1.2. Історія зародження та становлення оперного виконавства у світі

Ніхто не знає, хто написав першу симфонію або перший концерт, адже ці форми розвинулися поступово, протягом XVII-XVIII століть, але абсолютно точно відомо, що перша опера "Дафна" - була написана італійським композитором Якопо Пері і вперше виконана у Флоренції в 1597 році. Це була спроба повернутися до простоти давньогрецької драми. Люди, об'єднані в суспільство "Camerata" ("Компанія"), знаходили переплетення середньовічної церковної музики і світських мадригалів занадто складним і терпким справжні почуття. Опера зародилась в результаті спроби відродити елегантність і простоту давньогрецької трагедії, яка розповідала історії богів і міфологічних героїв у драматичній формі. В якості коментатора в ній виступав Хор. На жаль, час не зберіг для нас музику минулої Античності. Навіть музичні моделі, створені із застосуванням новітніх комп'ютерних технологій, не в змозі показати нам, як насправді звучала музика у ту далеку і цікаву епоху, коли навіть простолюдини виражалися гекзаметром, а прості люди спілкувалися з богами, сатирами, німфами, кентаврами та іншої міфологічною публікою.

В кінці XVI століття група італійських дворян побажала звільнити музику від середньовічної ускладненості і відновити дух чистоти, яку вони знаходили в давньогрецьких п'єсах. Так було з'єднане мистецтво пісні з драматичним оповідкою, в результаті чого народилася перша опера. З того часу грецькі драми і легенди надихали багатьох композиторів, в тому числі Глюка, Рамо, Берліоза і Стравінського. На території Італії опера виникла на межі XVI–XVII століть. Поштовхом до створення опери стала ренесансна ідея учених-гуманістів, письменників і музикантів щодо відродження давньогрецької трагедії. У процесі історичного розвитку були вироблені різноманітні оперні форми: сольна арія, аріозо, каватина, різні види вокального ансамблю, хори, а також увертюра і самостійні оркестрові епізоди жанрового характеру. Велике значення в опері має речитатив, що відтворює інтонації мови людини і пов'язує сольні або ансамблеві номери. В деяких операх замість речитативу використовують розмовний діалог. Велику роль в оперній драматургії відіграють лейтмотиви - короткі музичні теми-символи, які характеризують дійових осіб, певні сценічні ситуації тощо.

Важливу роль у становленні оперного мистецтва відіграла творчість італійського композитора Клаудіо Монтеверді. Йому вдалося досягти єдності музичного і драматичного начал, гармонічна мова митця сповнена драматичними контрастами і навіть тепер вражає своєю сміливістю і живописністю. До наших днів дійшли три опери композитора - «Орфей», «Повернення Улісса на батьківщину» і «Коронація Поппеї». Останній твір композитор створив за рік до своєї смерті. Ця опера стала вершиною його творчості завдяки віртуозності вокальних партій та досконалості інструментального письма [18].

Засновником французької опери став Жан Батіст Люллі, який був чудовим скрипалем, диригентом, композитором, танцівником. Опери Люллі, які він називав «ліричними трагедіями» (tragédies lyriques), демонструють суто французький музично-театральний стиль. Сюжети беруться з античної міфології чи з італійських поем, а лібрето, з їх величними віршами, орієнтовані на стиль великого сучасника Ж.Б. Люллі - драматурга Ж. Расіна. Музиці Ж.Б. Люллі притаманні урочистість, вишуканість, у ній яскраво відображені характерні риси французької музичної традиції - витончена елегантність, стримана емоційність і одухотвореність. Відомими операми Ж.Б. Люллі є «Альцеста», «Тезей», «Атіс», «Арміда».

Центром оперної діяльності другої половини XVII-початку XVIII ст. став Неаполь, а першим майстром нового стилю - Алессандро Скарлатті. У творчості митця було узагальнено головні тенденції італійського оперного мистецтва рубежу XVII-XVIII ст. В опері А. Скарлатті найбільше цікавила мелодія, а не речитатив. Він розвивав форму і мелодичний стиль неаполітанської опери-серіа (серйозна опера). У його творчості остаточно сформувався тип арії da capo, де за першою частиною слідує контрастний розділ, а потім повторюється перша частина. До спадщини композитора входить близько ста опер. Найвідомішими з них є опери-серіа «Примхи кохання або Розаура», «Коринфський пастух», «Великий Тамерлан», «Митридат Евпатор», «Телемак» [29, c. 170].

Значний внесок у розвиток неаполітанської опери-серіау XVIII ст. в Європі здійснив німецький композитор Георг Фрідріх Гендель. Розпочавши свою професійну діяльність оперного скрипаля, митець з 1706 по 1710 рр. мандрував по Італії. У 25 років Г. Гендель прибув до Лондона, де згодом отримав монопольне право на постановку італійських опер. Там він написав оперу «Рінальдо». Згодом з’явилася ціла низка опер, в яких розмаїття і багатство гармонічного письма поєднані з надзвичайною вокальною віртуозністю. Постановки опер Г. Генделя «Аціс і Галатея», «Юлій Цезар», «Аецій» та «Альціна» з успіхом проходять і в наш час.

Із Неаполем пов’язане також виникнення опери-буффа - різновиду комічної опери, що з’явилася як закономірна реакція на оперу-серіа. Цим видом опери швидко зацікавилися у Відні, Парижі, Лондоні. Найбільшої популярності комедія набула у студентів. Один із них, Джованні Баттіста Перголезі, у 23 роки написав маленьку комічну оперу «Служниця-пані». Цей твір мав неймовірний успіх. У його лібрето йшлося не про подвиги давніх героїв, а про буденну дійсність. Жанр опери-буффа набув свого розвитку у творчості композиторів Дж. Паізієлло і Д. Чімарози.

Вагомий вплив на розвиток оперного мистецтва мала творчість німецького композитора Христофа Віллібальда Глюка. Композитор здійснив оперну реформу, що ґрунтувалася на музично-естетичних принципах Просвітництва. Суть реформи Х.В. Глюка полягала в підпорядкуванні музики драматичній дії. Всю увагу Х.В. Глюк зосередив на виявленні внутрішнього світу героїв. Інструментальні і вокальні засоби були спрямовані на розкриття змісту кожного слова тексту. Перу композитора належать опери «Орфей і Евридика», «Альцеста», «Паріс і Олена», «Іфігенія в Авліді», «Іфігенія в Тавриді». У цих творах піднесеність драми, притаманна для опери-серіа поєднується з багатством німецького гармонічного письма.

Вершиною розвитку опери XVIII ст. стала творчість видатного австрійського композитора Вольфганга Амадея Моцарта. Митець створив власний інтернаціональний оперний стиль, що відзначався гармонією між сольними і ансамблевими номерами, між вокальним та інструментальним началами. В юності він написав декілька італійських опер - у стилі buffa і seria. Останню свою оперу-серіа («Ідоменей») композитор створив у 25 років. До комедійних опер В.А. Моцарта належать «Весілля Фігаро», «Дон Жуан» і «Так учиняють всі жінки». Поруч із цим майстер створив опери «Викрадення із сералю» і «Чарівна флейта», що стала останньою оперою митця.

Отже, В.А. Моцарт узагальнив досягнення різних національних шкіл, опанував і переосмислив різноманітні оперні жанри, підняв їх на новий рівень, використовуючи різні форми музичної драматургії для втілення глибокого життєвого змісту. XIX ст. називають класичною епохою історії оперного театру. В цей кульмінаційний період розкрилися всі його ресурси, сягнули повноти розвитку всі компоненти. Опера стала емоційною домінантою і символом часу. Її не змогли порушити ні драматичний театр, ні балет, що характеризувався власною естетикою, ні оперета, що набула популярності в середині століття [14, c. 70].

Опера становила основу творчості відомого італійського композитора Джоаккіно Россіні. Саме у цьому жанрі виявилися його мелодична щедрість, дотепність і сатирична влучність у зображенні персонажів. Оригінальним шедевром комедійного мистецтва XIX ст. стала опера митця «Севільський цирульник». Яскрава мелодика, природність і жвавість характерів, змальованих композитором, простота і послідовність сюжету - все це забезпечило опері справжній тріумф. Завершивши традицію жанрів опери-серіа і опери-буффа, Дж. Россіні створює у 20-х рр. XIX ст. опери, проникнуті високим патріотичним пафосом, героїкою визвольної боротьби. Серед них особливе місце займає опера «Вільгельм Телль». Яскрава, реалістична характеристика головних героїв, вражаючі масові сцени, в яких за допомогою хору і ансамблів зображено народ, а головне, надзвичайно виразна музика здобули «Вільгельму Теллю» славу одного з найкращих творів оперної драматургії XIX ст.

Одним із великих реформаторів опери у XIX ст. був відомий німецький композитор Ріхард Вагнер. Композитор намагався створити оперу, в якій драма була би головною метою, а музика - засобом. Митець вважав, що традиційну оперу має змінити музична драма, в якій слово і музика рівноправні і об’єднані в єдине ціле. Це можливо, на думку Р. Вагнера, лише тоді, якщо композитор водночас є лібретистом. Для безперервного розвитку дії майстер пропонує ввести вільні діалоги і монологи. Великого значення він надає виразності вокальної мови, слово має мати смислове та емоційне навантаження [47, c. 230].

Вироблення професійних вокальних традицій як таких в історії України сягає часів Київської Русі й Козацької держави, насамперед у формах народного сольного та церковного співу. Відомо, що при дворі київського князя Володимира Святославовича функціонував штат професійних півчих. Навчання співу у церковно-приходських школах та монастирях велося на досить високому рівні. Фахова підготовка державних «співочих дияконів», патріарших, а згодом синодальних півчих та придворної капели давала можливість співакам прилучатися до високої виконавської культури. Непереоціненну роль у створенні вітчизняного професійного музичного й вокального мистецтва відіграла українська народна пісня. Народне виконавське мистецтво й церковний спів з його високою вокальною культурою підготували ґрунт для формування світського професійного вокального мистецтва.

В Україні у другій половині XVIII - першій половині ХІХ ст. функціонували спеціальні музично-співочі школи. Зокрема, у 1738 р. у м. Глухові було створено першу в Україні співочу школу, в якій професійному співу спочатку навчали італійські педагоги. Останній гетьман України К. Розумовський створив у 1754 р. на базі цієї школи професійний музичний театр. Поряд з виписаними з Італії оперними співаками його штат поповнювали випускники глухівської школи. Зародження оперного мистецтва на українському ґрунті відбувалося шляхом широкого включення традиційних фольклорних мотивів у музично-театральні п'єси (водевілі, побутові діалогічні опери), що посідали чільне місце у сценічній практиці кінця XVIII - початку XIX ст.

Українська вокально-оперна традиція поступово еволюціонувала від ліричного співу до драматичного, орієнтуючись на вимоги оперного співу в загальноєвропейському контексті. Для цього потрібні були художники, музиканти співаки з відповідним рівнем підготовки саме з України, і вони з’явилися. Українські співаки Менцинський, Крушельницька, Мишуга завдяки своєму таланту, працездатності та наполегливості стали успішно засвоювати традиції європейських оперних шкіл, і завдяки їх творчості особливої актуальності набуло на той час гасло «європеїзації» української школи оперного виконавства, реалізація якого вимагала постійного підвищення виконавського професіоналізму й розширення жанрового діапазону виконуваних партій [50, c. 112].

З середини XVIII ст. у побуті панських садиб розповсюджуються кріпацькі театри - драматичні, оперні, балетні, розквіт яких припадає на кінець XVIII - першу третину XIX ст. Характерною рисою домашніх театральних вистав було широке застосування музики в ході спектаклю. Маєткові театри мали різнорідний склад: тут виступали як кріпаки, так і вільні актори, іноземні диригенти і композитори. Після скасування кріпацтва, внаслідок занепаду маєткового побуту та появи нових форм видовищ: міських театрів, приватних музично-театральних антреприз, кріпацькі театри припиняють існування. Кріпацькі театри сприяли розвою міських професійних театрів, оскільки там вже володіли навичками режисури і сценографії, а виконавська майстерність, яка рівняла акторів - кріпаків з відомими майстрами західної чи російської сцени, свідчила про значне опікування їх володарів гуманітарною та фаховою освітою виконавців. Цей практичний досвід і творчі здобутки стали у пригоді міським театрам і приватній антрепризі: керівники театральних труп скористалися досвідом кріпацьких музичних шкіл і навіть їхньою навчальною програмою, за якою вивчали акторське мистецтво, музику (співи сольні та хорові, гру на кількох інструментах, теорію музики), хореографію, іноземні мови (французьку, італійську, німецьку).

Працювали у кріпацьких музичних школах найчастіше відомі вітчизняні та іноземні композитори і педагоги: М. Гауптман, Ф. Арайя, Г. Тєплов, А. Рачинський, регенти Чухнов, Туровський, балетмейстер І. Штейн. Родина Галаганів найчастіше надавала можливість вдосконалення кріпацьким талантам, відсилаючи їх для навчання за кордон, до Італії та Франції. З багатьох мистецтвознавчих джерел відомо, що у маєтках Д. Трощинського в Кибинцях і Яреськах (Полтавщина) театри існували в періоди 1812-1814 та 1822-1825 рр. В садибі Галаганів у Сокиринцях театри діяли з кінця XVIII по 40-і рр. XIX ст. Тривалий час існували кріпацькі трупи у маєтку поміщика Д.Ширая в с. Спиридонова Буда на Чернігівщині (1798-1809). На Вінниччині в м. Малий Тульчин С. Щесним-Потоцьким збудована спеціальна споруда для вистав драматичних і оперних труп, які ставилися там з 1787 до початку XIX ст [13, c. 42].

Вже на початку XIX ст. особливого значення і розвою набувають вистави аматорських гуртків, які складалися з дворян та різночинної інтелігенції. Аматорські театри існували в маєтках Д. Трощинського, А Лобанова - Ростовського, родини Тарновських й багатьох інших. В аматорських виставах трупи Лобанова - Ростовського брав участь І. Котляревський. Ставилися п’єси російських (Я. Княжнін, М. Сумароков, М. Херасков, М. Загоскін, Д.Фонвізін, І.Крилов) та західноєвропейських (Ж.-Б. Мольєр, А. Коцебу) драматургів. До діяльності в театрах залучалися відомі особи. Так, у справах театру кн. С. Голіцина в с. Козацькому на Черкащині брав участь російський поет і драматург І. Крилов. У власному театрі в с. Основа на Харківщині розпочав свою діяльність як драматург Г. Квітка-Основ’яненко. В маєтках утворюються панські аматорські театральні гуртки і театри.

Серед найвідоміших аматорських театрів в Україні був театр в маєтку Д. Трощинського, державного посадовця, власника великих маєтків, найбільш знаним з яких були Кибинці на Полтавщині. Розквіт аматорського театру в Кибинцях був пов’язаний з іменем М.О. Гоголя - драматурга, режисера і актора. Постійною виконавицею аматорського театру була його дружина М. Гоголь - Косяровська, родичка власника маєтку. Репертуар цього театру становили п’єси російських авторів В. Озерова, І. Крилова, Д. Фонвізіна, М. Загоскіна, Я. Княжніна, а також В. Капніста, В. Гоголя. Найчастіше ставилися комедії, і тут перевага надавалася творам В. Гоголя (п’єси “Собака - вівця”, “Простак або Хитрість жінки перехитреної москалем”) та І. Котляревського (“Наталка Полтавка”, “Москаль - чарівник”). Музика в цих творах посідала провідне місце [44, c. 40].

Маєток Качанівка родини Тарновських - був справжнім осередком художньої культури в Україні першої половини XIX ст. Качанівку часто відвідували письменники М. Гоголь, О. Маркович, Марко Вовчок, поет В. Забіла, композитор М. Глінка, художники І. Рєпін, В. Сєров, В. Штернберг, К. Маковський, В. Маковський. М. Гоголь тут читав свої нові твори, зокрема, комедію “Одруження”. Глінка працював з кріпацьким оркестром, який вперше “озвучив” два номери з опери “Руслан і Людмила” (Персидський хор і Марш Чорномора). Т. Шевченко листувався з Г. Тарновським. У 1842 р. навіть переслав йому примірники поеми “Гайдамаки”, яка щойно вийшла друком. Тарновські утримували також кріпацький театр, де ставилися музично-театральні вистави як західноєвропейських, так і українських драматургів, зокрема, І. Котляревського (“Наталка Полтавка”, “Москаль - чарівник”) та Г. Квітки-Основ’яненка (“Сватання на Гончарівці”). З іменем видатного українського письменника І. Котляревського пов’язана діяльність аматорського театру в маєтку князя Р. Лобанова - Ростовського в Полтаві. Котляревський складав репертуар аматорської трупи, виступав як драматург, режисер і актор (особливо йому вдавалися комічні ролі). В репертуарі були п’єси як російських авторів (Я. Княжнін, М. Сумароков, М. Херасков, М. Загоскін, Д. Фонвізін, І. Крилов), так і захід-ноєвропейських (Ж.-Б.Мольєр, А. Коцебу) драматургів [30, c. 3].

Власне діяльність аматорського театру і прогресивний настрій інтелігенції, яка висунула ідею заснування постійного загальнодоступного театру, призвели до виникнення Полтавського “вільного” театру, за керівництва І. Котляревського, який для цього театру написав свої славнозвісні п’єси “Наталка Полтавка” та “Москаль - чарівник”. В постановці цих творів автор використав характерні риси вертепу, інтермедій шкільного театру, розмовні діалоги водевілю та різноманітні народні пісні. Полтавський театр цього періоду був провідним в Україні. Твори Котляревського відкрили нову сторінку в українській драматургії. Вони стали основою репертуару національного музичного театру. На сцені харківського аматорського театру, починаючи з 1780 р. ставилися твори російських авторів (Сумарокова, Княжніна, Верьовкіна), а також опери російських композиторів (Соколовського, Пашкевича, Раупаха, Бюлана).

У період 1812-1821 рр. директором Харківського театру був Г. Квітка-Основ’яненко - автор творів “Сватання на Гончарівці” (1835) і “Шельменко - денщик” (1838). “Візитною карткою” письменника стає саме “Сватання на Гончарівці”, прем’єра якого відбулася в Харкові силами трупи Л. Млотковського. Квітка-Основ’яненко, подібно до Котляревського, назвав її “малоросійською оперою”. Він теж виступив автором музичної драматургії твору. “Наталка Полтавка” та “Сватання на Гончарівці” відіграли вирішальну роль у становленні українського музичного театру. Водночас ці п’єси стали основою репертуару будь-якої трупи того часу: неможливо було вважатися українським музичним театром, якщо в репертуарі не були представлені ці твори [39, c. 110].