Методичні рекомендації
Ім’я російського письменника Ф.М. Достоєвського (Федор Михайлович Достоевский, 1821-1881) – одне з найвидатніших імен не тільки російської, а й світової літератури. В його творчості відбилися складні питання суспільного життя Росії періоду глибокої кризи самодержавно-поміщицької системи та бурхливого розвитку капіталістичних відносин. Письменника називають доктором соціальних наук, тому що він досліджував в своїх романах хвороби капіталістичного суспільства, пов’язані з соціальною нерівністю і моральною деградацією. Ф.М. Достоєвський продовжив гуманістичні і реалістичні традиції російської літератури, захищаючи «скривджених і зневажених» своїх героїв. Затвердивши себе як письменника-романіста, він збагатив літературу новим жанровим підрозділом – романом-трагедією, що в повній мірі передавав суперечності сучасного життя і заповітні порухи людської душі. Одним з таких творів є «Злочин і кара» (1866 р.), перший з п’яти знаменитих романів («Злочин і кара», «Ідіот», «Біси», «Підліток», «Брати Карамазови»), в якому відбився складний і суперечливий шлях внутрішніх шукань та спостережень за сучасним життям.
При відповіді на перше питання необхідно простежити еволюцію ідейного задуму роману (від «П’яненьких» до «Злочина і кари»), а також жанрову специфіку твору: ідеологічний, соціально-психологічний, філософський, роман-трагедія. Це черговий петербурзький роман письменника, і місто тут – не просто місце дії або фон подій, але й символ ненормального життя. Постійне зіткнення з його виявленнями (історія родини Мармеладових, п’яна дівчина на Конногвардійському бульварі, розмова офіцера і студента в трактирі, поневіряння матері і сестри Раскольникова) підводять героя до рішення «взяти владу в свої руки».
Завдання № 2 допоможе студентам з’ясувати зародження і сутність теорії Раскольникова. Йдеться тут не стільки про філософську концепцію, а й про пошуки, сумніви і блукання героя як живої людини, образ якої спаяний з його теоретичними побудовами. Як експеримент в його теорії виступає вбивство. Дослідник Ю. Борєв виділяє три мотиви злочину: бідність, намагання стати Наполеоном і бажання перевірити, чи можливо, переступивши через кров, принести щастя людям.
Як в кривому дзеркалі відбивають теорію і сумніви Раскольникова життєва «філософія» його «двійників» - Лужина («Возлюби прежде всего самого себя»), Свидригайлова («Сильному человеку все дозволено»), Лебезятнікова («Мы больше отрицаем») (див. завдання №3). Майстерність Достоєвського-психолога особливо проявляється в зображенні моральних страждань героя після здійснення злочину (покарання по-достоєвськи), в «поєдинку» із Порфірієм Петровичем, в розмовах з Разуміхіним, з Сонею. Правда Соні перемагає тому, що основа її – співстраждання і любов. Епілог роману та його символіка (ранковий пейзаж, емоційний фон, моральне і фізичне одужання героя) свідчить про подолання Раскольниковим філософії індивідуалізму.
Цікавою інтерпретацією роману Ф.М.Достоєвського є „Ф.М.” сучасного автора Б. Акуніна, де, спираючися на архівні матеріали і листування письменника, пропонується версія прeтексту „Злочина і кари”. Постмодерністський пастиш, який є конструкцією з елементів прототексту та нового авторського тексту, базується на селективному підході до первинного тексту. „Теорійка. Петербурзька повість” дещо поіншому подає нам Раскольникова та його „двійників”, а сама теорія, якою керувався інший вбивця – Свидригайлов, не сприймається переконливо, що й примусило класика припинити роботу і почати писати „Злочин і кару”.