Культура

58

Матеріальна культура — перетворення природних матеріалів і енергії відповідно до людських цілей, створення штучного середовища проживання. Сюди включається також необхідний і достатній набір технологій для збереження і розвитку цього середовища. Матеріальна культура створює і задає рівень життя суспільства, формує матеріальні запити людей і пропонує засоби їх задоволення.

Матеріальна культура включає в себе такі елементи, як породи тварин і сорти рослин, ґрунти і природні речовини (ресурси), які зазнали обробки. До матеріальної культури входять також: # будівлі і споруди, # інструменти та обладнання для будь-яких видів діяльності, # шляхи повідомлення і засоби транспорту, # зв'язок і засоби зв'язку, # технології.

Духовна культура-до неї відносять продукти духовної діяльності людини, які існують переважно в ідеальному вигляді: поняття, уявлення, вірування, почуття і переживання, доступні свідомості і розумінню всіх людей. Духовна культура створює особливий світ цінностей, формує і задовольняє наші інтелектуальні та емоційні потреби. Духовна культура - це продукт суспільного розвитку, її основне призначення полягає у продукуванні свідомості.

Завдяки закріпленню в знаках, символах, організаційних формах, комп'ютерній техніці, духовна культура стає відносно самостійною від свого творця, людини. У ній об'єктивуються і виділяються особливі сфери духовної творчості. Духовне і духовно-практичне освоєння всієї реальності оформлюється в філософії, мистецтві, різноманітних науках. Духовно-практичне освоєння (включаючи регулювання) суспільного життя здійснюється в політиці, праві, моралі. Універсальні духовні функції, як світоглядні, так і нормативно-регулятивні, виконують міф і релігія. У майбутньому, можливо, відбудуться революційні зміни духовної культури у зв'язку з розвитком екологічної свідомості і освоєнням космосу.

Український вчений О.М.Костенко сформулював так звану натуралістичну концепцію "культури людини": "Культура людини - це міра узгодженості волі і свідомості людини із законами Матері-Природи" (Костенко О.М. Культура і закон - у протидії злу. - Київ:Атіка.- 2008. - 352 с.). Виходячи з принципу соціального натуралізму (що лежить в основі його "теорії трьох природ"), він вважає, що спеціальним видом культури людини є "соціальна культура людини" як міра узгодженості волі і свідомості людини із природними законами, за якими існує життя людей у суспільстві. Різновидами соціальної культури людини є політична культура людини, економічна культура людини, правова культура людини, моральна культура людини, релігійна культура людини тощо.

Інформаційна культура — її основою є знання про інформаційне середовище, закони його функціонування, уміння орієнтуватися в інформаційних потоках, ефективної життєдіяльності в інформаційному суспільстві.

Фізична культура — перетворення біологічного початку в самій людині; формування соціально необхідних навичок, умінь і якостей людського тіла.

В основі фізичної культури лежить домашня фізична підготовка, що включає розвиток координації рухів всього тіла дитини (формування макро-дій) і артикуляційного апарату (мікро-рухи щелепно-лицевих м'язів, органів дихання і травлення). Інакше кажучи, це вирішення такого відповідального завдання, як навчання мови, прямоходінню, переміщенню предметів, гігієнічним правилам, культивування відмінностей у поведінці за статевими або віковими ознаками.

На цьому фундаменті надбудовуються всі подальші, більш складні або спеціалізовані, фізичні навички і координовані рухи, на зразок балетного танцю, рухів рук хірурга або фокусника. Щоб усьому цьому навчитися, необхідні не стільки відповідні фізичні дані, скільки багаті культурні традиції і вихована в людині здібність до вдосконалення відповідно до тих або інших професійних завдань

59

 Культурні властивості :  • Функціональність - yабір можливостей (функцій), які надає дана система або пристрій.  • Cемантичніть - (давніше семасіологія) - розділ мовознавства, пов'язаний з лексикологією; вивчає значення слів і їх складових частин, словосполук і фразеологізмів. Слово походить від грецького слова «семантікос»-"значимий" .Походить від семантики пов`язаної з визначенням символізму знаків (символи, зображення, ієрогліфи, клинописні знаки, кодові знаки та символьні зображення в астрономії, правилах дорожнього руху, значки в інтернеті). • Утилітарність-Під утилітарним розуміють практичність, придатність і зручність у користуванні, технологічну й економічну доцільність • Комунікативність — сукупність істотних, відносно стійких властивостей особистості, що сприяють успішному прийому, розумінню, засвоєнню, використанню й передаванню інформації. • Цінність — будь-яке матеріальне або ідеальне явище, яке має значення для людини чи суспільства, заради якого вона діє, витрачає сили, заради якого вона живе.Також цінності — соціально схвалювані уявлення більшості людей про те, що таке добро, справедливість, патріотизм, любов, дружба тощо. • технологічність • універсальність • локальність • Унікальність • типовість

60

Свою культурологічну концепція Зігмунд Фрейд вперше виклав і обгрунтував роботі «Тотем і табу. Психологія первісної культури» виданій в 1913 року. Саме цей роботу ми використовували як підстави розгляду погляду Фрейда на походження культури. Продовженням цієї роботи вважатимуться знамениту роботу «Невдоволення культурою», яка спочатку було названо Фрейдом «Невдоволення у культурі». Певною мірою це пояснюється лише тим, термін «культура» надзвичайно багатозначний, і тоді як російській мові вона має, разом з іншими, хоча б сенс, який входить у нього немецкоязычными філософами, то англійському й французькому перекладах (Civilization and Its Discontents, Malaise de civilization) довелося поміняти «культуру» на «цивілізацію» - Фрейд спеціально обмовився, що ні проводить з-поміж них відмінностей. До того ж німецьке назва передає два відтінку - «невдоволення у культурі» існує в людей оскільки вони незадоволені нею, є «невдоволення культурою», про яку і відбувається промову на книзі. Ця робота було використано для оцінки поглядів Зігмунда Фрейда в ролі культури у сучасному обществе.

61

М. О. Бердяєв, В. В. Розанов та П. О. Флоренський вважали, що культура народилася із релігійного культу, а релігійний культ визначає естетичну спрямованість та виховну роль духовних цінностей.

Сучасні богослови всі досягнення духовної культури розглядають як похідні від релігії, а культурний розвиток людства трактують як процес пошуку божественної першооснови. Католицька культурологія ґрунтується на принципі, що культура є наслідком божественного одкровення, а етапи культурного прогресу людства - це наближення до пізнання мудрості і волі Бога. Вагомий внесок в обґрунтування такого розуміння культури зробили французький філософ (1882 – 1973 рр.) Жак Маритен та католицький соціолог Е. Вінтер. Подібна точка зору і у протестантській культурології Пауля Тіллиха (1886- 1965 рр.), але релігія і культура у нього протистоять одна одній. Завдання теології, на думку протестантського теолога, полягає у відновленні синтезу релігії і культури, який і зможе дати відповіді на гострі проблеми буття людини.

В православній культурології теж обґрунтовується ідея єднання релігії і культури. Україно-російський філософ Микола Бердяєв (1874 – 1948 рр.) стверджував, що сенс історії полягає у звільненні від об’єктивації. Досягнення цього можливе тільки через кінець історії і перехід у світ вільного духу, який ототожнюється із царством Божим. Він заперечує розуміння прогресу як лінійного й неухильного поступального руху суспільства.

62

враховуючи міркування як українських, так і російських вчених, можна реконструювати жанрову систему літератури періоду Київської Русі, визначити прикметні особливості кожного жанру в тій системі. Вимальовується така картина:

-         літературні жанри - це прямі запозичення з болгарської та візантійської літератур, а оригінальні - трансформовані з перекладних або новоутворені в процесі становлення письменства;

-         церковні жанри - це „література церковних кругів”, вони мають цілеспрямоване церковно-ужиткове призначення;

-         світські жанри, в основному, відображають поза релігійні сфери життя і мають виразно пізнавальну, а то й розважальну функцію (белетристика).

Самостійні ліричні жанри відсутні, проте староруська поезія помітна в літературі київської доби: елементи дружинної поезії, героїчного епосу.

Драматичні жанри також відсутні, окрім хіба що діалогів.

63

Культурогенез — процес появи і становлення культури будь-якого народу і народності загалом і появи культури як такої в первісному суспільстві.

Процес зародження культури – культурогенез – охоплює одночасно обидві сторони життєдіяльності людини – її матеріальну і духовну діяльність, і її здатність до праці, і її здібності до мислення.

Для того, щоб краще зрозуміти сутність культурної еволюції як процесу формування поведінки людини, звернемось до її генезису.

У тваринному світі є також позагенетичний спосіб передавання досвіду від однієї особини до іншої. Наприклад, досліди з вищими мавпами свідчать про те, що їх можна навчити використовувати знаряддя праці і навіть користуватись примітивною мовою глухонімих. Мавпа, яка знає мову глухонімих, може навчити її інших особин. Це дало підставу деяким авторам говорити про існування у тварин елементарної культури чи пракультури.Тварини мають елементарний засіб передавання досвіду, однак тут відсутні позагенетичні засоби, закріплення цього досвіду всередині виду чи популяції. У людини з виникненням виробничої діяльності з'явились й інші, крім статевих клітин, матеріальні структури, в яких фіксувався і з якими, разом з тим, передався від покоління до покоління попередній досвід.

Такими матеріальними структурами були виготовлені знаряддя. З початком фіксування у засобах виробничого досвіду кожне нове покоління, вступаючи у життя, одержало у своє розпорядження матеріалізований досвід попередніх поколінь, збагачувало його і передавало далі. Виникнення нового засобу фіксування і передавання досвіду мало своїм наслідком появу особливого матеріального процесу — еволюції знарядь.

65

Філософія культури — наука, що вивчає явища культури, незважаючи на фіксування їхніх історичних, часових або територіальних меж, часто без концентрації уваги на посиленні чи послабленні їх, на симптомах "відродження" чи "занепаду" цих явищ; вона орієнтована на виокремлення смислових культурних архетипів і парадигм, яким здебільшого притаманний універсальний або, принаймні, квазі-універсальний зміст, що виходить подекуди за межі періодизацій і культурних взаємин, зафіксованих історіографією чи культурологією.

Наприклад, твердження: "в Україні за часів Б. Хмельницького існував поділ території за полками", є судження історіографічне. "Із настанням варварства виникає й типово варварський інститут, яким є<загальна військова повинність", — це судження культурологічне. А висловлювання: "У Німеччині напередодні Другої світової війни існувала загальна військова повинність, типовий інститут епохи варварства, який відіграв значну роль у зростанні духу мілітаризму, властивого на той час німецькій культурі й культурам інших країн Європи і Америки, що перебували у стані війни", — це судження культурфілософське. Натяк на типовість інституту загальної військової повинності в останньому з прикладів, звісно, не беззастережно доконечне, проте саме ця обставина робить культурфілософське судження тим, чим воно є насправді.

Я. Буркгардт, досліджуючи культуру Ренесансу передовсім як історик культури, а не як її філософ, наголошував, що історія культури не хвилювала б прийдешні століття, якби вона не була також і філософією.

Чому Я. Буркгардт вважається "істориком культури", а не "філософом культури"? Для цього є декілька підстав, особливо, коли ми пригадаємо, що існують сотні визначень культури і принаймні декілька визначень того, що слід вважати філософією культури. Тому ми маємо, слідом за Буркгардтом, наполягати на такому комбінованому визначенні: істинна історія культури є філософією культури, а істинна філософія культури є історією культури. Проте тут постає питання: що є істинна історія або філософія культури, який ми оберемо критерій істини для них? Критерієм, до того ж принципово важливим, є те, чи будуть певні засновки їх потрібними наступним поколінням читачів та дослідників. Можна твердити, що історія культури, яка пережила саму себе, стає філософією культури, незважаючи на начебто заперечний характер такої тези. Щоб підкреслити внутрішній характер цього критерію, зазначимо одну важливу рису історико-культурологічного дослідження, яке також є "культурфілософським". Ця риса, як ми гадаємо, полягає в подальшому дистанціюванні предмета дослідження, який уже є дистанційований як історичний, тобто такий, що стосується минулого. Повносило цей критерій виявляється в тому, що культур філософ убачає в минулому не історію речей, а історію ідей. Це отримує підтвердження в тому факті (який через незрозуміння можна прийняти за хибу), що філософ культури начебто перебільшує в своєму дослідженні вагу ідей та універсалій. Він діє за принципом: вище цілити, аби далі поцілити.

Можливе, проте, й більш хрестоматійне, філософсько-формульне визначення: філософія культури є сукупність актуальних і потенційних філософських засновків аналізу культури, концептуалізація сутності й значення культури як предмету особливого, специфічно-філософського розгляду і витлумачення.

66

Прояви культури: 1) здатності суб'єктів (людей, спільностей, інститутів, суспільств); 2) діяльність суб'єктів, в якій ці здібності проявляються; 3) створену людьми (суб'єктами) "другу природу", що є сукупністю матеріальних і духовних благ (цінностей), і стосунки між ними. Поняття "культура" через сказане вживається в широкому і вузькому значенні слова, коли акцент робиться або на першій частині, або на другій, або включає усі складові частини. Але тільки у взаємозв'язку з якимсь суб'єктом - індивідом, інститутом, класом, формацією суспільства і тому подібне можна говорити про культуру.

67

КУЛЬТУРНА СИСТЕМА - поняття, висунуте структурним функціоналізмом і характеризує культуру і культурні об'єкти (артефакти) як стійкі утворення, породжені і підтримувані завдяки виконанню соціально значущих функцій. У 1-й пол. 20 ст. культурні антропологи К. Клакхон, А. Кребер, Б. Малиновський, А. Радкліфф-Браун, Л. Уайт розвинули концепцію культури як системи функціонально взаємопов'язаних елементів. У 2-й пол. 20 ст. сенс поняття культурної системи звужується і обмежується інструментальним значенням. Культура і культурні об'єкти не вважаються системами, але в них виділяється ряд системних характеристик, що дозволяє використовувати для їх вивчення поняття і методи загальної теорії систем.

68

Язичництво — первісна релігія східних слов'ян, сутність якої полягала в обожненні сил природи й культі предків. Єдиним найвищим богом. богом«громовиком», був Перун. Уособленням неба взагалі був Сварог. Інші вищі боги вважалися його синами — Сварожичами: сонце і вогонь — Дажбог і Хоре, Велес — «скотій бог». У волинян найвищим богом вважався ще Святовит — Триглав. Імена цих богів дійшли до нас із фольклору — народних казок і пісень, сутність яких зводиться до боротьби світлих сил природи з темними: родючості з неродючістю (безплідністю), літа із зимою, життя зі смертю. Східні слов'яни (русини) уявляли собі весь кругообіг пір року як безперервну боротьбу й чергування перемог світлих і темних сил природи. Висхідним пунктом цього кругообігу є новий рік — народження нового сонця (Ярила); відзначали також початок весни й літнє сонцестояння (Купала). Із цими уявленнями тісно пов'язані уявлення про потойбічне життя й культ предків. Вважалося, що душі померлих перебувають у країні, де знаходиться сонце. В цю країну померлого потрібно споряджати, що й виявлялося в належному обряді поховання. Якщо ж належного обряду не здійснено, душа небіжчика нібито приречена на вічне поневіряння (напр., душі дівчатутоплениць — русалки, мавки). Щоб полегшити померлому шлях до країни вічного спочину, вдавалися до обряду спалення: вогонь очищав душу, відокремлював її від тіла. Душі предків ставали домашніми богами, охоронцями домашнього вогнища, сім'ї й роду (Род, Чур, Діддомовик).

У слов'ян не було вироблено чітких форм культу, не було громадських кумирів, храмів, жерців. Жертви родовим і небесним богам приносили старійшини родових громад. Лише під впливом варягів почали споруджувати або зображати бовванців (ідолів). Князь Володимир уперше поставив у Києві над Дніпром ідоли Перуна, Хора й Дажбога. Є згадки, що Володимир побудував і перший храм, у якому приносили жертви богам.

Із запровадженням християнства язичницький культ на Русі занепадає, хоч християнство ще тривалий час не могло витіснити залишки язичницьких вірувань. Деякі язичницькі обряди були об'єднані з християнськими святами (свято Різдва Христового з Колядою. Воскресіння з Великоднем та ін.).