59. Українське питання в міжнародних стосунках напередодні Другої світової війни. Пакт Молотова-Ріббентропа і українські землі. Похід червоної армії в західну Україну.

Напередодні Другої світової війни роз'єднаність українських земель, їхнє перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій, були важливим дестабілізуючим чинником політичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйозних суперечностей, а «українську карту» - серйозним козирем у дипломатичній грі.

Українське питання у вузькому розумінні - це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому - це питання про умови і механізм возз'єднання українських земель та створення власної української державності.

Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група - СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина - країни, до складу яких входили українські землі, їхня основна мета - втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Друга група - Англія, Франція і частково США (тобто країни - творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група - Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 р., домагалася повернення Закарпатської України, Драматизм полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина.

23 серпня 1939 р. у Москві було підписано німецько-радянський пакт про ненапад, а також додатковий таємний протокол Ріббентропа - Молотова, який визначав зони впливу двох держав у Східній Європі. Ним зокрема передбачалися поділ Польщі, згода СРСР ввести свої війська до лінії Нарва - Вісла - Сан.

1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу, що поклало початок Другій світовій війні. Швидко просуваючись вглиб польської території, гітлерівці 10 вересня підійшли до Бреста й Львова. 17 вересня Червона армія вступила в Західну Україну та Західну Білорусію. 18 вересня уряд і головне командування Польщі виїхали за межі країни, наказавши своїм військам не чинити опору Червоній Армії. 22 вересня радянські частини увійшли до Львова.

27 вересня капітулювала Варшава, а наступного дня Ріббентроп підписав у Москві договір про дружбу і протокол, що визначив новий кордон між Німеччиною та СРСР. Зокрема, Волинь і Галичина приєднались до УРСР, яка перебувала у складі СРСР. Тут було створено 6 областей:

Львівська, Станіславська, Волинська, Тернопільська, Рівненська, Дрогобицька. Деякі українські землі - Холмщина, Підляшшя, Лемківщина - були включені німцями до так званого Польського генерал-губернаторства (центр м. Краків), яке вважалося частиною «третього рейху».

У червні 1940 р. уряд СРСР примусив румунські власті повернути загарбані ними 1918 р. Бессарабію та Північну Буковину. Основна частина Бессарабії об'єднувалася з Молдавською АРСР, яка була перетворена на союзну республіку, і виведена зі складу УРСР. При цьому до Молдавської РСР потрапили деякі історичні українські землі. На українських землях Подністров'я у Північній Буковині та Південній Бессарабії були утворені відповідно Чернівецька та Ізмаїльська області УРСР Так більшість західних і південних українських земель возз'єднались воєдино 1939 р.

Трудящі земель, які повернулись до України, в основному приязно зустріли частини Червоної Армії, сподівалися на здійснення своїх споконвічних прагнень до возз'єднання народу в єдиній українській державі, до вільного розвитку. 26-28 жовтня 1939 р. у Львові працювали обрані населенням Західної України Народні Збори, які проголосили встановлення радянської влади і прийняли декларацію про входження в СРСР та возз'єднання Західної України з УРСР, 1-2 листопада Верховна Рада СРСР, а 15 листопада Верховна Рада УРСР прийняли закони про возз'єднання Західної України з УРСР і включення її до СРСР.

У новостворених областях розпочалися значні політичні и соціально-економічні зміни. Було націоналізовано 2000 промислових підприємств, експропрійовано землі польських поміщиків і колоністів, було введено безкоштовне медичне обслуговування і значно розширено його мережу, зокрема на селі, надано житло в містах біднякам, які мешкали у підвалах, здійснено українізацію освіти, значно збільшено кількість українських шкіл (1940р. їх діяло 6000).

Проте водночас радянська влада принесла з собою сталінський тоталітарний режим. Розпочався демонтаж українських суспільно-економічних і культурних інфраструктур. Було заборонено політичні партії, крім КП(б)У, репресовано їхніх лідерів. Припинили свою діяльність громадські, культурні, наукові, торговельні, промислові об'єднання та установи, зокрема «Просвіта», розпущено українську кооперацію. Навесні 1940 р. режим розпочав насильницьку колективізацію, розгорнув великомасштабні репресії. Хапали всіх - як українців, так і поляків. Тисячі людей без попередження, суду чи бодай формального звинувачення заарештовували, заганяли у вагони й вивозили до Сибіру чи Казахстану. Чимало депортованих гинули цілими сім'ями. За даними науковців радянська влада депортувала близько 1200 тис. чоловік. Негативного розголосу набув процес над 59 членами ОУН (переважно шкопярами і студентами) у Львові в січні 1941 р., з яких 42 чол. в тому числі 11 дівчат, було засуджено до розстрілу, інших -до 10-річного ув'язнення. Незмивною чорною плямою режиму став розстріл органами НКВС понад 22 тис. польських офіцерів під Катинню, Харковом та в інших місцях.

60. Німецько-фашистський окупаційний режим в Україні. Радянський партизанський рух і більшовицьке підпілля.

22 червня 1941 року гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. У ході східної кампанії вермахту Україна стала першочерговим і найважливішим об'єктом німецької колоніальної експансії. Ще до війни Берлін розробив план її нещадної експлуатації, який став складовою частиною генерального плану «Ост». Згідно з ним передбачалося знищити та депортувати в Сибір 31 млн насе­лення Польщі та західної частини СРСР і переселити сюди 10 млн німців.

На окупованих українських землях упроваджувались заходи для ліквідації будь-яких ознак державності, насамперед територіальної єдності. Берлін розділив Україну на кілька окремих частин з відмінним окупаційним режимом. Львівська, Станіславська, Тернопільська та Дрогобицька області склали дистрикт «Галичина», який було приєднано до Краківського генерального губернаторства. У перспективі Галичина повинна була стати територією рейху. Утворено 20.08.1941 р. рейхскомісаріат «Україна» у складі 12 областей (Волинь, Полісся, Правобережжя, а також Полтавська та Запорізька області).

Донбас і Слобожанщина передавались у підпорядкування фронтового військового командування.

Українські землі Закарпаття фюрер подарував Угорщині. Там була утворена окрема адміністративна одиниця - «Підкарпатська територія», якою керував угорський регент. На землях південної України між Дністром і Південним Бугом із центром в Одесі утворено «Трансністрію», яку разом із Північними Буковиною та Бессарабією передано Румунії.

Окупаційна влада управляла захопленими територіями Сходу через спеціально створене міністерство А. Розенберга і численний адміністративний апарат із чіткою структурою. Рейхскомісаріати ділилися на генеральні комісаріати, а ті, у свою чергу, - на генеральні округи, відтак на округи, яким підпорядковувались райони, повіти. Усі адміністративні одиниці очолювали німецькі комісари, які опиралися на відділення поліції безпеки (Сіпо) і гестапо (СД).

Керівні посади в усіх ланках, як правило, посідали німці. Українці могли займати пости лише в апараті нижчого ешелону - міських та волосних управах, староствах. Із них формувалась «допоміжна українська поліція», яка займалася громадським порядком.

Будь-яка політична діяльність українцям була суворо заборонена. Тільки в генеральному губернаторстві з дозволу властей існував Український Центральний Комітет (УЦК) у Кракові, очолюваний Володимиром Кубійовичем. Комітет був єдиною українською суспільно-громадською установою, яку визнала німецька влада. Діяльність УЦК поширювалася на всі сфери українського життя. окрім політичного. Найголовнішим його завданням була громадська опіка в ши­рокому значенні слова (допомога дітям, хворим, інвалідам, біженцям, боротьба з голодом тощо), а також просвітницька робота.'За підтримки УЦК на Лемківщині, Холмщині, інших українських етнічних землях, що опинилися у складі генеральної губернії, відкривались українські школи, освітні товариства, кооперативи, церкви. Подібні структури, створені у Львові та Києві, були невдовзі ліквідовані.

Згідно із планами Гітлера, економіка окупованих територій ставилася на службу рейху. Найбільші підприємства України були поділені між німецькими промисловими магнатами.

Окупанти нещадно грабували села, перетворивши колгоспи і радгоспи в «общинні господарства» і запровадивши в них кріпацький режим. Берлін на­магався негайно перетворити українські землі на німецьку колонію, надійний продовольчий резерв рейху. На селянські двори накладалися 12 різних видів податків. Під страхом суворої кари запроваджувалась обов'язкова трудова повинність. Грабунок, свавілля і терор були піднесені до рангу державної полі­тики. Жодних законів на захист населення окупованої України не існувало.

Керівник рейхс комісаріату «Україна» Еріх Кох заявив своїм підлеглим у вересні 1941 року: «Наше завдання полягає в тому, щоб вилучити з України все, до чого дійдуть наші руки, і в цьому ми не звертатимемо жодної уваги на почуття українців чи на права власності. Від вас я чекаю якнайсуворішого ставлення до місцевого населення».

Той же Е. Кох у 1942 р. про політичне становище в Україні висловився однозначно: «Наше завдання полягає в тому, щоб примусити українців працю­вати для Німеччини, а не в тому, щоб українці почувалися щасливими».

На початку 1942 р. Берлін дав вказівки розгорнути вербування та вивіз українців до Німеччини, де їх використовували на роботах у військовій промисловості, на шахтах, у сільському господарстві. Із семи мільйонів іноземних робітників у Німеччині третину становили українці, так звані «остарбайтери». Щоб придушити опір, німці вдалися до тактики масового терору. У ході каральних заходів було знищено 215 сіл. А всього в Україні, вбито й закатовано 5,5 млн ци вільного населення і 2,5 млн військовополонених. 150 концентраційних таборів, розташованих в Україні були перетворені на «фабрики смерті».

Спираючись на хибну людиноненависницьку расову теорію, нацисти здійснювали політику «голокосту» - поголовного винищення єврейського населення, яке залишилось на окупованих територіях. У 50-ти містах і містечках України були створені «ґето» - ізольовані частини міста, куди поселялись лише євреї. Окрім того, єврейське населення було ув'язнено у 180 концтаборах.

Ізолювавши євреїв, німецькі фашисти розпочали їх масове винищення. Спеціальні каральні загони ліквідували близько 850 тисяч євреїв, у т. ч. старих, жінок, дітей. Символом голокосту в Україні стала околиця Києва - Бабин Яр, де відбувалися масові розстріли євреїв.

Тисячі українців, ризикуючи своїм життям і життям своїх рідних, переховували протягом усієї окупації єврейських дітей і цілі єврейські сім'ї. Десятки єврейських сімей урятував від знищення митрополит Андрей Шептицький.

Восени 1942 р. на Волзі в районі Сталінграда розгорнулася найбільша від початку Другої світової війни битва. 19 листопада війська Південно-Західного фронту і правого крила Донського фронту пішли в контрнаступ на південний захід. Назустріч їм із півдня рухалися війська Сталінградського фронту. Шоста німецька армія під командуванням фельдмаршала Паулюса та війська союзників Німеччини - італійська та румунська дивізії - потрапили в оточення.

2 лютого оточені німецькі війська здалися. Перемога під Сталінгра-дом змінила становище на фронті на користь Радянського Союзу. Захопивши стратегічну ініціативу, Червона Армія утримувала її до кінця війни.

Головні зусилля радянських військ були зосереджені на півдні. Сталін вимагав якнайшвидше звільнити Донбас.

Кінець грудня 1942 р. став початком вигнання гітлерівців із території України. Першим населеним пунктом, звільненим від німецьких військ, було село Півнівка Міловського району Луганської області.

5.07.1943р. розпочалася Курська битва. У результаті важких боїв кращі танкові дивізії Німеччини були знищені. Створилися сприятливі умови для наступальних операцій Червоної Армії на усіх фронтах, у тому числі й в Україні.

У серпні силами Степового та Воронезького фронтів була проведена Ха-рківсько-Бєлгородська операція. 311 серпня у цьому районі розгорілися жорстокі бої. У ніч на 23 серпня 1943 р. розпочався вирішальний штурм Харкова, а вранці місто було звільнене від окупантів. 8 вересня гітлерівські війська залишили центр Донбасу місто Донецьк. На кінець вересня 1943 р. війська Південного і Південно-Західного фронтів, звільнивши від противника Донбас, вийшли на рубіж Новомосковськ - Запоріжжя - ріка Молочна.

Важкі бої точилися і північніше цього рубежу. 20 вересня німців вибили із Сум, 21-го- з Чернігова, 23-го- з Полтави. Червона Армія вийшла до Дніпра в районі Прип'яті. У ці ж дні, переслідуючи противника, радянські війська відкинули його за Дніпро на ділянці від Дніпропетровська до Запоріжжя.

У ході кровопролитних боїв 6 листопада було визволено столицю України Київ, куди невдовзі перебазувалися з Харкова Раднарком і ЦК КП(б)У.

Із початку 1944 р. СРСР вступив у завершальний етап війни. Перед армією ставилося завдання остаточного витіснення військ противника з території СРСР, повного розгрому Німеччини та й союзників.

У результаті наступальних дій 1-го і 2-го Українських фронтів широкий виступ лінії фронту у районі Канева - Корсуня-Шевченківського було блоковано з півночі й півдня. В оточенні опинилося близько 80 тис. гітлерівців. Їхнє становище було безнадійним. 8 лютого радянське командування пред'явило їм ультиматум про негайну капітуляцію. Після відмови німців здатися війська почали операцію зі знищення оточених. Було вбито і поранено 55 тис. солдат і офіцерів, 18 тис. потрапили у полон.

Січнево-лютневий наступ 1944 р. на Правобережжі завершився розгромом противника на південній ділянці правого берега Дніпра військами 3-го і 4-го Українських фронтів. 8 лютого гітлерівці залишили Нікополь, а 22-го - Кривий Ріг.

13 березня німці залишили Херсон, 20-го - Вінницю, 25-го - Проскурів; 26-го березня 1944 р. війська 2-го Українського фронту, наступаючи на Яссько-Кишинівському напрямку, форсували спочатку Південний Буг, а потім - Дністер і вийшли на кордон СРСР із Румунією, який пролягав уздовж р. Прут.

Улітку 1944 р. становище Німеччини значно погіршилося. 6 червня 1944 р. американо-англійські війська відкрили другий фронт у Європі, який відтягнув 60 німецьких дивізій.

Радянські війська 13-18 липня прорвали оборону противника, вийшли на підступи до Львова, оточили в районі Бродів 8 його дивізій і до кінця липня знищили їх. Продовжуючи наступ, частини 1-го Українського фронту 27 липня вибили німців зі Львова і Станіслава.

4-й Український фронт 6 серпня оволодів Дрогобичем, 7-го - Самбором і Бориславом.

Останній населений пункт УРСР у її довоєнних межах - село Лаво-чиє Дрогобицької області - визволили від гітлерівців 8 жовтня 1944 р. Що ж до Закарпатської України, яка до війни не входила до складу СРСР, то війська 4-го Українського фронту завершили її очищення від гітлерівців 28 жовтня 1944 р. Ця дата і відзначається тепер як день остаточного визволення України від німецько-фашистської окупації.

61. Український національно-визвольний рух в роки Другої світової війни. ОУН і УПА.

62. Заснування організації українських націоналістів ОУН. Розкол в ОУН. А.Мельник, С.Бандера.

Не здійснилися та й не могли здійснитись сподівання ОУН на допомогу гітлерівської Німеччини у відновленні української державності. Нацизм нікому не дав свободи, в тому числі і німцям, не міг він принести волю й Україні.

Спроба українських патріотів з числа членів ОУН проголосити ЗО червня 1941 р. у Львові українську державу через кілька днів була рішуче придушена окупантами. Нововстановлений уряд на чолі з Я.Стецьком було розігнано, його членів заарештовано.

На невдачу була приречена і спроба ОУН здобути вплив в окупаційній адміністрації на місцях. Восени 1941 р. у різні регіони України було направлено так звані похідні групи ОУН під проводом С.Бендери (ОУН-Б), які мали згуртовувати свідомих українців, сформувати з них органи управління, контролювати їх. У жовтні 1941 р. члени ОУН, які діяли під керівництвом А.Мельника (ОУН-М), виступили з ініціативою утворення у Києві Української Національної Ради як зародка майбутнього уряду України. Всі ці дії аж ніяк не відповідали планам гітлерівців. Окупанти заарештували і стратили як багатьох членів похідних груп ОУН-Б, так і прибічників ОУН-М. які плекали державницькі ідеї.

ОУН-Б і створила УПА. У вересні 1941 р., після арешту німцями Бан-дери і розстрілу 40 провідних членів ОУН-М, серед них й поетеси Олени Теліги, ОУН поміняла тактику й почала організовувати окремі операції проти німців.

Перші партизанські загони, що згодом увійшли до УПА, виникли на Поліссі й Волині та не були пов'язані з ОУН. На початку війни Т.Бульба-Боровець, близький до петлюрівського уряду УНР (Варшава), сформував із своїх бійців регулярну військову частину під назвою «Поліська Січ», пізніше перейменовану в Українську повстанську армію. Метою утворення проголошувалося очищення району від залишків Червоної армії. Коли наприкінці 1941 р. німці спробували її розпустити, Бульба-Боровець почав проти них партизанську війну. Наприкінці 1942 р. ОУН-Б вирішила сформувати великі партизанські сили й підпорядкувала собі окремі підрозділи Боровця та ОУН-М, яким дала назву УПА. Очолив її Роман Шухевич.

УПА контролювала значну територію Волині, Полісся, а згодом Галичини. Тільки восени 1944 р. УПА провела 800 рейдів. Після того, як Західною Україною пройшли головні сили Червоної армії, УПА організувала низку акцій, щоб завадити мобілізації та депортаціям українського населення

УПА користувалася широкою підтримкою західноукраїнського населення і за складом була переважно селянською. Як партизанська, УПА здебільшого уникала відкритих боїв із регулярними частинам Червоної армії. Однак сутички між ними траплялися часто. Були й акції проти німців, здебільшого локального характеру: визволення жителів, яких намагалися вивезти до Німеччини, зіткнення з окремими частинами німців, рейди по

їхніх тилах тощо.

Що ж до боїв із польською Армією Крайовою (АК), то це були, власне, етнічні чистки. АК вирізала більшість місцевого населення українських районів Холмщини, а оунівці відповідно вчинили з польським населенням Волині.