- •3.2. Народні засоби запобігання та розв'язання міжетнічних конфліктів
- •321 320 Роздя 2. Прикладна етнопсихологія
- •1. Історичні віхи етнопсихіатрії
- •333 332 Розділ 2. Прикладна етнопсихологія
- •2. Універсальне та культуроспецифічне при визначенні понять психічної норми та патології
- •3. Уявлення про причини захворювання в різних культурах
- •4. Типи лікарів у різних культурах. Знахар і шаман ж лікарі
- •6. Уявлення про діагностику та діагностичні процедури в різних народів
- •7.2. Вплив культури на формування психопатичної особистості
- •7.3. Транскультурні дослідження алклголізму та наркоманії
- •7.4. Регіональні відмінності в клініці шизофренії !' &
- •8.3. Західна і східна моделі психоаналізу
- •1. Порівняльні дослідження взаємозв'язку мови і психіки: основні факти та проблеми
- •Етнопсихологія
333 332 Розділ 2. Прикладна етнопсихологія
би вважали наркоінтоксикацію, інші підкреслювали роль мусульманських вірувань, а декотрі шукали ії джерело в соматичних захворюваннях, однак жодна із запропонованих теорій не змогла пояснити усіх зібраних фактів.
Сучасний дослідник, етнопсихіатр .І.С.Зрогез запропонував свою версію виникнення й розвитку цієї хвороби. Ретельно вивчивши всі факти, він описав клінічну картину цього захворювання. Так, випадки амоку спостерігалися з 1800 до 1925 року. Хворіли практично тільки чоловіки 20-40 років. Виділилося два різновиди амоку: один виникає зовсім раптово, без будь-яких попереджуючих змін у поведінці чи відчуттях хворого, іншому передує період зниження настрою, відгородженості, тяжких роздумів, що має малайську назву «закії Най».
Наступна фаза в розвиткові хвороби — фаза атаки — ідентична в обох різновидах. Це стадія одержимості вбивством. Первинні ії моменти нерідко селективні щодо жертв — ними в першу чергу стають родичі або знайомі. Пізніше агресія стає тотальною. Як правило, знаряддям вбивства стають різальні або колючі побутові предмети. У тих хворих, хто залишався живим після стадії атаки, спостерігалася повна амнезія усіх подій цього періоду — «таїа §еіар». Традиційне ставлення малайців до хворих на амок, незважаючи на їхню виняткову жорстокість під час нападу, було досить поблажливим: їхнє вбивство не заохочувалося, а навпаки, вважалося найбільш доцільним ув'язнення й перебування під постійним наглядом (спочатку для цього використовувалися в'язниці, пізніше — лікарні).
Розмірковуючи над витоками цього захворювання в малайському суспільстві, автор вбачає його коріння у специфічній військовій тактиці, характерній для Малайї та Індії у попередніх століттях. Вивчаючи історичні документи ХУІ-ХУІІ століть, автор звернув увагу на те, що тоді також існував термін «амок», але він вживався зовсім в іншому розумінні: якщо якась група воїнів зазнавала поразки під час бою, то переможеш — ті, хто залишився живим, починали називати себе «амо-ками», вважаючи себе також убитими й померлими. Щоб змити своє безчестя, вони мали помститися ворогові-переможцю. Тому вони збривали все волосся, прощалися один з одним і з близькими як люди, що йдуть на смерть, і починали полювати на ворога, без страху нападаючи на численнішого й краще озброєного ворога, без роздумів убиваючи усіх, хто траплявся на їхньому шляху. Зрозуміло, що така самопожертва, така жертовна поведінка підтримувалася в суспільстві і всіляко заохочувалася. Пізніше мотивація подібної поведінки змінилася. Найманці в армії демонстрували амокоподібну поведінку за певну платню. Зовнішні форми цієї поведінки дещо в трансформованому вигляді збереглися і серед божевільних на амок.
ЕТНОПСИХІАТР1Я
2. Універсальне та культуроспецифічне при визначенні понять психічної норми та патології
Питання про визначення поняття душевного здоров'я було поставлене ще за давніх часів. Так, іще Демокріт намагався розв'язати цю проблему. Він вживав поняття «евтюмія», що в перекладі означає «щасливий етап духу». Це внутрішня гармонія, спокій і рівновага, які спостерігаються тоді, коли людина добре знас саму себе, свої реальні потреби та можливості, і їм відповідає її реальна поведінка. Багато сучасних учених також розглядають душевне нездоров'я як дисгармонію. У своїх спробах дати більш чітке визначення понять психічної норми та патології вчені нерідко натрапляють на розмаїття і певну неузгодженість визначень у різних школах, напрямках, культурах, які дещо по-різному трактують як поняття норми, так і поняття хвороби.
Вітчизняні й зарубіжні дослідники, діяльність яких пов'язана з розладами психіки, неодноразово намагалися визначитися у змістові понять (інорма» й «патологія». Спектр пропонованих дефініцій був надзвичайно широким. Висловлювалася також думка щодо принципової неможливості дати визначення поняття «нормальна поведінка», чітко сформульованого, наприклад, у працях А.\У.Рга5ег. Більшість із пропонованих підходів ретельно проаналізовані у фундаментальній монографії Б.Бра-туся «Аномалії особистості». Стисло їх можна окреслити так:
-
бути психічно нормальним означає бути «як усі» (статистичний підхід);
-
бути психічно нормальним означає бути пристосованим до ото чуючого середовища (адаптаційний підхід);
-
бути психічно нормальним — не мати виразних патологічних симп томів;
-
поняття психічної норми трактується через звернення до видат них, прогресивних діячів людства та узагальнення їхніх особистіс- них рис (гуманістична психологія);
-
бути психічно нормальним і психічно хворим означатиме різні речі в різних культурах (культурно-релятивістичний підхід); те, що буде розглядатися як норма в одній культурі, в іншій вважатиметься патологією, й навпаки.
Одна із засновниць останнього підходу К.Вепесіісі у своїй відомій праці «РаМегпБ оТ Сиііиге» (1935) на прикладі індійпів племен зун'ї та
334
Розліт 2. ПРИКЛАДНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ
ЕТНОЛСИХІАТРІЯ
335
квакіутл показала, наскільки відрізняється шкала норми в різних культурних традиціях. Більше того, навіть у межах однієї культури в різні епохи уявлення щодо норми відмінні. Зупинимося на ньому докладніше.
Варіанти людської поведінки, що вважалися прийнятними, нормальними чи навіть бажаними в одних культурах або в одні історичні епохи, можуть сприйматися як хвороба або викликати осуд у інших народів або в інші часи. І навпаки, те, що ми зараз вважаємо патологічним явищем, могло бути нормою поведінки раніше або у інших етнічних груп. Так, європеєць назве психічно хворим кожного, хто має галюцинації, а в культурі індійців властивість переживання видінь і галюцинацій розглядається як особливий дар, благословення духів, тому вміння викликати їх заохочується і надає особливого авторитету й престижу тому, хто має таку здатність.
В американській культурі вважається ненормальним, якщо людина намагається нічим не виділятися, не прагне отримувати більшу платню чи досягти вищого статусу в суспільстві, тобто якщо задовольняється малим. Навпаки, в культурі Пуебло людина, позбавлена змагальних тенденцій, без виразних прагнень до суперництва, вважається взірцем. А в Стародавній Греції взагалі прагнення працювати більше, ніж цє потрібно для задоволення елементарних потреб людини, трактувалося як щось ненормальне й непристойне.
Інцест, від якого відмовилася більшість сучасних етнічних груп, обожнювався у високорозвинених цивілізаціях стародавніх єгиптян і перуанських інків. Гомосексуалізм, ексгібіціонізм або груповий секс у деяких культурах вважалися абсолютно нормальними, а в деяких навіть ритуа-лізовувалися й освячувалися. Жорсткому дотриманню моногамії в одних суспільствах протистояли інші, де було соціально дозволено полігамію або поліандрію. Навіть дітовбивство, вбивство, самовбивство, принесення людських жертв або самопожертва, тортури, самокалїцтво та канібалізм допускалися в певних культурах, а в деяких — навіть уславлялися.
Сенільні та пресенільні психози в Гані сприймаються як нормальний стан похилого віку; вважається, що такі люди не потребують лікарської допомоги. Психопатоподібні стани, а також початкові стадії шизофренії місцеві лікарі не трактують як психічну хворобу, відповідно, й суд не враховує психічних особливостей тих, хто в цьому хворобливому стані скоює злочини.
Отже, наведені приклади доводять, що трактування понять норми й патології, тим більше — їхньої межі, можуть дещо відрізнятися залежно від культури й епохи, в якій ця культура існує.
Повернімося до змістовного визначення дихотомії «норма—патоло- '}■ гія». Б. Братусь не лише проаналізував розмаїття підходів до цих понять.
а й запропонував свою версію. На думку автора, нормальним розвитком психіки є «такий розвиток, який веде людину до набуття нею родової людської сутності». Сутність людини — це поєднання суспільних відносин, у якому системотворчим чинником є ставлення до іншої людини. Воно формується в боротьбі двох різноспрямованих векторів: один веде до розуміння іншого як сам о цінності, як істоти, здатної розвиватися; інший — до розуміння людини як засобу для досягнення власної мети. Розв'язання цього протиріччя на користь першого варіанта сприяє утвердженню сутності людини, а отже, її нормальному розвитку, а в разі превалювання другого варіанта людина постає в нелюдській формі свого існування, ЇЇ розвиток є аномальним.
Якщо стати на позиції діяльнісного підходу, то стає зрозумілим, шо виокремленню та описанню умов і критеріїв нормального розвитку особистості має передувати аналіз діяльності, специфічної для «родової людської сутності», як першопричини, з якої повинен виводитися шуканий набір критеріїв. Без такого аналізу будь-які найвірогідніші твердження щодо критеріїв будуть лише гіпотезами. Спробуємо це зробити, використовуючи теоретик о-метод о логічну схему, описану у главі «Теоретичні підходи до вивчення етнопсихологічних особливостей» п. 6.1.
Звернімося до вихідної тези. Якщо прийняти положення, згідно з яким нормальним розвитком психіки «є такий розвиток, який веде людину до набуття нею родової людської сутності», то зрозуміло, що його можна переформулювати так: нормальний розвиток психічної діяльності є процес утвердження специфічно людських форм психічної діяльності, а отже, витіснення, подолання форм діяльності, неспецифічних для людини. У контексті вихідної методологічної схеми нормальний розвиток діяльності (як практичної, так і психічної) означає послідовне засвоєння кожним індивідом досягнутого в його культурі максимального рівня розвитку діяльності в тій чи іншій сфері, тобто, по-можливості, максимальне втілення в своїй життєдіяльності її найрозвиненішої структури. Що ж означатиме перехід до такої діяльності на феноменологічному рівні?
Згідно зі схемою основною ознакою діяльності останніх двох етапів є виробництво знарядь, шо заміщують діяльність іншої людини. Тобто, якщо ставлення до іншої людини на етапі суспільного опосередковування об'єктивно не могло бути інакшим, аніж ставлення до будь-яких інших засобів досягнення мети, то на етапі заміщуючих знарядь уперше виникає об'єктивна можливість ставлення до іншого як до суб'єкта, цінного самого по собі. Отже, виникає об'єктивна можливість перейти на той спосіб відносин з людиною, який Б.Братусь вважає визначальним систе-мотворчим критерієм нормального розвитку: ставлення до іншої людини як до самоцінності, а не як до засобу досягнення власних цілей.
336
Розділ 2 ПРИКЛАДНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ
ЕТНОПСИХ1АТРІЯ
337
З вихідної методологічної схеми виводяться також інші відношення й характеристики. Наприклад, із схеми випливає, що специфічним для діяльності людини є її творчий характер. Дійсно, виходячи з визначення специфіки діяльності, що втілює родову людську сутність, у ній мають безперервно здійснюватися заміна учасників діяльності знаряддями виробництва, скорочення й витіснення механічної рутинної праці, де функції людини можна безболісно передати техніці. Саме ж виробництво знарядь, що витісняють суспільне опосередковування, — процес творчий та нескінченний.
Описування діяльності, специфічної для людини, можна доповнити новими відношеннями, про які не згадує Б.Братусь. Так, послідовний розвиток діяльності пов'язаний не лише з введенням нових опосередковуючих ланок, а й з перебудовою суб'єкта та об'єкта. Наприклад, у процесі еволюції привласнюючий тип взаємодії організму із середовищем замінюється на виробничий. Зокрема, це може проявлятися в тому, що на полюсі об'єкта роль предметів вжитку починають виконувати не тільки натуральні, природні речовини, а й синтетичні, штучні (5-й етап розвитку діяльності). Останнє, в свою чергу, означає, що саме середовище, необхідне людині для життя, постійно розвивається й змінюється. Більше того, на цьому етапі з'являється об'єктивна можливість зміни ставлення не лише до іншої людини, а й до оточуючого середовища: природа вже не сприймається тільки як засіб, об'єкт вжитку, а постає в своїй ціннісній якості. Можливо саме тому проблеми екології, екологічного виховання за останнє сторіччя починають усвідомлюватися й виходити на перший план, набуваючи пріоритетного значення. У контексті проблеми, що розглядається, це означає, що безцеремонне, грабіжницько-хижацьке відношення до природи може бути ще одним із критеріїв аномалії психічного розвитку, не менш рівноправним, аніж інші відношення, шо випливають з аналізу діяльності, яка втілює в собі родову людську сутність.