Konsp_lektsiy_KMOM

Комунікативна

Мислетворча

Пізнавальна

Номінативна

Об’єднувальна

Експресивна

Емоційна

Естетична

Речення - основна одиниця спілкування. Мова є основною формою національної культури і насамперед першоосновою літератури. Вона характеризується єдністю, взаємозв’язком і взаємозалежністю всіх одиниць, що входять до її складу. Мова існує у вигляді різноманітних актів мовлення, повторюваних усно й фіксованих за допомогою письма.

Мовлення є сукупністю мовленнєвих дій, кожна з яких має власну мету, що випливає із загальної мети спілкування. Основу мови і мовлення становить мовленнєва діяльність. Тільки у ній народжується, формується і мова, і мовлення. Мовленнєва діяльність можлива лише в суспільстві, зумовлюється його потребами. Основні її - аудіювання, говоріння, читання і письмо.

Спілкування – це обмін інформацією, передача певної інформації однією людиною іншій. Спілкування здійснюється в мовленнєвих актах. Форми спілкування бувають різні: діалог, групова розмова (полілог), монолог. Діалог і полілог вимагають участі у спілкуванні двох або кількох співрозмовників. У монолозі наявність співрозмовника не обов’язкова. Будь-яке мовне повідомлення є наслідком мовленнєвої діяльності певної людини.

Отже, обов’язковим учасником спілкування, крім мовця, є слухач, реальний чи уявний. Мовлення - це конкретне говоріння, усне чи писемне, а також сприйняття (слухання або читання).

У процесі спілкування мовлення ділиться на відрізки, що мають певну протяжність і членуються на більш-менш завершені (самостійні) частини. Таке мовлення називається зв’язним. Це висловлювання, пов’язане однією темою, основною думкою і структурою тексту.

Результатом процесу говоріння є усний чи письмовий текст, який твориться на основі законів, правил даної мови, що становлять її норми. Досконале володіння мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності людини визначає її культуру мовлення.

Мові високої культури властиві багатство словника, різноманітність граматичних конструкцій, художня, виразність, логічна стрункість. У писемному оформленні мови дотримують норм орфографії і пунктуації.

Літературна мова – відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує державну діяльність, культуру, пресу, художню літературу, науку, театр, державні установи, освіту, побут людей.

Сучасна українська літературна мова оброблена і впорядкована вченими, письменниками та іншими культурними діячами. Вона за своїм походженням зв’язана з місцевими діалектами, бо виникла на їх основі. Літературна мова й місцеві діалекти завжди перебувають у взаємозв’язку, вона безперервно збагачується за рахунок народних говорів.

Літературна мова впливає на місцеві говори і сприяє їх зближенню із загальнонародною національною мовою. Українська літературна мова, єдина для всієї української нації, є найважливішою формою національної культури. Вона й нині є важливим засобом її відродження.

Багато відомих людей відзначали велич і красу української мови В. Сухомлинський так характеризує українську мову: «Надзвичайна мова наша є таємницею. В ній всі тони і відтінки, всі переходи звуків від твердих до найніжніших… Дивуєшся дорогоцінності мови нашої: в ній що не звук, то подарунок, все крупне, зернисте, як самі перла».

11

Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Людське суспільство ніколи не буває байдужим до мови. Воно виробляє мовний еталон – досконалу літературну мову. Щоб досягти цього еталону, треба дбати про високу культуру мови у повсякденній мовленнєвій практиці.

1.2. Усна і писемна форми літературної мови

Усне мовлення – це така форма реалізації мови, яка вимовляється, виражається за допомогою звуків, являє собою процес говоріння. За походженням усне мовлення – первинна форма існування мови.

Усна форма літературної мови обслуговує потреби спілкування у суспільстві людей, безпосередньо зв’язаних між собою. Кількість учасників усного спілкування обмежена. Інтонація, жести, міміка, умови, в яких відбувається розмова, сприяють розумінню усної мови. Співрозмовники можуть уточнити й додатково з’ясувати те, що виявилося незрозумілим у ході розмови.

Писемне мовлення – мовлення, зафіксоване на папері. Воно є вторинною формою існування мови і розраховане на зорове сприймання.

Писемна форма літературної мови обслуговує різноманітні потреби народу в галузі науки, художньої літератури, політики, державної і господарської діяльності тощо. Вона розрахована на спілкування з необмеженою кількістю людей. Автор і той, кому призначається написане, не спілкуються безпосередньо між собою. Тому в писемному мовленні не можна застосувати додаткові засоби типу інтонація, жести тощо. Проте писемна форма мови передає інформацію в часі і просторі, що сприяє прогресу суспільства. Всі ці фактори й зумовлюють значно вищі вимоги до організації писемної мови, ніж до усної.

Саме тому в писемному мовленні використовуються повні речення, а в усному, що звичайно являє собою діалог, дуже поширені неповні речення. В усному мовленні висловлена думка часто стає зрозумілою з півслова, з одного натяку, і розгорнутого оформлення не потребує. А писемному властиві поряд з простими реченнями і складні, що допомагають оформити складну думку і передати тому, хто відсутній.

Писемна й усна форми літературної мови характеризуються і деякими відмінностями у використанні словникового багатства національної мови. Якщо для писемної мови потрібні слова добираються більш суворо, з урахуванням літературної традиції, то в усній можливе вживання розмовної лексики, просторічної, діалектної тощо. Оскільки усне мовлення, головним чином, обслуговує побутові і виробничі потреби суспільства, то в ньому звичайно переважає лексика побутового та виробничого характеру, значно менше в ньому поширені слова з абстрактним значенням.

Проте чіткої межі в доборі граматичних і лексичних засобів між писемною та усною формами літературної мови провести не можна. Доповіді, що належать до усної форми спілкування, характеризуються синтаксичними і лексичними особливостями писемної форми літературної мови.

Усне і писемне мовлення – це форми реалізації мови як засобу спілкування.

Усне мовлення:

1.Первинне

2.Діалогічне (полі логічне) і монологічне

3.Розраховане на певних слухачів, які виступають співрозмовниками

4.Непідготовлене заздалегідь

5.Живе спілкування

6.включає позамовні засоби передачі інформації - інтонація, міміка, жести

7.Імпровізоване

8.Чітко індивідуалізоване

12

9.Емоційне й експресивне мовлення

10.Включає повтори, зіставлення, різні тропи, фразеологізми

Писемне мовлення:

1.Вторинне

2.Монологічне

3.Графічно оформлене

4.Пов’язане з попереднім обдумуванням

5.Починається зі старанного відбору фактів та їх мовного оформлення

6.Передбачає відбір мовних засобів, чітке підпорядкування стилю і типу мовлення

7.Повний і ґрунтовний виклад думок

8.Поглиблена робота над словом і текстом

9.Редагування думки і форми її вираження

10.Самоаналіз написаного

Усне і писемне мовлення має широке застосування в різних сферах життя людей. Усне мовлення існує у формах діалогу, дискусії, диспуту, монологу, розповіді, переказування, звіту, доповіді тощо, а писемне – у формах переказу, творів (опису, розповіді, роздуму), ділових паперів, газетних жанрів, плану, тез, конспекту, реферату.

1.3. Комунікація. Види комунікації

Що ми розуміємо під словом - комунікація? У перекладі з латинської - роблю спільним, зв'язую, спілкуюся, тобто комунікація - це спілкування, обмін уявленнями, ідеями, почуттями (тобто інформацією). Існують два види комунікації: вербальна (за допомогою слів) і невербальна (за допомогою особливих значимих систем, дій: уклін, рукостискання й т.д.). І той, і інший вид комунікації служить для передачі інформації і є різновидом знака, знакової системи, але кожен з них має свої відмінні риси. Отож, з погляду семіотики - науки про знаки й знакові системи, мова - це природна (тобто не придумана), але разом з тим не вроджена (тобто небіологічна) знакова система, порівняно з іншими системами зв'язку, що існують у природі й культурі. Про мову як знакову систему ми будемо говорити далі. Докладніше зупинимося на природній і придуманій знакових системах.

До природних (біологічних) семіотичних систем належать вроджені мови тварин. А штучні (придумані) семіотики створюються людиною для лаконічної і точної передачі спеціальної інформації (наприклад, зірочки на погонах, цифри, географічні карти, креслення, знаки дорожнього руху, світлофор і система регулювання дорожнього руху (і будь-який водій легко «прочитає» миготіння фарами зустрічної машини: попередження про пост ДАІ), мови програмування, ритуали, етикет, жести, міміка, інтонації й т.п.), тобто все те, що ми відносимо до невербальної комунікації. Невербальні засоби спілкування можна класифікувати в такий спосіб:

1.Акустична комунікація: паузи, кашель, подих, сміх, плач (екстралінгвістичний характер); темп, тембр, гучність, голоси (просодичний характер);

2.Оптична кінесика: виразні рухи (міміка, поза, жести, хода, погляд); фізіономіка (будова обличчя, статури);

3.Тактильно-кінестезична комунікація: рукостискання, поцілунок, погладжування

4.Ольфакторна комунікація (запахи);

5.Проксемічна комунікація (норми просторової організації: для європейців й американців характерно: інтимна відстань до 45 см, персональна відстань від 45 до 120 см, соціальна відстань від 120 до 140 см. До країн контактного характеру комунікації відносяться Африка, арабські країни, Іспанія, у яких для вираження довіри торкаються тіла співрозмовника).

Використана література:

1.Пентилюк М. І., Марунич І. І., Гайдаєнко І. В. Ділове спілкування та культура мовлення: навч. посіб. – К.: Центр навчальної літератури, 2010. – С. 5-30.

2.Сербенська О.А. Культура усного мовлення. Практикум: Навчальний посібник. – К: Центр навчальної літератури, 2004. – С. 5-15.

13

ЛЕКЦІЯ 2 ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ КУРСУ «КУЛЬТУРА МОВЛЕННЯ»

(продовження)

План

2.1.Мова як знакова система

2.2.Функції мови й мовлення

2.3.Історія української мови.

2.1.Мова як знакова система

Для того, щоб спілкуватися, люди створили різноманітні системи знаків, які служать для передачі інформації. Це і дорожні знаки, азбука Морзе, математичні, хімічні, топографічні знаки, морська сигналізація прапорцями тощо.

Що ж таке знак?

«Знак – це не властивість предмета, а функція, якої предмет може набути. Знакова функція полягає у можливості предмета представляти собою (заміщувати) щось для когось. Сам знак – це певний матеріальний об'єкт, який може бути сприйнятий органами чуття» (С. В. Семчинський).

М. П. Кочерган дає таке визначення знака: «Знак – матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який є представником іншого предмета і використовується для отримання, зберігання і передачі інформації».

Отже, знакам властиві такі ознаки:

1)матеріальність (його можна бачити, чути, тобто сприймати органами чуттів);

2)використання його для позначення чогось, що перебуває поза ним;

3)інформативність.

Знаки, пов’язані спільною функцією чи метою, утворюють знакові системи. Своє значення знак отримує лише в певній знаковій системі. Так, наприклад: знак «!» у пунктуації означає «знак оклику», у математиці – «факторіал!», у дорожній сигналізації – «небезпечна дорога». Звичайно ж, поза системою він не буде знаком.

Наука про знаки та системи знаків (гр. semeion – знак, «знак» – від осн. слова «знати») називається семіотикою. С. В. Семчинський дає таке визначення семіотики: «Семіотика – це наука про різні знакові системи, використовувані в людському суспільстві для передачі інформації, і про закономірності їх функціонування».

Те, що слова людської мови становлять для людей знаки, які позначають факти та явища об’єктивної дійсності, розуміли вже давні греки «Слово – це знак», – зазначав римлянин Аврелій Августин (354 – 430 рр. після н. е.). Знак має дві сторони: 1) означальну (res signans), 2) означувану (res signata). Цю ж думку підтримав Ф. де Соссюр. Для нього було зрозумілим, що спілкування людей (комунікація) здійснюється завдяки мовним знакам і ці знаки мають дві сторони (за Августином). Ф. де Соссюр специфіку мови вбачав у тому, що мова як система знаків уподібнюється до інших знаків (письмо, азбука для глухонімих, символічні обряди, форми ввічливості, військові сигнали тощо).

Мова є однією зі знакових систем. У системі всіх цих знаків вона є найважливішою. Характеризуючи мовні знаки, Ф. де Соссюр виділив такі три їх властивості: 1)

довільність, 2) лінійний характер позначаючого, 3) змінність. Знаки функціонують у рамках суспільства. Науку, що досліджує систему знаків, Ф. де Соссюр назвав семіологією (вона повинна відкрити закони, що ними керується система всіх типів знаків. Учений підкреслював, що семіології як науки ще немає, хоча вона і має всі права на існування. Основою її стануть закони, відкриті семіологією).

Лейбніц зробив крок уперед до створення науки про знаки. Він винайшов «універсальне числення» (згодом це стало основою математичної логіки). Фундатором

14

семіотики став американський філософ та математик Чарльз Сандерс Пірс (1839–1914) – сучасник Ф. де Соссюра.

Ч. С. Пірс вважав, що теоретично можливе існування 59049 класів знаків, які можна поділити на три основні типи:

1)знаки-копії або іконічні знаки (засновуються на наявності певної спільної властивості чи властивостей у знака і денотата), напр.: фотографія;

2)знаки-індекси або знаки-прикмети (засновуються на певній сумі знака і денотата), напр.: чуєте в лісі гавкання собаки і спів півня – це прикмети людського житла, вказівні знаки; дим від вогнища є знаком того, що десь горить;

3)умовні або знаки-символи (у них зв'язок між знаком і денотатом є умовним, а не вмотивованим. Але і ці знаки бувають умотивованими, у всякому разі вони зберігають з позначуваними денотатами певну структурну схожість, передаючи їх образ окремими елементами позначення), напр.: обмінюєтеся думками, ваші слова – умовні знаки для фактів та явищ дійсності. Це знаки-символи.

Т. Мілевський розглядав людську мову як складну систему знаків: 1) адресованих, 2)

зпевними значеннями, 3) немотивованих, 4) багатокласних, 5) фонемних.

Ідеї, методи, навіть цілі концепції мовознавства справляли і справляють значний вплив на характер наукового мислення в цілому. Так, структуралізм, започаткований великим лінгвістом Ф. де Соссюром, згодом проник не лише в етнографію та літературознавство, а й у філософію, політекономію, математику. Недарма роль мовознавства в гуманітарних науках прирівнюють до ролі фізики в природознавчих науках.

Мовний знак – це сполучення, єдність двох початків: смислового й акустичного образу. Візуально він сприймається у вигляді умовних позначок, накреслень на письмі. Учені вказують, що мовні знаки не тільки передають інформацію, а й беруть безпосередньо участь у її формуванні.

О. С. Мельничук пропонує розуміти під значенням мовного знака «соціально усвідомлюване, закріплене суспільною мовною практикою, стійке відношення знака до психічного відображення певних предметів чи явищ дійсності та їх класів – уявлення, поняття і т. д.».

Мовний знак, на думку вчених, об’єднує в собі матеріальне і ідеальне. Ідеальне характеризує людську свідомість, що є вищою формою відображення об’єктивної дійсності. Лише людина єдина в світі спроможна створити значення, використовуючи для цього матеріальне. Природа неспроможна створювати такі знаки, бо в природі можливі лише сигнали, за допомогою яких спілкуються між собою тварини. Сигнали залишаються незмінними (так, голодний кіт нявкає так само, як і кілька тисяч років тому). Знаки, якими користуються для спілкування люди, завжди змінні, бо немає у світі таких людських мов, які б залишалися незмінними протягом кількох тисяч років. Це стосується й інших знакових систем, якими люди передають інформацію. Тому стає зрозумілим, чому багато мовознавців розрізняють природні знаки й умовні.

Об’єкт, представлений знаком, називають денотатом (від лат. denotatus – позначений) або референтом (від англ. reference – еталон). Знаки, пов’язані спільною функцією чи метою, утворюють знакові системи.

У межах семіотики розрізняють три аспекти дослідження знаків:

1) синтаксичний аспект (досліджує відношення між знаками в межах даної системи); 2) семантичний (вивчає відношення знаків до позначуваних ними явищ і предметів); 3) прагматичний (досліджує ставлення до знаків тих, хто ними користується).

У сучасному мовознавстві дискусійним є питання, які одиниці мови слід вважати знаками. Існує думка, що оскільки мова є знаковою системою, то всі її одиниці (фонеми, морфеми, слова, словосполучення, речення), є знаками. За іншими поглядами, знаками у мові є слова і речення, а фонеми – це матеріал, з якого будуються мовні знаки. Були висловлені думки, що лише морфеми, прості слова і шаблонні словосполучення є знаками, а фонеми, тонеми (інтонеми), паузи є дознаковими утвореннями, в той час, як складні

15

слова, словосполучення та речення є надзнаковими утвореннями. Представники «лінгвістики тексту» вважають цілий текст одиницею мовної системи знаків, первинним мовним знаком, що складається із упорядкованої множини часткових знаків (фонем, морфем, слів, речень).

Основним мовним знаком, на думку С. В. Семчинського, слід вважати слово. Слово несе в собі інформацію про позамовну об’єктивну реальність. Воно являє собою складну єдність звучання і значення, що називає предмет чи явище об’єктивної дійсності і таким чином формує і представляє поняття. Щодо речення, то воно є не просто знаком, а сполученням знаків, з яких будуються інформативні знакові тексти, використовувані у мовному спілкуванні.

2.2. Функції мови й мовлення

Лінгвістика початку XXI століття, підготовлена історичним ходом суспільного розвитку, приступила до активної розробки антропоцентричного напрямку/парадигми - певної сукупності знань і підходу до об'єкта дослідження, у якому мова з'являється і як культурний код націй й як знаряддя комунікації й пізнання, перемикання інтересів з об'єктів пізнання на суб'єкт, тобто до аналізу ролі людини в мові й мови в людині.. Фундаментальні основи такого підходу були закладені працями видатного німецького лінгвіста, поета, дипломата Вільгельма фон Гумбольдта (1767-1835), відомого вченого Олександра Панасовича Потебні (1835-1891) та інших учених: філософів і лінгвістів, які розуміли мову як духовну силу, що формує культуру народу. Так, вивчаючи мову іспанських басків, Гумбольдт прийшов до думки, що різні мови - це не просто різні оболонки загальнолюдської свідомості, але різні бачення світу, що мова належить до тих «основних сил», які створюють всесвітню історію, що людина будь-якої етнічної приналежності тільки тоді стає Нomo sapiens - людиною розумною - коли він з дитинства засвоює мову й разом з нею культуру свого народу.

Мовне спілкування тісно пов'язане з пізнавальними процесами, у яких сприйняття опосередковане мовою, на основі якого функціонують пам'ять, уява, увага, відбуваються процеси формування й формулювання думки. Універсальність мови як засобу спілкування виявляється в тому, що за допомогою мови людина може звернутися до людини, тварині, машини; до невизначеної безлічі осіб, до себе самої. Адресант (хто говорить) і адресат (кому призначене мовлення) можуть бути розділені часом і простором (заповіти, щоденники, листи й т.д.).

Що ж стосується мовного спілкування, то воно представлене всією тою різноманітною інформацією, що передається у всіх комунікативних актах, що реалізує ті або інші функції мови:

Комунікативна. Мова використовується для інформаційного зв’язку. Цій функції підпорядковані всі інші. Спілкування – це соціальний процес, процес задоволення потреби людини в іншій людині.

Експресивна. Мова є засобом вираження внутрішнього світу індивіда. Вона дає можливість перетворити внутрішнє, суб’єктивне в зовнішнє, об’єктивне, доступне для сприйняття.

Ідентифікаційна. Спілкуватися за допомогою якоїсь мови можуть лише носії цієї мови. Тільки вони є засобом ідентифікації, ототожнення в межах певної спільноти.

Гносеологічна. Мова є засобом пізнання світу. Людина користується не тільки індивідуальним досвідом, а й суспільним. Досвід суспільства закодовано і зафіксовано в мові, в її словнику, граматиці, у текстах.

Мислетворча. Мова є засобом формування думки. Є мислення конкретне (образночуттєве) і абстрактне (понятійне). Люди обмінюються мовними одиницями, в яких закодовано думки.

16

Естетична. Мова – першоелемент культури. Мова є знаряддям і водночас матеріалом створення культурних цінностей. Фольклор, художня література, театр, пісня тощо – усе це дає підстави стверджувати, що мова – становий хребет культури.

Культуроносна. Мова – носій культури. Культура кожного народу зафіксована в його мові. Мова виконує функцію каналу зв’язку між народами. Через мову відбувається засвоєння кожною людиною культури свого народу і естафета духовних цінностей від покоління до покоління.

Номінативна. Це функція називання. Слова служать назвами предметів, процесів, якостей, кількостей, ознак тощо.

Інші функції мови:

фатична (контактовстановлювальна);

магічно-містична (полягає у вірі в магічну дію слова);

демонстративна (демонстрування етнічної приналежності);

волюнтативна (вираження волі щодо співрозмовника).

Виходячи з вищесказаного, можна дати й таке визначення мови: мова - це знаряддя передачі інформації, думок і почуттів людей, найважливіший засіб людського спілкування.

2.3. Історія української мови.

Українська мова як засіб спілкування функціонує в Україні – державі, розміщеній у центрі Європи, з населенням близько 50,5 млн. осіб, із яких 85% назвали українську мову рідною і понад 70% яких є українцями за національністю (у Херсонській області українці становлять 76,7 %, у Миколаївській – 77,4%). Окрім того, українська мова – засіб об’єднання українців, що проживають у багатьох країнах світу.

Мовами індоєвропейської сім’ї, які є найбільш вивченими й поширеними, розмовляє близько 52% населення земної кулі.

Сьогодні в світі існує 13 живих мов слов’янських народів: українська, білоруська, російська, польська, чеська, словацька, верхньолужицька, нижньолужицька, сербська, хорватська, словенська, македонська, болгарська. До мертвих (таких, що не мають носіїв) мов слов’янської групи належать праслов’янська, давньоруська, старослов’янська, полабська.

Живі слов’янські мови за своїми особливостями об’єднуються в 3 підгрупи:

-східнослов’янську (російська, українська, білоруська);

-західнослов’янську (польська, чеська, словацька та ін.);

-південнослов’янську (болгарська, македонська та ін).

Усі слов’янські мови мають спільне джерело - праслов’янську або спільнослов’янську мову, яка існувала у вигляді слов’янських племінних мов приблизно з середини III тисячоліття до н.е. до V століття н.е. Одночасно з перетворенням і формуванням слов’янських племен в окремі народності формувалися й слов’янські мови. Цей процес був тривалим і неоднозначним як для слов’янських народів, так і для їх мов, які зберігали багато спільних рис.

Українська мова є спадкоємицею мов тих слов’янських племен, що належали території сучасної України, - полян, древлян, тиверців, угличів та ін. Минули довгі історичні етапи формування регіональних мовних утворень, періоди інтеграцій діалектів у живу давньоруську мову, на основі якої й формувалася українська мова.

Сама назва української мови походить від топоніма «Україна», який уперше зустрічається в Київському літописі 1187 р. для позначення земель на межі Переяславського князівства й Степу, в якому кочували половці.

Пізніше, у XVI - XVII ст., Україною стали називати Середнє та Нижнє Подніпров’я. Мешканці цієї території називалися українцями, а їхня мова - українською або козацькою. Українськими іноді називали й інші землі, де жили українці, - Київщину, Поділля, Покуття, Волинь та деякі інші території.

17

УXIX - на початку XX ст. назва «Україна» («українці», «українська» мова) поширюється й озвичаюється на всіх землях, які офіційно називалися Малоросією, а українці - малоросами на сході й русинами на заході. Офіційно ж Малоросія стала називатися Україною після 1917 року.

Українська літературна мова, якою ми користуємося сьогодні, є однією зі старописемних мов індоєвропейської сім’ї. Вона успадкувала давньоруську писемність і в ранній період своєї історії продовжувала розвивати традиції літературної мови Київської Русі, скарби усної народної творчості та живого мовлення українського народу. Вона формувалася на основі говорів Середньої Наддніпрянщини, увібравши в себе чимало елементів, особливо лексичних, з інших говірок.

Зберігаючи багато в чому спільність із білоруською та російською мовами, українська систематично збагачувалася розмовними елементами. Внаслідок цього утворилася староукраїнська книжна мова, яка вживалася в ділових документах, частково - у полемічних творах і наукових працях, наприклад «Лексикон славенороський» (1627 р.) П. Беринди.

Утой же час розвивалася жива мова українського народу, струмені якої широко вливалися в літописи Самовидця, С. Величка, в полемічні твори І. Вишенського, в ліричні й сатиричні вірші Г. Сковороди, в поезії І. Некрашевича. Усе це підготувало грунт для виникнення нової української літературної мови на народній основі. Сталося це наприкінці XVIII ст., коли вийшла «Енеїда». І. П. Котляревський започаткував нову українську літературну мову, широко використовуючи в своїх творах багатство полтавських говорів і фольклору.

Важко переоцінити роль Т. Г. Шевченка в розвитку української літературної мови. Саме він уперше своєю творчістю підніс її на високий рівень словесно-художньої культури, заклав підґрунтя для розвитку в ній стильового розмаїття й мовного багатства сучасної української літературної мови.

У20-х - на початку 30-х років XX століття в колишній УРСР було здійснено чимало заходів, спрямованих на те, щоб подолати відставання в розвитку певних стилів української мови. Проте в роки сталінських репресій, а ще більше в добу застою, українська мова знову була вилучена з багатьох сфер функціонування.

26 жовтня 1989 року було прийнято закон «Про надання українській мові статусу державної». Державність української мови підтверджена й 10-ю статтею Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року.

Державна національна програма “Освіта” (“Україна ХХI століття”), Національна доктрина розвитку освіти передбачають формування мовної особистості, що володіє даром слова - усного й писемного, умінням вільно, комунікативно виправдано користуватися мовними засобами під час сприймання, створення висловлювань у різних сферах, формах, стилях і жанрах мовлення.

З 1 січня 1990 року набув чинності “Закон про мови” - один із найважливіших напрямів на шляху до збагачення і відродження вищої школи України, історичної та культурної спадщини й традицій українського народу. Відповідно до статті 28 Конституції України (“Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”) в усіх вищих навчальних закладах забезпечується вивчення української мови.

Важливим кроком у втіленні в життя цих важливих документів є перехід діловодства на державну мову. У зв’язку з цим виникла необхідність розкривати українською мовою особливості ділового спілкування і документування управлінської діяльності різноманітних установ та організацій і тим самим підвищувати рівень культури мовлення майбутніх фахівців. Адже мова сьогоднішніх студентів є чинником піднесення загальної культури народу, нації.

18

Національна українська мова охоплює численні говірки й діалекти українського народу. Її вищою формою є сучасна літературна мова.

Літературна мова характеризується своєї унормованістю, тобто наявністю певних норм, що існують у лексиці, граматиці й фонетичному ладі української мови. Ці норми обов'язкові для всіх мовців, вони зафіксовані в підручниках, словниках і довідкових посібниках.

Літературна мова відрізняється від різновидів національної мови, а саме: від діалектів - народних говірок, з їхньою особливою лексикою, фонетикою й граматикою; від просторіччя, що складається із широко розповсюджених слів розмовно-побутового мовлення, але відступаючих у силу своєї грубуватості від зразкових літературних норм вимови й уживання; від жаргонного мовлення, тобто мовлення певних груп людей, зв'язаних своїм родом діяльності, специфікою професії й т.п. і що вживають у зв'язку із цим невластиві літературній мові слова й словосполучення.

Сучасна літературна українська мова - це мова газет і журналів, художньої літератури й науки, державних установ і навчальних закладів, радіо, кіно й телебачення.

Літературній мові властива певна стабільність, у зв'язку із чим зміни, що відбуваються в мові, не відбиваються істотно протягом тривалого часу як на всій системі літературної мови в цілому, так і на окремих ланках цієї системи.

Літературна норма - категорія історична. Вона змінюється залежно від розвитку мови, підкоряючись її внутрішнім законам.

Літературна «обробленість» полягає у відборі із загальнонародної мови всього найкращого, що в ній є, - кращих мовних виражальних засобів, - і у вмілому перенесенні їх у мову літературних творів, у подальшому вдосконалюванні й розвитку виражальних засобів, запозичених із загальнонародної мови й залучених у літературну мову.

До сказаного раніше варто додати також і те, що обробка загальнонародної мови виробляється не тільки поетами й письменниками. У цьому процесі беруть участь десятки тисяч людей: суспільні діячі, літературні критики, редактори сотень газет, журналів й інших видань масової інформації, радіо- і телекоментатори, викладачі вищих і середніх

навчальних закладів, співробітники науково-дослідних установ і багато інших представників всіляких спеціальностей і професій.

Підсумовуючи сказане, підкреслимо, що

1)мова – це не звичайна знакова система, а особлива багатомірна знакова система (своєрідність мови як особливої знакової системи визначається різноманітністю форм і функцій її складових частин);

2)мова є первинною знаковою системою людини, а інші знакові системи є похідними від мови і багато в чому спираються на неї. Будь-яка інша знакова система, якою користуються люди для передачі інформації, обмежена у своєму застосуванні або ж передає інформацію, що вже сформувалася і зберігається за допомогою мови;

3)елементи мови як знакової системи здатні сполучатися між собою і створювати нові значення, доти невідомі мові (напр.: буфер – утворилось слово рос. буферить за зразком: перчить, магнитить);

4)у мовному знакові обидві його сторони – ідеальна і матеріальна – здатні змінюватися (давньорус. столъ мало 2 склади, означало «вид меблів для сидіння», в укр. мові стіл – 1 склад, має інше основне значення «вид меблів, на яких розміщують різні предмети», а також інші значення: «їжа, страва, харчі», «установа або відділ установи»);

5)особливістю мовної знакової системи є багатозначність її елементів (у мові слова можуть мати по декілька значень, а червоне світло світлофора – має лише одне значення). Отже, мовна знакова система – особлива знакова система, багато в чому відмінна від інших штучних знакових систем.

Особливість мовної знакової системи полягає в тому, що мова є найпотужнішим засобом формування думки.

Використана література:

1. Гриценко Т. Б. Українська мова за професійним спрямуванням. Навч. пос. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – С. 21-31, 38-42.

19

ЛЕКЦІЯ 3. КОМУНІКАТИВНІ ОЗНАКИ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ

План

3.1.Основні комунікативні ознаки мовлення.

3.2.Правильність мовлення

3.3.Мовні норми

3.1.Основні комунікативні ознаки мовлення.

Мова регулює стосунки між людьми, впливає на них. Це виявляється в мовленні, коли виникають певні обставини спілкування. Щоб мовці розуміли один одного, їхнє мовлення повинно бути якісним. Наша культура мовлення залежить від змісту й послідовності, точності й доречності висловлювання, багатства словника, досконалого володіння умінням поєднувати слова в реченні, будувати різноманітні структури, активно застосовувати норми літературної мови. Тому найголовнішими ознаками культури мовлення є змістовність, послідовність, правильність, точність, багатство, доречність, виразність. Їх називають комунікативними якостями мовлення, оскільки вони виявляються під час побудови висловлювань з метою спілкування.

1.Змістовність. Продумати текст й основну думку висловлювання; розкрити їх повно; матеріал підпорядкувати темі й основній думці; говорити й писати лише те, що добре відомо; не говорити й не писати зайвого, добирати матеріал, якого не вистачає.

2.Правильність і чистота. Дотримуватися норм літературної мови: в усному висловлюванні – орфоепічних, лексичних, фразеологічних, словотворчих, граматичних, стилістичних. У писемному – лексичних, фразеологічних, словотворчих,

3.Точність. Добирати слова і будувати речення так, щоб найточніше передати зміст висловлювання; прагнути, щоб зміст сказаного або написаного був переданий точно, зрозуміло

4.Логічність і послідовність. Говорити й писати послідовно, виділяючи мікротеми і встановлюючи зв’язок між ними; забезпечувати смислові зв’язки між словами і реченнями

втексті; скласти план (простий чи складний) висловлювання, систематизувати зібраний матеріал, виділити «дане» і «нове» у висловлюванні, уникати логічних помилок

5.Багатство (різноманітність). Використовувати різноманітні мовні засоби (слова, словосполучення, речення), уникати невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень

6.Доречність (доцільність). Ураховувати, сферу призначення висловлювання, його мету, обставини спілкування

7.Виразність і образність. Добирати слова і будувати речення так, щоб якнайкраще, найточніше передати думку, бути оригінальним у висловлюванні і впливати на співрозмовника (адресата мовлення)

Творячи висловлювання, люди враховують також логічність, ясність, емоційність мовлення. Усі ці ознаки підпорядковуються найголовнішій – правильності. Це основна комунікативна якість мовлення.

3.2. Правильність мовлення

Правильність мовлення – дуже об’ємна і складна ділянка культури мовлення. Щоб забезпечити правильність мовлення, треба досконало володіти нормами літературної мови. Відомо, що норма – це загальноприйнятий звичай вимовляти, змінювати, записувати слово, будувати речення, текст відповідно до стилю мовлення.

Правильне мовлення передбачає користування всіма мовними правилами, уміння будувати висловлювання, що відповідає його типу і стилю. Отже, щоб говорити правильно,

20