Статус Національного банку України

Правовий статус, принципи організації і діяльності Національного банку України визначені Конституцією України та Законом України «Про Національний банк України».

Національний банк України є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об`єктом права державної власності та перебуває у його повному господарському віданні, і статутний капітал у розмірі 10 млн. грн., який є державною власністю і використовується для забезпечення зобов’язань Національного банку України.

Національний банк України відповідно до Закону України «Про Національний банк України» є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, її емісійним центром, проводить єдину державну політику в галузі грошового обігу, рефінансування, організовує міжбанківські розрахунки, координує діяльність банківської системи в цілому, визначає курс грошової одиниці відносно валют інших країн. Національний банк встановлює номінали грошових знаків, їх платіжні ознаки і системи захисту. Національний банк України зберігає резервні фонди грошових знаків, державний золотий запас, дорогоцінні метали, дорогоцінні камені, інші коштовності, накопичує золотовалютні резерви і здійснює операції з ними та банківськими металами. Національний банк України встановлює порядок визначення облікової ставки та інших процентних ставок за своїми операціями, діє дозвіл на створення банків шляхом внесення їх до державного Реєстру банків та надання ліцензії, встановлює банкам та іншим фінансово-кредитним установам нормативи обов’язкового резервування коштів.

Основні завдання і функції НБУ також визначені на законо­давчому рівні. Згідно з законодавством основним завданням (функцією) Національного банку є забезпечення стабільності національної грошової одиниці - гривні.

Виконуючи своє ос­новне завдання, НБУ сприяє забезпеченню стабільності бан­ківської системи і цінової стабільності, але в межах своїх пов­новажень.

Таке обмеження є цілком виправданим, тому що стабільність внутрішніх цін забезпечується не тільки монетарними, а й немонетарними чинниками, які перебувають поза межами впливу грошово-кредитної політики НБУ, наприклад через адміністрати­вне регулювання цін урядом. Закон визначає й інші функції НБУ. Слід також підкреслити, що згідно з Законом органи законодав­чої і виконавчої влади не мають права втручатися у виконання банком функцій, передбачених на законодавчому рівні.

Закон визначає Національний банк України як особливий центральний орган державного управління, отже, НБУ виведе­но з-під юрисдикції Кабінету Міністрів України як централь­ного органу виконавчої влади. Крім того, йому надано право підтримувати економічну політику уряду доти, доки вона не суперечить забезпеченню стабільності національної грошової одиниці.

Національний банк підзвітний Президенту та Верховній Раді України, які наділені повноваженнями стосовно призначення на посаду і звільнення з посади Голови Банку та формування Ради банку.

Голова НБУ інформує Президента та Верховну Раду про діяльність банку та стан грошового ринку в країні. Згідно з Зако­ном Рада НБУ щорічно інформує Верховну Раду про основні за­сади грошово-кредитної політики. Рахункова палата Верховної Ради України здійснює перевірку НБУ в частині руху коштів державного бюджету та виконання кошторису.

Програмний документ Національного банку України «Осно­вні засади грошово-кредитної політики», в якому визначається стратегія грошово-кредитної політики НБУ, щорічно розробляє Рада НБУ - один із двох керівних органів Національного банку (Рада і Правління). Таке рішення не можна вважати достатньо обґрунтованим, тому що воно створює реальні умови для зов­нішнього втручання у визначення грошово-кредитної політики, оскільки Рада НБУ здійснює свою діяльність на громадських за­садах і до її складу входять представники законодавчої і вико­навчої влади.

На законодавчому рівні необхідно чітко визначити механізм взаємовідносин НБУ й уряду в процесі розроблення грошово-кредитної політики. Світовий досвід у цій сфері полягає у тому, що центральний банк у межах домовленості з урядом бере на се­бе відповідальність за грошово-кредитну політику, за дотримання стратегічних монетарних орієнтирів , а уряд - за проведення бюджетної, фіскальної, антимонопольної політики, яка не викли­кає інфляційних наслідків. Відповідно до цього, рівень інфляції (індекс споживчих цін), який НБУ прогнозує в Основних засадах грошово-кредитної політики, має бути загальнодержавним, його дотриманню повинні підпорядковувати свої зусилля органи ви­конавчої і законодавчої влади і саме цей рівень інфляції уряд му­сить брати до уваги під час розроблення державного бюджету.

Закон «Про Національний банк України» забороняє банку на­давати прямі кредити уряду на фінансування видатків державно­го бюджету. Здійснювати операції з державними цінними папе­рами НБУ дозволено лише на вторинному ринку.

Голову НБУ призначає на посаду Верховна Рада України конституційною більшістю голосів за поданням Президента України. Строк повноважень Голови НБУ - п'ять років. Закон передбачає одноосібну відповідальність Голови НБУ перед Верховною Радою України та Президентом України за діяль­ність НБУ.

Водночас Голова НБУ не є одночасно Головою Ради НБУ. Це положення викликає зауваження з правового погляду. Зокрема, як уже зазначалося, Основні засади грошово-кредитної політики розробляє Рада Національного банку, і в тому разі, ко­ли Голова НБУ не очолює Ради, він не може нести відповідаль­ності (одноосібно) за реалізацію грошово-кредитної політики.

Звільнення з посади Голови НБУ також здійснюється Верхо­вною Радою України за поданням Президента України у випад­ках, передбачених законом. Так, закон передбачає можливість звільнення голови НБУ за поданням Президента України в ме­жах його конституційних повноважень. Це робить посаду Голо­ви НБУ залежною від коливань політичного курсу органів дер­жавної влади, що й мало місце на практиці при зміні голови восени 2002р.

Національний банк є економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах коштори­су, затвердженого Радою НБУ. У разі перевищення доходів над витратами різниця вноситься до державного бюджету, а переви­щення витрат над доходами покривається за рахунок державного бюджету, наступного за звітним роком. Кошторис доходів і ви­трат має забезпечувати можливість виконання банком його фун­кцій. Одержання прибутку не є метою діяльності банку. Щорічно НБУ переказує до державного бюджету значну частину свого чи­стого доходу.

Проведений аналіз правового статусу НБУ з урахуванням сві­тового досвіду дає змогу зробити висновок, що в цілому (з де­якими зауваженнями) на законодавчому рівні забезпечується не­залежність центрального банку від органів державної влади у монетарній сфері.

Що стосується фактичної незалежності цент­рального банку, яка визначається за коефіцієнтом стабільності керівництва центрального банку, то за цим показником незалеж­ність НБУ перебуває на рівні незалежності Центрального банку Росії і на нижчому рівні порівняно з центральними банками та­ких країн, як США, Чехія, Словенія, Угорщина.

Незалежний статус вимагає транспарентності політики цент­рального банку в монетарній сфері. Транспарентність означає, що центральний банк повинен не тільки забезпечувати прозо­рість своєї політики, зокрема оприлюднювати (розкривати) дані про свою діяльність, публікувати прогнози, звітувати перед гро­мадськістю, а й уся інформація банку має бути достатньою мірою достовірною, зрозумілою та опрацьованою, щоб економічні суб'єк­ти мали можливість приймати на підставі цієї інформації відпові­дні рішення.

За міжнародними стандартами розрізняють кілька вимог до транспарентності політики центрального банку в монетарній сфері:

- розкриття та роз'яснення цілей політики, їх макроекономічних зв'язків, формалізація цілей;

- прозорість процесу прийняття рішень центральним банком;

- оприлюднення та роз'яснення рішень центрального банку;

- звітування перед громадськістю про наслідки та ефективність політики, пояснення помилок банку в прогнозах та регулюванні.

Транспарентність політики центрального банку підвищує до­віру як до центрального банку, так і до всієї банківської системи і вимагає від центрального банку проведення відповідної інформа­ційної та комунікативної політики, а саме:

- щорічні публікації основних засад грошово-кредитної полі­тики;

- щорічний і щоквартальний звіт про діяльність банку;

- двічі на рік виступ голови центрального банку у парламенті;

- проміжні прес-релізи про зміни в політиці центрального банку;

- щомісячне видання статистичного бюлетеня центрального банку;

- щомісячне проведення прес-конференцій голови централь­ного банку для ЗМІ;

- публічні доповіді членів керівних органів центрального банку;

- публікація робочих звітів про результати досліджень, що проводяться спеціалістами центрального банку.

Операції центрального банку.

Центральний банк виконує такі операції:

1.Видає комерційним банкам кредити на строк за домовленістю з позичальниками.

2.Веде рахунки банків-кореспондентів і здійснює розрахункове касове обслуговування комерційних банків та інших кредитних установ.

3.Купує та продає цінні папери, що випускаються державою.

4.Видає кредити банкам під заставу векселів і цінних паперів.

5.Здійснює емісію приватизаційних паперів, встановлює умови їх зберігання, обліку і погашення.

6.Виступає гарантом кредитів, що надаються суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності іноземними банками, фінансовими та іншими міжнародними організаціями під заставу Державного валютного фонду та іншого державного майна країни.

7.Купує і продає іноземну валюту і платіжні документи в іноземній валюті.

8.Проводить операції з резервними фондами грошових знаків.

9.Організовує інкасацію та перевезення грошових знаків та інших цінностей

Механізм реалізації грошово-кредитної політики.

У загальному вигляді опосередкований характер регулятивно­го впливу грошово-кредитної політики на економіку схематично показано на рисунку:

ёё

Інструменти грошово-кредитної політики - це певний регу­лятивний захід центрального банку, спрямований на зміну кон'юнктури грошового ринку, передусім пропозиції грошей, унаслідок чого змінюється поведінка економічних суб'єктів на інших сегментах ринку (товарному, валютному, фондовому то­що). Найбільш поширеними у світовій практиці є такі інструмен­ти: операції на відкритому ринку, рефінансування комерційних банків, зміна облікової ставки, зміна обов'язкових резервних ви­мог, установлення нормативів для певних видів банківської дія­льності та ін.