1.3 Огляд міжнародних документів у сфері захисту товарних знаків

У першу чергу слід назвати Паризьку конвенцію про охорону промислової власності 1883 р. Ця багатостороння угода визначає ряд важливих передумов для національних норм держав0учасниць у галузі товарних знаків. Конвенція спрямована на подолання перешкод пов’язаних з поширенням правових норм у галузі товарних знаків дійсних лише на території держав, де вони прийняті[2].

Паризька конвенція зобов’язує держав-учасниць визнати національні режими. Це означає, що громадяни будь-якої країни-учасниці Конвенції стосовно законодавства про товарні знаки користуються в інших державах-учасницях Конвенції всіма привілеями, які національні закони надають своїм громадянам, причому незалежно від того, чи знаходиться місце проживання цього громадянина на території тієї держави, в якій він вимагає захисту своєї марки. Крім того, визнання національного режиму необхідне також відносно громадян держав, які не беруть участі у Конвенції, але їх місце проживання або філіал комерційної або торгової фірми знаходиться на території відповідної держави-учасниці Конвенції[2].

Паризька конвенція надає громадянам держав-учасниць право пріоритету: якщо в одній державі-учасниці будь-хто надав правильно оформлену заявку на реєстрацію окремої товарної марки, то у випадку надання ним протягом шести місяців такої ж заявки у іншій державі-учасниці, він може вимагати пріоритету першої заявки. Це означає, що друга заявка у іншій державі отримує дату подачі першої заявки. Зазначене положення перешкодить отримати дійсні права на цей знак третій особі у другій державі протягом строку між реєстрацією заявки спочатку у одній, потім у іншій державі. Крім того, подальше існування марки, яка юридично зареєстрована у одній з держав-учасниць Конвенції, має бути принципово незалежним від долі марок,зареєстрованих у інших державах-учасницях, навіть у країні її походження[2].

Конвенція містить положення про правову охорону загальновизнаних марок. Воно зобов’язує держав-учасниць відмовляти у реєстрації або використанні марок, які можна сплутати з загальновідомою маркою. Це положення поширюється також на випадок, коли у відповідній державі-учасниці відносно цієї загальновідомої марки поки що не надавалася дійсна заявка для реєстрації.

Паризька конвенція також містить деякі мінімальні матеріальні вимоги, які не мають суперечити національним правовим нормам з товарних знаків. Ці вимоги стосуються передачі марок та марок об’єднань. Кожна товарна марка, яка зареєстрована належним чином у країні її походження, має охоронятися в інших країнах-учасницях “так, як вона є”. Відмовити в охороні марки можна лише за наявності відповідних умов[2].

Мадридська угода про міжнародну реєстрацію товарних знаків.

Мадридська угода 1891 р. має досить важливе практичне значення для застосування правових норм про товарні знаки у міжнародному правовому обігу. Ця угода створює систему міжнародної реєстрації товарних знаків для держав-учасниць. Мадридську угоду Україна прийняла 25 грудня 1991 р. а Протокол до неї – у 2000 р.

Зареєстрований у країні походження відповідний товарний може при посередництві з Всесвітньою організацією інтелектуальної власності пройти одночасно реєстрацію у всіх інших державах-учасницях. У 1989 р. Мадридська угода була модернізована “Мадридським протоколом”.

З 1 січня 1998 р. діє Загальна інструкція до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків і протоколу до неї, яка детально роз’яснює Угоду. (з повним текстом Інструкції можна ознайомитися в журналі ”Інтелектуальна власність”.

Ніццька угода про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків.

Даною Угодою від 1957 р. (зі змінами від 28 вересня 1979 р.) визначається міжнародний стандарт для уніфікації класифікації товарів та послуг, знак яких має бути зареєстрований. Таким чином, вона значною мірою сприяє полегшенню міжнародних процедур з надання заявок на реєстрацію товарних знаків.

Україна приєдналася до Угоди у 2000 р.

Проекти гармонізації правових систем у рамках Генеральної угоди з тарифів та торгівлі і Всесвітньої організації інтелектуальної власності.

Дані угоди спрямовані на практичне полегшення міжнародного обігу. Разом з тим, до цього часу не існує обов’язкового у міжнародному плані положення про мінімальні стандарти, перш за все з охороноспроможності знаків, обсягу охорони та її здійснення.

Угода TRIPS містить мінімальні стандарти саме такого виду. Вона є невід’ємною частиною Угоди Всесвітньої організації торгівлі, підписаної в результаті Уругвайського раунду переговорів про багатосторонню торгівлю у рамках Генеральної угоди про тарифи та торгівлю.

У рамках СНД прийняті такі угоди в сфері інтелектуальної власності:

– Угода СНД про заходи щодо охорони промислової власності і створення Міждержавної ради з питань охорони промислової власності від 12 березня 1993 р.;

– Договір про проведення узгодженої антимонопольної політики від 23 грудня 1993 р.;

– Угода про співробітництво щодо припинення правопорушень у сфері інтелектуальної власності від 6 березня 1998 р.

Керуючись цими документами, було прийнято ще одну вагому Угоду про заходи щодо попередження та припинення використання неправдивих товарних знаків та географічних зазначень (ратифікована Законом України від 21 вересня 2000 р. із застереженнями) Вона покликана координувати спільні дій щодо попередження та припинення використання неправдивих товарних знаків і географічних зазначень, а також фактів застосування методів недобросовісної конкуренції.