батьки є законними представниками своїх малолітніх дітей, а у галузі другого вони є законними представниками і своїх малолітніх дітей і можуть бути законними представниками своїх неповнолітніх дітей [19, с.252].
Слід звернути увагу і на тому факті, що представництво має місце не тільки при вчиненні тих чи інших правочинів, а діє під час захисту прав та інтересів дітей. При чому, СК України у цьому відношенні надав батькам можливість бути представниками не тільки їх неповнолітніх, а й повнолітніх дітей, та ще й без спеціальних на те повноважень (ст.154). Поняття ”дитина“ в даній нормі законодавець вживає в широкому значенні і не звертає увагу на повну цивільну дієздатність повнолітніх батьків та їх можливість самостійно захищати свої права та інтереси. С.Я. Фурса підкреслює, що тут захист прав повнолітньої дитини може допускатися в екстремальних ситуаціях. Загальним же правилом має бути положення, що повнолітні діти можуть доручити батькам вести свої справи в усіх установах. Відмінність тільки у видах такого представництва. Коли дитина малолітня, неповнолітня, то батьки діють як законні представники дитини (ст. 39 ЦПК України), то-му не потрібно подавати документи, що стверджують їх повноваження, а тільки паспорт батька, матері, свідоцтво про народження дитини, де вони вказуються батьками. Якщо ж дитина повнолітня, то батьки функцію представництва мають здійснювати на підставі довіреності чи договору доручення, залежно від тих повноважень, якими дитина наділяє своїх батьків. Але можуть мати місце випадки, коли батьки можуть захищати права своїх повнолітніх дітей і без надання останніми своїм батькам повноважень. Так, у разі необхідності визнання дочки, сина, які зловживають спиртними напоями та наркотичними засобами, токсичними речовинами та в результаті чого ставлять себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вони за законом зобов'язані утримувати, у тяжке матеріальне становище, обмежено дієздатними або недієздатними, коли син, дочка хворіють хронічними психічними захворюваннями, внаслідок чого не здатні усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними (ст. 238 ЦПК України), батьки можуть в інтересах своїх дітей та неповнолітніх онуків звернутися до суду, неза-лежно від того, що їх діти є повнолітніми [17, с. 400].
Ч.3 ст.154 СК України поважаючи можливість дитини самостійно звернутись за захистом свого порушеного права, надає одночасно таке право її батькам, і це справедливо. Оскільки, соромлячись свого віку, чи то необізнаності, діти інколи не вдаються до реалізації свого права на захист. І в таке правовідношення мають право вступити законні представники – батьки.
Батькам, як вже зазначалося, належить право та обов'язок на представництво і захист інтересів своїх дітей, тобто вони здійснюють права та обов'язки останніх. У зв'язку з цим постає питання: чи можуть батьки представляти інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо себе особисто, своїх чоловіка, дружини та близьких родичів? Ні у ЦК України, ні в СК України це питання не врегульоване.
Так, ч.2 ст. 64 СК РФ забороняє батькам представляти інтереси своїх дітей, якщо у відносинах між ними є суперечності. В СК і ЦК України такої норми немає. Тому у наведеному нами випадку згідно зі статтями 8 і 10 СК України треба застосовувати за аналогією положення ст. 68 ЦК, яке передбачає, що опікун, його дружина, чоловік та близькі родичі (батьки, діти, брати, сестри) не можуть укладати з підопічним договорів, крім передачі йому майна у власність за договором дарування або у безоплатне користування за договором позички, тобто батьки можуть укладати з дітьми такі договори. І вони мають визнаватись дійсними, оскільки відповідають інтересам дітей.
Цікавим для дослідження є питання, чи можуть батьки відмовитись від покладених на них обов’язків. Ч.3 ст.155 СК України не допускає відмову від дитини, визнаючи її неправозгідною і такою, що суперечить моральним засадам суспільства. При чому, правового визначення поняття ”відмова від дитини“ СК України не містить. В наукових колах відмову від дитини тлумачать, як згоду батьків на усиновлення своєї дитини або як невиконання обов’язку забрати дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров’я. І в певних випадках пропонується таку відмову визнавати правозгідною, якщо вона відповідає інтересу дитини [9, с. 78].
В навчальній літературі вже пропонується розглядати згоду батьків на усиновлення як форму відмови від дитини. Зокрема, С.Я. Фурса зазначає, що згода батьків на усиновлення дитини - це водночас відмова батьків чи одного із них від дитини, хоча її усиновлення іншими особами може бути здійснено в інтересах останньої, оскільки у житті мають місце випадки, коли у силу об'єктивних обставин батьки не можуть надати утримання та належне виховання дитині. Тому, на думку науковця, не завжди відмову батьків від дитини можна вважати такою, що суперечить моральним засадам суспільства. Чи якщо батьки зловживають спиртними напоями, наркотичними засобами, ніде не працюють, ведуть неналежний спосіб життя, ухиляються від виконання батьківських обов'язків та при цьому не хочуть віддавати нікому дитину, утримують її в таких умовах та своєю поведінкою негативно впливають на розвиток та становлення дитини, змушують її жебракувати, хіба такі дії батьків не суперечать моральним засадам суспільства? При цьому державні органи ніяк не реагують на таку ситуацію. Тому, на думку автора такої позиції, відмова батьків від дитини реально передбачена у положеннях СК і не вважатиметься неправозгідною та такою, що суперечить моральним засадам суспільства, якщо вона здійснена свідомо, без будь-якого примусу безумовно та в інтересах дитини [17, с.403-404].
Зі змісту ст.217 СК випливає, що умовами згоди батьків на усиновлення є вільне волевиявлення, його безумовний характер, нотаріальна форма (порядок засвідчення нотаріусом такої згоди поки в чинному законодавстві не встановлений, але дотримання нотаріальної форми є обов’язковим відповідно до абз.5 п.7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.03.2007 №3 досягнення дитиною двохмісячного віку (якщо її було покинуто у пологовому будинку або іншого закладу охорони здоров’я), та згода дитини, якщо остання досягла віку та рівня розвитку, що може її висловити. Отже, чинний СК допускає відмову від дитини. Тому, з огляду на те, що неможливість відмови батьків від батьківських прав не завжди відповідає інтересам дитини, необхідно все ж таки виокремити випадки, коли відмова від дитини є правозгідною.
Можна підтримати позицію Ю.С. Червоного про те, що належне здійснення батьками батьківських прав є їх обов’язком, за невиконання якого до батьків застосовується санкція у вигляді позбавлення батьківських прав. І замість того, щоб відмовитись від своїх прав і передати дитину під опікування органів опіки та піклування, недобросовісні батьки для досягнення того ж самого результату просто мають перестати здійснювати свої права та виконувати обов’язки. Однак це негативно позначиться на дітях [19, с. 256].
Правова природа норми про неправозгідність відмови від батьків побудована на позиції, що батьки не можуть відмовитись від своїх батьківських прав і що ці права не передаються і не відчужуються. Однак з цього правила повинні бути виключення, одне з яких робить законодавець. Зі змісту ч.3 ст.132 СК випливає, що за наявності поважних причин батьки можуть залишити дитину в пологовому будинку або іншому закладі охорони здоров’я.
Отже, в Україні відбуваються перманентні процеси нормотворчості. Замість колишніх нормативно-правових урядових і відомчих актів розробляються сучасні. Нажаль, діти не знають сутності своїх прав та мають складності у реалізації. Згідно з ст.174 СК України майно, придбане батьками або одним із них для забезпечення розвитку, навчання та виховання (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо) є власністю дитини. Батьки здійснюють не так представницькі функції, як виступають співносіями правоздатності і суб’єктивних прав дітей. Якщо дитина малолітня, неповнолітня, то батьки діють як законні представники дитини (ст. 39 ЦПК України). Цікавим для дослідження є питання, чи можуть батьки відмовитись від покладених на них обов’язків. Ч.3 ст.155 СК України не допускає відмову від дитини, визнаючи її неправозгідною і такою, що суперечить моральним засадам суспільства. Прикладом для реалізації сімейних прав дитини служить закордонна практика захисту прав дітей, про яку розповідається в наступному підпункті.
2.2. Закордонна практика захисту сімейних прав дитини
В різних країнах існують спеціальні механізми захисту інтересів дітей.
Одним з інструментів захисту прав дітей є формування особливого порядку судочинства щодо неповнолітніх, які вчинили протиправні дії - ювенальна юстиція. Це особлива система правосуддя для неповнолітніх. В основі цієї системи лежить доктрина "parens patrie", згідно з якою держава веде себе як відповідальна особа за неповнолітніх, захищаючи їх від небезпечної поведінки і шкідливого оточення [1, с. 32].
Перший суд у справах неповнолітніх був створений в Австралії (1890), потім зазначені суди були утворені в Канаді (1894) і в США (1899). Їх приклад наслідували інші країни, де через короткий час виникли національні суди для неповнолітніх.
Сьогодні ювенальні суди функціонують більш ніж в 60 країнах світу.
Історія розвитку концепції ювенальних судів свідчить про наявність різних підходів до даного питання. Автономна ювенальна юстиція виникла аж ніяк не у всіх країнах, де були створені суди для неповнолітніх. Досить чітко позначилися два варіанти:
- автономний суд, не пов'язаний із загальним судом;
- склад загального суду, який одержав функції розгляду справ про неповнолітніх.
На самому початку існування судів для неповнолітніх автономна ювенальна юстиція була створена в США, Канаді, Англії, Бельгії, Франції, Греції, Нідерландах, Росії, Польщі, Угорщині, Єгипті, Японії, Австралії, Новій Зеландії , кантонах французькій Швейцарії.
У Німеччині, Австрії, Іспанії, Португалії, кантонах німецької Швейцарії функції опікунських судів були поєднані з функціями судів по справах неповнолітніх, що висунуло на перший план їх діяльності задачу судового захисту прав неповнолітніх, а не завдання боротьби зі злочинністю, як це сталося в судах першої групи країн.
Деякі країни пішли по шляху створення спеціалізованих складів судів по справам неповнолітніх. Це сталося в Ірландії, Італії, Греції, Швейцарії (кантон Женева), Японії, Новій Зеландії.
Разом з тим саме ювенальна юстиція породила цілий комплекс несудових, навіть неюридичних органів, які покликані її обслуговувати, мають допоміжні функції і нерідко в ході історичного розвитку ювенальної юстиції починали активно витісняти суд як орган правосуддя.
Функцію захисту дітей від сімейного насильства в багатьох країнах світу виконують не правоохоронні органи у співпраці з органами опіки, піклування, місцевого самоврядування, а фахівці з соціальної роботи. У них є досвід постійної і повсякденної роботи з сім'ями, які потрапляють у скрутне і навіть небезпечне становище. Соціальний працівник має повне законне право пред'явити до винних суворі вимоги. У США, ФРН, Голландії, Великобританії фахівці з соціальної роботи наділені широкими повноваженнями (аж до порушення кримінальної справи і клопотання про відчуження дитини від батьків) [8, с. 17].
Найбільш часто застосовується тимчасова ізоляція постраждалої дитини (наприклад, приміщення дитину в притулок для проведення з ним реабілітаційних заходів, тимчасове влаштування в фостерну сім'ю і навіть арешт батька від 15 до 30 діб). У тому випадку, коли поведінка батьків і після застосування до них санкцій залишається без змін, застосовуються інші, більш кардинальні заходи.
Соціальна робота з неповнолітніми жертвами насильства за кордоном спирається на практику оповіщення. Будь-яка людина за власною ініціативою може поставити до відома соціальну службу, покликану займатися захистом дітей, або поліцію про випадок або підозру на факт насильства над дитиною в сім'ї. Такі повідомлення вважаються елементарною необхідністю.
Що стосується лікарів, педагогів, тренерів, вихователів, то для них це - прямий обов'язок. Повідомлення можна передати по телефону, послати поштою, оформити безпосередньо у відповідній установі протягом 24 годин після події. Законом передбачені недоторканність інформуючих осіб, збереження анонімності й конфіденційності, а також покарання для тих, хто ці правила порушує. Соціальні працівники розслідують справу, протягом 48 годин вступають разом з поліцейським і медпрацівником в контакт з сім'єю (якщо випадок дуже важкий - негайно). Працюють такі служби цілодобово і без вихідних. При цьому соціальний працівник в домашніх умовах обговорює з батьками отриману інформацію, спілкується з дитиною, ретельно спостерігає за їх поведінкою, оцінюючи реальні умови життя сім'ї, контактує з фахівцями, вчителями, сусідами, друзями і родичами дитини.
Розслідування передбачає невідкладний лікарський і психологічний огляд дитини в умовах соціального чи медичного закладу, госпіталізацію (в притулку або медичному стаціонарі) в якості короткочасної захисної заходи. Згоди або дозволу батьків не вимагається. Соціальний працівник має право звернутися до суду, якщо його розслідуванню чинять опір. Навіть у випадку не підтвердження звинувачень соціальний працівник періодично відвідує дитину.
Втручання визначається вже як безпосередня соціальна робота з дитиною та її родиною в ситуації сильного стресу, викликаного насильством, жорстоким поводженням. Вона включає в себе надання конкретних послуг, психологічну та соціальну підтримку, соціальну терапію і психотерапію. Завершення справи припускає, що соціальна служба вирішує сімейні проблеми протягом певного часу, а саме від 3 місяців до 1 року, і за цей період її працівники повинні докласти максимум зусиль для того, щоб ситуація кардинально покращилася. Тільки в тому випадку, коли доведено, що ніяких поліпшень не спостерігається, і існує загроза життю дитини, вживаються заходи щодо його ізоляції. В окремих випадках, за рішенням суду винного батька змушують покинути будинок, де він живе, і куди повернеться після реабілітації дитина [11, с.143].
Сучасна система захисту прав дітей у Франції склалася в результаті розвитку системи, введеної в 1945 році. Незважаючи на те, що ця система захисту прав і законних інтересів дитини зазвичай розглядається у двох аспектах (організаційному і правовому), задача забезпечення захисту прав дитини, перш за все, лежить на її батьках. Стаття 371-2 Цивільного кодексу визначає її як виключне право, яким наділені батьки: "батьківські права належать батькові й матері для захисту інтересів дитини з питань, пов'язаних з його безпекою, станом здоров'я та морально-етичним вихованням. Вони мають право і на них лежить обов'язок захищати дитину, стежити за ним і займатися його вихованням". Батьки не можуть ні відмовитися від цих виключних прав, ні передати їх третім особам.
У французькій системі організаційні або правові заходи приймаються тільки у випадках, коли батьки визнаються як виконуючі неналежним чином свої обов'язки, або коли вони не можуть виконувати свої батьківські функції, або коли при виконанні своїх обов'язків вони керуються тільки особистими інтересами, які завдають шкоди дитині.
Система захисту прав дитини включає два компоненти, що пояснюється необхідністю досягнення одночасно двох цілей: одна з яких - робота з профілактики, реалізується в рамках так званого "організаційного захисту", коли сім'ї, усвідомлюючи що з'явилися у них труднощі, самі звертаються за допомогою або дають згоду на втручання компетентних структур і допомога з їхнього боку; інша - захист прав і життєвих інтересів дитини, реалізована в рамках так званого "правового захисту", коли є підтвердження того, що ситуація приймає небезпечний характер для дитини (в цьому випадку судовий орган вимагає від сім'ї виконання певних заходів) або що відносно дитини скоєно кримінально каране діяння.
В силу законів про децентралізацію від 1985 і 1986 років, здійснення організаційного захисту прав дітей покладено на голови Генеральної ради (Департаменту) і знаходяться в його веденні служби.
Три служби, що знаходяться в підпорядкуванні голови Генеральної ради, спеціально займаються питаннями охорони прав дітей:
Служба соціальної допомоги дітям (грає головну роль на службі сімей);
Служба з охорони материнства і дитинства;
Соціальна служба в масштабі секторів;
Служба пропаганди здорового способу життя серед учнів шкіл та шкільна соціальна служба;
Служба психіатричної допомоги дітям і підліткам.
Незважаючи на те, що задіяні в забезпеченні правового захисту органи можуть використовувати самі різні форми участі у долях дітей, вони тим не менш не завжди мають можливість виконати свої функції, наприклад, коли сім'ї відмовляються від запропонованої допомоги, або коли вжитих заходів не достатньо для захисту прав і законних інтересів дитини. До того ж при реалізації заходів щодо захисту прав та інтересів дитини можуть бути виявлені або з'явитися підстави для підозри у вчиненні кримінально караних діянь у відношенні дитини. З урахуванням цього, законом від 10 липня 1989 вводиться зобов'язання для соціальних працівників повідомляти про подібні факти в Судовий орган в особі Прокурора Республіки. Як виняток, коли мова йде про дітей, закон скасовує зобов'язання про нерозголошення професійної таємниці, що є зазвичай обов'язковим для деяких категорій фахівців.
Судовий орган має дуже широкі і різноманітні за формою повноваження, які в залежності від ситуації дозволяють здійснювати контроль, обмежувати, припиняти чи позбавляти батьківських прав осіб, жорстоко звертаються зі своїми дітьми; крім того, ці особи можуть бути притягнуті до відповідальності і до них можуть бути застосовані карні санкції. Втручання Судового органу, так зване застосування "Заходів щодо захисту неблагополучних дітей", грунтується на статті 375 і наступних за нею статтях Цивільного кодексу.
Заходи щодо захисту неблагополучних дітей, які можуть бути приписані суддею у справах неповнолітніх, різноманітні і застосовуються залежно від випадку:
можливе застосування заходів щодо захисту дитини поза соціальних установ. Неповнолітня дитина залишається у своїй рідній сім'ї, але їй на допомогу і для консультацій призначається група фахівців з питань виховання;
суддя може прийняти рішення по влаштуванню дитини в спеціальну установу (шкільний інтернат, притулок) або до приватних осіб (родичів, третім особам, яким можна довірити дитину, прийомні сім'ї). Протягом усього терміну перебування дитини в установі / у приватних осіб батьки зберігають права на свою дитину, які рішенням Судді змінюються, зокрема, в частині, що стосується відвідувань дитини членами сім'ї.
Основними документами, що регламентують питання госопіки над дітьми у Великобританії, є:
Конвенція ООН про права дитини;
Декларація прав дитини;
Декларація про соціальні і правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо при передачі їх на виховання та при всиновленні, на національному і міжнародному рівнях, прийнята резолюцією 41/85 Генеральної Асамблеї ООН 3 грудня 1986 року;
Закон про дітей (Children Act), прийнятий Парламентом Великобританії в 1989 році і набув чинності в жовтні 1991 року;
Загальні інструкції про влаштування дітей (Arrangements for Placement of Children (General) Regulations), прийняті в 1991 році;
Правила влаштування дітей на фостерних виховання (Foster Placement (Children) Regulations), прийняті в 1991 році;
Національні Стандарти Великобританії з організації фостерного виховання (UK National Standards for Foster care), затверджені в 1999 році.
Незважаючи на те, що законодавча та адміністративна системи у Великобританії досить централізовані, місцеві органи влади мають власні повноваження у формуванні соціальної політики та складанні бюджету. Це означає, що різні регіони Сполученого Королівства реалізують право на створення своєї стратегії і вибору пріоритетних соціальних технологій для вирішення проблем дітей з групи ризику.
Закон про дітей (Children Act) визначив, що кровні батьки розділяють між собою батьківську відповідальність стосовно своїх дітей, за винятком тих випадків, коли батьки не перебувають у шлюбі або будь-хто з батьків один виховує дитину (single-parent family). При цьому в Законі вперше був введений термін "батьківська відповідальність" (parental responsibility), під якою маються на увазі "всі права, обов'язки, моральні зобов'язання, функції, відповідальність і повноваження, які мають батьки дитини при спілкуванні з ним і поводженні з його майном і закріплені законодавчо" [12, с. 209].
Значення визначення "батьківська відповідальність" не обмежується лише кровними батьками дитини. Такою відповідальністю можуть володіти також родичі дитини, його опікуни (піклувальники), будь-яка інша людина, яка виховує дитину та піклується про неї (в тому числі і фостерні вихователі).
Закон визначив існування двох основних типів:
фостерного виховання над дітьми;
приватної фостерної опіки (private foster care).
Стаття 23 Закону дала визначення поняттю "фостерних батьків", яким і керуються органи місцевого управління:
людина, яка не є батьком дитини, але несе за нього батьківську відповідальність;
людина, яка дбає і виховує дитину, поміщеного в його сім'ю рішенням органів місцевої влади при розмежуванні прав між ними і батьками дитини;
представник стаціонарного закладу в тому випадку, якщо дитина перебуває під державною опікою і поміщений в такий заклад.
Відповідно до статті 67 Закону про дітей відповідальність в регіоні за забезпечення та контроль добробуту дітей, які перебувають під різними видами опіки, покладається на органи місцевої влади. Держсекретар має право вимагати, щоб кожну дитину, що знаходиться на фостерному вихованні, оформленому в приватному порядку, обов'язково і регулярно, а також у разі надзвичайних обставин відвідував представник органів місцевої влади. Він повинен переконатися, що будь-яка опікувана дитина дійсно проживає на території регіону. В обов'язки представника також входить обстеження умов життя дитини та внесення пропозицій щодо розміщення інших дітей, які потребують опіки.
Пріоритетними для проживання дитини визначаються:
його рідна сім'я;
сім'я родичів, інша підходяща для дитини родина.
І тільки в разі, якщо жоден з названих варіантів не є можливим, розглядається питання про проживання дитини в різного роду стаціонарних закладах, таких, як дитячі будинки, притулки, інтернати і т.п.
У Законі докладно обумовлюються умови, за яких людина, що є фостерних вихователем, може бути дискваліфікована. Зокрема, підставою для позбавлення права бути фостерними батьками є визнання винними у якомусь злочині. Підкреслюється, що як визнання людини фостерним батьком, так і позбавлення його цього статусу повинні в обов'язковому порядку бути задокументовані.
У США захист прав дитини починається ще в утробі матері. 21 жовтня 2003 Сенат США (US Senate) затвердив заборону на так званий "частковий аборт" на пізніх термінах вагітності. Незважаючи на люті протести, в листопаді 2003 року президент Буш підписав цей законопроект і, тим самим, перетворив його в повноцінний закон.
Права дітей серйозно враховуються також під час процесу усиновлення (удочеріння). Якщо дитина перебуває під опікою якийсь сім'ї і проходить через процес усиновлення, то в цьому процесі сім'я, яка опікала його протягом всього часу, в більшості випадків, отримує перевагу, так як дитина вже звикла до цього оточення. У випадках, коли права батьків конфліктують з правами дитини, то перевага віддається правам дитини. При цьому в США в деяких штатах дозволено всиновлювати дітей одностатевим парам.
Згідно з параграфом 29а "Поліцейського закону" США, голові родини, який застосував насильство, на два тижні заборонений доступ у будинок і будь-які контакти з дружиною і дітьми. У багатьох штатах США, наприклад, ще в кінці 60-х років минулого сторіччя було прийнято законодавство, яке зобов'язує громадян повідомляти владі про кожен випадок у разі підозри в поганому поводженні з дітьми.
У випадках розлучення, дитина має право на спілкування з обома батьками. Під час процесу розлучення жоден з батьків не має права впливати на дитину, налаштовуючи його проти свого колишнього чоловіка. Більш того, дитині повинно бути популярно пояснено, що розлучення відбувається не з його вини. Однак, у багатьох випадках батько, який отримує права на опіку над дитиною, не допускає колишнього чоловіка (дружину) до будь-яких контактів з ним, спираючись на такі законні заходи як судова заборона.
У більшості шлюборозлучних процесів право на опіку виграють матері.
У США дитина має право "розлучитися" зі своїми батьками або опікунами. Емансипація дитини відбувається в разі його одруження (заміжжя), початку служби в збройних силах або тоді, коли суд приходить до висновку, що розлучення з батьками необхідне для захисту інтересів дитини. Якщо неповнолітній одружується або йде в армію, йому необхідно отримати офіційну згоду батьків. Якщо дитина не задоволена своєю сімейною ситуацією і звертається до суду, то йому достатньо поінформувати своїх батьків або піклувальника, що вони зобов'язані з'явитися до суду. Для того щоб почати судовий процес проти своїх батьків, дитина повинна бути не молодше 14 років. Дитина також повинна довести, що у нього є власний заробіток, і він може про себе дбати самостійно [21, с. 50].
Права дітей захищені також в американських школах. Головною правовою нормою вважається право дитини на інтелектуальний розвиток і навчання, незалежно від його здібностей. Ця норма дає незаперечні права дітям-інвалідам, особливо розумово відсталим. Діти-інваліди, у віці від 3 до 21 років, мають право на безкоштовну освіту. Кожена подібна дитина повинна навчатися за особливою, індивідуально складеною програмою. Більш того, під час періоду, який хвора дитина проводить у школі, освітній заклад, вчителі та директор зобов'язані забезпечувати максимальний догляд за ним і гарантувати його безпеку. Наприклад, діти, хворі на діабет, повинні регулярно одержувати ін'єкції інсуліну, а шкільна влада повинна особливо стежити за їх харчуванням.
Право на загальну освіту поширюється також на дітей іммігрантів. Багато дітей з сімей "нових американців" відчувають труднощі в спілкуванні англійською мовою. Школа зобов'язана надати дітям іммігрантам окремі курси англійської мови.
Отже, в різних країнах існують спеціальні механізми захисту інтересів дітей. Перший суд у справах неповнолітніх був створений в Австралії (1890), потім зазначені суди були утворені в Канаді (1894) і в США (1899). Сьогодні ювенальні суди функціонують більш ніж в 60 країнах світу. У Німеччині, Австрії, Іспанії, Португалії, кантонах німецької Швейцарії функції опікунських судів були поєднані з функціями судів по справах неповнолітніх. У США, ФРН, Голландії, Великобританії фахівці з соціальної роботи наділені широкими повноваженнями. Сучасна система захисту прав дітей у Франції склалася в результаті розвитку системи, введеної ще в 1945 році. Право на загальну освіту поширюється також на дітей іммігрантів у багатьох країнах. У світі мають бути створені шляхи підвищення ефективності захисту прав дітей і підлітків. У наступному підпункті розглядається ця проблема.
2.3. Шляхи підвищення ефективності захисту прав дітей в Україні та світі
Мільйони дітей в світі все ще потребують захисту: діти, як і раніше, стають жертвами насильства, експлуатації, бездоглядності, соціального виключення та дискримінації. Деякі форми насильства (такі, як тілесні покарання) все ще є легальними, дозволеними соціумом та широко розповсюдженими в суспільстві. Незважаючи на те, що багато країн проводять важливі заходи щодо захисту дітей, державним та місцевим органам влади необхідно вживати дій, які б більш ретельно забезпечували права людини та які б постійно здійснювались, і при цьому вони б були засновані на чіткому баченні проблем.
Певні категорії дітей мають дуже обмежений доступ до освіти, медичних послуг, правосуддя, соціального захисту та турботливого і сприятливого середовища. Результатом економічних, соціальних та технічних інновацій є нові проблеми, і при цьому діти, їх родини та спеціалісти, які працюють з ними, є недостатньо підготовленими або навченими для вирішення цих питань. Інтегровані місцеві, регіональні та державні стратегії є ключовими для посилення можливостей місцевих, регіональних та національних органів влади для реагування на існуючі та майбутні проблеми шляхом ефективного використання ресурсів [4, с. 87].
Діти та молодь зазначають, що вони ставляться з насторогою до державних послуг та систем, коли вони звертаються за першими або вступають у контакт з останніми. Вони хочуть, щоб до них відносились як до особистостей та щоб їх спілкування зі спеціалістами було засноване на обопільній довірі та повазі. Отже, державні органи мають робити зрушення в своїх системах захисту, на прикладі заходів наведених нижче.
Популяризувати освіченість з питань громадянства та прав людини, включаючи створення навчальних програм для спеціалістів у сфері освіти, зосереджуючись на правах дитини, культурі демократії, рівності, новому медійному середовищі, міжкультурному діалозі та педагогіці, що є зосередженою на дитині та вчителі, з метою забезпечення середовища без насильства.
Популяризувати етичні основи та людську гідність, чесність та безпеку тих, хто є залученим до цієї діяльності, зокрема, шляхом захисту дітей від експлуатації у політичних, комерційних і фінансових цілях та від випадків, коли з ними жорстоко поводяться або принижують їх гідність, включаючи зловживання наркотиками та сексуальну наругу і насильство, особливо сексуальне насильство. Посилення прав дітей у спорті шляхом розвитку відповідної спортивної педагогіки та навчання, що відповідає їх розвитку.
Як тільки один раз діти зіткнулись з насильством, діти – жертви насилля часто стають жертвами насилля вдруге, оскільки певні звітні процедури, розслідування та судочинство інколи не захищають права, потреби та погляди дітей.
Діти та молодь мають законне право на захист від усіх форм насилля. Але незважаючи на позитивні кроки у цьому напрямі, діти продовжують страждати від насильства у всіх сферах життя – вдома, у школі, під час здійснення якоїсь діяльності, в інтернатних установах та під арештом, у громадах та ЗМІ.
Рада Європи продовжує виконувати роль регіонального ініціатора та координатора ініціатив, спрямованих на викорінення усіх форм насильства по відношенні до дітей в Європі. З цією метою вона застосує дворівневий підхід:
прийняття та впровадження інтегрованих національних стратегій захисту дітей від насильства. Це передбачає відповідні законодавчі, політичні та інституційні реформи і зосередження на профілактиці;
популяризація політики абсолютного неприйняття усіх форм насильства шляхом підвищення обізнаності та вживання заходів для подолання окремих видів насильства та зосередження на конкретних середовищах, де мають місце випадки насильства щодо дітей.
Надавати досвід та керівні рекомендації державам-членам з метою захисту прав дітей з обмеженими можливостями шляхом виконання Конвенції ООН про права інвалідів та Плану дій Ради Європи щодо сприяння правам і повній участі людей з обмеженими можливостями в суспільстві.
Надавати підтримку державам-членам у покращенні захисту дітей-мігрантів та мандруючих дітей, включаючи шукачів притулку, біженців, дітей без супроводу дорослих, дітей, які є розлученими зі своїми батьками, дітей, які мігрують усередині країни, та дітей без громадянства. У зв’язку з цим, стимулювати застосування керівних принципів стосовно правосуддя, дружнього до дитини, в таких ситуаціях.
Популяризувати та оцінювати виконання прав дітей бути почутими та серйозно сприйнятими відповідно до стандартів Ради Європи, приділяючи особливу увагу участі дітей, що знаходяться у складній життєвій ситуації.
Створювати та розповсюджувати інформацію щодо прав дитини, адаптовану як для дітей, так і для батьків, вчителів та інших спеціалістів, які працюють з дітьми, у письмовому та електронному вигляді [16, с. 144].
Розширювати права та можливості дітей на реалізацію права на участь у медійному середовищі, під час забезпечення їх права на приватне життя шляхом розробки нових інструментів, що дозволить їм краще управляти своєю приватною і персональною інформацією в Інтернеті та інших медіа. Заохочувати саморегулювання та державне регулювання Інтернет-провайдерів, соціальних мереж та медіа відповідно до прав дитини, а також допомагати дітям та батькам у підвищенні рівня самозахисту та попередження виникнення негативних ситуацій в мережі Інтернет.
Реалізація основоположного права кожної дитини жити і виховуватися в родині. В Україні мають створюватися умови для забезпечення дотримання прав та законних інтересів дитини в сім'ї, своєчасного виявлення їх порушень та організації профілактичної допомоги сім'ї та дитині, забезпечення адресної підтримки нужденних у ній сімей з дітьми, які опинилися у важкій життєвій ситуації, а при необхідності вживати заходів по влаштуванню дітей, які залишилися без піклування батьків, на виховання в сім'ї громадян.
В Україні повинна бути сформована система, що забезпечує реагування на порушення прав кожної дитини без будь-якої дискримінації, включаючи діагностику ситуації, планування та прийняття необхідного комплексу заходів із забезпечення дотримання прав дитини та відновлення порушених прав; правове просвітництво; надання реабілітаційної допомоги кожній дитині, яка стала жертвою жорстокого поводження або злочинних посягань.
Максимальна реалізація потенціалу кожної дитини. Мають створюватися умови для формування гідної життєвої перспективи для кожної дитини, її освіти, виховання та соціалізації, максимально можливої самореалізації в соціально позитивних видах діяльності.
Збереження здоров'я кожної дитини. В Україні повинні вживатися заходи, спрямовані на формування в сім'ї і дітей потреби в здоровому способі життя, загальну ранню профілактику захворюваності, впровадження технологій які зберігають здоров’я в усі сфери життя дитини, надання кваліфікованої медичної допомоги в будь-яких ситуаціях.
Технології допомоги, орієнтовані на розвиток внутрішніх ресурсів сім'ї, задоволення потреб дитини та реалізовані за підтримки держави. Необхідно ширше впроваджувати ефективні технології соціальної роботи, що припускають опору на власну активність людей, надання їм можливості брати участь у вирішенні своїх проблем поряд з фахівцями, пошук нестандартних економічних рішень.
Особливу увагу приділяти вразливим категоріям дітей. В Україні в усіх випадках особлива і достатня увага повинна бути приділена дітям, що належать до вразливих категорій. Необхідно розробляти та впроваджувати форми роботи з такими дітьми, що дозволяють долати їх соціальну виключеність і сприяють реабілітації та повноцінної інтеграції в суспільство.
Забезпечення професіоналізму і високої кваліфікації при роботі з кожною дитиною та її родиною. Формування та реалізація політики в області дитинства повинні грунтуватися на використанні останніх досягнень науки, сучасних технологій, у тому числі в соціальній сфері. Необхідно забезпечити умови для якісної підготовки і регулярного підвищення кваліфікації кадрів у всіх галузях, так чи інакше пов'язаних з роботою з дітьми та їх сім'ями.
Політика в області дитинства повинна спиратися на технології соціального партнерства, суспільно-професійну експертизу, реалізовуватися за участі бізнес-спільноти, за допомогою залучення громадських організацій та міжнародних партнерів до вирішення актуальних проблем, пов'язаних із забезпеченням та захистом прав та інтересів дітей. Необхідно вживати заходів, спрямованих на формування відкритого ринку соціальних послуг, створення системи громадського контролю в сфері забезпечення і захисту прав дітей.
Отже, можна зробити висновок, що мільйони дітей в світі все ще потребують захисту: діти, як і раніше, стають жертвами насильства, експлуатації, бездоглядності, соціального виключення та дискримінації. Інтегровані місцеві, регіональні та державні стратегії є ключовими для посилення можливостей місцевих, регіональних та національних органів влади. Влада для покращення системи захисту прав дітей має популяризувати освіченість з питань громадянства та прав людини, популяризувати етичні основи та людську гідність, впровадити прийняття інтегрованих національних стратегій захисту дітей від насильства. Країни мають розширювати права та можливості дітей на реалізацію права на участь у медійному середовищі, мають створюватися умови для забезпечення дотримання прав та законних інтересів дитини в сім'ї, мають створюватися умови для формування гідної життєвої перспективи для кожної дитини, її освіти, виховання та соціалізації, і все це має привести до максимально можливої самореалізації в соціально позитивних видах діяльності дітей і підлітків усього світу.