Культура

49

Храм, присвячений Софії — Премудрості Божій, було закладено за князювання Ярослава Мудрого у 1017 р. на честь його перемоги над печенігами. На думку багатьох дослідників, спорудження собору завершено в 1037 р. Це був головний митрополичий храм Київської Русі, де відбувалися різні урочистості, важливі державні церемонії; тут було засновано першу бібліотеку. Храм став усипальницею багатьох князів; уцілів, зокрема, мармуровий саркофаг Ярослава Мудрого. В результаті значних перебудов наприкінці XVII — на початку XVIII cm. форми собору набули барокового вигляду.

50

Після запровадження християнства державні та релігійні діячі Київської Русі стали домагатися у Візантії самостійного обрання митрополитів, святкування своїх національних свят і їх встановлення, а головне — вимагати вести церковне богослужіння старослов'янською мовою. Так, Ярославу Мудрому вдалося проголосити першими національними святими братів Бориса і Гліба, підступно вбитих своїм молодшим братом. Пам'ять їх щорічно врочисто вшановувалась 24 липня і цей день вважався на Русі великим святом.

Цікава історія свята, встановленого в XI ст. на честь святого Георгія. Відомо, що князь Ярослав при хрещенні дістав ім'я Георгія. Сприймаючи його як покровителя, наказав "по всей Руси творити праздник Св. Георгия месяца листопада 26 день". Такого осіннього свята грецька церква не знала у своєму календарі. На Русі воно здобуло популярність як свято покровителя сільськогосподарських робіт, землеробів та хліборобів. Християнство загалом, зустрівшись з новими історичними умовами, істотно змінилося порівняно з візантійським варіантом.

51

Герніка (0%86%D1%81%D0%BF%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0"ісп. Guernica) — картина 0%9F%D0%B0%D0%B1%D0%BB%D0%BE_%D0%9F%D1%96%D0%BA%D0%B0%D1%81%D1%81%D0%BE"Пабло Пікассо, написана в травні 1937 р. на замовлення уряду Іспанської Республіки для павільону на Всесвітній виставці в Парижі. Тема картини, виконаної в манері 0%9A%D1%83%D0%B1%D1%96%D0%B7%D0%BC"кубізму і чорно-білій палітрі, — бомбардування 0%91%D0%B0%D1%81%D0%BA%D0%B8"баскійського міста 0%93%D0%B5%D1%80%D0%BD%D1%96%D0%BA%D0%B0-%D0%9B%D1%83%D0%BC%D0%BE"Герніка, яке сталося в квітні 1937 р.

Пікассо створив низку 0%95%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BC%D0%BF"естампів, проникнутих підтримкою республіканців і несприйняттям режиму Франко, серед яких осібне місце належить картині «Мрії і побрехеньки Франко» (0%86%D1%81%D0%BF%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0"ісп. Sueños y mentiras de Franco) — генерал-диктатор змальовується митцем як бездушна, підла і гротескно збільшена «машина вбивств і нещасть». У червні ц.р. Пікассо ілюстрував поему під тією ж назвою 0%9A%D0%B0%D1%80%D0%B8%D0%BA%D0%B0%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0"карикатурами на Франко0^%9^F%D0^%B0^%D0^%B1^%D0^%BB%D0^%BE_%D0^%9^F%D1^%96%D0^%BA%D0^%B0^%D1^%81%D1^%81%D0^%BE"[

В 1933 році Далі намалював картину 0%97%D0%B0%D0%B3%D0%B0%D0%B4%D0%BA%D0%B0_%D0%92%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%B3%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BC%D0%B0_%D0%A2%D0%B5%D0%BB%D0%BB%D1%8F&action=edit&redlink=1"Загадка Вільгельма Телля, де зображує 0%92%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%B3%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BC_%D0%A2%D0%B5%D0%BB%D0%BB%D1%8C"Вільгельма Телля в образі Леніна з величезною сідницею.

52

До 20ст. відносяться такі мистецтва:

• Модернізм-Загальне позначення явищ мистецтва і літератури ХХ ст., що відійшли від традицій зовнішньої подібності та утверджували новий підхід до зображення буття.

• Авангардизм-умовна назва художніх рухів митців ХХ ст., що об’єднували тих кому були притаманні прагнення до докорінного оновлення художньої практики, розриву її зі старими принципами і традиціями, пошук нових, незвичних засобів виразу форми і змісту творів, взаємин митців із життям. Авангардизм проявився у цілій низці течій та шкіл (фовізм, кубізм, футуризм, абстракціонізм, дадаїзм, сюрреалізм, експресіонізм, конструктивізм, імажизм)

• Абстракціонізм-один із напрямів образотворчого мистецтва ХХ ст. виник як складова частина руху за оновлення мистецтва на межі ХІХ і ХХ ст., пізніше названого авангардизмом. Частина авангардистів створювала мистецтво абстрактних форм (геометричних фігур, ліній, кольорових плям) – абстракціонізм. Засновниками абстракціонізму були російські художники В.Кандинський і К.Малевич, голландець П.Мондріан.

• Кубізм-модерністська течія в мистецтві першої чверті ХХ ст., назва походить від куба – геометричного тіла. Кубізм виник у Франції в 1907 році (картина «Авіньйонські дівчата» П.Пікассо). до перших груп кубістів увійшли французькі живописці П.Пікассо, Ж. Брак, А.Глез, Ж. Метсенже, Ж. Вілон, іспанець Х. Гріс. Кубізм був родоначальником незліченних модерністських течій ХХ ст. Уперше на передній план висувається формально-пластичний експеримент: розкладання реальної предметної форми на найпростіші об’ємні елементи (куб, куля, циліндр, конус) і конструювання комбінацій цих об’ємів на поверхні. Водночас зявилась кубі стична скульптура (українець О.Архипенко, французькі скульптори А.Лоран, Р.Дюшан-Війон)

• Сюрреалізм-(від франц.surrealisme - надреалізм) напрям у мистецтві ХХ ст., що проголошував джерелом мистецтва сферу півсвідомості (інстинкти сновидіння, галюцинації) а його методом – розрив логічних зв’язків, замінених вільними асоціаціями. Сюрреалізм склався в 20-х роках ХХ ст., розвиваючи низку рис дадаїзму (письменники А.Бретон, Ф.Арп, Ж.Міро.). З 30-х років головною рисою сюрреалізму стала парадоксальна нелогічність поєднання предметів та явищ, яким надавалася предметно-пластична достовірність, яку можна було бачити (художники С. Далі, П.Блум, І.Тангі)

• Футуризм-(від лат. futurum - майбутнє) авангардистський напрям європейського мистецтва 10 – 20-х років ХХ ст., переважно в Італії та Росії. Футуристи, прагнучи створити «мистецтво майбутнього», проголошували заперечення традиційної культури (спадщини «минулого»), оспівували естетику урбанізму та машинної індустрії. Для живопису (в Італії – У.Боччоні, ДЖ.Северіні) характерні зрушення, напливи форм, багаторазові повторення мотивів, що наче додають одне до одного враження, отримані в процесі стрімкого руху, для літератури – переплетення документального матеріалу і фантастики, у поезії (В.Хлєбников, В.Маяковський, І.Сіверянин ) мовне експериментування («слова на волі», або «заумь»).

• Додаїзм-(від франц.dadaisme - перен. незв’язний дитячий лепет) –авангардистська літературно –художня течія в 1916 – 1922 р.р., склалась в Швейцарії. Представники : А.Бретон, Т. Тцара, Р.Гюльзенбек, М.Янко, М. Дюшан, Ф. Пікабія, М. Ернст, Ж. Арп. У цій течії абсолютизувався авангардистський принцип, заперечувалися будь які авторитети і традиції. Дадаїсти не визнавали жодних ідеалів. Вони оголосили будь-який вибір твором мистецтва, якщо художник узяв його із звичайного середовища й дав йому назву. У 20-х роках ХХ ст. у Франції злився з сюрреалізмом, у Німеччині – з експресіонізмом.

• Постмодернізм-загальна назва окреслених останніми десятиліттями тенденцій у мистецтві, що виникли після модернізму та авангардизму.

мистецтво постмодернізму — це своєрідна лабораторія, де відбувається складний синтез рис, нашої доби, діалогічне розв'язання антиномій, накопичених попередніми епохами: • реалістична зображальність і фантасмагоричність; • гуманітарність і фізико-технічне орієнтування; • описовість і філософічність; • серйозність та іронічність; • традиційність і комп'ютеризована сучасність; • раціоналістичність і містичність; • політизованість й еротичність; • потік свідомості й гострота сюжетної дії; • строга аналітичність та ігрове начало; • позиція західної і східної культури.

53

Повість минулих літ — літописне зведення, складене в Києві на початку 12 століття, пам'ятка історіографії та літератури Київської Русі.

Оригінал (першопис) «Повісті минулих літ» до наших днів не зберігся. Збереглися лише пізніші списки. Під «списком» розуміють «переписування» з іншого джерела. Найдавніші з них — Лаврентіївський, переписаний 1377, що охоплює події до 1110, та Іпатіївський (Іпатський), переписаний на початку XV ст. з доведенням розповіді до 1117. Відомі три редакції «Повісті минулих літ»: перша — складена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором з літописних зведень поч. XII ст. з доведенням розповіді до 1113; друга — ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром у 1116; третя виготовлена у Видубицькому монастирі 1118 для Мстислава — сина Володимира II Мономаха.

«Повість минулих літ» — перша в Київській Русі пам'ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов'ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов'янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи подаються порічно. Використано перекази, оповідання, повісті, легенди.

54

Перехід до зрілої фазі розвитку французької готики позначився на рубежі ХII-ХIII веков. Розпочатий у цей час 0%91%D1%83%D0%B4%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%BE"будівництвомпісля 0%9F%D0%BE%D0%B6%D0%B5%D0%B6%D1%96"пожежі 1194 собор у Шартрі явив одне з найбільш органічних рішень соборної готики. 0%90%D1%80%D1%85%D1%96%D1%82%D0%B5%D0%BA%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0"Архітектори милили будівля вже як єдине ціле, де кожна окрема частина існує в тісному взаємозв'язку з іншою і де між частинами існує суворе супідрядність.  Чільний в храмі пятинефний хор з вінцем капел наповнений 0%A1%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%BB%D0%BE"світлом з високих вікон. Широкий тринефний трансепт перетинає будівля майже посередині, нефи поздовжньої частини відкриваються 0%9D%D0%B0%D0%B7%D1%83%D1%81%D1%82%D1%80%D1%96%D1%87"назустріч глядачеві як послідовний ланцюг 0%9A%D0%BE%D0%BD%D1%82%D1%80%D0%B0%D1%81"контрастів і ускладнюються архітектурних ритмів. Центральний неф протистоїть бічним своїми розмірами і висотою, порядок опор надає динамічному пориву до вівтаря урочисту стриманість. Колонки, що оточують підвалини, збираються в другому ярусі в пучки і майже безперервним рухом піднімаються до склепіння і переходить до нервюри. Тричастинне поділ стіни на аркаду, трифорий і вікна додало цьому руху вгору ясну логіку, повідомило 0%92%D1%96%D0%B4%D1%87%D1%83%D1%82%D1%82%D1%8F"відчуття вільного і одухотвореного підйому.  Шартр - один з небагатьох соборів готичної Франції, який зберіг майже незмінним свій скління. Це найбільший їх дійшли до нас ансамблів вітражів ХII-ХIII століть  Кольорове 0%A1%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%BB%D0%BE"світло, падаючи з вікон храму, народжує особливе відчуття середовища, 0%9F%D0%B5%D1%80%D0%B5%D1%82%D0%B2%D0%BE%D1%80%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F"перетвореного буття в ній кожного предмета, привносить у урочисте і стрімко-напружене внутрішнє 0%9F%D1%80%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96%D1%80"простір собору відтінок радісної лучезарности, потаємної зосередженості.  Шедевром французької зрілої готики став собор у Реймсі. Подібно церкви в Сен-Дені і собору в Парижі, ця споруда в центрі Шампані була тісно пов'язана з 0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%B0"політикою французьких монархів. Реймс здавна був місцем їх коронації.  Історія Реймського собору - це 0%86%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F"історія кількох поколінь архітекторів. Їх творіння в ще більшому ступені виділяє 0%A1%D0%B8%D0%BC%D1%84%D0%BE%D0%BD%D1%96%D1%8F"симфонізмHYPERLINK "http://ua-referat.com/%D0%90%D1%80%D1%85%D1%96%D1%82%D0%B5%D0%BA%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0"архітектурного рішення.  Вже головний фасад виникає як складне переплетіння окремих мотивів. Три глибоких перспективних Потала звучать у нижньому ярусі як потужні акорди увертюри. Гострокінцеві арки, вениающіе портали, починають рух 0%90%D1%80%D1%85%D1%96%D1%82%D0%B5%D0%BA%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0"архітектурної маси вгору. Цей рух набуває чіткість у трикутному щипці - вімпергі, завершальному портал. Міць звучання порталів відтіняють сліпі арки на бічних контрфорсів і легкі аркади між вімпергі на стіні храму. Стиснуті між котрфорсамі вузькі бічні портали немов знаходять звільнення у високих вікнах другого ярусу. Які передають свій рух переможного зльоту веж. 

55

В умовах розбудови суверенної Української держави, відродження національної культури особливе значення має об'єктивне висвітлення етногенезу українського народу, визначення місця даного етносу в колі слов'янських народів, його зв'язків з найдавнішими етапами історії. З проблемою етногенезу слов'ян тісно пов'язана проблема прабатьківщини українського народу. Існують дві протилежні теорії: міграційна і автохтонна. Перша з них побудована на визнанні руху як керівної засади етногенетичного процесу. Згідно з даною теорією, слов'янство виникло в Прибалтиці, яка мала би бути першою батьківщиною слов'ян. Потім вони рушили на південь у віслянський басейн, а пізніше — на схід у басейн середнього Дніпра. Внаслідок слов'яни поділилися на західних і південно-східних. Друга теорія — автохтонізму стверджує, що слов'яни були незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту. Змінювались культури, але етнос залишався той самий. Отже, слов'яни — це автохтони-аборигени, а їх прабатьківщиною було межиріччя Одри і Вісли, або середнє Наддніпров'я. Тут слід згадати, що «Повість временних літ» виводить праукраїнські слов'янські племена з-над Дунаю. Тезу про «дунайську епоху» в житті праукраїнських слов'ян висунув ще М. П. Драгоманов у 70-х роках XIX ст., а М. С. Грушевський називає добу українського розвитку (IV—IX ст. н. е.) «чорноморсько-дунайською». Висувалася також, як компромісна, гіпотеза про прабатьківщину слов'ян між Дніпром і Віслою. Ю. Кухаренко, І. Русанова вважали, що вона — на західному Поліссі; І. Ляпушкін — на Прикарпатті; І. Вернер — у верхів'ях Дніпра, Десни й Угри; А. Попов — у нижній течії Дунаю; М. Рудницький — на південному узбережжі Балтійського моря Див.: Макарчук С. А. Український етнос (Виникнення та історичний розвиток). К., 1992. С. 11—12.. У визначенні українців як частини загальнослов'янського масиву визначну роль відіграв відомий український археолог В. В. Хвойка (1850—1914 рр.). У своєму епохальному дослідженні «Поля погребений в среднем Поднепровье». (1901 р.) він виступив з твердженням про етнічну тотожність слов'ян Київської Русі та неолітичної людності середнього Наддніпров'я, зокрема носіїв трипільської культури, Його теорію прийняли з різними інтерпретаціями і доповненнями такі авторитетні дослідники праісторії та етногенезу українців, як В. М. Щербаківський, Я. Пастернак, М. Д. Брайчевський, В. М. Петров Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993. С. 4.. Це підтверджують наукові дані антропологів, які встановили, що на території історичного слов'янства на початку нашої ери в основному були поширені ті самі європеоїдні расові типи, як і в епоху пізнього неоліту Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. К., 1992. Т. 1. С. 53.. Приблизно в ІІІ тис. до н. е. на всій Україні, де розгорталася трипільська культура, появились нові поселенці. За рівнем культури вони стояли нижче від трипільців, але були більш войовничі й підкорили їх. Пришельці вміли обробляти мідь (мідний вік на Україні датується 3300— 2800 рр. до н. е.), згодом до неї почали додавати олово і одержали бронзу – метал міцніший за мідь (бронзовий вік на Україні датується 2800—1200 рр. до н. е.). Мистецтво епохи бронзи представлене численними золотими виробами у формі діадем, стилізованих фігурок хижаків, де помітний вплив трипільського мистецтва. Змінюється також кераміка: поряд зі шнуровим орнаментом з'являються геометричні форми: трикутники, кола, зиґзаґи якими прикрашали посуд. На кінець бронзового віку на Україні припадає поява у Північному Причорномор'ї кіммерійців - першого народу на українському терені, ім'я якого зберегла історія. Хронологічно культура кіммерійців охоплює період з 1500 по 700 рр. до н. е. Вони мали укріплені городища. У кіммерійців були складні ритуальні обряди: вони ховали небіжчиків і мали некрополі. Кіммерійці характеризуються табунним скотарством, високою культурою бронзи та кераміки з кольоровими інкрустаціями. Їх культуру слід вважати продовженням трипільської. Треба зазначити, що в період кіммерійської культури на Україні у вжиток входить залізо, яке витісняє дорожчу бронзу (залізний вік на Україні датується XII ст. до н. е. - IV ст. н. е.). Спостерігається подальше вдосконалення засобів виробництва. Тоді ж постають численні городища, окопані ровами й обнесені валами. З іранських племен, що побували в Україні у VIII - II ст. до н. е., найбільше культурних пам'яток залишили після себе скіфи. У південній право- і лівобережній Україні знайдені величезні кургани, де хоронили скіфських царів. Скіфське мистецтво було своєрідним і відіграло важливу роль у формуванні слов'янської культури і житлового будівництва. Тут слід згадати і скіфську кераміку, прикрашену заглибленим геометричним узором, і скіфське декоративне мистецтво, основою якого є зображення тварин. Скіфи користувалися всіма формами посуду, виробленого трипільцями. Гребінцевий орнамент був провідною формою в трипільській, кіммерійській і анто-слов'янській культурі. Він зберігся майже незмінним до наших днів і є національною формою виробів української кераміки. З початком грецької колонізації Причорномор'я (VII ст. до н. е.) на скіфів усе більшою мірою впливає антична культура. Традиції скіфського мистецтва продовжували сармати, які витіснили скіфів з південних степів України. Прямим джерелом античних традицій в українській культурі були грецькі міста-колонії: Тіра - в гирлі Дністра; Ольвія — в гирлі Бугу; Херсонес, Феодосія, Пантікапей — в Криму та ін. Між метрополією і колоніями розвивалася жвава торгівля. Вплив грецьких колоній на місцеве населення позначився передусім на виробництві посуду, ювелірних виробів, предметів домашнього вжитку, будівельній техніці. У формах архітектури античного періоду Причорномор'я переважає іонійський стиль, а згодом, в елліністичній добі - дорійський та коріпфський. Пам'ятки мистецтва грецьких, колоній, дійшли до нас у формі скульптур, численних теракотових фігурок, настінних розписів, ювелірних виробів, надгробних рельєфів, мармурових різьблених саркофагів та ін. Отже, грецькі колонії відіграли велику роль в історії України, поширюючи серед населення високу культуру Еллади. Значний вплив на розвиток української культури мали античні традиції Риму. Ці впливи, зокрема, помітні в І – II ст. н. е., коли кордони Римської імперії наблизились до українських територій. В той час між Україною і Римом встановилися тісні торговельні й культурні зв'язки. В римських скарбах з II ст., знайдених на Україні, крім монет і металевих прикрас зустрічається також скляний посуд римського походження і римські емалі. Наближення римлян до українських територій стало причиною популяризації тут християнства. На початку III ст. н. е. Південну Україну захопили германські племена готів (ост-готів), підкоривши собі як тубільців, так і сарматсько-скіфське населення. Готи засвоїли скіфсько-сарматську і грецьку культури, прийняли християнство. Вони мали, вплив на слов'ян, особливо в ділянці військової організації. З IV ст. починається велика міграція народів зі сходу. Через Україну проходять тюркські племена гуннів, які розгромили Готську державу у 375 р. Східні слов'яни, що жили на території, сучасної України, починаючи з IV ст., об'єдналися в державну формацію антів. Слід зазначити, що готський історик Йордан усіх слов'ян називає венедами, які діляться на склавінів (південно-західна група) і антів Крип'якевич І. П. Історія України. Львів, 1990. С. 29.. Отже, антів можна назвати предками українців, які, на думку М. Чубатого, «створили союз племен, до якого північні сусіди ніколи не належали» Див.: Семчишин М. Тисяча років української культури. С. 13.. Культуру, типову для антів, вперше відкрито в могильниках біля с. Зарубинці на Київщині і названо зарубинецькою (II ст. до н. е. - II ст. н. е.). Продовженням її була відкрита біля с. Черняхова (теж на Київщині) черняхівська культура, яку археологи датують II - V ст. н. е. Обидві культури характеризує передусім кераміка. Кераміку зарубинецької культури виробляли вручну з чорної глини, а черняхівської - з сірої глини з допомогою гончарного круга. На землях між Дніпром, Карпатами і Дунаєм археологи відкрили сотні поховань, більшість яких належала до антської доби. Причому вони були двох видів: тілопальні і поховання в ямах. З розкопок цілих десятків антських селищ і городищ видно, що правобережна. Україна була густо заселена праукраїнськими племенами. Знахідки черняхівської культурної верстви свідчать про високу культуру наших предків у добу антів. Держава антів проіснувала три сторіччя - від кінця IV до початку VІІ ст. Вона впала під навалою тюркських племен аварів. Однак в середині VII ст. слов'яни почали звільнятися з-під влади завойовників. У процесі розкладу первіснообщинного ладу серед східних слов'ян формуються племінні союзи. Автор «Повісті временних літ» називає такі племена, від яких походять українці: поляни жили на правому березі Дніпра, біля Києва; сіверяни - над Десною і Сеймом; древляни - між Тетеревом і Прип'яттю; дуліби або бужани - вздовж Бугу (їх називали також волинянами); уличі - над Дністром і Бугом; тиверці - між Бугом і Прутом; білі хорвати - на Підкарпатті Грушевський М. С. Ілюстрована історія України: Репринтне відтворення вид. 1913 р. К., 1990. С. 36.. Серед усіх українських племен провідне значення набувають поляни з центром у Києві, на яких у VII ст. вперше поширюється назва «Русь». У питанні походження етноніма «Русь» існує багато гіпотез. З них найважливіші дві: варязька і автохтонна. Перша базується на припущенні, що «руссю» фінни називали одне з племен норманів - шведів. Але М. С. Грушевський довів, що у Скандінавії ніколи не ототожнювали варягів з «руссю». Русь для них була чужою землею. Навпаки, існує багато підстав, щоб вважати, що назва «Русь» місцевого походження. Це доводять арабські джерела. Зокрема, сирійський письменник «псевдо-Захарій» вже у 555. р. згадує про «русь», «як рослий могутній народ», що жив приблизно в Придніпров'ї. Жодне східне джерело не ототожнювало русів із скандінавами. І в грецьких джерелах, з приводу нападу Русі на Царгород у 860 р., їх названо росами або скіфами, а не варягами, яких греки добре знали. Назви річок в Україні (Рось, Роска та ін.) також свідчать, що назва «Рось» місцевого походження. Пізніше, в XI - XII ст., термін «Русь» був синонімом Київського князівства. Таким чином, стародавня слов'янська культура на українських землях формувалася протягом тривалого часу, і в даному процесі значну роль відігравали, з одного боку, традиції автохтонних народів - передусім антів, з іншого - культурні зв'язки з сусідніми народами. Ця культура характеризується цілісністю й самобутністю. На її основі виникла культура Київської Русі. Культура, як відомо, є визначальним фактором формування і розвитку етносу. Саме у народній культурі (традиційному способі життя і виробництва, системі духовних, естетичних і етичних цінностей, мові тощо) знаходиться «генетичний код» етносу. Український етнокультурний масив існував у складі давньоруського народу як суперетнічної спільноти вже від початку утворення Київської держави і зберігав свої особливості протягом усього часу її існування Макарчук С. А. Український етнос: Виникнення та історичний розвиток. С. 27.. Процес формування українського етносу зі своєю свідомістю та етнодиференційними ознаками прискорюється у другій половині XII ст., коли внаслідок феодальної роздробленості послаблюються доцентрові сили Київської держави та поглиблюються етнокультурні відмінності між Південною та Північною Руссю. Під 1187 роком в Іпатіївському літописі міститься перша згадка про Україну.

56

Соціологія культури – спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає закономірності функціонування культури в суспільстві. Сам термін культура («cultura») з»явився у Стародавньому Римі і означав для римлян не що інше як обробку землі, вирощування. Увійшовши в буденну людську мову, в ході частого вживання, це слово втратило свій первісний зміст і стало означати найрізноманітніші аспекти людської поведінки, а також види діяльності. Універсалізація терміну культура, тобто використання його щодо процесів розвитку і вдосконалення взагалі, розпочалось на рубежі ХVІІІ-ХІХ століть, а разом з цим розпочалась і багатоманітна і заплутана сучасна історія слова культура. В кінці ХVІІІ ст. німецьким науковцем І.Гердером (1744-1803 рр.) була зроблена інновація стосовно вивчення культури: він повів мову не про культуру, а про культури (у множині). Іншим важливим нововведенням, запропонованим дещо пізніше, стало характерне для Німеччини протиставлення культури і цивілізації.

Але повернемось до витоків соціології культури. Хоча соціологічний аналіз культури започаткували ще О.Конт, М.Вебер, Е.Дюркгейм, П.Сорокі, Самнер та ін., самостійною галуззю соціології вона стає в 60-70-і рр. ХХ ст. Значним є внесок в розвиток соціології культури К.Маннгейма, Г.Зіммеля, Еліаса, Й.Вайса, П.Бурд»є та ін. В межах марксистської соціології соціологію культури розвивали такі російські соціологи, як Л.Н,Коган, Н.І.Арнольдов, В.І.Болгов, Є.В.Соколов, В.І.Толстих, В.Б.Чурбанов, А.Л.Вахметс, Д.І.Волков, Ю.А.Лукін, Л.Г.Іонін та ін. В Україні протягом останніх декілька десятиліть активно розробляються прикладні проблеми соціології культури М.В.Гончаренко, В.П.Івановим, Є.К.Бистрицьким, Г.М.Сивоконем, Л.А.Азою, Л.В.Сохань, О.М.Семашко, Н.О.Побєдою та ін. Певного розвитку набули дослідження окремих сфер культури – соціологія літератури, соціологія театру, соціологія кіно, соціологія музики, соціологія вільного часу, соціологія художньої культури, соціологія книги і читання та ін.

Для більшості представників соціології культури, яка існувала в радянські часи, характерним було те, що вона:

досить вузько визначала свій предмет, обмежувалась аналізом діяльності установ культури, вивченням сприйняття художніх творів і смакових переважань різних груп і верств.

57

Для теорії культури ХХ ст. характерний відхід від загальних концептуальних підходів, які базуються на еволюціоністському розумінні культурного розвитку. Концепція німецького філософа та історика О.Шпенглера належить до досліджень, які формують сучасну культурологічну традицію. Вона передбачає розгляд не тільки певних культурних констант, завдяки яким можлива розмова про культуру в цілому, але і аналіз різноманіття культур. Такі циклічні теорії культурного розвитку розглядають кожну культуру як цінність в собі незалежно від міри її цивілізованості, в загальному потоці соціокультурної динаміки. У знаменитій роботі “Згасання Європи” О.Шпенглер розкриває свою концепцію розвитку культури як організму, який народжується, досягає розквіту і, виснажуючись, приходить до свого природного кінця. Весь цикл, з його точки зору, триває близько тисячі років. Цивілізацію Шпенглер вважає симптомом і вираженням відмирання цілого культурного світу, згасання творчого духу культури. Звідси і назва його книги. Ідея культурно-історичного кругообігу, за Шпенглером, знаходить своє підтвердження в різних культурах, кожна з яких унікальна. Його концепція розглядає вісім рівноцінних за досягнутою зрілістю культур: єгипетську, індійську, вавілонську, китайську, античну, візантійсько-арабську, західноєвропейську і південноамериканську (майя). Якщо еволюціоністи концентрували свою увагу на логіці розвитку культури, то Шпенглер віддавав перевагу поняттю “душа культури”. Виділяючи три типи душі (“аполонічний”, “магічний” і “фаустовський”), дослідник вважав, що вони лежать в основі відповідно античної, візантійсько-арабської і західноєвропейської культур. Культура жива остільки, оскільки вона зберігає глибокий, нерозривний зв'язок з людською душею. Душа культури живе в душах людей, які сприймають символи, смисли і цінності даної культури. Коли ж цивілізація придушує і поглинає людину так, що “вогонь душі згасає”, вона приречена на загибель. М.О.Бердяєв відзначав трагічне світовідчуття Шпенглера: “У ньому немає… цивілізаторського самозадоволення, немає цієї віри в абсолютну перевагу своєї епохи над попередніми поколіннями”.