Фігури.

Фігури, пов'язані з відхиленням від комунікативно-логічних норм оформлення фрази, називаються риторичними.

Риторичні фігури побудовані на словесних зворотах, які мають умовно-діалогічний характер.

Серед риторичних фігур виділяють звертання, запитання, ствердження, заперечення, оклики.

Риторичні запитання — це такі запитання, які не вимагають відповіді. Вони зосереджують увагу на питанні, про яке йдеться у творі.

Хто може випити Дніпро,\Хто властен виплескати море,\Хто наше золото-серебро\Плугами кривди переоре?\Хто серця чистого добро\Злобою чорною поборе?\(М. Рильський)

Риторичні звертання — це звертання до абстрактних понять, неживих предметів або відсутніх людей як до присутніх: "Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно... Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі" (О. Довженко).

Риторичні оклики вживають як засіб заклику, вияву захоплення, радості.

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!\Година для праці настала!\(Леся Українка)

Риторичні заперечення. Вони мають форму відповіді на вірогідне припущення, думку уявного співрозмовника.

Ні, друже мій, не та родина\Сучасна пісня — не перина.\(І. Франко)

Риторичні ствердження — фігури, які підкреслюють незаперечність сказаного автором. Наприклад:

Так! Я буду крізь сльози сміятись.\(Леся Українка)

3. Фоніка художнього твору. Звукопис, асонанс, алітерація.

У художніх творах поряд з лексикою, семантикою, синтаксисом важливе значення має поетична фоніка. Грецьке евфонія (euphônia від eu — добре, phone — звук) — добре говорити.

Алітерація (лат. аd — до, littera — буква) — повторення однакових приголосних звуків чи звукосполучень з метою створення звукового образу зображуваного або посилення інтонаційної виразності мови.

Жужне жах на ножах,\на тривожних рубежах.\(і. Драч)

Асонанс (франц. assonanse від лат. assono — звучу до ладу) — повторення голосних звуків.

Впали роси на покоси,\Засвітилися навколо.\Там дівча ходило босе,\Білу ніжку прокололо.\(Д. Павличко)

Повторення голосного о створює враження широкого простору.

Ономатопея (грец. onomatopoieia — звуконаслідування) — імітація звукових явищ. У баладі "Утоплена" Т. Шевченко вдало передає за допомогою звуконаслідування, повторення с, шелест осоки:

"Хто се, хто се по сім боці\чеше русу косу?\Хто се, хто се по тім боці\Рве на собі коси?\Хто се, хто се?" — тихесенько\Спитає — повіє...

Звуконаслідування використовується у народних піснях:

Пливе човен води повен,\Та все хлюп, хлюп, хлюп.\Іде козак до дівчини\Та все туп, туп, туп.\Є підстави розрізняти два види звуконаслідування, як це робить І. Качуровський:

Какофонія (грец. какоріюніа — погане звучання) — немилозвучність, безладне хаотичне нагромадження звуків.

Типовими випадками какофонії є збіг голосних у, о чи приголосних: ніч й день. Зустрічається вона у забавляйках і скоромовках:Карл украв у Клари коралі,\А Клара у Карла вкрала кларнет.

Ліпограма (грец. lеірo — не вистачати) — вірш, у якому бракує певного звука для відтворення евфонічного ефекту. Так, Г. Державін у вірші "Соловей во сне" уникав приголосного р. П. Тичина використовує слова на ль, позбавлені змісту.

Гуляв над Тібром Рафаель\В вечірній час в іюні\— Се сум, се сон, лелію льо,\Льолюні я, льолюні.\Забилось серце. Слухать став:\О, як вона співає!\— Чи лю, чи ні, ламає руч,\А він затоном чале.

Фоносимволіка

Звуки можуть мати символічне значення. Найхарактерніші символічні значення деяких звуків:

О — радість, відвага, сила духу.

А — голосіння, голосний крик, радість, страх, білий колір.

І — спокій, ніжність, кохання, краса, синь, захоплення, подив, переляк.

У — страх, сум, біль, жаль, передчуття смерті: Кружить, кружить над Рунами крук (І. Качуровський).

Г — грім, битва, гамір: "Гармидер, гамір, гаму гаї" (Т. Шевченко).

Л — любов, ніжність, м'якість, лагідний смуток:

Р — суворість героїзм, рішучість, трагізм, рух.

Шиплячі — свистячі, африкати (ж, ч, ш, дж, з, ц, с, дз) — брязкіт зброї, плин ріки, шум, смерть, шелест листя.

А. Ткаченко включає в фоніку інтонацію (лат. Шопо — голосно вимовляти).

Інтонація — це фонетичний засіб мови.