3.5. Реформи в галузі народної освіти і друку.

Реформи управління, суду й армії логічно зажадали зміни системи освіти. У 1864 р. був затверджений новий «Статут гімназії» і «Положення про народні училища, що регламентували початкову і середню освіту. Головне полягало в тому, що фактично було введено всесословное освіту. Поряд з державними виникли земські, церковно-приходські, недільні та приватні школи. Гімназії були розділені на класичні та реальні. Вони приймалися діти всіх станів, здатних внести плату за навчання, головним чином це були діти дворян і буржуазії. У 70-х рр.. було покладено початок вищій жіночій освіті.

У 1863 р. новий Статут повернув автономію університетам, ліквідовану Миколою I в 1835 р. У них відновлювалися самостійність вирішення адміністративно-фінансових і науково-педагогічних питань.

У 1865 р. були введені «Тимчасові правила» про пресу. Вони скасували попередню цензуру для низки друкованих видань: книг, розрахованих на заможну і освічену частину суспільства, а також центральних періодичних видань. Нові правила не поширювалися на провінційну друк і масову літературу для народу. Зберігалася і спеціальна духовна цензура. З кінця 60-х рр.. уряд почав видавати укази, багато в чому зводили нанівець основні положення реформи освіти і цензури.

3.6. Значення буржуазних реформ.

Проведені перетворення мали прогресивний характер. Вони почали закладати основу для еволюційного шляху розвитку країни. Росія певною мірою наблизилася до передової для того часу європейської соціально-політичної моделі. Був зроблений перший крок з розширення ролі суспільного життя країни і перетворення Росії в буржуазну монархію.

Однак процес модернізації Росії мав специфічний характер. Він насамперед обумовлювався традиційної слабкістю російської буржуазії і політичної інертністю народних мас. Виступи радикалів лише активізували консервативні сили, лякали лібералів і гальмували реформаторські устремління уряду. Буржуазні реформи сприяли подальшому розвитку капіталізму в країні. Однак, вони несли в собі капіталістичні риси. Проведені зверху самодержавством ці реформи пилу половинчастими і непослідовними. Поряд з проголошенням буржуазних принципів в управлінні, суді, народну освіту і т.д., реформи захищали станові переваги дворянства і практично зберігали безправне становище податкових станів. Нові органи управління, школа і друк були повністю підпорядковані царської адміністрації. Поряд з реформами, самодержавство підтримало старі адміністративно-поліцейські методи управління і клановість у всіх сферах суспільно-політичного життя країни, що зробило можливим перехід до реакції та проведення серії контрреформ 80-90-х роках.

20 Причини підписання Берестейської церковної унії:1. Польська влада намагалася зробити все населення Речі Посполитої релігійно однорідним – окатоличити його – для полегшення керування ним та виведення зпід можливого впливу православної Московської держави.2. Римокатолицька церква була зацікавлена у поширенні католицизму на нові території.3. Українське православне духовенство бажало отримати такі ж політичні права та матеріальні блага, які мало католицьке духовенство.4. Українське православне духовенство намагалося підняти авторитет церкви, вивести її зі стану кризи, в якому вона опинилася в XVI ст.Чому виникла криза? Поперше, Київська церква практично залишилася без свого керівного центру, оскільки Константинопольський патріархат опинився в оточенні та під владою турківосманів, які захопили місто в 1453 р. Подруге, Люблінська унія посилила процес окатоличення та ополячення української еліти, що призвело до різкого звуження каналів матеріальної підтримки. Система патронату як опік феодала над церквою, деформувалася й перетворилася на володіння церквою чи монастирем. Ці осередки здавали в оренду, продавали, залишали у спадщину тощо. Світська влада активно проникала у духовні справи, торгувала церковними посадами, що відкрило шлях до церковної ієрархії світським особам, які вели себе іноді аморально.Люди залишалися не хрещеними, не вінчаними, їх не відспівували тощо. Такі обставини спричинили моральну деградацію церковної ієрархії та занепад православ’я. Церковна криза зумовила втручання в релігійні справи православного міщанства, організованого в братства (Львівське Успенське братство,Городецьке, Дрогобицьке, з 1615 р. – Київське Богоявленське). Активно протидіючи окатоличенню та полонізації (шляхом створення православних шкіл, друкарень, шпиталів), братчики спробували взагалі взяти під контроль церковне життя, іноді безцеремонно втручаючись у внутрішні церковні справи. Особливо активним цей рух був у Львові, де братство взагалі було виведене зпід підпорядкування місцевому єпископу й вступало у чисельні конфлікти із ним. Зрозуміло, що поступово серед вищої православної ієрархії, незадоволеної ситуацією, визріла думка про доцільність унії з сильною, добре організованою католицькою церквою..На активізацію унійного процесу вплинуло кілька факторів:розгортання діяльності єзуїтів (передусім, місіонерської, з пишними, яскравими виставами для народу, та освітянської – за дуже котроткий час вся Річ Посполита вкривається мережею єзуїтських навчальних закладів);розгорнута релігійна полеміка між католицькими й православними авторами;дестабілізації суспільства посприяла й «календарна реформа» папиГригорія ХІІІ (1582 р.), яка розвела в часі релігійні свята католиків та православних (які її не визнали).Взагалі існувало дві моделі унії. Перша – так звана універсальна, що передбачала з’єднання православної та католицької церков на основах рівності (подібна ідея ще у 40х роках була висловлена православним публіцистом С. ОріховськимРоксоланом, її ж підтримував князь К.Острозький). Друга – римська модель, яка розглядала унію як «повернення народу руського до Римської Церкви», тобто як повне підпорядкування православної церкви Папі (таке бачення відстоював лідер католицької Польщі кардинал С.Гозій, а також єзуїт, перший ректор Віленської академії П.Скарга, автор книги «Прo єднiсть Бoжoї Цeркви»).Саме остання модель здійснилася на практиці.Одним з ініціаторів підписання унії став Львівський православний єпископ Гедеон Балабан. З 1590 р. по 1595 р. проходять таємні синоди українських єпископів з підготовки унії. Вона була підписана у грудні 1595 р. у Римі Папою Климентом VІІІ та українськими єпископами І.Потієм та К.Терлецьким. Обидва єпископи прочитали символ віри з додаванням філіокве, признали католицьку догматику (в тому числі вчення про чистилище), визнали владу Папи як найвищу, постанови західних соборів. Українській церкві гарантувалося збереження східного обряду, право священиків на шлюб, право київських митрополитів на рукопокладання єпископів. Підписання унії обурило все українське суспільство. Антиунійний рух очолив князь К. Острозький. Відмовилися підтримати унію Г. Балабан і перемишльський єпископ М. Копистенський. Заключний акт укладання унії мав відбутися у Бересті. За обставин гострого протистояння тут у жовтні 1596 р. зібралися два собори: унійний і православний, учасники яких взаємно прокляли одні одних. 18 жовтня прихильники унії підписали декларацію, а наступного дня урочисто проголосили унію з Римською Церквою. 15 грудня король своїм універсалом затвердив це рішення.Першим митрополитом уніатської церкви став Михайло Рогоза (1596-1599 рр.).Таким чином, виникла нова – уніатська або грекокатолицька церква.Православна церква була поставлена поза законом. Розпочався масовий наступ на православних: їх усували від участі в самоуправлінні міст,перешкоджали в заняттях промислами, ремеслом, торгівлею (що таїло загрозу перетворення українців у «селянську націю»); відбувалося масове закриття православних храмів і монастирів, примусове навернення мешканців сіл та міст в уніатство чи католицтво. Виникла складна ситуація,коли практично усі єпископи перейшли до уніатства, тоді як більшість українського населення залишилася православними. В Речі Посполитій реально існувало вже не дві, а три церкви, при цьому панівну роль, які раніше, відігравала римокатолицька. Отже, замість досягнення злагоди унія заклала передумови для подальшого розколу українського суспіль

42 Політика нового режиму не була послідовною. На початку існування Директорії на розробку її політичної лінії активно впливав В. Винниченко, представник лівого крила УСДРП. Призначений головою Ради Міністрів В. Чеховський також був лівим українським соціал-демократом. С. Петлюра, що представляв помірковані кола УСДРП, був зайнятий військовими справами і помітного впливу на курс УНР не мав. Тому одразу ж після взяття Києва Директорія ухвалила ряд відозв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Уряд мав намір позбавити аграрну і промислову буржуазію політичних прав і встановити в Україні національний варіант радянської влади. Влада на місцях мала перейти до трудових рад селян, робітників і трудової інтелігенції. Законодавча влада в УНР належала Трудовому конгресу, що обирався трудовим населенням без участі поміщиків і капіталістів.23 січня 1919 р. в Києві відбулося засідання Трудового конгресу, але він не зміг ухвалити якихось важливих рішень і припинив свою роботу.Директорія не змогла на тривалий час втримати контроль над масами, що недавно допомогли їй скинути гетьманський режим і прийти до, влади. Численні місцеві отамани перестали підкорятися урядові, що поширювало анархію в Україні.До того ж активізувалися помірковані елементи в Директорії і уряді, що схилялись до встановлення парламентської демократії та обережності у проведенні соціально-економічних реформ. Внутрішні суперечності паралізували республіканський режим. Через це жодне соціально-економічне питання не було ним вирішене. Так у аграрній політиці, незважаючи на проголошення наміру конфіскувати землі к поміщиків, Директорія обумовила це численними застереженнями, які захищали інтереси поміщиків. Директорія проголосила:

• відновлення УНР без влади Центральної Ради

• проведення аграрної реформи, ліквідацію приватної власності на землю

• держ. контроль над виробництвом і розподілом продукції

• відновлення 8-годинного роб. дня

• право на профспілки і страйки

У зовнішній політиці Директорія розширила міжнародні зв'язки УНР, яку визнали Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія та деякі інші держави. Однак налагодити стосунки з радянською Росією їй так і не вдалося, бо та не бажала визнавати незалежності Української держави і продовжувала свою збройну інтервенцію з півночі. Невдалою виявилась і спроба Директорії порозумітися з Антантою, сили якої наприкінці 1918 р. висадились в Криму і на півдні України. Переговори з нею ж про антибільшовицький союз зайшли у глухий кут. Причини такі: по-перше, Антанта сприймала Директорію та її політику як різновид більшовизму, проти якого вона вела боротьбу; по-друге, вона підтримувала боротьбу білого руху, який у національному питанні відстоював відновлення «єдиної і неподільної Росії», а отже, була проти існування незалежної України.Однією з умов переговорів з Директорією Антанта висувала вихід з Директорії та уряду УНР радикальних елементів. Але навіть тоді, коли В. Винниченко та В. Чеховський пішли у відставку і на перший план в Директорії вийшов С. Петлюра, далі попередньої домовленості про боротьбу з більшовиками справа не пішла.

Внутрішня політика:Готель «Ермітаж» у Вінниці, де 1919 року перебувала Директорія УНРУ початковий етап існування Директорії у виробленні її політичного курсу активну роль відіграв Володимир Винниченко.Відразу після зайняття Києва (14 грудня 1918 року) Директорія оприлюднила ряд свідоцтв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату. Революційна стихія селянства виявилася неспроможною протистояти наступові регулярних радянських військ і стала перероджуватись в руйнівну анархію.26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, з прийняттям якої почалася аграрна реформа та в якій Директорія УНР заявила про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Було задекларовано про вилучення землі у поміщиків без викупу, але щоб їх заспокоїти, було обіцяно: компенсацію затрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні тощо) вдосконалення, раніше проведені у маєтках; оголошено про недоторканність земель промислових підприємств і цукрових заводів; за землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники; конфіскації не підлягали землі іноземних підданих. Але, незважаючи на ці досить помірковані заходи, поміщики і буржуазія в Україні були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні інтереси. У руках деяких заможних селян залишилися ділянки площею до 15 десятин землі. Але більшість селян розцінили ці заходи як пропоміщицькі, і це у свою чергу розширювало простори для більшовицької агітації.

Зовнішня політика:Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, попри те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.

34 У західноукраїнських землях в XIX ст. починається процес національного відродження. Панівною в українському суспільстві стає ідея національної самосвідомості. На перший план виходять національна мова, історія, література і фольклор. Речниками ідей національного відродження стало духовенство. Центром церковного життя була митрополія у Львові. У період між 1837 і 1850 рр. там вийшло 43 книги, написані українською мовою.

Найвиднішим представником старшого покоління національної інтелігенції був Іван Могильницький -- освітній і церковний діяч. Він заснував у Перемишлі дяковчительський інститут, написав 5 підручників. У своїх працях Іван Могильницький доводив самостійність української мови. У 1816 р. І.Могильницький разом з Михайлом Левицьким створює «Клерикальне товариство», метою якого було поширення серед селян спеціально підготовлені нескладні релігійні тексти українською мовою. Відтак, товариство виступало проти ополячення селян і навернення їх до римо-католицької церкви.

Активними учасниками українського відродження були і Йосип Лозинський, Антін Добрянський, Іван Лаврівський. Вони займалися створенням початкових шкіл для місцевого населення, написали граматики української мови. Окрім того, вони були збирачами і видавцями українського фольклору.

У 30-х років XIX ст. авангардом національного руху виступає громадсько-культурне об'єднання «Руська трійця» (з 1833 p.). Його засновники Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький — у той час студенти Львівського університету — розмовляли українською («руською») мовою, звідси й назва об'єднання. Вони боролися проти політичного, соціального, духовного гноблення, за розвиток національної самосвідомості українського народу. За своїм характером «Руська трійця» була демократично-просвітительським гуртком, метою якого було перетворення народної мови на літературну. Це, на думку трійчан, відкрило б селянству доступ до знань і полегшило його долю. З цією метою члени гуртка розпочали велику фольклористично-збиральницьку роботу, під час якої молоді люди відкрили для себе історичну значимість свого народу.

Поступово питання мови з проблеми суто філологічної переросло у політичну. У своїх творах «Трійця» звертала увагу на політичну історію, на докази самостійного політичного існування українського народу в минулому. Період від XIV до XVIII ст. на Україні, зокрема в Галичині, вона характеризувала як час утрати національної незалежності. Члени трійці вбачали в козацтві символ національно-визвольної боротьби народу. Вони першими вказали на соціально-національні причини руху опришків, показали, як свавілля польських панів спричиняло селянські виступи. Висвітлюючи героїчне минуле українського народу, члени трійці показували українській громаді можливий шлях розв'язання національних проблем.

Під впливом загальнослов'янського, у тому числі й загальноукраїнського піднесення, члени трійці вперше в суспільному русі внесли у програмні документи ідею возз'єднання всіх українських земель у складі майбутньої федерації. Україна мала стати соборною державою з двох штатів - Східного (Лівобережжя) і Західного (Правобережжя з Східною Галичиною).

Дії Шашкевича, Вагилевича та Головацького для тогочасного суспільства були нечуваними. Вони викликали проти себе бурю переслідувань. Сміливці неодноразово ризикували життям. Так, наприклад, Шашкевича вистежували, щоб скарати його на смерть за прилюдні виступи українською мовою.

У 1834 році гуртківці підготували історико-літературний збірник «Зоря». У цьому збірнику містилися матеріали про Б.Хмельницького, С.Наливайка та опришківський рух. Друк збірника був заборонений Віденською поліцією.

Наприкінці 1836 р. у Будапешті був виданий літературно-науковий альманах «Русалка Дністровая». Альманах започаткував нову українську літературу у Східній Галичині. Хоча в 1837 р. львівська цензура книгу заборонила, альманах залишив слід у розвитку національної свідомості в західноукраїнських землях. У «Русалці Дністровій» друкувались матеріали з історії України, особливо про національно-визвольні рухи та про їх ватажків, і це мало неабияке значення на той час. Написаний галицькою говіркою, альманах показав, що між мовою галичан і східних українців немає суттєвих розбіжностей, отже, вони -- єдиний народ.

Членів «Руської трійці» було притягнуто до суду і передано під нагляд поліції. Але вони не відмовилися ні від своїх ідейних принципів, ні від патріотичної діяльності.

Діяльність «Руської трійці» започаткувала новий етап у роз витку національного руху на західноукраїнських землях, пере хід від культурологічних проблем до соціально-політичних.

Після поразки революції 1848 р. у суспільно-політичному житті Австрійської імперії настав період «бахівської реакції», названої так за ім'ям її провідника, міністра внутрішніх справ Олександра Баха. Ситуація галицьких українців ускладнювалася тим, що провідником «бахівської» політики в Галичині був намісник краю польський граф Агенор-Голуховський. Його правління підготувало ґрунт для домінування польської еліти в політичному житті Галичини.

Верховенство поляків у Галичині після запровадження галицької автономії 1867 р. призвело до розколу в українському таборі. Його лідери почували себе зрадженими австрійським урядом, який полишив їх віч-на-віч із сильнішим польським супротивником. У пошуках нових аргументів на користь своїх національних прав вони прагнули довести, що мають такі ж старі політичні та культурні традиції, як і поляки. Із цією метою одна частина (старорусини) покладалася на історію Київської Русі й Галицько-Волинського князівства, на церковнослов'янську літературу, інша ж (москвофіли) шукала порятунку від полонізації в національно-політичній орієнтації на Російську імперію.

36 Москвофіли не визнавали існування українського народу та його мови, пропагували ідею «єдиної російської народності від Карпат до Уралу», виступали за приєднання до Росії. Мали свою політичну організацію, видавничу базу, але значною підтримкою з боку населення не користувалися.

Народовці представляли національний напрямок, який спрямовувався на служіння інтересам українського народу, звідки й дістав свою назву. Головною метою народовців був розвиток української мови і культури, підвищення культурно-освітнього рівня і національної свідомості українського населення. 1868 р. народовці заснували у Львові культурно-освітнє товариство «Просвіта», яке очолив відомий педагог, журналіст, композитор А. Вахнянин. Крім культурно-просвітницької роботи, вона займалася й економічною діяльністю — засновувала кооперативи, крамниці, позичкові каси.

У 1885 р. народовці заснували свій політичний орган — Народну Раду, яку очолив Юліан Романчук. Організація висунула вимогу надати українським землям автономію в межах Австро-Угорщини. Народовський рух поступово поширився на Буковину і Закарпаття.

У середині 1870-х pp. у Галичині з'явилася молода інтелігенція, яка критично оцінювала діяльність як народовців, так і москвофілів і прагнула надати українському руху більш радикального характеру. Під впливом Михайла Драгоманова молоді українські діячі звернулися до соціалізму. Так в українському таборі виникає ще одна, так звана радикальна, течія, її появу на політичній арені знаменував перший львівський судовий процес проти соціалістів 1878 p., де серед звинувачених були Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький.

Попри свою нечисленність галицько-українські радикали відіграли значну роль у зміні ідеологічних засад та організаційних форм національного руху Галичини. Вони вели соціалістичну пропаганду серед українського селянства та робітництва і виступали з різкою критикою греко-католицького духовенства.

У 1890-х pp. змін зазнав і народовський рух. До нього приєдналася нова група молодих діячів — Євген Олесницький, Кость Левицький, Степан Федак. Велике значення для подальшого розвитку українського руху мав приїзд до Львова 1894 р. молодого історика Михайла Грушевського. За рекомендацією свого вчителя В. Антоновича він очолив новостворену українську кафедру історії у Львівському університеті й став головою Наукового товариства ім. Т. Шевченка, створеного 1897 р.

З огляду на можливу війну Німеччини та Австрії з Росією, бажаючи забезпечити собі міцний тил на випадок воєнних дій, австрійський уряд зробив спробу примирити між собою українців і поляків. 1890 р. старше покоління народовців погодилося на компроміс з польськими депутатами в галицькому сеймі, розпочавши тим самим так звану нову еру у польсько-українських відносинах. За умовами угоди польська сторона зобов'язалася дати згоду на відкриття української кафедри історії у Львівському університеті та ще однієї української гімназії, запровадження двомовності в учительських гімназіях тощо. «Новоерівська» політика не знайшла достатньої підтримки в українському політичному таборі.

Велике значення для зміцнення національної свідомості мали святкування у 1898 р. у Львові 100-річчя української літератури (від часу появи «Енеїди» Івана Котляревського) та 25-річчя літературної діяльності І. Франка. До такого своєрідного 100-річного ювілею національного відродження М. Грушевський підготував і видав перший том своєї праці «Історія України-Руси», яка мала величезне значення для національного самоусвідомлення. Під впливом цих заходів українофільська орієнтація остаточно перемогла в національному русі в Галичині, а термін «русин» поступився терміну «українець».

Поряд з цим розчарування в здобутках національного руху 1848-1849 pp., необхідність боротьби з польськими колоніальними намірами і намаганнями зміцнило москвофільський рух. Москвофіли з'явилися на початку 40-х років. їх керівництво перебувало у складі церковної верхівки, частина якої стала орієнтуватися на могутню Росію, пропагувати необхідність приєднання до неї української частини Галичини. Замість творення власного письменства і культури на основі народної мови вони вимагали прийняти готову розвинену російську мову з її художньою літературою. У цьому їх підтримували слов'янофільські кола Росії. Вони надсилали москвофілам літературу, запевняли в необхідності об'єднання усіх руських племен. Ці українські консервативні кола, які отримали назву «твердих русинів», або москвофілів, в дійсності не вірили у власні сили, можливості свого народу, від якого були далекі. Вони не надавали селянам ніякої допомоги у важкій соціальній боротьбі із залишками кріпосництва, не використовували можливостей для подальшого розвитку і розповсюдження української культури. Москвофіли не зуміли створити чіткої програми політичної діяльності, не використали парламентську трибуну для захисту інтересів українців.

У кінці 60-х років, після угоди Польщі з Австрією, коли стало остаточно зрозуміло, що уряд нічого не зробить для задоволення прохань українців, москвофіли виявилися у стані відчаю, їх рух розколовся на кілька частин. Одна проголосила себе повністю росіянами, а їхня газета «Слово» заговорила про національну єдність з російським народом. Цей розвал москвофільського руху привів до створення нової течії в українському громадському житті, що отримала назву народовської. До нового руху входили молоді учителі, юристи, письменники, студенти. На перших етапах своєї діяльності вони ставили за мету розвивати в дусі національного відродження культурницьку роботу, продовжуючи напрям Маркіяна Шашкевнча. Організаційним центром руху були журнали «Вечорниці», «Мета», «Нива», «Русалка», які через брак коштів не були довгожителями, але актуально, життєво ставлячи проблеми культурного розвитку народу, знаходили широкий відгук у громадськості, особливо серед молоді. їх підтримували студентські і учнівські організації, які звалися Громадами. Громади мали характер освітніх організацій: збирали бібліотеки, передплачували газети, проводили лекції та дискусії з літератури та історії, вечори, концерти, створювали хори. Члени Громад носили козацький одяг та високі смушеві шапки. В 60-х роках в літературному органі народовців «Правді», створеному за значної фінансової підтримки українців з Наддніпрянщини, письменники І. Нечуй-Левицький, П. Куліш та інші, як і західноукраїнські літератори, друкували свої літературні твори, і «Правда» стала органом всеукраїнського єднання. Створювалися культурницькі товариства: «Руська бесіда», що займалася справами театру, «Просвіта», яка видавала популярну літературу, організовувала читальні, охопивши широкі кола селянства. У 1873 р. за допомоги меценатів з Наддніпрянщини організовується товариство імені Т. Г. Шевченка, яке мало своєю метою підтримувати розвиток української художньої літератури.

Народовці вели дискусії з москвофілами з питань мови, правопису, але не ставили завдань піднесення політичного, економічного життя народу, не вчили українців користуватися конституційними свободами і правами у боротьбі з польськими і австрійськими органами влади, чиновниками та поміщиками. Серед українського селянства розповсюдженими були монархічні настрої, надії на те, що імператор Франц-Йосиф багато зробить для покращення їхньої долі, не знаючи, що «цісар» якраз і не був їх прибічником. І ці погляди не розвінчувалися, не критикувалися. Рух народовців у 60-70-х роках характеризувався обмеженістю, консервативністю в політичних питаннях, звужувався лише до окремих проблем Галичини (так зване рутенство). Тому і політична активність мас була надзвичайно низькою, проявом чого була поразка українців на виборах до галицького сейму, коли вони провели всього двох своїх депутатів. Решта депутатських місць була захоплена поляками, які твердили, що лише вони представляють всю Галичину.

Щоб не допустити подальшого і зміцнення становища поляків, народовці повертаються обличчям до політичного життя. Новий напрям діяльності вони починають, користуючись конституційними правами, із створення політичних газет «Батьківщина» та «Діло». Перша вважалася органом селян, друга — інтелігенції. «Діло» — найкрупніша, найстаріша і найавторитетніша щоденна газета в історії Галичини. Першим її редактором був один із авторитетних публіцистів і політиків, організатор культурного процесу в Галичині В.Барвінський, який підтримував постійні контакти з Костомаровим та Драгомановим. Він започаткував виважений, об'єктивний курс газети, її тісний зв'язок з конкретними економічними справами народу. Поряд з цим народовці запроваджують ефективний метод зміцнення зв'язків з масами — селянські віча (величезні мітинги), на яких обговорювалися проблеми суспільно-політичного і соціально-економічного розвитку Галичини та приймалися важливі рішення.

35 Революція 1848—1849 років у Австрійській імперії — буржуазно-демократична революція у Австрійській імперії, одна з європейських революцій 1848—1849 років. Задачами революції було встановлення громадянських прав та свобод, ліквідація феодальних пережитків. Окрім глибокої кризи політичної системи приводом до революції послужили міжетнічні протиріччя у багатонаціональній державі, прагнення народів імперії до культурно-політичної автономії. Фактично революція, що почалась у Відні, незабаром розпалась на декілька окремих національних революцій у різних частинах імперії. У березні 1848 р. на землях Австрійської імперії спалахнула буржуазно-демократична революція.

Безпосереднім поштовхом до революції в Австрії, початок якої був прискорений економічною кризою 1847 р., були революційні виступи у Франції, а також у Бадені, Гессен-Дармштадті, Баварії, Вюртемберзі та інших державах Німецького союзу (лютий — березень 1848).

13 березня 1848 р. у Відні почалося народне повстання, що змусило австрійського канцлера Меттерніха піти у відставку, а цісаря Фердинанда I — обіцяти конституцію.

17 березня було створено уряд з представників шляхти і ліберальної бюрократії. Революційні події в Австрії проходили в умовах могутнього підйому революційного руху в інших частинах багатонаціональної імперії Габсбургів (Революція 1848—49 рр. в Угорщині, народні повстання в Мілані, Галичині, Воєводині, Хорватії).

Головними задачами революції в Австрійській імперії були: знищення абсолютної монархії і феодальних відносин, вирішення національних проблем, ліквідація багатонаціональної імперії й утворення окремих національних держав.

Під час Революції 1848-49 рр. розгорнулася війна угорського народу за незалежність, виступи радикального крила чеської буржуазії за відокремлення чеських земель.

Слабка, пов'язана з аристократією, австрійська буржуазія злякалася такого повороту подій; прагнучи зберегти імперію вона була готова миритися з абсолютизмом і задовольнятися самими незначними поступками з його сторони.

25 квітня 1848 р. уряд обнародував конституцію, що проголошувала різні свободи, але на справі зберегла владу в руках цісаря і призначаємої ним верхньої палати.

11 травня був опублікований виборчий закон, який обмежував число виборців високим майновим цензом і цензом осідлості.

Поразка Революції 1848-49 рр., перш за все була наслідком зради ліберальної буржуазії, привела до того, що в Австрії на багато років збереглися значні залишки середньовіччя, що затримували суспільний розвиток і зростання пролетаріату.

Але все ж таки, ряд її завоювань зберігся.

Аграрна реформа (ліквідація панщини, оброку та інших повинностей), прийнята рейхстагом у 1848 р. і що проводилася на практиці у 50-х рр., розчистила грунт для більш швидкого розвитку капіталізму.

У 50-60-х рр. були здійснені деякі інші буржуазні реформи (знищення митних кордонів між Австрією і Угорщиною, відміна обмежень в розвитку ремесла, дозвіл купівлі і продажу землі тощо).

В ці роки зростала добувна промисловість, виникали заводи що виготовляли сільськогосподарські машини, ткацькі верстати, прядильні машини.

Проте в умовах незавершеності революції, неодноразових спроб уряду позбавити буржуазію її частки впливу (відміна конституції 4 березня 1849 р. й відновлення необмеженої влади цісаря патентом від 31 грудня 1851 р.), збереження панування монархії та аристократії, розвиток капіталізму йшов поволі і нерівномірно, промисловий переворот завершився лише у 70-80-х рр. ХІХ ст.

Внутрішня політика Габсбургів з кінця 50-х рр. була направлена головним чином на заспокоєння угорської аристократії за рахунок деякого ослаблення впливу австрійської буржуазії і ослаблення політики централізації.

В 1860 р. був введений т.з. Жовтневий диплом, що відновив ландтаги, рейхсрат і панування у них шляхти.

Але вже у 1861 Жовтневий диплом був замінений централистським лютневим патентом (діяв до 1865 р.).

В зовнішній політиці у 50-60-х рр. Австрія зазнала невдач.

Різке погіршення відносин з Росією під час Кримської війни 1853-56 рр., поразка у війнах з Сардинським королівством і Францією у 1859 р., з Прусією та Італією у 1866 р. (Австро-пруська війна 1866 р., Австро-італійська війна 1866 р.), утворення Північно-Германського Союзу у 1867 р. привели до того, що Габсбурзька монархія втратила вплив на німецькі держави і разом з цим фактично положення великої держави.

У 1848 р. європейські народи повстали проти режиму самовладдя монархів, встановленого ще в 1815 р. Віденським конгресом. Народи незалежних країн вимагали демократії, політичної рівноправності всіх класів і станів. Політично залежні народи виступили з вимогою відродження власної державності. Не випадково події 1848 р. увійшли в історію як «весна народів». У лютому 1848 р. у Франції спалахнула революція, яка досить швидко поширилася на німецькі та італійські держави, а в березні 1848 р. спалахнула в столиці Австрійської імперії Відні. 15 березня австрійський цісар Фердинанд І проголосив конституцію, яка передбачала надання громадянам свободи слова, друку, зборів, скликання парламенту (рейхстагу).

Активними учасниками революції 1848— 1849 pp. стали українці Західної України. У стислий час вони зуміли організуватися і добитися вирішення цілої низки соціально-економічних і політичних питань. Уряд, прагнучи не допустити участі в революції наймасовішої суспільної верстви — селянства, пішов на скасування кріпосницької системи. Зокрема, у Галичині панщину з великою поспішністю відмінили у квітні 1848 p., майже на п'ять місяців раніше, ніж в інших провінціях імперії.

За скасування панщини поміщики отримали грошові відшкодування від держави і звільнення від низки податків. Крім того, за ними залишалися так звані сервітути, тобто ліси і пасовища, якими користувалися селяни. На підставі закону селяни могли й далі ними користуватися, але були зобов'язані платити за них поміщикам на основі «добровільних угод». Це спричинило численні виступи протесту селян.

Закон про скасування панщини певний час не поширювався на Буковину, що викликало бунти селян, котрі відмовлялися відробляти панщину. Лише в серпні 1848 р. під тиском селянських заворушень закон поширився і на цей край. Згідно з рішенням парламенту, селяни були зобов'язані заплатити поміщикам за своє звільнення дві третини викупних платежів, а держава платила решту. На Закарпатті під час революції 1848 р. панщина була формально теж скасована, але насправді існувала ще п'ять років.

2 травня 1848 р. українська інтелігенція та уніатське духівництво створили у Львові політичну організацію Головна руська рада (ГРР) на чолі з відомими церковними діячами Г. Яхимовичем і М. Куземським (рис. 3). Керівники ГРР вимагали розділу Галичини на Західну (польську) та Східну (українську), до складу якої увійшли б Північна Буковина та Закарпаття. Але імператорський уряд відмовився провести цю реформу. У Галичині, крім Головної руської ради, діяли ще дві політичні організації — Центральна народна рада (ЦНР) та «Руський собор» (PC), які взяли участь у боротьбі за владу в краї.

У червні 1848 р. у Празі пройшов з'їзд громадських та культурних діячів слов'янських народів. Учасники з'їзду намагалися об'єднати три галицькі політичні організації — ГРР, ЦНР, PC. Було підписано загальний програмний документ «Вимоги українців у Галичині». Але з'їзду не вдалося примирити діячів трьох політичних організацій.

Імперська влада, аби запобігти подальшому підйому національно-визвольного руху в Галичині, надала 39 місць у рейхстазі (парламенті) депутатам від українців. У липні 1848 р. рейхстаг почав свою роботу. Від Східної Галичини було обрано 25 депутатів, від Буковини — 7. Активними захисниками інтересів українців були депутати Л. Кобилиця та І. Капущак.

Український національно-визвольний рух досяг успіхів у культурно-просвітницькій діяльності: стала виходити українська газета «Зоря Галицька», почалося будівництво Народного будинку у Львові; було створено кафедру української мови та літератури (очолив Я. Головацький) при Львівському університеті; відкривалися народні клуби, крамниці для продажу книг. Однак радикально налаштовані студенти та робітнича молодь спробували збройним шляхом досягти корінних змін. У ніч з 1 на 2 листопада 1848 р. у Львові спалахнуло збройне повстання. Після придушення повстання на території Галичини було введено військовий стан. У 1851 р. було ліквідовано Головну руську раду.

Революційні події 1848—1849 pp. спричинили активізацію селянського руху в Західній Україні. Селянський депутат рейхстагу Л. Кобилиця в листопаді 1848 р. організував визвольний похід по Буковині. З озброєним загоном своїх прихильників він їздив буковинськими селами, виганяв звідти австрійських чиновників і землевласників, передавав землю селянам. Повстання швидко поширювалося. Австрійська влада змушена була задіяти проти повсталих регулярні війська. Л. Кобилицю було схоплено, і під час тривалого слідства і тортур він помер. Повстання було розгромлене. Селянський рух, що поширився в Закарпатті, проявився в традиційному русі опришків (керівники І. Кокоша, І. Паляниця).

Отже, незважаючи на поразку українського національно-визвольного руху в ході революції 1848—1849 pp., імперська влада була змушена провести важливі реформи: скасування кріпосного права; уведення конституційного правління; надання українцям місць у рейхстазі (це було зроблено вперше). Революція 1848—1849 pp. сприяла формуванню національної самосвідомості українського народу, зростанню його політичної активності.

37 Промисловий переворот в Україні в складі Російської Імперії розпочався в 30 – 40–х роках ХІХ ст. Саме цей період займає особливе місце в історії нашого народу. Адже саме цей час був позначений противоборством двох соціальних систем – відживаючої кріпосницької, що базувалася на натуральному веденні господарства, прикріпленні селянина до землі і особистій залежності від поміщика, та нової, індустріальній. Капіталізм ґрунтувався на принципово нових засадах. Це насамперед товарне виробництво, використання вільнонайманої праці та машинної техніки, зосередження засобів виробництва в руках капіталістів, що створювало основу для широкої експлуатації трудящих мас. Зароджуючись у надрах феодального ладу, капіталізм поступово зруйновує його економічні підвалини.

Процес розкладу феодально–кріпосницької системи, який рельєфно окреслився вже на кінець ХVІІІ ст., проходив більш інтенсивно у першій половині ХІХ ст., особливо в другій його чверті.

Промисловість періоду розкладу феодально–кріпосницької системи була представлена розгалуженою мережею кустарних закладів (дрібні селянські промисли та ремесла в містах), вотчинними і капіталістичними мануфактурами, першими фабрично–заводськими підприємствами. Отже, в цей час були наявні всі три форми промислового виробництва, що свідчить про приходний характер епохи.

Починаючи з 30 – 40–х років ХІХ ст., у промисловому розвитку відбуваються якісні зміни. Вони насамперед були пов’язані з початком технічного перевороту у промисловості, переростанням мануфактури в фабрично–заводське виробництво, збільшенням кількості підприємств, які застосовували капіталістичні форми праці. Капіталістичні мануфактури і перші фабрики, що ґрунтувались на вільнонайманій праці, починають витісняти посесійні, казенні та вотчинні. Переважно це були підприємства, засновані на купецькі капітали. Купці–підприємці виборюють позиції в обробній галузі, поступово проникають в скляну, паперову, металообробну, полотняну. В 40–х роках вони займають панівне становище в суконній промисловості, зовсім витіснивши поміщицьке і казенне виробництво. В їхніх руках зосередилися підприємства по обробці тютюну і виготовленню канатів, значна частина вовномиєнь, млинів, олійниць; робляться перші спроби оволодіння цукровою промисловістю.

На час реформи 1861 р. капіталістичні підприємства одержали повну перемогу над поміщицькими. Якщо у 1828 р. на Україні було 53,8% поміщицьких і 46,2% купецьких підприємств, то на початку 1861 р. поміщицькі становили 5,8%, а купецькі 94,2%. Отже, на кінець дореформеної доби поміщицьке підприємство занепадає, і це з усією якістю відображає кризу феодальної системи.

Вже у 30 – 50–х роках у ряді галузей промисловості спостерігається використання удосконаленої техніки і технології виробництва. У текстильній промисловості, яка була дуже розвиненою у Росії, впроваджувалися нові моделі прядильних, ткацьких, шовкомотальних машин, у паперовій - машинне устаткування, в гірничозаводській – га­ряче дуття. Відчутні зрушення відбувалися у суконній і цукровій промисловості, зо­крема в останній утверджується паровий спосіб виробництва замість менш продук­тивного - вотчинного. Зростаючі потреби в машинах прискорили розвиток машинобу­дівної промисловості. До 1859 р. на Україні з'явилося до двох десятків механічних за­водів, які щорічно виготовляли машини, знаряддя праці (переважно сільськогосподарські) та промислове устаткування загалом на близько 930 тис. крб.

Машинобудування, для якого потрібні були метали, спричинило до розвитку металургійної промисловості. На зміну дрібним рудням кустарного типу приходять чавуноливарні та залізоробні підприємства на Чернігівщині, Луганщині, Київщині, Одещини. Наприкінці 50-х років на Україні діяло не менше як 11 чавуноливарних і 32 за­лізоробних заводів. Активізувався видобуток вугілля. До 1860 р. на Донбасі він набрав промислового характеру і становив понад 6 млн. пудів. За кількістю видобутого вугілля Донбас вийшов на друге місце в країні.

Таким чином, із заснуванням базових галузей промисловості – машинобудівної, металургійної і вугільної - закладалися основи майбутнього індустріального розвитку каїни. Це сталося уже в другій половині XIX ст. Важливим кроком на цьому шляху було запровадження машин і парових двигунів, що дало могутній поштовх зростан­ню продуктивності праці. Особливо помітним був прогрес у промисловості. Півдня Україна, де торговельна буржуазія, маючи достатні кошти, займала сильні позиції в економіці.

Розгортання промислового перевороту в пореформений період при всій суперечливос­ті цього процесу піднесло промисловість країни на якісно новий рівень. Досягнутий на цьому шляху технічний і соціальний прогрес зумовив істотне зростання виробництва в усіх основних галузях капіталістичної індустрії.

Протягом другої половини XIX ст. на Україні значний розвиток спостерігався у легкій промисловості. Серед її підгалузей виділялися текстильна, шкіряна, деревообробна. Тек­стильна промисловість була представлена суконним, полотняним, бавовняним та інши­ми видами виробництва.

Серед харчових виробництв на Україні провідне місце займали цукрове, борошномельне та горільчано–спиртове виробництва. Цукрові заводи на Україні розміщалися переваж­но на Правобережжі - у Київській, Подільській і Волинській губерніях. Тут на кінець XIX ст. випускали 72% цукру, виробленого на Україні. Серед губерній найбільше цієї продукції давала Київська, їй поступалася Подільська. Цукрове виробництво приносило капіталістам і державі великі прибутки. З інших харчових виробництв порівняно швидко] розвивались олійне, хлібопекарське, пивоварне та інші виробництва.

Вже у 60-х – на початку 80-х років відбулися зміни у структурі промисловості України: ґуральництво, суконна та інші колись високорозвинені галузі поміщицької промисловості ті займають другорядні позиції або занепадають і ліквідуються, проте зростає вага добувної промисловості (кам'яне вугілля), посилено розвиваються металургія, машинобудування.

У ці роки на Україні під владою Російської імперії в цілому завершився промисловий переворот, тобто перехід від мануфактури до машинної індустрії, найхарактернішими оз­наками якої є застосування у виробництві парових двигунів і системи верстатів. На великих капіталістичних підприємствах –заводах і фабриках – для підвищення продуктивності праці застосовувалися досягнення науки і техніки. Економічний розвиток визначали насамперед галузі важкої промисловості – вугільна, залізорудна, металургійна, машинобу­дівна. Швидко розвивався Донецько-Криворізький вугільно-залізорудний басейн, що вже тоді став головною металургійною базою України.

З часу реформи 1861 р. видобуток кам'яного вугілля в Україні зріс більш як у 115 разів і становив у 1900 р. 691,5 млн. пудів (майже 70% усього видобутку Російської імперії); залізної руди відповідно – в 158 разів і 210 млн. пудів (більше половини загальноімперського видобутку ). Наприкінці 90-х рр. Україна давала понад половину загальноімперської виплавки чавуну (92 млн. пудів) і трохи менше половини заліза і сталі (59 млн. пудів).

У Катеринославській і Херсонській губерніях за останні два десятиріччя XIX ст. виникли 17 великих металургійних заводів. Більшість з них було побудовано на кошти іноземних капіталістів: англійських – завод Джона Юза з робітничим селищем Юзівка (тепер Донецьк); бельгійських – Дніпровський завод у селищі Кам'янському (тепер – Дніпродзержинськ); французьких – Гданцівський біля Кривого Рогу. Російські капіталісти стали власниками заводів: Брянського-поблизу Катеринослава, Дружківського та Донецько–Юр'ївського – у Донбасі. Французький, бельгійський, англійський та ні­мецький капітали зайняли ключові позиції в кам'яновугільній, залізорудній і металур­гійній промисловості України. На багатьох заводах адміністративно–управлінський персонал, інженерно–технічні працівники, майстри і навіть частина кваліфікованих робітників були іноземцями.

Переважно капіталістам–іноземцям належали 65 підприємств сільськогосподарського машинобудування, які діяли у 1900 р. (близько 70% загальноімперського вироб­ництва сільськогосподарських знарядь–плугів, сівалок, жаток, соломорізок, молотарок тощо). Серед них заводи: Гельферіх –Саде і Мельгозе – у Харкові, Фільворта і Дедіни – у Києві, Гена - в Одесі, Ельворті – в Єлизаветграді, Грієвса – у Бердянску та ін.

Аналіз розвитку промисловості по регіонам України свідчить, що провідне місце по виробництву промислової продукції займали Катеринославська, Харківська губернії. Якщо узяти промислову продукцію зроблену у 1895 р. за 100 відсотків, то на долю Катеринославщини випадало 19,4% , Харківщини –15,6%, Поділля – 10,2%.

Розвиток вуглевидобутку, як і інших галузей, супроводжувався посиленням концентрації виробництва. Зменшувалася кількість дрібних шахт, натомість зростало число великих і їх частка у вуглевидобутку.

Разом з тим, незважаючи на швидке зростання видобутку, потреби промисловості і транспорту у вугіллі задовольнялися недостатньо. В період промислового піднесення відчувався «вугільний голод».

Загальне промислове піднесення втягнуло в свою орбіту і таку галузь, як машинобудування. Почали прогресувати металомісткі її галузі – транспортне і сільськогоспо­дарське машинобудування, суднобудування.

Застосування машин промисловці використовували як засіб підвищення інтенсив­ності праці, посилення соціального гноблення. Загалом у промисловості середня норма експлуатації перевищувала 100%.

Це все свідчить про те, що у другій половиш XIX століття центр важкої промисловості з сивого Уралу перемістився на молоду та квітучу Україну.

Отже в наслідок завершення промислового перевороту виникає багатогалузева промисловість України, яка відіграла важливу роль у промисловому виробництві Росії. На початок 90-х років капіталізм став пануючим способом виробництва, і це викликало великі економічні і соціальні зрушення на Україні: зростання міст, великих фабрик і заводів, що застосовували машинну техніку, тощо. Південь України перетворився на основну вугільно–металургійну базу всієї імперії. Розвиток української промисловості характеризувався вищими порівняно з загально імперськими темпами зростання, високим рівнем концентрації виробництва, значним впливом іноземного капіталу, структурною і територіальною диспропорційністю тощо. Внаслідок завершення промислового перевороту ускладнилась соціальна структура суспільства.

38 1. Створення політичних партій у західноукраїнських землях. 3 огляду на більш сприятливі політичні умови, перші українські політичні партії виникли на терені Австро-Угорської імперії, у Галичині. У 90-х pp. XIX ст. тут провідні позиції зайняли три партії:

-Русько-Українська радикальна партія;

-Українська національно-демократична партія;

-Українська соціал-демократична партія.

У національному питанні ці партії, як правило, стояли на спільній платформі - політична самостійність України як «програма-максимум» (у менший мірі це стосувалося УНДП), а як «програма-мінімум» - вимога об'єднання всіх українських земель в один Коронний край, з правами широкої автономії у складі Австро-Угорської монархії. Це були легальні, парламентські партії, які мали свої фракції в парламенті.

1.1. Русько-Українська радикальна партія (РУРП). Русько-Українська радикальна партія - перша українська політична партія. РУРП утворена в 1890 р. у Львові. Засновниками і лідерами партії були Iван Франко (член партії до 1899 р.), Михайло Павлик (до 1914 р.), В. Будзиновський, С. Данилович, Є. Левицький та ін. Великий вплив на формування ідеології радикального руху мав М. Драгоманов. У своїй діяльності РУРП прагнула поєднувати відстоювання соціальних інтересів українських селян Галичини із захистом національних прав українського народу. Під час гострих внутрішньопартійних дискусій між так званими «старими» (I. Франко, М. Павлик) і «молодими» членами партії (В. Будзиновський, В, Охримович, Є. Левицький та ін.) вперше було висунуто й обґрунтовано постулат політичної самостійності України (книжка Ю. Бачинського «Україна ірредента» і друга програма РУРП).

Після розколу РУРП у 1899 р. частина членів увійшла до складу новоорганізованих Української національно-демократичної партії (УНДП) та Української соціал-демократичної партії (УСДП).

Діячі партії відіграли значну роль в організації селянських страйків у Галичині в 1902 p., січового руху, посідали провідні посади в уряді ЗУНР. У 1919-1939 pp. під час польської Окупації Галичини Українська радикальна партія (УРП; колишня РУРП) була однією з найвпливовіших партій так званого легального сектора. У 1926 р. УРП об'єдналася з волинською Українською соціально-революційною партією під назвою Українська радикально-соціалістична партія (УРСП). Чисельність партії досягала .20 тис. чол. Після Другої світової війни діяла в еміграції.

1.2. Українська національно-демократична партія. (УНДП; спочатку Українське національно-демократичне сторонництво) - провідна українська політична партія у Галичині на кінець XIX - початок XX ст. VIІДІІ утворилася внаслідок злиття двох важливих політичних течій - національно-радикального крила Русько-української радикальної партії та народовців - членів Народної ради. Установчий з'їзд партії відбувся 16 грудня 1896 p. у Львові.

Виробленням ідейно-політичної платформи нової партії займався часопис «Будучність», редагований Є. Левицьким, В. Охримовичем та I. Трушем, у якому були опубліковані проекти програми і статуту партії. Серед провідних діячів партії були: Ю. Романчук (голова), К. Левицький (секретар), О. Борковський, I. Белей, М. Грушевський, Є. Левицький, В. Нагірний, Є. Озаркевич, I. Франко. 3 1907 р. партію очолював К. Левицький.

Нова політична структура поєднала в собі широку організаційну мережу народовців та інтелектуальні надбання українських радикалів. Базуючись на національній платформі, вона об'єднала різні верстви українського суспільства і стала першою реальної силою, що змогла протистояти польському націоналістичному натиску в Галичині.

Ідейно-політична платформа УНДП була поєднанням радикальної програми та програми народовців. її творці, вдало використавши теоретичне надбання українських радикалів і багаторічний досвід народовців, створили програму центристської партії. Помірковане та лояльне ставлення українських націонал-демократів до існуючої влади позначилося на формуванні національно-політичного ідеалу. Постулат політичної незалежності України не був чітко визначений у програмі партії, а ідея незалежності розглядалася як дуже віддалена перспектива. Центральне місце у програмі партії займала автономістська ідея як найбільш реальна вимога тогочасної політики. Партія наголошувала на необхідності проведення глибокої політичної та економічної організації українського суспільства. Одночасно УНДП продовжувала активно впливати на культурно-освітнє життя Галичини. Вимоги реформи австрійської системи шкільництва й утворення українського університету протягом всього часу існування УНДП були найбільш актуальними напрямами її практичної діяльності.

Демократизм ідейних засад УНДП проявився у прагненні ліквідувати куріальну виборчу систему і запровадити загальне пряме таємне голосування.

У 1918 р. партія відіграла провідну роль у творенні Західноукраїнської Народної Республіки. У квітні 1919 р. змінила назву на Українську трудову партію.

1.3. Українська соціал-демократична партія (УСДП). Українська соціал-демократична партія - легальна реформістська соціалістична партія, що діяла в Східній Галичині та Буковині як одна з автономних секцій Соціал-демократичної робітничої партії Австрії, згодом - як самостійна партія в західноукраїнських землях у складі Польщі. УСДП стояла на позиціях незалежності й соборності України. Спиралась на промислових і сільськогосподарських робітників. Значного впливу в суспільно-політичному житті регіону не мала. Створена у Львові 17 вересня 1899 р. «молодими» радикалами, які вийшли з РУРП.

У роки Першої світової війни УСДП співпрацювала із Союзом визволення України, взяла участь у заснуванні й діяльності Головної Української Ради, пізніше - Загальної Української Ради, Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР 1918-1919 pp. Із січня 1919 р. перебувала в опозиції до уряду ЗУНР, підтримувала соціалістичний уряд Директорії УНР.

3 1920 р. УСДП перейшла на радянофільські позиції, висунувши у січні 1922 р. вимогу возз'єднання західноукраїнських земель з УСРР. У березні 1923 р. відповідно до рішень VI з'їзду УСДП остаточно перейшла на комуністичні позиції. Частина членів УСДП приєдналася до Комуністичної партії Західної України. Процес поступової відбудови партії на соціал-демократичних засадах завершив з'їзд УСДП, що відбувся у грудні 1928 р. у Львові. УСДП брала участь у спробах консолідації національно-державницького табору, засудила політику «нормалізації», виступила проти диктатури фашизму і комунізму. Але у 1930-х pp. УСДП організаційно була дуже слабкою і помітної ролі у політичному житті не відігравала. Припинила діяльність на початку Другої світової війни.

2. Створення політичних партій і громадсько-політичних організацій у Наддніпрянщині.

2.1. Революційна українська партія (РУП). У Наддніпрянщині першою українською політичною партією була Революційна українська партія, створена в 1900 р. у Харкові на зборах студентських громад. Серед її керівників були Дмитро Антонович, М. Русов, Б. Камінський, Л. Мацієвич.

Першим програмним документом РУП стала брошура «Незалежна Україна», написана харківським адвокатом М. Міхновським. Основними положеннями цього документу були: 1) мета партії - створення незалежної української держави; 2) лідер національного руху - інтелігенція, що служить своєму народові; 3) засоби досягнення головної мети - будь-які, включаючи насильницькі; 4) основні лозунги боротьби - «хто не з нами, той проти нас», «Україна для українців», «переможемо або вмремо»; 5) ніяких компромісів з помірними українофілами.

Незабаром у РУП відбувся розкол - багатьом її членам не подобалася націоналістична категоричність і безкомпромісність висунутих у брошурі М. Міхновського ідей. У 1902 р. міхновці, не маючи широкої підтримки всередині РУП, створили окрему від неї Українську національну партію (УНП). У 1903 р. від РУП відокремилася ліва група, що утворила Українську соціалістичну партію (УСП).

Основним регіоном діяльності РУП була Лівобережна Україна (Харківщина, Київщина, Полтавщина), основним об'єктом пропаганди - українські селяни, а головними формами боротьби - пропаганда й агітація, 3 поширенням в Україні соціал-демократичних ідей частина рупівців переглядає свої ідейні настанови й у 1904 р. створює окрему Українську соціал-демократичну спілку, що на автономних правах увійшла до меншовицької фракції РСДРП. Члени «Спілки» були впевнені, що вирішення національного питання прямо пов'язано з боротьбою пролетаріату та розв'язанням соціально-економічних проблем.

У грудні 1905 р. на II з'їзді РУП більшість рупівців на чолі з М. Поршем, В. Винниченком і С. Петлюрою дійшли висновку про необхідність об'єднання національної ідеї з марксизмом і перетворили РУП на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).

2.2. Українська демократична партія (УДП). Українська демократична партія - українська партія ліберально-народницького спрямування, створена у 1904 р. у Києві з членів Загальної української безпартійної демократичної організації. Серед членів-засновників УДП були Сергій Єфремов, Є. Чикапенко, Борис Грінченко. У 1905 р. було опубліковано програму УДП. У ній засуджувався самодержавно-бюрократичний лад, що протягом тривалого часу гнітив народи Російської держави, і доводилась необхідність запровадження конституційної форми правління. У національному питанні ставилися вимоги: надання широкої національної автономії Україні; створення Українського сейму, який міг би самостійно проводити фінансову й економічну політику, враховуючи загальнодержавні потреби. Програма відстоювала повноправне використання української мови в шкільництві, судочинстві, адміністрації. Для вирішення аграрного питання в Україні передбачалося передати державні, удільні та монастирські землі у власність краю, щоб за невелику плату наділити нею тих, хто її обробляє. Основні програмні засади УДП зазнали певного впливу соціалістичних ідей.

Після Маніфесту 17 жовтня 1905 р. УДП включилася у легальну політичну діяльність, взялася за організацію «Просвіт», українських періодичних видань. Революційні події 1905-1907 pp. викликали радикалізацію поглядів членів УДП, що призвело до її розколу і створення нової Української радикальної партії. Восени 1905 р. УДП об'єдналася з УРП і створили Українську демократично-радикальну партію.

2.3. Українська радикальна партія (УРП). Українська радикальна партія - українська партія ліберально-народницького напряму. Створена восени 1904 р. групою членів, що вийшли з Української демократичної партії. Лідерами партії стали Б. Грінченко, С. Єфремов,- М. Левицький, Ф. Матушевський, Л. Юркевич та ін.

Програмні вимоги УДП і УРП у багатьох випадках, зокрема з національного питання, співпадали. УРП висувала вимоги надання широкої національно-територіальної автономії Україні, яка повинна була стати рівноправною складовою частиною реформованої федеративної держави; виступала за вільне вживання української мови в школах і адміністративних установах України тощо. Основні програмні засади УРП зазнавали значного пливу соціал-демократичних ідей. УРП розгорнула широку видавничу роботу.

Після видання Маніфесту 17 жовтня 1905 р. УРП разом з іншими українськими партіями взялася за організацію «Просвіт», драматичних і музичних гуртків, товариств українознавства тощо. Незначний вплив партії серед населення та подібна оцінка подій революції 1905 р. сприяли зближенню позиції УДП і УРП, які в грудні 1905 р. об'єдналися в Українську демократично-радикальну партію.

2.4. Українська соціал-демократична, робітнича партія (УСДРП). Українська соціал-демократична робітнича партія (популярна назва - есдеки) - політична партія, що утворилася у грудні 1905 р. з Революційної української партії. Визнавала марксистську ідеологію; складалася з інтелігенції, частково з робітників і селян. Підкреслюючи національне питання і домагаючись автономії України, УСДРП вела свою діяльність незалежно від Російської соціал-демократичної робітничої партії. У період столипінської реакції виступала разом з Бундом, частково з меншовиками. Провідними діячами партії були: В. Винниченко, С. Петлюра, Д. Антонович, Л. Юркевич, М. Ткаченко, М. Ковальський, М. Порш. УСДРП поновила свою діяльність на з'їзді у Києві 17-18 квітня 1917 р., партія домагалася автономії України.

За Української Центральної Ради УСДРП взяла на себе основний тягар виконавчої влади. Стоячи на поміркованих позиціях щодо вирішення аграрного питання, УСДРП втратила підтримку селянства на користь Української партії соціалістів-революціонерів. Після проголошення ІV Універсалу в уряді залишилося тільки 2 члени партії - Д. Антонович і М. Ткаченко. За гетьманату УСДРП перебувала в опозиції до режиму П. Скоропадського, а її лідери (В. Винниченко, С. Петлюра та ін.) тимчасово були ув'язнені. УСДРП входила до складу Українського національного союзу, брала участь у підготовці протигетьманського повстання і формуванні Директорії УНР, до якої увійшли В. Винниченко і С. Петлюра. У 1918-1920 pp. члени УСДРП очолювали Раду народних міністрів УНР (В. Чехівський, Б. Мартос, I. Мазепа).

На IV з'їзді (10-12січня 1919 р.) УСДРП розкололася на дві фракції: праву - «офіційну соціал-демократичну» і ліву - «незалежну», яка ставилася з застереженням до централістичної політики російської компартії в Україні, але визнавала потребу організації більшовицької влади в Україні, встановлення «диктатури пролетаріату» та негайного миру з радянською Росією (А. Пісоцький, В. і Ю. Мазуренки, М. Ткаченко, М. Авдієнко). Більшість з'їзду, яку очолювали М. Порш, В. Винниченко, С. Петлюра, I. Мазепа, відстоювала ідею «трудової демократії», висловилася за повільну соціалізацію головних галузей господарства і підтримку Директорії УІІР.

«Незалежні» есдеки в січні 1920 р. створили Українську комуністичну партію, що стала легальною радянською партією і виступала за самостійність УСРР. В еміграції діяла так звана «Закордонна делегація УСДРП», що мала центр у Празі та належала до Соціалістичного Інтернаціоналу.

2.5. Товариство українських поступовців (ТУП). Товариство українських поступовців - нелегальна міжпартійна громадсько-політична організація, що діяла у Наддніпрянській Україні в 1908-1917 pp. ТУП було створено на початку 1908 p. у Києві за ініціативою членів Української демократично-радикальної партії (УДРП) для координації діяльності українського національного руху в період наростання реакції в Російській імперії.

До Товариства українських поступовців, крім УДРП, увійшли діячі соціал-демократичних (С. Петлюра, М. Шаповал, В. Винниченко) та ліберальних (А. В'язлов, Є. Чикаленко, А. Ніковський та ін.) організацій, які об'єднались у ній на засадах парламентаризму та конституціоналізму. Керівним органом ТУП була Рада (знаходилася у Києві), яка обиралася на щорічних з'їздах організації. Осередки організації - «громади ТУП» діяли по всій Україні (близько 60), а також у Петербурзі та Москві.

На щорічних нелегальних з'їздах ТУП обговорювалися назрілі політичні та культурницькі питання. Основні напрями діяльності - культурницька робота (створення «Просвіт», клубів, поширення видань), виховання національної свідомості, створення блоків з іншими організаціями у відстоюванні політичних свобод, участь у виборах і роботі Державної думи, поширення кооперативного руху. ТУП виступало за проведення українізації шкільництва, запровадження української мови у середній школі, судівництві, церковному житті.

Політична програма ТУП зводилась до трьох основних вимог:

- впровадженні парламентаризму;

- перебудови Російської держави на федеративних засадах;

- національно-територіальної автономії України.

3 початку Першої світової війни виникли розходження серед членів ТУП щодо участі Росії у війні. Одна частина тупівців (Є. Чикаленко, А. Ніковський та ін.) виступила за поразку Росії у війні; інша - стояла за повний розгром Австро-Угорщини та приєднання Галичини до Росії.

Восени 1914 р. було прийнято компромісне рішення - ТУП зайняло нейтральну позицію щодо війни та воюючих сторін. Рада ТУП засудила російську політику в окупованій Галичині, а в грудні 1916 р. випустила декларацію під заголовком «Наша позиція» з вимогами: припинення війни, надання Україні автономного статусу у федеративній Росії, забезпечення культурно-національних і політичних прав українського народу тощо.

Після Лютневої революції 1917 р. Рада ТУП разом із представниками інших громадських і політичних організацій утворили Українську Центральну Раду. 25-26 березня 1917 р. у Києві відбувся з'їзд ТУП. Резолюція з'їзду включала такі вимоги: підтримувати Тимчасовий уряд; домагатися легальними засобами автономії України у складі демократичної Російської держави й у зв'язку з цим змінити назву організації на Союз українських автономістів-федералістів (СУАФ); забезпечити права національних меншин. У червні 1917 р. Союз українських автономістів-федералістів було перетворено на Українську партію соціалістів-федералістів.

Головні ідеї українського ліберелізму

Серед головних ідей українського лібералізму можна назвати такі:існування демократичної держави можливе лише за умови політичної свободи; головною цінністю у суспільстві є людина незалежно від статусу; в системі політико-економічних категорій центральною є приватна власність;визнання верховенства права в суспільному житті; пріоритет загальнолюдських цінностей над соціально-класовими чи національними;децентралізація держави та місцеве самоврядування; популяризація етичних засад політичної діяльності.

Політичним ідеалом революціонерів-демократів була демократична українська держава, але цей ідеал, на їх думку, неможливий без перемоги соціалізму в інших країнах, перш за все, в Росії. Тому національне та соціальне визволення українського народу вони пов’язували з революцією яка призведе до суспільства без експлуатації і суспільної нерівності усіх народів Росії.

М.Грушевський як політичний діяч

Основні ідеї української політичної думки набули розвитку у творчості видатного вченого, енциклопедиста, історика М.С.Грушевського (1866 - ика М.С.Грушевського (1866 -1934 рр.).

Його політичні ідеї базуються на двох принципових моментах: представницькій системі правління та широкій децентралізації держави на грунті національної та регіональної автономії.Політичні погляди Грушевського були продовженням демократичних традицій політичної думки України ХІХ ст. Він вважав, що створення держави повинно бути справою самого народу. Держава має захищати інтереси мас,забезпечувати їм свободу, рівноправність, справедливість. Державний устрій має бути принципово новим, без абсолютизму і централізму влади.Майбутнє українського народу та його держави Грушевський бачить як його національне визволення, створення власного демократичного автономного державного самоврядування та об’єднання з такою ж демократичною Росією, якою вона теж має стати внаслідок соціальних перетворень.

Оригінальністю відзначаються і наукові розробки, що нарівні з М.Грушевським здійснювали у 1918 - 1939 роках Р.Лащенко (1878 – 1929 рр.) та С.Шелухін (1864 - 1939 рр.). У своїх працях вони обґрунтовували можливість і доцільність федеративного або конфедеративного об’єднання з тими країнами, з якими Україна завжди підтримувала історичні зв’язки, зокрема, з Росією (Лащенко) та Чехією, Словенією, Сербією, Хорватією (С.Шелухін).

Стрижневими засадами у світоглядній платформі вчених-народників були:народоправство; егалітаризм та ідея безкласової української нації;розуміння народу як територіальної, а не етнічної одиниці; пріоритет прав народу перед правами держави.

У 30 - 50-х рр. соціалістичні ідеї немарксистського характеру в еміграції намагалися розвивати В.Винниченко (1880 - 1951 рр.) та І.Багряний (1906 - 1963 рр.). В.Винниченко у своїй головній праці «Конкордизм» спробував обгрунтувати новий суспільний лад, який має поєднувати кращі здобутки комуністичної та капіталістичної систем. Це був перший український варіант доктрини конвергенції двох протилежних систем, яка була висунута на Заході тільки у 50 - 60-х р. І.Багряний вважав, що треба відмовитися від тоталітаризму у всіх його виглядах та переорієнтувати свою діяльність на засвоєння та поширення демократичних ідей.

Отже, ми можемо зробити висновок, що період становлення перших справжніх украінських політичних партій був дуже складним і багатогранним.Більшість з учасників цих партій прагнула до здобуття українським народом національних прав та політичної свободи. Головною проблемою в таких організаціях, на мій погляд, була розмежованість поглядів учасників партій та неіснування чітко сформульованої програми.Члени партій не могли визначити одного головного аспекту, „цілі”, якої ім. слід було придержуватись.Це призвело до утворення окремих фракцій або взагалі – партій.

Але, навіть ті партії,що зберегли себе у первісному вигляді, не змогли довго втілювати у реальність свої ідеї, адже з початком громадянської війни вони втратили будь-який сенс. А трохи пізніше, з утворенням СРСР, у країні, на дуже довгий темін, з’явилася лише одна, комуністична, правляча сила.

39 Під час війни в скрутному становищі опинилося населення Галичини й Буковини. «З одного боку, — зазначає сучасний історик Т. Гунчак, — його мордували росіяни, намагаючись вибити з нього почуття національної свідомості й самопошани; з іншого — над ним знущалися австрійці та мадяри, звинувачуючи у русофільстві». На початку війни галицькі та буковинські землі були завойовані російськими військами. Основною метою російської адміністрації було знищення основного центру українського національного руху, що зосереджувався в цих землях, та створення передумов для органічного їх включення до складу Російської імперії.

Саме на виконання цих завдань і були спрямовані основні «заходи» новопризначеного генерал-губернатора Галичини графа Георгія Бобринського: закриття «Просвіт», українських установ, бібліотек, шкіл; насильницька русифікація; репресії проти місцевої інтелігенції; гоніння на греко-католиків; масові депортації населення (з Галичини було виселено понад 12 тис. осіб, звинувачених у неблагонадійності).

Війна принесла українським землям руйнацію господарства, гальмування поступального розвитку, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу. У Галичині за роки воєнного лихоліття було зруйновано понад 40% господарських та житлових будинків, понад 1,5 тис. промислових споруд. Навіть стратегічно важлива нафтова промисловість зменшила виробництво на 1/3. На Буковині у цей час поголів´я коней та свиней зменшилося на 60%, овець — на 47%. Не набагато кращою була ситуація і в Наддніпрянській Україні. Якщо 1913 року тут функціювало 3381 підприємство, то 1915 — лише 2849. На 1917 рік з 4 млн. селянських господарств 1,8 млн. дворів були без коней.

У цей час в селах залишилося лише 38,7% працездатних чоловіків. Водночас з деградацією господарства в роки війни зростала його залежність від іноземного капіталу. Тільки впродовж 1916—1917 років 74% іноземних вкладів у розвиток кам'яновугільної промисловості Російської імперії було вкладено в підприємства Донбасу.

Перша Світова війна стала важким випробуванням для українського народу. Через територію України проходила лінія фронту, яка, розділяла не тількі ворожі армії, але й український народ на дві частини. Ті ж регіони як Галичини, так і Російській України, які не потрапляли в зону бойових дій воюючих армій, стали їхнім найближчим тилом і несли на собі важкий тягар постачання, й розквартирування військ, лікування поранених, розміщення сотень тисяч біженців і евакуйованих

Особливого драматизму перебігу війни на території України надавала та обставина, що в арміях противників - Росії, з одного боку, і Австро-Угорщини, з іншого, — воювали українці. Отже, для України війна набула братовбивчого характеру. Тобто українці вимушені були вбивати один одного заради інтересів двох імперій.

На початку війни частина українців була переконана, що ціною допомоги одній з воюючих сторін можна буде домогтися поліпшення свого національно-культурного становища. Та ці надії швидко розвіялися. Охоче використовуючи людські й матеріальні ресурси України для ведення війни, Росія і Австро-Угорщина не поспішали створювати Українську автономію. Більше того, окупація Галичини російськими військами у 1914 - на поч. 1915 р. супроводжувалась таким розмахом русифікації і такими масштабами репресій проти українства, що це викликало обурення у всьому цивілізованому світі.

В ході війни все більше й більше українців, як членів українських національних партій, так і безпартійних громадян, переконувалися, що Російська і Австро-Угорська імперії жодним чином не враховують національних інтересів українців. В цих умовах національно-визвольний рух набував усе радикальніших форм.

Негативні наслідки

Розорення західноукраїнських земель (зруйновано 40 % житлових і господарських будівель, близько 2 тис. підприємств, скорочено на третину видобуток нафти. Поголів'я худоби скоротилося на половину)

начні людські втрати (понад 500 тис. загиблих)

Утримання за рахунок місцевих ресурсів 50 % діючої російської армії (3,5 млн осіб), та тилових гарнізонів (400 тис. осіб), що знаходилися на території України

Виникнення проблеми біженців, депортованих, переміщених осіб

Загальні витрати Росії на війну складали 41 млрд руб.

Інфляція (ціни зросли в 4—8 разів)

Падіння виробництва, кризовий стан економіки (на початок 1917 р. у Наддніпрянщині скоротився видобуток залізної руди на 46 %, марганцевої — на 29 %, виплавка чавуну — на 32 %, сталі — на 33 % порівняно з 1913 p.; зростання залежності промисловості від іноземного капіталу

Диспропорція у розвитку промисловості (швидке зростання галузей воєнного виробництва, занепад цивільного виробництва)

Скорочення посівних площ (на 1,880 млн десятин), зменшення збору зернових на 200 млн пудів, скорочення виробництва цукру (із 85 млн пудів у 1913 до 50 млн пудів у 1917 p.); загострення продовольчої проблеми в містах, поява черг • Скорочення працездатного населення на селі (у 1917 р. залишилось 38,7 % працездатного чоловічого населення)

Загострення соціальних проблем

Перебої в роботі транспорту

Посилення страйкової боротьби робітників (1914 р. — 30 тис. осіб, 1915 р. — 50 тис. осіб, 1916 р. — 200 тис. осіб) і виступів селян (протягом 1914—1916 рр. —160).

Позитивні наслідки

Зростання національної самосвідомості населення

Створення українських збройних формувань, набуття воєнного досвіду

Підняття «українського питання» на міжнародний рівень.

Піднесення українського національно-визвольного руху було результатом тих важливих процесів, які викликала в українському суспільстві війна. Участь у воєнних діях мільйонів українських селян, мобілізованих до російської і австро-угорської армій, істотно змінила їх.

Війна сприяла росту національної свідомості. Багато українських селян, особливо наддніпрянських, йдучи в бій під заклики «За віру, царя і .вітчизну!», слабо уявляли собі, що є тією вітчизною, за яку їм доведеться проливати кров, а може і вмирати. На питання «хто ви?» вони відповідали «православні» або «полтавці» чи «чернігівці» (чи якось інакше, у залежності від регіону, де жили перед мобілізацією). Надзвичайно рідко говорили «українці», ніколи «поляки» чи «росіяни». Але потрапивши в багатонаціональні за своїм складом військові з'єднання, спілкуючись щоденно з представниками інших національностей, вони швидко усвідомлювали свою етнічну приналежність. Особливо, коли у відносинах представників різних національностей з'являлося глузування чи відверта ворожнеча на національному ґрунті. У російській і австро-угорській арміях такі випадки були звичайним явищем.

Усвідомленню українськими солдатами себе як представників окремої нації сприяло їхнє спілкування з населенням завойованих територій, зокрема західноукраїнських, де люди розмовляли зрозумілою для них мовою.

40 Діяльність створеної у березні 1917 р. Української Центральної Ради була зосереджена, головним чином, на вирішенні національного питання, досягненні автономії України. Партії, які входили до Ради, певний час цілком свідомо ухилялися від обговорення гострих соціально-економічних питань, підхід до яких у них значно різнився. Це з часом послаблювало вплив УЦР на трудящі верстви українського населення, яка, підтримуючи гасла національного визволення, чекало від революції також поліпшення матеріального становища, аграрної реформи, вирішення інших соціально-економічних проблем.

Програма соціально-економічних перетворень УЦР викладена в її універсалах, зокрема в III і IV.

Зі своїм НІ Універсалом Центральна Рада виступила 7 листопада 1917 р. Оголосивши цей день днем утворення Української Народної Республіки (УНР), Центральна Рада в універсалі обнародувала основні принципи своєї політики.

Значне місце в універсалі відведено вирішенню аграрного питання - найпекучішого для селянства. Оголошувалося скасування приватної власності на "землі поміщицькі й інші землі нетрудових господарств сільськогосподарського призначення, а також на удільні, монастирські, кабінетські та церковні". Ці землі мали перейти до рук трудящих без викупу. Генеральному секретарству земельних справ ЦР доручила розробити закон про те, як користуватися цими землями до остаточного визначення їх долі на Українських Установчих зборах (мали бути скликані 9 (22) січня 1918 p.).

Ill Універсал декларував необхідність "доброго упорядкування виробництва, рівномірного розподілення продуктів споживання й кращої організації праці". З цією метою Генеральному секретарству праці було доручено спільно з представниками робітників "установити державний контроль над продукцією на Україні". Проголошувалося введення 8-годин-ного робочого дня. УЦР обіцяла забезпечити "всі свободи, здобуті всеросійською революцією": слова, друку, сумління, зборів, спілок, страйків, недоторканості особи й житла.

Важливе місце в III Універсалі було відведено правам національних меншин; УЦР сформулювала в ньому і своє ставлення до війни.

У реалізації накресленої III Універсалом програми уряд УНР не виявив ні послідовності, ні рішучості. Поступово УЦР відмовилася від негайного вирішення аграрного питання. 10 листопада 1917 р. на нараді представників поміщицьких організацій, київських цукрозаводчиків і банкірів голова Генерального секретаріату УНР В. Винниченко заспокоїв поміщиків, заявивши, що питання про землю буде вирішене на Українських Установчих зборах. Через кілька днів спеціальним роз'ясненням УЦР з аграрного питання заборонялося "свавільне захоплення земель та іншої власності". Селянські виступи проти поміщиків наказано придушувати силою зброї. Було оголошено, що в землевласників, які мають менше 40 десятин, землі взагалі не відбиратимуть. Не підлягали розподілу також площі під виноградниками, хмелем та ін.

Невдалою виявилася і політика УЦР щодо фінансів та промисловості. Брак коштів був катастрофічний, "... а чіпнути банки, де лежали потрібні для краю гроші, ми ніяк не могли", — писав пізніше В. Винниченко. Не був встановлений державний контроль над промисловістю. Робітники не зрозуміли його суті, а підприємці зустріли вороже. На промислових підприємствах України зростало безробіття. Тільки в Києві у листопаді—грудні 1917 р. налічувалося до 10 тис. безробітних. Вони вимагали від УЦР виведення з підприємств військовополонених, які там працювали. Генеральне секретарство праці розв'язало це питання своєрідно: було прийнято постанову вислати з Києва всіх неукраїнців.

Помилки УЦР у сфері державотворення, непослідовність у вирішенні соціально-економічних питань викликали розчарування мас. Цим скористалися більшовики. На початку 1918 р. на території УНР існували два уряди, які однаково наполегливо заявляли про те, що вони українські й робітничо-селянські. Почалася "війна декретів", а поряд з нею й силова боротьба, справжня війна.

У ці тривожні дні Центральна Рада 9(22) січня 1918 р. приймає свій останній, IV Універсал, яким УНР оголошувалася цілком незалежною державою. Щодо аграрного питання в універсалі повідомлялося: "Земельна комісія... вже виробила закон про передачу землі трудовому народу без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі". Проект закону планувалося розглянути і прийняти на найближчому засіданні УЦР, "щоб передача землі в руки трудящих неодмінно відбулась ще до початку весняних робіт". Усі ліси, води і надра конфісковувались у попередніх власників і переходили у власність держави. Приписувалося уряду "приступити до переведення всіх заводів і фабрик на мирний стан, на вироблення продуктів, потрібних насамперед трудящим масам".

В IV Універсалі йшлося також про необхідність вжити термінових заходів щодо ліквідації безробіття, матеріального забезпечення інвалідів, сиріт, людей похилого віку і всіх тих, хто потерпів від війни. Проголошувалася націоналізація "найважливіших галузей торгівлі", встановлювалася монополія держави на зовнішню торгівлю. Усі банки мали контролюватися державою.

Підтверджувалися всі демократичні права і свободи громадян, рівність представників різних націй УНР. Розуміючи нестійкість і непевність свого становища, будучи звідусіль оточеною ворогами та недоброзичливими сусідами, УЦР проголошувала: "Все, чого не встигнемо зробити ми, те довершать, справлять і до останнього порядку приведуть Українські Установчі Збори". Реалізувати основні положення IV Універсалу УЦР не встигла. 26 січня (8 лютого) 1918 р. Київ перейшов до рук більшовиків, а УЦР переїхала до Житомира.

Успіхи більшовиків примусили лідерів УНР шукати могутніх союзників. На мирних переговорах у Брест-Литовську 27 січня (9 лютого) 1918 р. було підписано договір між УНР і чотирма державами німецького блоку. Взамін на визнання своєї влади в Україні УЦР зобов'язалася поставити Німеччині близько 1 млн. т хліба, величезну кількість іншого продовольства та сировини.

18 лютого 1918 р. німецько-австрійські війська почали окупацію України. Однак цей відчайдушний захід не врятував УЦР. У країні поширювалося невдоволення, розгорнулася боротьба проти окупантів. УЦР втрачала соціальну опору, авторитет. 29 квітня 1918 р. вона зібралася на чергове засідання. Тут, окрім інших законів, обговорювалася і була прийнята Конституція УНР, що мала демократичний характер. Це було останнє рішення УЦР. Того ж дня, 29 квітня 1918 p., було здійснено державний переворот, влада УЦР скасована, а П. Скоропадський проголошений гетьманом України.

Украї́нська Наро́дна Респу́бліка (за старим правописом: Українська Народня Республіка; УНР) — українська держава, що існувала в 1917 — 1920 роках на території Центральної, Східної та Південної України зі столицею в Києві. Постала на місці південно-західних губерній Російської імперії, заселених українцями. До квітня 1918 року очолювалася Центральною Радою на чолі з Михайлом Грушевським; після грудня 1918 року — Директорією. Проголошена 7 листопада 1917 року, після більшовицького жовтневого перевороту, як автономна республіка у складі Російської республіки. 22 січня 1918 року, після українсько-більшовицької війни, проголошена незалежною державою. До березня 1918 року користувалася міжнародною підтримкою Німецької імперії. Після поразки останньої в Першій світовій війні опинилася в міжнародній ізоляції. Проводила внутрішню політику, спираючись на соціалістичну популістичну ідеологію. 22 січня 1919 року об'єдналася із Західно-Українською Народною Республікою. Ліквідована в ході поразки українських визвольних змагань 1917 — 1920 років. В 1921 році територія республіки була поділена між Польщею з одного боку УРСР і Радянською Росією з другого. Протягом 12 листопада 1920 — 22 серпня 1992 року Уряд республіки перебував у вигнанні.

Російська революція, що почалася в лютому 1917, була поштовхом для піднесення національно-визвольного руху українського народу. В Україну звістка про повалення самодержавства прийшла на початку березня 1917 р. За ініціативою Товариства українських поступовців(ТУП) і Української соціал-демократичної робітничої партії(УСДРП) в Києві 3 (16) березня 1917 було скликано представників політичних, громадських, культурних та професійних організацій. Цього ж дня, на засіданні делегатів, було оголошено про створення громадського комітету.

В новоутвореному комітеті не було єдиної думки щодо майбутнього статусу України. Самостійники на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (В. Винниченко, Д. Дорошенко і їх прихильники з ТУПу) бачили Україну автономною республікою у федеративному союзі з Росією.

Таким чином, сформувалися два центри національних сил з різними поглядами на державно-політичну організацію. Прагнучи уникнути розколу в національному русі, керівники обох організацій погодилися на створення об'єднаної організації, яка дістала назву Української Центральної Ради. Самостійники пішли на об'єднання з федералістами, бо сподівалися, що розвиток революції приведе останніх до визнання необхідності незалежності України. Але ці сповідання збулися не скоро.

4 (17) березня 1917 у Києві на Володимирській 42, в приміщенні українського клубу «Родина»[1] з ініціативи Товариства українських поступовців за участю українських політичних партій, українських військовиків, робітників, духовенства, кооператорів, студентства, громадських і культурних організацій (Українське Наукове Товариство, Українське Педагогічне Товариство, Товариство українських техніків і аґрономів тощо) було оголошено про утворення Української Центральної Ради. Головою УЦР заочно обрано Михайла Грушевського, якого тимчасово заступав Володимир Науменко, а товаришами голови: Дмитра Антоновича і Дмитра Дорошенка.

Цього ж дня, 4 березня, УЦР телеграмою повідомила керівників Тимчасового Уряду Г.Львова і О.Керенського про своє утворення. Офіційне діловодство УЦР розпочалося 9 березня, коли обговорювалось питання про виготовлення печатки УЦР, передачу УЦР будинку Педагогічного музею, утворення агітаційної школи та ін. З часом Рада мала скликати український парламент і сформувати звітний перед ним уряд.

22 березня 1917 УЦР видала першу відозву «До українського народу», а коли 27 березня 1917 керування перебрав М. Грушевський, стала дійсним дійовим центром українського національного руху. Але щойно після скликання Всеукраїнського Національного Конгресу УЦР перетворилася на своєрідний парламент, складений з 150 чоловік, обраних від українських політичних партій, професійних і культурних організацій та делегатів від губерній. На конгресі обрано нову президію УЦР: голова — М. Грушевський, заступники голови — С. Єфремов і В. Винниченко.

41 1. Проголошення гетьманату П. Скоропадського. Повернення Української Центральної Ради у супроводі німецьких і австро-угорських військ населення сприйняло по-різному: переважно вороже або байдуже, оскільки значними були її прорахунки й хиби. Після вступу німецьких і австро-угорських військ в Україну влада УЦР ставала все більш обмеженою, формальною. В останні дні свого існування УЦР ухвалила проект Конституції УНР, обрала Президентом УНР М. Грушевського. Однак відсутність ефективно працюючого адміністративного апарату, широкої народної підтримки і деякі інші фактори призвели до занепаду Української Центральної Ради.

Окупанти переконалися, що для забезпечення визначених поставок продовольства УЦР не мала реальних можливостей. До того ж, утворена з козаків 1-го Українського корпусу та «Вільного козацтва» Українська народна громада, зважаючи на неможливість співпраці з Українською Центральною Радою, вирішила підтримати іншу владу у формі диктатури без народного представництва. За найкращу форму влади визнали гетьманат.

29квітня 1918 р. за погодженням з німецькою військовою адміністрацією Українська Центральна Рада була скинута, і гетьманом України на Всеукраїнському землеробському конгресі в Києві (майже 8 тис. делегатів) був проголошений генерал Павло Скоропадський. Замість Української Народної Республіки був проголошений гетьманат за назвою «Українська держава».

29 квітня в Софіївському соборі єпископ Никодим миропомазав гетьмана, а на Софіївському майдані відслужили урочистий молебень. Тоді ж було опубліковано «Грамоту до всього українського народу», де гетьман заявляв, що «відкликнувся на поклик трудящих мас Українського народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Відповідно до цього документа, Українську Центральну Раду й усі земельні комітети розпускали, міністрів та ЇХІІІХ товаришів звільняли з посад, а рядовим державним службовцям належало продовжувати роботу. Було відновлено право приватної власності. Гетьман також повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до Українського Сейму. Було обіцяно «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».

До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», видані 29 квітня. У них були визначені головні напрями діяльності гетьмана у політичній сфері, організації державного управління, дані гарантії громадянських прав населення, оголошено про встановлення Української держави замість Української Народної Республіки.

2. Причини і суть гетьманського перевороту. Основними причинами гетьманського перевороту були:

- криза соціальної політики УЦР і неприйнятність цієї політики поміщиками і промисловцями;

- втрата авторитету УЦР серед широких верств населення в умовах окупації;

-ослаблення УЦР розбіжностями між українськими партіями в самій Центральній Раді;

- зацікавленість окупаційної адміністрації у владі, спроможній виконати зобов'язання щодо постачання продовольства Німеччині та Австро-Угорщині.

Суть перевороту полягала у спробі шляхом зміни демократичної парламентської форми державного правління на авторитарну створити нову модель української держави, яка була б здатна зупинити радикалізацію, дезорганізацію та деградацію суспільства, стала б творцем і гарантом стабільного ладу, що ґрунтувався б на приватній власності та дотриманні правових норм.

Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах. Згідно із «Законами...», уся влада, зокрема законодавча, зосереджувалася у руках гетьмана. Гетьман призначав отамана (голову) Ради міністрів, затверджував склад кабінету, мав право оголошувати амністію, військовий або надзвичайний стан, був верховним головнокомандувачем. За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю - авторитарний режим.

3. Внутрішня політика П. Скоропадського. Гетьман сформував новий уряд - Раду міністрів - з помірно-консервативних чиновників, військових і суспільних діячів. Главою Кабінету міністрів став Ф. Лизогуб; міністром закордонних справ - Д. Дорошенко (член партії соціалістів-федералістів - єдиний соціаліст в уряді); міністром освіти - відомий український політик М. Василенко. Інші міністри були членами російських партій, в основному-партії кадетів.

Був налагоджений дієздатний адміністративний апарат (почали діяти старости, земські урядники, професійні чиновники, поліція тощо). Однак зміцнення цього апарату русифікованими представниками старого чиновництва являли погрозу Українській державі.

У промисловості було ліквідовано робочий контроль на виробництві, заборонялися страйки, скасовувався 8-годиний робочий день і встановлювався 12-годиний; відновився залізничний рух завдяки відновленню залізничних колій і мостів, ремонту локомотивів.

- Відповідно до головного пріоритету у внутрішній політиці - земельного питання - у липні 1918 р. був розроблений «Проект загальних основ земельної реформи», що викликав різкий протест більшості селян і невдоволення великих землевласників. У цілому ж можна констатувати відновлення в державі поміщицького землеволодіння.

Гетьманом Павлом Скоропадським була здійснена спроба створення національної армії, чисельність якої повинна була перевищити 300 тис. осіб. Гетьман прагнув також відродити козацтво в Україні.

В Український державі була реформована банківська мережа, прийнятий збалансований державний бюджет, вжиті заходи для становлення української грошової системи.

При гетьманаті були обмежені демократичні права і свободи. Проводилася політика переслідувань більшовиків, представників інших лівих партій, :і також анархістів. Під жорстку цензуру потрапили газети, заборонялося проведення зборів, мітингів, маніфестацій.

4. Національно-культурна політика П. Скоропадського. Найважливішим досягненнями гетьманату характеризувалася національно-культурна політика. Новою владою були здійснені спроби українізації державного апарату і системи освіти:

- поряд із російськими гімназіями утворювалися українські, яких восени 1918 р. нараховувалося 150;

- був прийнятий закон про обов'язкове вивчення української мови і літератури, історії та географії України;

- відкрилися нові українські університети, перші з який - у Києві і Кам'янець-Подільському;

- у російськомовних університетах - Київському, Харківському, Одеському почали працювати кафедри української мови, літератури, історії та права.

24 листопада 1918 р. була відкрита Українська Академія наук, першими академіками якої стали відомі вчені Д. Багалій, А. Кримський, В. Вернадський, В. Косинський та ін. Президентом УАН був обраний В. Вернадський. В Українській державі були організовані Національна бібліотека, Національний архів, Національна галерея мистецтв, Національний історичний музей, Український національний театр під керівництвом П. Саксаганського, «Молодий театр» Л. Курбаса, Державний симфонічний оркестр, Українська державна капела тощо.

5. Зовнішня політика П. Скоропадського. Одним із головних завдань гетьманського уряду була боротьба за міжнародне визнання Української держави. Найважливішими напрямками зовнішньої політики були:

- союз із Німеччиною, з якою були встановлені дипломатичні відносини;

- встановлення дипломатичних відносин з іншими країнами; у період гетьманату Україну визнали 30 країн, a 10 із них мали свої представництва в Києві; Україна мала своїх представників у 23 країнах;

- підписання мирного договору з радянською Росією (12 червня 1918 р.);

- дипломатична боротьба з Австро-Угорщиною, що намагалася анексувати (захопити) східногалицькі землі та Холмщину;

- було встановлено політичні та економічні відносини з Кримом, Доном, Кубанню.

Але Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимох» Росії, не визнала Гетьманську державу.

6. Підсумки перебування у влади П. Скоропадського. У цілому в Україні вдалося досягти стабілізації економіки, дати могутній імпульс розвитку української культури, досягла успіхів у зовнішній політиці. Однак реставрація дореволюційних порядків на селі, однобічна орієнтація гетьманату на великих землевласників і буржуазію відштовхувати від нього селянство, національну інтелігенцію, робітників. Крім того, опора на німецьку військову адміністрацію не виправдала сподівань П. Скоропадського, тому що Німеччина програвала війну й на її території зріла революція.

Починаючи з літа 1918 р. опозиція режиму П. Скоропадського підсилилася. Очолив її Український національний союз, головою якого з 18 вересня 1918 р. став В. Винниченко. У боротьбі проти гетьманату українські соціалісти пішли навіть на укладання союзу з більшовиками. 14грудня 1918 р. П. Скоропадський відрікся від влади. Незабаром війська, що підтримували опозиційний гетьманату Український національний союз, увійшли до Києва.

7. Основні причини падіння гетьманату. Основними причинами падіння гетьманату були:

- відсутність численної дієздатної регулярної української армії;

- посилення впливу в Українській державі російських консервативних кіл;

- відновлення в державі поміщицького землеволодіння;

- вузька соціальна база гетьманату;

- підкорення соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади;

- скрутне становище трудящих;

- наростання напруженості у суспільстві та формування організованої опозиції;

- поразка Німеччини та її союзників у Першій світовій війні

43 Встановлення більшовицької радянської влади в Україні відбулося при зовнішньому збройному втручанні з боку комуністичної Росії. Після ультиматуму 4 грудня 1917 р. Центральній Раді більшовицькі війська наступного дня розпочали наступ на територію УНР і 8 грудня зайняли Харків. Там, під захистом московських багнетів, зібрався I Всеукраїнський з'їзд Рад, повністю контрольований Москвою, і 12 грудня 1917 р. резолюцією "Про організацію влади в Україні" проголосив в Українській Народній Республіці радянську владу. Одночасно обрано вищий розпорядчий і законодавчий орган влади на період між з'їздами Рад - Центральний виконавчий комітет (ЦВК) на чолі з Ю. Медведєвим. ЦВК 17 грудня сформував уряд - Народний Секретаріат у складі 11 секретарств, який очолив М. Скрипник. Місцевими органами радянської влади проголошувалися губернські, повітові, волосні, сільські та міські ради робітничих, селянських і солдатських депутатів та надзвичайні органи влади - ревкоми, реввійськревкоми, надзвичайні комісії.

Перша радянська влада протрималася до березня 1918 р., коли більшовицьку армію витіснили з України німецько-австрійські війська, які відновили УНР. Вже в умовах кризи гетьманського режиму, 28 листопада 1918 р. більшовики створили в Курську Тимчасовий робітничо-селянський уряд України а чолі з Ю. П'ятаковим. За допомоги російських радянських військ цей уряд 6 січня 1918 р. захопив Харків, проголосив Україну соціалістичною радянською республікою - УСРР, декларувавши її федерацію з Росією. 29 січня ЦВК, який очолював В. Затонський, призначив новий уряд - Раду Народних Комісарів (Раднарком, РНК) і голову Раднаркому - X. Раковського. Місцевими органами влади залишилися ради, ревкоми та створені комітети бідноти (комбіди). Означену державну структуру закріпила Конституція УСРР, прийнята 14 березня 1919 р.

В умовах денікінської окупації України, витіснені звідси більшовики створили в Москві 11 грудня 1919 р. Всеукраїнський революційний комітет, який перебрав на себе найвищу законодавчу та виконавчу владу в УСРР. Очолював Всеукрревком Г. Петровський. У кінці лютого 1920 p., після вигнання денікінців і чергового встановлення радянської влади, відновили діяльність ВУЦВК, Раднарком та місцеві органи більшовицької диктатури. В Україні остаточно встановилася радянська влада.

44 Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) - самопроголошена незалежна держава в період з кінця 1918 до початку 1919 року в східній Галичині зі столицею спочатку у Львові, потім у Станіславове (нинішній Івано-Франківськ).

2. Утворення ЗУНР. Уночі проти 1 листопада 1918 р. українські військові частини взяли під свій контроль усі головні пункти Львова. Над ратушею був піднятий синьо-жовтий національний прапор. 1 листопада Українська Національна Рада взяла владу в свої руки в Станіславі, Раві-Руській, Коломиї та інших містах Східної Галичини. Того ж дня австрійська влада у Львові погодилися на передачу влади Українській Національній Раді. Подальшому піднесенню її авторитету сприяли обіцянки демократичних прав і свобод, аграрної реформи в інтересах селян, введення 8-годинного робочого дня.

Але події 1 листопада 1918 р. значно загострили українсько-польські відносини, вони стали початком українсько-польського збройного протистояння, що переросло у масштабну війну.

11 листопада 1918 p. у Львові Українською Національною Радою був створений виконавчий орган влади (уряд) - Державний секретаріат. Його головою став К. Левицький, членами - В. Панейко, Л. Цегельський, Д. Виговський, С. Голубович та ін.

13 листопада Українською Національною Радою був затверджений тимчасовий Основний Закон, відповідно до якого за створеною Українською державою закріплювалася назва Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), визначалися її кордони, герб і прапор. Президентом ЗУНР було обрано Є. Петрушевича, главою уряду - Державного секретаріату - залишився К. Левицький. ЗУНР займала територію 70 тис. км кв., її населення (6 млн) на 71% було українським.

3. Внутрішня політика ЗУНР. Основні заходи внутрішньої політики були такими:

- була створена централізована система врядування: центральні органи спиралися на розгалужену і добре організовану систему місцевого врядування, що мала авторитет серед українського населення;

- в умовах конфлікту з польськими військами життєво важливе значення мало створення регулярних військ ЗУНР- Української Галицької армії (УГА), до лав якої швидко й організовано були мобілізовані десятки тисяч чоловік;

- вживалися заходи для виведення економіки з кризи: була встановлена державна монополія на продаж зерна, хліба, цукру, спирту, сірників, шкір, худоби; заборонений вивіз нафти; введена в обіг власна валюта-гривня; відновлювалися залізниці;

- за законом від 14 квітня 1919 р. ліквідувалося поміщицьке землеволодіння, а земля розподілялася між безземельними і малоземельними селянами;

- була затверджена державність української мови, але національним меншостям гарантувалося право на користування своїми мовами. Публічні школи проголошувалися державними.

4. Зовнішня політика ЗУНР. Зовнішньополітична діяльність ЗУНР була спрямована на міжнародне визнання молодої держави, насамперед країнами Антанти, і припинення війни з Польщею. Однак Польща не збиралася відмовлятися від Східної Галичини. Польська армія в листопаді 1918 р. захопила Львів, Перемишль, 10 повітів ЗУНР із 59. 22листопада 1918 р. уряд ЗУНР переїхав до Тернополя.

Оскільки Антанта прийняла «14 пунктів» президента США В. Вільсона, спрямовані на демократизацію всієї системи міжнародних відносин, уряд ЗУНР звернувся до глави американської держави з проханням про допомогу в сприянні визнання проголошеної республіки.

Але прохання про допомогу виявилось марним. Країни Антанти не визнали ЗУНР, і вона опинилась у міжнародній ізоляції. Особливо вороже до ЗУНР ставилася Франція, що була зацікавлена у зміцненні Польщі в противагу Німеччині. А лідери Польщі були переконані, що утворення ЗУНР було лише на користь Австрії та Німеччині.

На Паризькій мирній конференції (1919 р.) вирішувалось питання про врегулювання відносин з Польщею. У ході її роботи була внесена пропозиція про укладання перемир'я між Польщею і ЗУНР, що припускало проведення між ними демаркаційної лінії. За цією пропозицією Львів і Дрогобицький район (на території якого були великі нафтові родовища) залишалися б за Польщею. Уряд ЗУНР, природно, погодитися на таку пропозицію не міг, і війна з Польщею продовжувалася.

Після деякого успіху в червні 1919 p., коли УГА провела наступальну операцію (Чортківська офензіва), 100-тисячна польська армія тимчасово відступила. Але сили були нерівними. Наприкінці липня поляки знову відкинули УГА до ріки Збруч. Польські війська окупували Східну Галичину і Західну Волинь.

21 листопада 1919 р. Верховна рада Антанти надала Польщі 25-річний мандат на управління Східною Галичиною. Але Польща протестувала проти такого рішення, заявивши, що Східна Галичина є «невід'ємною частиною Польщі».

6. Причини поразки ЗУНР. Причинами поразки ЗУНР були:

- ЗУНР опинилася в міжнародній ізоляції, без військової і дипломатичної підтримки європейських держав;

-. прихильне ставлення країн Антанти до Польщі;

- УНР, воюючи на декількох фронтах у 1918-1919 pp., не могла захистити територію ЗУНР від польських військ;

- ЗУНР не створила з економічних причин достатню за чисельністю і військовим оснащенням армію, здатну захистити суверенітет держави та її територію;

- поразка Української Народної Республіки.

7. Історичне значення утворення ЗУНР. Західноукраїнська Народна Республіка проіснувала 257 днів. Безсумнівно, поразку ЗУНР зумовив цілий ряд факторів. Проте жоден із них не здатний перекреслити роль цього державного утворення в історичному просуванні українського народу шляхом національної свободи і державної незалежності. Реальне існування протягом восьми з половиною місяців національної галицької державності поставило на практичний ґрунт в українському русі гасло Соборної Української держави. Досвід ЗУНР підтвердив, що здобути і відстояти незалежну національну державу можливо тільки завдяки напрузі сил усіх соціальних верств і політичних сил нації.

ЗУНР увійшла в історію як героїчна сторінка у боротьбі українського народу за незалежність, вільний демократичний розвиток.

45 Україніза́ція 1920—30-х — тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізація[1] — здійснювалась з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядом УРСР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу українців.

Політика українізації суперечила великодержавним прагненням ВКП(б), але була вимушена ворожим ставленням до радянської влади з боку українців, національна свідомість яких зросла за попередні десятиліття, і, особливо, внаслідок національної революції 1917—1920 років, а також загрозою інтервенції Польщі, підтримуваної Антантою. Зважаючи на ці небезпеки (подібні й в інших республіках), ВКП(б) змушена була піти на поступки національним рухам, насамперед українському, і по перших роках відверто великодержавницької політики у низці постанов з'їздів, 4 конференцій визнала остаточність запровадження в школі й адміністрації рідної мови національних республік, при одночасному збільшенні питомої ваги місцевих кадрів у всіх ділянках економіки й культури. У результаті цієї зміни політики Раднарком видав 27 липня 1923 декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», за яким українська мова запроваджувалася в усіх типах шкіл з визначеними термінами їх українізації.

Другий декрет, ухвалений ВУЦВК і Раднаркомом УССР 1 серпня 1923, «Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови» зобов'язував запроваджувати українську мову на всіх щаблях державного управління. Але обидва ці декрети (хоч ухвалені на підставі постанов XII з'їзду РКП(б) (17—24 квітня 1923), на якому представники національних республік дуже гостро піднесли національне питання) наражалися на опір у самій КП(б)У(комуністична партія більшовиків України), де на ті часи українці становили меншість (КП(б)У тоді складалася в переважній більшості з росіян й осіб інших національностей, байдужих, а то й ворожих українській культурі). Інтенсивніша українізація почалася щойно з 1925, коли під тиском української частини КП(б)У були усунені з постів секретарів її ЦК Е. Квірінґ і Д. Лебедь, які доти одверто виступали проти будь-яких поступок українській культурі. У квітні 1925 ЦК КП(б)У ухвалив резолюцію про українізацію, в якій було зазначено, що «справа зміцнення союзу робітничого класу з селянством і зміцнення диктатури пролетаріату на Україні вимагає напруження ком. сил усієї партії для опанування української мови та українізації...» 30 квітня 1925 ВУЦВК і Раднарком УССР ухвалили спільну постанову про заходи щодо термінового проведення повної українізації радянського апарату, а пленум ЦК КП(б)У 30 травня — резолюцію на українізацію партійного та проф. апарату і радянських установ. Головною роллю у дальшому здійсненні українізації відігравав Народний комісаріат освіти (якому тоді підпорядковувались й усі ділянки культури), очолений до 1926 О. Шумським, а після його усунення М. Скрипником.

За відносно короткий час українізації відбулися значні зрушення: завдяки українізаційним заходам (у взаємодії з іншими соціально-економічними процесами) у шкільництві, установах культури, пресі тощо і напливові українського населення з села, міста УССР почали набирати українського характеру. Особливо помітні зміни у національному складі населення і вживанні української мови відбулися у великих промислових містах. Від 1923 до 1933 кількість українців у Харкові зросла з 38% до 50%, у Києві з 27,1% до 42,1%, у Дніпропетровську з 16% до 48%, в Одесі з 6,6% до 17,4%, в Луганську з 7% до 31%.

У висліді цього процесу відбулися зміни й у національному складі робітництва. Загальна кількісь 1,1 млн робітників УССР на 1926 за національністю поділялося так: 55% українців (4% від усього українського населення), 29% росіян (25% від усього їх ч.), 9% євреїв (15% від усього їх ч.) і 7% ін. Але з загальної кількості українських робітників тільки 42% працювало в промисловості в містах, решта в сільському господарстві, на транспорті тощо. Дещо кращий стан був на залізницях, де українців було 69%, з яких половина володіла українською мовою (у промисловості тільки 22%).

На 1931 кількість робітників в Україні зросла до 1,9 млн, з них українців було вже 58,6% (у тому числі українською мовою володіло приблизно 32%), росіян 24,6%, євреїв 12,2%. На 1933 українці серед робітництва становили вже 60% (у важкій промисловості 53%, серед шахтарів 46%, у металургії 45%, у хімічній промисловості 51%, у видобутку залізної руди 77%, на залізницях 77%, у сільському-господарстві машинобудуванні 60%, у виробництві будів. матеріалів 68%). Вживання української мови серед робітництва, наприклад, у металургії, зросло в середньому з 18% у 1927 до 42% у 1930. Українізація робітництва і міського населення у зв'язку з індустріалізацією й колективізацією (від якої селянство втікало до міст) зазнала прискорення в 1927—1933 роках, — але це вже був і кінець політики українізації.

Українізація сприяла прискоренню ліквідації неписьменності, що зменшилася з 47% на 1926 до 8% у 1934. Початкове шкільництво (з семирічкою включно) було українізоване від 80% у 1926 до 88,5% у 1933. Українізація середнього (фахового) шкільництва і вищих навчальних закладів відбувалася повільніше: від 19% на 1923 до 28,5% у 1926 і 69% у 1929. ВУАН російської мови зовсім не вживано від часу її заснування аж до навернення на русифікацію на початок 30-их pp.

В офіційних документах підкреслювано, що українізація не повинна обмежуватися лише мовою, а має охопити культурний процес у цілому і довести до опанування української кадрами всіх ділянок економічного й культурного життя країни. У висліді за 10-ліття українізації (1923—1933) українська література, мистецтво, театр (1931 на всіх 88 театрів 66 було українських, 12 єврейських, 9 російських), кіно, попри ідеологічні гальма, зазнали значного розвитку, і цей період часто називають добою культурного відродження (див. ще Література, Мистецтво, Театр, Кіно).

До українізації зрусифікованих міст багато спричинилися українська преса й видавництва: якщо на 1922 українських газет майже не було, то на 1933 їх було 373 (з усіх 426) з накладом 3,6 млн примірників, 89% від загальної кількості часописів в Україні (1926 преса була українізована на 60%); на 1933 українських журналів було 89 на всіх 118; книжкова продукція була українізована на 83%.

Показники українізації державного апарату були досить строкаті: На 1934 у ВУЦВК було 50,3% українців, 25,4% росіян і 14,7% євреїв, приблизно те саме співвідношення було й по областях; у районових виконавчих комітетах відповідно — 68,8%, 13,6% і 10%; у міських радах — 56,1%, 23,2%, 15,2%; у сільських радах — 86,1%, 5,7%, 2,2%. Службовці центральних апаратів народних комісаріатів були українізовані на 70—95%; обласний апарат — на 50%, районний — на 64%; народні суди — на 62%; міліція — на 58%; кооперація — на 70%. Найповільніше відбувалася українізація в самій КП(б)У, яка за перших років радянської влади була у великій більшості чужонаціональною.

До позитивних прикмет українізації належить закріплення бодай на деякий час частини завоювань української революції 1917—1921 років, зміцнення позицій українства в місті, зокрема й коштом напливу до них сільського населення, якому українізація полегшувала влаштування в місті. Позитивними були також спроби (з ініціативи Миколи Скрипника) поширити українізацію поза кордони УРСР на етнографічно українські території РРФСР (Курщина, Вороніжчина, Саратовщина, Кубань, Казахстан), зокрема у намаганні запровадити там україномовне шкільництво, пресу, постачання української літератури тощо, як також (щоправда, ще менш успішні) домагання українізації армії (Школа червоних старшин у Харкові, газета «Українське Військо». Округи «Червона Армія», що виходила до середини 1930-их pp.). Активно проходила українізація в Кубанській, Донській, Армавірській, Тверській, Майкопській, Сельській, Ставропольській та інших областях РРФСР. Тут відкрилися українські хати-читальні, клуби, лікнепи, робфаки. На Курщині був відкритий Український педтехнікум. Кількість дітей, які вчилися мовами національних меншин, була набагато більшою, ніж кількість тих, які вчилися російською. Українська мова впевнено, без утиску для інших почала посідати провідне місце. Ознакою розуміння ваги національного питання за українізації було й толерантне ставлення до національних меншостей в Україні (євреїв, поляків, німців, молдаван й інших) — і забезпечення їх прав у місцевій адміністрації, шкільництві, пресі, театрі тощо.

Зважаючи на все позитивне, що давала українізація, українська інтелігенція назагал схвалювала й підтримувала її, хоч, — особливо в академічних (УАН) і літературних (ВАПЛІТЕ, неокласики, Ланка-МАРС) колах, — сприймала її як тільки часткове задоволення природних прав українського народу, а то й перестерігала вже на самих початках перед небезпекою відродження російського великодержавництва й русифікації (див. М. Грушевський, «Ганебній пам'яті», ж. «Україна», 1926, ч. 4; памфлети М. Хвильового, полемічні виступи М. Зерова).

Українізація весь час зустрічала ворожий опір російських великодержавних шовіністів в Україні (діяльність пролеткультів, опір українізації державного апарату, преси тощо), підтримуваних московською й ленінградською пресою й особливо наполегливими україножерами на високих посадах (Ю. Ларін, В. Ваганян й ін.). Але й більшість КП(б)У була байдужа, а то й ворожа українізація, тільки «тоненька плівка українців-комуністів плавала на поверхні бурхливого потоку культурного українського відродження» (О. Шумський); серед цих останніх особливо активними у запровадженні українізації були колишні боротьбісти (див. Українська Партія Соціалістів-Революціонерів-Боротьбістів (комуністів)), М. Хвильовий та М. Скрипник з їхніми послідовниками. Велику роль у здійсненні українізації відіграли українці із західноукраїнських земель, які залишилися в УССР після поразки української революції 1917—1920 років, або приїхали (переважно з Галичини) пізніше, гнані, з одного боку, антиукраїнською політикою поверсальської Польщі, а з другого — натхнені вірою у відродження суверенної України в тодішній УССР.

Москва пильно стежила за процесом культурного відродження України і, боячися зміцнення тенденцій до її усамостійнення, почала гальмувати українізацію уже на самих її початках: лист 1926 Й. Сталіна до Л. Кагановича з попередженням проти ухилу М. Хвильового, який кинув гасло «геть від Москви» і жадав повної українізації пролетаріату; того ж року усунення О. Шумського з України; 1928—1929 ліквідація літературних організацій ВАПЛІТЕ і Ланка-МАРС, пізніше журнал «Літературний ярмарок» і «Пролітфронт», переслідування неокласиків; ліквідація УАПЦ, розгром Української Академії Наук; заслання М. Грушевського до Москви (1931) тощо. Остаточно українізація була припинена з призначенням у січні 1933 П. Постишева секретарем ЦК КП(б)У. Протягом 1933—1934 у постишевському терорі більшість діячів українізації були ліквідовані або заподіяли собі смерть (М. Хвильовий, М. Скрипник й ін.), і відтоді неофіційно почалася русифікація, яка особливого прискорення набрала по Другій світовій війні.

46 У 1920-ті pp. за темпами промислового розвитку СРСР суттєво відставав від передових країн Європи. ВКП(б) узяла курс на «побудову соціалізму в окремо взятій країні», перетворення СРСР на мілітаризоване індустріальне суспільство. У грудні 1925 р. на XIV з'їзді ВКП(б) було оголошено курс на проведення індустріалізації. XV з'їзд ВКП(б) (грудень 1927 р.) ухвалив генеральну лінію на прискорення індустріалізації народного господарства.

Індустріалізація — це система заходів, спрямованих на створення великого машинного виробництва і прискорений розвиток промисловості з метою технічного переозброєння і зміцнення обороноздатності країни.

Причини проведення індустріалізації

· Необхідність створення матеріально-технічної бази для економічної самостійності країни за умов ворожого оточення і можливої економічної ізоляції.

· Прагнення влади до зміни соціально-класової структури населення в бік збільшення кількісного складу робітничого класу.

Проведення індустріалізації мало низку труднощів і особливостей. Країна могла розраховувати тільки на внутрішні джерела фінансування; суттєво бракувало кваліфікованих кадрів. Головними вадами проведення індустріалізації було те, що вона почалася не з легкої, а з важкої промисловості, а також мала надзвичайно прискорені темпи.

Складові індустріалізації

· Інвестиції у важку промисловість за рахунок легкої та харчової.

· Примус населення до придбання облігацій державної позики.

· Збільшення випуску й продажу горілчаних виробів.

· Продаж за кордон нафти, газу, деревини, хутра за низькими цінами.

· Використання позаекономічних примусів до праці (соціалістичні змагання, стаханівський рух, неоплачувана праця на суботниках, недільниках).

· Широке використання праці в'язнів.

· Жорсткий режим економії бюджетних коштів.

Індустріалізація здійснювалася відповідно до п'ятирічних планів розвитку народного господарства. У роки першої п'ятирічки (1928—1932 pp.) було збудовано заводи «Запоріжсталь», «Азовсталь», «Криворіжсталь», Харківський тракторний завод, у наступні п'ятирічки — Харківський турбінний завод, Новокраматорський завод важкого машинобудування та інші підприємства.

Підсумки індустріалізації

Республіка з аграрної перетворилася на індустріально-аграрну.

Зміцнилась обороноздатність країни.

Відбулися структурні зміни в промисловості: перевага була віддана не легкій, а важкій промисловості.

Було ліквідовано безробіття, але знизився життєвий рівень населення (інфляція, карткова система, нестача товарів широкого вжитку).

Монополізм державної власності, відсутність конкуренції та матеріальної зацікавленості призвели до сповільнення темпів розвитку економіки.

Створено нову модель керівництва є кою — адміністративно-командну.

46 Індустріалізація - процес прискореного розвитку промисловості, у першу чергу - важкої, перетворення господарства країни на індустріальне. У СРСР наприкінці 1920-ї -у 1930-ч рр. індустріалізація проводилась форсованими темпами за рахунок надмірної експлуатації населення.

1. Проголошення курсу на індустріалізацію. Промисловий розвиток СРСР у середині 1920-х pp. досяг довоєнного (1913 p.), однак країна суттєво відставала від провідних західних країн: значно менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, видобувалося вугілля та нафти. Господарство в цілому перебувало на доіндустріальній стадії розвитку. Тому цілком закономірно, що ХІУ з'їзд ВКП(б), який відбувся в грудні 1925 р. проголосив курс на індустріалізацію.

2. Цілі індустріалізації в СРСР. Основними цілями індустріалізації в СРСР були:

- забезпечення економічної самостійності і незалежності СРСР;

- ліквідація техніко-економічної відсталості країни, модернізація промисловості;

-створення технічної бази для модернізації сільського господарства;

- розвиток нових галузей промисловості;

- зміцнення обороноздатності країни, створення військово-промислового комплексу;

-стимулювання неухильного зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту і культурного рівня трудящих.

3. Особливості радянської індустріалізації. Головні особливості радянської індустріалізації:

- головними джерелами накопичення коштів для індустріалізації стали: «перекачування» коштів із села в місто; із легкої та харчової у важку промисловість; збільшення прямих і непрямих податків; внутрішні позики; випуск паперових грошей, не забезпечених золотом; розширення продажу горілки; збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та хліба;

- джерелами індустріалізації стала фактично неоплачена праця робітників і особливо селян; експлуатації багатьох мільйонів в'язнів ГУЛАГУ;

- надвисокі темпи індустріалізації, які пояснювалися керівництвом СРСР необхідністю зміцнення обороноздатності країни перед зростаючою зовнішньою загрозою;

- першочергова увага приділялася розвитку підприємств військового призначення, мілітаризація економіки;

- намагання радянського керівництва на чолі із Й. Сталіним продемонструвати перед усім світом переваги соціалізму над капіталізмом;

- величезні за масштабами перетворення здійснювалися на гігантський території, а це з надзвичайною гостротою ставило питання про розвиток інфраструктури (дороги, мости та ін.), стан якої значною мірою не відповідав

потребам;

- розвиток виробництва засобів виробництва значно випереджав виробництво предметів споживання;

- у ході індустріалізації здійснювалася антирелігійна кампанія, відбувалося пограбування церков для потреб радянської економіки;

- здійснювалася експлуатація трудового ентузіазму людей; впровадження масового «соціалістичного змагання».

4. Перший п'ятирічний план. Первинним проектом сталінського воєн-но-комуністичного штурму став перший п'ятирічний план, ухвалений ВКП(б) у 1928 р. У цьому ж році почалася І п'ятирічка (1928/1929-1932/1933 pp.). її основне завдання полягало в тому, щоб «наздогнати і перегнати західні країни» в економіці. Найважливішим визнавався розвиток важкої промисловості, планом передбачалося її зростання на 330%.

У 1928-1929 pp. обсяг валової продукції української промисловості збільшився на 20%. Того часу радянська економіка ще відчувала імпульси непу, що забезпечували високі темпи росту. Успіхи першого року п'ятирічки в СРСР на тлі глибокої економічної кризи, що охопила капіталістичний світ у 1929 p., створили в керівництві СРСР ілюзію можливості різкого стрибка з економічної відсталості до розряду промислово розвинутих держав. Такий ривок вимагав надзвичайної напруги сил.

Листопадовий пленум ЦК ВКП(б) у 1929 р. прийняв рішення «за будь-яку ціну прискорити розвиток машинобудування та інших галузей великої промисловості». Планами на 1930-1931 pp. передбачалося 45% приросту промисловості, що означало «штурмівщину». Це була авантюра, приречена на провал.

Цілком закономірним було невиконання плану I п'ятирічки. Тому, коли підбивалися її підсумки, політбюро ЦК ВКП(б) заборонило всім відомствам публікувати статистичні дані з цього приводу.

5. Особливості індустріалізації в Україні. Процес індустріалізації в Україні в основному збігся із загальносоюзними тенденціями, хоч і мав певні особливості. Вони були зумовлені спеціалізацією промисловості республіки в межах єдиного народногосподарського комплексу країни, наявністю великих природних багатств і структурою розміщення продуктивних сил.

Однією з особливостей здійснення індустріалізації в Україні були досить масштабні капіталовкладення в її промисловість. У 1930 р. вони досягли рівня всіх попередніх років мирного будівництва (1921-1928 pp.). Усього ж за роки I п'ятирічки на промислову модернізацію України було виділено понад 20% загальносоюзних капіталовкладень. Із 1500 промислових підприємств СРСР у роки першої п'ятирічки в Україні споруджувалося та реконструювалося понад 400.

На початку індустріалізації в Україні здійснювалися побудова і реконструкція великих підприємств, що мали загально державне значення. Із 35 ключових промислових об'єктів СРСР в Україні споруджувалося 12: Дніпрогес, Харківський тракторний завод, Краматорський машинобудівний завод, металургійні заводи у Запоріжжі, Кривому Розі, Маріуполі тощо.

У роки індустріалізації простежувалася нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки. У II та III п'ятирічках питома вага промислових новобудов в Україні значно скоротилася, оскільки необхідна стартова база для модернізації була вже створена, а в інших регіонах СРСР були сприятливіші умови для розгортання промислового будівництва та технічної реконструкції.

Однією з особливостей індустріалізації в Україні біло значне відставання модернізації легкої та харчової промисловості від важкої індустрії внаслідок менших масштабів капітального будівництва і недостатньої сировинної бази.

В Україні були віщі темпи витіснення приватного сектору в економіці, ніж у СРСР загалом.

6. Позитивні і негативні наслідки індустріалізації в Україні. Позитивні і негативні наслідки індустріалізації в цілому по СРСР фактично відображалися і в Україні, хоча в республіці були і свої характерні особливості.

6.1. Позитивні наслідки. У роки довоєнних п'ятирічок у надто тяжких умовах тоталітарного режиму трудящі України створили могутню індустріальну базу, що за окремими показниками вивела Україну на рівень економічно розвинутих країн світу. Почали давати промислову продукцію гіганти металургії: «Запоріжсталь», «Азовсталь» і «Криворіжсталь». Стали до ладу Краматорський машинобудівний, Луганський паровозобудівний, Макіївський, Дніпродзержинський та інші металургійні заводи. Кількість промислових підприємств за роки довоєнних п'ятирічок зросла в 11 разів. В Україні було побудовано 100 нових шахт. Республіка стала важливою металургійною, вугільною, машинобудівною базою СРСР.

У 1930-х pp. в Україні змінилася структура господарства: зросла частка промисловості у порівняні з часткою сільського господарства в загальному обсязі валової продукції республіки; у валовій продукції промисловості зросло виробництво засобів виробництва; велика індустрія стала витісняти дрібну промисловість.

Україна випередила за рівнем розвитку галузей важкої промисловості деякі західноєвропейські країни. Вона зайняла друге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуна, четверте місце в світі за видобутком вугілля. За виробництвом металу і машин республіка випередила Францію та Італію, наздоганяла Велику Британію.

За роки перших п'ятирічок удвічі зросла чисельність робітників. У 1930-ті pp. сформувався національний український робітничий клас і національна технічна інтелігенція.

6.2. Негативні наслідки індустріалізації. Економічна могутність держави була спрямована не на задоволення насущних потреб людей, а на зміцнення тоталітарного режиму і затвердження у свідомості людей ідеологічних догм більшовизму, створення військово-економічних ресурсів для «експорту революції». Індустріалізація здійснювалася за рахунок селян, супроводжувалася масовими репресіями.

У цілому форсована індустріалізація України не призвела до підвищення життєвого рівня народу. У 1930-ті pp. знову з'явишся величезні черги, продовольчі картки, дефіцит найнеобхіднішого. Урбанізація призвела до значного ускладнення житлової та продовольчої проблем.

У ході індустріалізації посилилася централізація управління промисловістю, утвердилися командно-адміністративні методи управління; було взято курс на мілітаризацію промисловості. Держава відмовилася від непу і почала примусовими засобами визискувати із селян додаткові кошти на форсування індустріалізації. Фактично зник матеріальний принцип стимулювання праці. Праця робітників стимулювалася позаекономічними засобами і, перш за все, розгортанням «соціалістичного змагання».

У перші п'ятирічки ставку було зроблено на підприємства-монополісти (запорізький завод «Комунар», що випускав зернозбиральні комбайни, Луганський паровозобудівний та ін.), які згодом фактично підім'яли під себе всю економіку країни.

Промисловий потенціал України (як і всього СРСР) формувався диспропорційно: посилювалися і розширювалися традиційні індустріальні райони - Донбас і Придніпров'я, а промисловість досить густо заселеного Правобережжя помітно відставала у темпах розвитку.

47 Задумана і проведена більшовиками колективізація села є однією з найтрагічніших сторінок в історії України. В економічній практиці соціалізму колгоспи займають особливе місце. Це найбільш зручна форма викачування ресурсів села до державного бюджету. Крім того, селянин, позбавлений землі, переставав бути господарем і повністю залежав від держави. Влада передбачала, що зерно у селян можна буде купувати за низькими державними цінами, що дало б можливість прогодувати робочу силу в містах і фінансувати індустріалізацію за рахунок експорту хліба. Проте, оскільки державні ціни на зерно були у 8 разів нижчі за ринкові, селяни повсюдно відмовлялися продавати хліб державі.

Поштовхом до суцільної колективізації стала хлібозаготівельна криза 1928 р. В Україні цей рік був неврожайним, і селяни почали ще активніше ухилятися від державних хлібозаготівель. Сталін наказав почати прямі реквізиції зерна. Це означало крах нової економічної політики і неминучу колективізацію сіл. Восени 1929 р. новий генеральний секретар ЦК КП(б)У С. Косіор оголосив головним завданням комуністів проведення суцільної колективізації в Україні.

Оскільки переважна більшість селян не бажали розлучатися зі своєю власністю, до колгоспів заганяли насильно. Спочатку усуспільнювалось все - земля, інвентар, худоба, свійська птиця і так далі. Пізніше селянам дозволили мати невелику присадибну ділянку. Позбавлені всіх прав, колгоспники отримували від держави чисто символічну плату. Почалася активна боротьба з "куркулями" і "ліквідація куркульства як класу". На практиці це означало фізичне знищення заможних селян. За роки колективізації в Україні експропріювали близько 200 тис. селянських господарств. Разом із членами сімей це склало приблизно 1,5 млн чоловік. Переважна більшість із них була вислана на Крайню Північ і до Сибіру, де багато хто загинув.

До середини 1930-х рр. колективізація в Україні "успішно" завершилася. Майже в 28 тис. українських колгоспів було зосереджено 93 % селянських господарств, яким належало 98 % посівних площ. Згідно комуністичної теорії земля й інвентар колгоспів належали селянам. На практиці колгоспи були зобов'язані суворо виконувати державні замовлення на сільськогосподарську продукцію і повністю контролювалися призначеними владою чиновниками. Зостаннім, відносно незалежним класом - селянством - було покінчено. В Україні утвердилась тоталітарна система.

Г)Політика колективізації спочатку призвела до різкого падіння продуктивності сільського господарства. Так, якщо в 1930 р. збір зерна в Україні склав 23 млн т., то в 1931 р. - 18, а в 1932 р. - тільки 13 мли т. Не бажаючи миритися з подібним проявом саботажу з боку селянства, загнаного до колгоспів, влада постійно збільшувала для України хлібозаготівельні плани. У результаті така політика привела до справжнього голодомору.

Урожай зернових в Україні в 1932 р. був всього лише на 12 % нижче за середньорічні показники, так що продуктів харчування в країні цілком вистачало. Проте влада знову збільшила план заготівлі хліба. Якщо в 1931 р. Україна повинна була здати державі 39 % загального збору зернових, то в 1932 р. - 55 %. Було оголошено, що колгоспи не мають права видавати зерно селянам до тих пір, поки не виконаний державний план закупівель зерна. Одночасно були ухвалені закони про боротьбу з крадіжкою колгоспного майна і "боротьбу зі спекуляцією". По першому з них за крадіжку декількох колосків із колгоспного поля люди несли кримінальну відповідальність, до смертної кари включно. Другий закон забороняв селянам обмінювати свої особисті речі на продукти харчування, подібні дії іменувалися "спекуляцією" і каралися тюремним ув'язненням від 5 до 10 років. Крім того, для проведення успішної хлібозаготівельної компанії до України з Москви прибула надзвичайна комісія на чолі із В. Молотовим.

Повсякденною практикою стала поява в українських селах регулярних частин Червоної армії та загонів ГПУ (Головне політичне управління, яке замінило ЧК), які силоміць забирали хліб і решту всіх продуктів у селян. Крім того, Сталін направив до України свого особистого уповноваженого П Постишева, який офіційно обійняв посаду другого секретаря ЦК КП(б) У, а фактично отримав диктаторські повноваження. Головне завдання П Постишева полягало в тому, щоб за будь-яку ціну завершити колективізацію в Україні, "вичистити" КП(б)У від тих, які коливаються і сумніваються, припинити процес українізації. У таких умовах в українських селах почав розповсюджуватися голод.

Свого апогею голодомор досяг взимку і навесні 1933 р. З'ївши все, що було можна і неможна, селяни вимирали цілими селами, а пошуки і реквізиції продуктів активно продовжувалися. Фактично більшовики повели з українським селянством війну на винищування. Загибель мільйонів людей в Україні ретельно приховувалася владою. Засоби масової інформації мовчали. СРСР продовжував експорт зерна до західних країн і відмовлявся прийняти будь-яку допомогу від них для голодуючої України, офіційно не визнаючи факту голодомору. Ніяких статистичних даних щодо померлих від голоду в Україні в 1932 - 1933 рр. не існує. Проте більшість дослідників вважають, що кількість жертв голодомору коливається від 4 до 8 млн чоловік.

Практично одночасно з колективізацією в Україні, як, втім, і у всьому СРСР, почалася нова хвиля терору. У 1930 р. в Харкові пройшов судовий процес над членами організації "Союз звільнення України". Сьогодні неможливо точно визначити, чи існувала організації насправді, чи справа була сфабрикована ГПУ. Проте 45 видних представників української інтелігенції було арештовано і заслано до сибірських таборів, де вони і загинули. Репресії набирали небаченого розмаху. ГПУ десятками фабрикувало справи про "таємні антирадянські організації", заарештовували і піддавали тортурам десятки і сотні тисяч людей по всій Україні.

Свого апогею терор досяг у 1937 - 1938 рр. У ці роки під ніж репресій потрапили і представники партійної еліти. "Стара партійна гвардія" вже не влаштовувала Сталіна, який отримав неподільну особисту владу, необхідно було розчистити місце для нової бюрократії, абсолютно відданої "вождеві". З 102 членів і кандидатів у члени ЦК КП(б)У було розстріляно 100, з 11 членів українського Політбюро загинуло 10 чоловік. Була фізично ліквідована практично вся верхівка КП(б)У й уряди УРСР. П. Постишева відкликали до Москви і незабаром розстріляли. Така ж доля спіткала лідера українських комуністів С. Косіора і голову Раднаркому України В.Чубаря. У січні 1938 р. партійну організацію України очолив М. Хрущов, який прибув із Москви. Репресії продовжилися з новою силою. Влітку 1938 р. були заарештовані та розстріляні всі 17 міністрів Радянської України. Черговий глава українського уряду П. Любченко, застреливши дружину, наклав на себе руки. Всього репресіям були піддані 40 % членів КП(б) У. Хрущов доповідав до Москви, що партія "вичищена до блиску".

У 1934 р. столиця Радянської України була переведена з Харкова до історичного Києва. У 1936 р. була прийнята нова Радянська Конституція, а її український варіант з'явився в 1937 р. Ця Конституція оголошувала про "перемогу соціалізму" в СРСР. У головному документі країни проголошувалися всі демократичні права для її громадян, які нічим не підтверджувалися на практиці. СРСР ставав суворо централізованою, унітарною державою. Союзні республіки не мали ніякої самостійності й автономії. Тоталітарний режим не допускав ніяких проявів незалежності від держави суспільно-політичного й економічного життя. Остаточно затверджувався неподільний контроль держави і, насамперед, партії над усіма сферами суспільного життя і над кожною особою окремо. Україна вступила в епоху "соціалізму".

7 Речові слов’янські пам’ятки: Витоки слов’янства археологи вбачають іще в землеробських племенах Лісостепу, що їм доводилося боронитися від войовничих кіммерійців. Та було б хибним стверджувати, буцімто чорноліське населення – слов’яни. Йдеться лише про зародження якихось ознак духовного життя, побуту й господарства, притаманних за пізніших часів слов’янам.

Особливості речових пам’яток давніх слов’ян: Поселення давніх слов’ян розташовувалися групами на близькій відстані одне від одного на берегах річок. Керамічні вироби ліпили руками, без допомоги гончарного круга, зрідка оздоблюючи різними візерунками. Від початку 1-го тис. н. е. кількість слов’янських пам’яток невпинно зростала. До 5 ст. слов’янські пам’ятки входили до складу археологічних культур поряд із пам’ятками інших народів. Так, на межі ер їх вирізняють у двох культурах: зарубинецькій, що охоплювала терени України та Білорусі, та пшеворській, поширеній на території Польщі. У зарубинецькій культурі слов’янські пам’ятки є основними за наявності балтських і германських. У пшеворській вони незначні поряд із основними германсько-кельтськими. У 3 ст. н. е. на території України за участю слов’янських племен виникла черняхівська культура, яка охопила землі між Прип’яттю і Десною на півночі та Чорним морем і Дунаєм на півдні. Поряд зі слов’янами її творили племена ґотів, скіфо-сарматів, фракійців тощо.

Власне слов’янські археологічні культури в лісостеповій частині Південно-Східної Європи постали в 5–6 ст. н. е.

Писемні джерела про слов’ян: Мешкаючи на віддалених від виру тогочасної європейської історії територіях і не маючи власної писемності, слов’яни досить пізно потрапили на сторінки книжок. Найдавніші свідчення про них відносять до початку нової ери. Вони належать римським історикам 1–2 ст. Плінію Старшому, Тацитові та географові Птолемею (2 ст.). Усі троє називали слов’ян венедами і розповідали про них як про окремий народ, що мешкав на схід від Вісли. Докладніше розповідають про слов’ян джерела 6 ст. й наступних століть. Велику увагу їм, зокрема, приділив автор історії ґотів Йордан у книзі «Про походження та діяння гетів» 551 р. Назви «склавини» та «анти» щодо слов’ян поряд із назвою «венеди» трапляються і в інших джерелах. Вони засвідчують поділ давніх слов’ян на різні племінні об’єднання. Про походження назв, що їх уживали щодо слов’ян давні історики-чужинці, українські вчені дотримуються такої думки: дві з них – венеди та анти – є іншомовними ; третя,склавини, – видозмінена самоназва «слов’яни». Отож, етнонім «слов’яни» вживається в джерелах від 6 ст.

Археологічні знахідки не заперечують цих свідчень, а навпаки – переконують, що слов’яни від самого початку своєї історії виступали як окремі, хоч і споріднені, більші чи менші групи – об’єднання родів – племена, союзи племен. Залишки великого слов’янського міжплемінного центру археологи знайшли на Волині.

Давні слов’яни жили зі землеробства та осілого скотарства. Вони вирощували просо, ячмінь, пшеницю, жито, овес, льон і коноплі, віддаючи перевагу ярим сортам. З тварин розводили велику й дрібну рогату худобу, овець, свиней, коней. Живучи поміж лісів, у краю річок та озер, слов’яни не нехтували тисячолітнім мисливським і рибальським досвідом. З-поміж ремесел особливого розвитку досягли ливарна справа й ковальство. З-поміж ковалів давні слов’яни особливо шанували майстрів-ювелірів. Своєрідним у слов’ян було виробництво глиняного посуду. Під час Великого переселення народів гончарство занепало, тож гончарний посуд у слов’ян поступився перед ліпним аж до 10–11 ст. Натомість вивозилися хутро, мед, віск, шкури, зерно.

Розселення антів і склавинів відбувалося за часів, знаних в історії як Велике переселення народів. Перейняті ним, слов’яни брали активну участь у воєнних подіях, здобуваючи досвід державного життя, що його згодом втілили у власних державах. У 3 ст. ґоти остаточно утвердилися в причорноморських степах. Їхня держава об’єднала численні народи тих земель, у тому числі й слов’ян-антів. Позбувшись залежності від гунів, слов’яни могутнім потоком рушили на землі Візантії. Так було започатковано Велике розселення слов’ян.

Тогочасні джерела свідчать, що, перш ніж закладати поселення, слов’яни здійснювали воєнні операції, під час яких руйнували фортеці. Наприкінці 6 ст. постійні слов’янські поселення трапляються скрізь на Балканському півострові. Отож, наслідком воєнних походів проти Візантії сталося переселення слов’янських племен на землі Балканського півострова.

Археологічні пам’ятки свідчать, що в переселенському потоці на Дунай і Балкани брали участь не лише анти, а й частина склавинських племен. І коли анти опанували землями Балкан, оселяючись там разом із аварами та болгарами, склавини переселялися на береги Дунаю, прокладаючи шлях Дунаєм вгору на захід.

Поділ слов’ян на західних, східних і південних відповідає сучасному станові слов’янства. Як зауважують дослідники, у 8–9 ст. не існувало ні східної, ні західної, ні південної слов’янської спільності, а були східні, західні та південні слов’янські племена або їх союзи, на основі яких постали численні слов’янські народи.

У верхній течії Дніпра, на Лівобережжі, у 5–7 ст. також мешкали слов’янські племена. Їхнє життя засвідчене археологічними знахідками, проте назва тих племен не збереглася. Поступово ці племена розселилися далеко на північ. Ті з них, що просувалися в північно-західному напрямку, згодом дали життя білоруському народові. Ті ж, що попрямували на північний схід, стали предками росіян.

Довгий час у науці панувала думка, що предками українців були анти. Проте новітні археологічні знахідки доводять, що пам’ятки пізнішого часу, які можна назвати власне українськими, постали не лише на основі антських пам’яток, а здебільшого на основі пам’яток, що їх залишили склавини. Бо саме склавини були тим населенням, котре мешкало у 5–7 ст. на більшій частині українського Правобережжя.

Отже, велике переселення народів мало непересічне значення для подальшої долі слов’ян. Підхоплені ним, слов’янські племена перемішалися і на нових територіях дали початки сучасним слов’янським народам.