Konsp_lektsiy_KMOM

саме запитується: як задовольнити чи як здійснити? Або: Населений пункт мав тісні вулиці (село, місто?). Або: слово проблема запозичене зі значенням «коло наукових питань, що потребують дослідження». Маємо: проблеми зимового утримання худоби (мова йде про витрати на утримання, про кошти, про клопоти); проблеми виробництва колясок для інвалідів (потреби? труднощі? налагодження?).

3. Запозичене слово в тексті документа повинно бути зрозумілим для тих, хто буде знайомитися з цим документом. Чи не потрібно перекладача для цих висловлювань: «Ефективність режиму економії багато в чому залежить від лімітування фінансових витрат. Уніфікація, типізація, нормалізація і стандартизація процесів виробництва гарантують рентабельність і продуктивну ефективність індустріальної реконструкції.»

9.3 Плеоназми

Плеоназмом називають уживання близьких за змістом слів, які утворюють словосполучення: вільна вакансія (саме слово вакансія означає «вільна посада в штаті установи»), пам’ятний сувенір (сувенір – з франц.: «спогад», «пам’ять»), передовий авангард (авангард – ті, хто попереду), сьогоднішній день.

Наявність плеоназмів у тексті розглядається як мовленнєвий недолік, невміння висловити думку точно і лаконічно. Якщо ми говоримо «у травні», то для чого вживати слово місяць! Коли говоримо (пишемо) 300 гривень, то чи варто подавати пояснення грошей! Не збагачують мовлення «своя автобіографія», «вперше познайомилися» (мабуть, за асоціацією до словосполучення «вперше зустрілися»), «відступати назад», «прейскурант цін» (від нім. рreis – ціна).

Але бувають випадки, коли в офіційних текстах плеоназм може набути форми стійкого словосполучення, використання якого вже не вважається порушенням стилістичних норм літературної мови: інформаційне повідомлення (хоча будь-яке повідомлення несе в собі інформацію), прейскурант роздрібних цін (тут поняття ціни конкретизується), надрукувати свою (а не іншої людини) автобіографію.

9.4. Неологізми

Неологізми – це нові слова; їх поява спричинена потребою дати назви новим предметам, явищам, поняттям, що з’являються внаслідок безперервного розвитку науки, економіки, культури: комп’ютеризація, біоніка, океанолог, гідропоніка, маркетинг, дизайнер, інтерферон.

Неологізми належать до пасивної лексики. З часом, набувши широкого вжитку, ці слова входять до активного словникового складу мови, стають загальновживаними: телебачення, геологія, зенітка, ООН, а пізніше – у застарілі слова: лікбез, прогресивка (прогресивна оплата праці).

Основна умова правильного вживання неологізмів і застарілих слів (історизмів) – виправдане їх використання в контексті. Неологізми в офіційно-діловому мовленні здебільшого виконують номінативну функцію, а у художньому стилі вони справляють естетичний вплив на читача.

Частотність функціонування цих слів дуже швидко стирає з них «барви» новизни й переносить до загальновживаних: мирне співіснування, комп’ютерна техніка, космічний корабель, акціонерний банк, відеотехніка, фірма «Sоnу», президентський податок, податкова інспекція, маркетингова служба, менеджмент маркетингу, програмні ком пактдиски.

Мовці починають їх розрізняти не за ступенем новизни, а за значенням і місцем їх уживання.

61

9.5. Фразеологія

Термін «фразеологія» має два значення:

-розділ мовознавства, що вивчає стійкі сполучення слів, їхній склад, будову та значення;

-сукупність стійких сполучень слів – фразеологічних одиниць певної мови.

Стійке сполучення двох і більше слів, яке в процесі мовлення відтворюється як готова словесна формула і звичайно являє собою семантичну цілість, називається фразеологічною одиницею, або фразеологізмом. У мові фразеологізми функціонують нарівні з окремими словами і становлять частину її лексики. Фразеологізм складається не менше як із двох слів – компонентів, причому як складники в ньому виступають не лише повнозначні, а й службові слова: багатіти думкою, камінь спотикання, збити з пантелику, загнати на слизьке, стріляти з гармат по горобцях, як на сповіді, не за горами, з душею. Серед мовознавців поки що немає єдиної думки, які мовні утворення слід зараховувати до фразеологізмів. Очевидно, слід розрізняти фразеологізми у вузькому розумінні (власне фразеологізми, або фразеологізми) і в широкому розумінні (фразеологічні вирази).

Власне фразеологізми своїм лексичним значенням рівнозначні окремим словам або словосполученням: бути на сьомому небі – почуватися щасливим; брати за душу – розчулювати; робити з мухи вола – перебільшувати; мокрим рядном накрити – лаяти; права рука – найближчий помічник; мороз іде поза спиною – страшно, як сніг на голову – зненацька.

Вони характеризуються образністю і водночас нерозкладністю лексичного значення, співвіднесеністю його з певним цілісним сигніфікатом. Наприклад, у реченні Треба ж до такої міри втратити глузд, щоб повірити, начебто можна чинити такі речі – палити, топтати чужу землю, нищити народ і потім сухим вийти з води (Ю. Бедзик) фразеологізм сухим вийти з води викликає в уяві лише образ води та сухого одягу як натяк, але повністю й чітко усвідомлюється як поняття «уникнути покарання».

Для власне фразеологізмів властиве певне емоційно-експресивне забарвлення. Наприклад, прислівник тривожно лише констатує стан людини, тим часом фразеологізм коти шкребуть на серці має ще й виразне конототивне забарвлення, викликає певні емоції: Ніби все правда і правильно, а десь на серці коти шкребуть (В. Собко).

У фразеологічних виразах слова більшою мірою, у власне фразеологізмах, зберігають своє індивідуальне значення. Самі фразеологічні вирази, як правило, позбавлені певного емоційно-експресивного забарвлення. Але вони, як і власне фразеологізми, функціонують у мовленні як готові, усталені поєднання двох або більше слів.

До фразеологічних виразів належать:

1.мовні кліше і штампи: ринкові реформи, соціальна програма, сфера обслуговування, мати велике значення;

2.складені найменування: річ у собі, коефіцієнт корисної дії, адамове яблуко (борлак), грудна жаба, білий гриб, м’яка вода, Чорне море;

3.прислів’я та приказки: Вовків боятися – в ліс не ходити. З великої хмари малий дощ буває;

4.крилаті вислови: Борітеся – поборете (Т. Шевченко). Лиш боротись – значить жить (І Франко).

Фразеологія формувалася протягом століть, акумулюючи в собі життєвий досвід народу. У фразеологізмах найбільшою мірою виявляється національна специфіка мови, вони становлять найобразнішу частину її лексики. Фразеологізми з однієї мови на іншу, як правило, дослівно не перекладаються.

62

9.5.1 Класифікація фразеологізмів

Фразеологізми з погляду співвідношення між значенням окремих їхніх компонентів і їхнім цілісним значенням поділяють на три групи: фразеологічні зрощення, фразеологічні єдності та фразеологічні сполучення.

Фразеологічні зрощення – одиниці, у яких цілісне значення ніяк не вмотивоване; воно не випливає із значення їхніх компонентів: теревені правити – говорити нісенітниці, байдики бити – ледарювати, глек розбити – посваритися, собаку з’їсти – мати досвід, піймати облизня – зазнати невдачі, викинути коника – зробити щось несподіване, підбивати клинці – залицятися, ні в сих ні в тих – незручно.

Фразеологічні єдності – одиниці, у яких цілісне значення вмотивоване переносним значенням їхніх компонентів: тримати камінь за пазухою – приховувати злобу, грати першу скрипку – бути головним, вивести на чисту воду – викрити непорядність, загрібати жар чужими руками – використовувати когось, давати волю ногам – тікати, море по коліна – нічого не страшно, все дозволено, прикусити язика – замовкнути, пропускати повз вуха – не звертати уваги, хоч до рани прикладай – лагідний.

Фразеологічні сполучення – одиниці, у яких цілісне значення вмотивоване прямим значенням їхніх компонентів: взяти слово, зачепити гордість, покласти край, берегти як зіницю ока, подавати надію, страх бере, ласкаво просимо, узяти верх, терпцю немає, звести очі, як піску морського.

Проте чіткої межі між цими групами немає. Важко визначити, до якого розряду віднести, скажімо, фразеологізм кирпу гнути (зазнаватися) – до зрощень чи до єдностей; тернистий шлях – до єдностей чи до сполучень.

Фразеологізми за співвіднесеністю з окремими частинами мови, тобто за їхнім сукупним лексичним і граматичним значенням (за тим, що вони позначають – предмет, ознаку, дію, обставину чи почуття, емоції – і якими членами речення виступають), бувають:

-іменникові – називають предмет чи явище: козацьке сонце, рятівна соломинка, наріжний камінь, сім чудес світу, лебедина пісня, біла ворона, синя панчоха, ласий шматок, каїнова печать, скрегіт зубовний, содом і гоморра, казка про білого бичка; у реченні, як і іменники, виступають підметами, додатками, іменними частинами складених присудків.

-прикметникові – називають ознаки: не в тім’я битий, кров з молоком, не остання спиця в колесі, не з полохливого десятка, нечистий на руку, у ступі не влучиш, білими нитками шитий, одним миром мазані, купи не держиться, собака на сіні, під мухою, хоч викрути; у реченні звичайно виступають означеннями або іменними частинами складених присудків;

-дієслівні – називають дію або стан: мотати на вус, бити себе в груди, дерти носа, дибки ставати, ускочити в халепу, сидіти на двох стільцях, товкти воду в ступі, доливати оливи до вогню; у реченні звичайно виступають у ролі присудків;

-прислівникові – характеризують дію, стан чи ознаку: з відкритим серцем, як на долоні, не чуючи землі під ногами, без керма і без вітрил, на живу нитку, кров холоне в жилах, ні в зуб ногою, хоч плач; у реченні виступають у ролі різних обставин;

-вигукові – вказують на почуття, емоції: от тобі й на, от тобі й раз, туди до лиха, тим-

то й ба, ні пуху ні пера, хай йому грець, цур тобі, не доведи Господи, і треба ж; у тексті використовуються нарівні із звичайними вигуками.

Фразеологізми в реченні сприймаються як один член речення. Наприклад, у реченні Мельхиседек сердито глянув на свою жінку; вона догадалась, що вже наговорила сім мішків гречаної вовни, й прикусила язика (І. Нечуй-Левицький) – фразеологізм сім мішків гречаної вовни виступає в ролі додатка (дурниць), а фразеологізм прикусила язика – у ролі присудка (замовкла).

63

Однак не всі фразеологізми можна однозначно співвіднести з певними частинами мови. Це передусім стосується тих фразеологізмів, які мають форму предикативних словосполучень, тобто в складі яких є підмет і присудок: Люблю я таких людей, завзятих і проклятих, щоб душа в них була не з лопуцька, щоб оглядали життя з високої конструкції (Ю. Яновський). А чи не високо ти, Андрію, літаєш? Бо можна сісти низько-низько, що й курка лапою загребе (М. Стельмах). Такі фразеологізми, маючи неподільне, цілісне лексичне значення, граматично співвідносяться з реченням.

Щодо функціонально-стилістичних властивостей фразеологізмів, то серед них виділяють три групи:

1.фразеологізми, що належать до розмовного стилю (переважно з виразно зниженим забарвленням): зарубати на носі, стерти на табаку, замакітрити голову, мати олію в голові, виляти хвостом, пошити в дурні, похнюпити носа, тримати ніс за вітром, гопки скакати, накивати п’ятами, кури заклюють, потурати серцю, душа радіє;

2.фразеологізми, що належать до книжних стилів (здебільшого з піднесеноурочистим забарвленням): наріжний камінь, зімкнути лави, усіма фіброми душі, перейдений етап, ставити з ніг на голову, називати речі їхніми іменами, два боки однієї медалі, за велінням серця, спочивати на лаврах, езопівська мова, ахіллесова п’ята, танталові муки;

3.стилістично нейтральні фразеологізми (найменш експресивно забарвлені): спільна мова, залишити слід, розправити крила, милувати око, тішити себе надією, спинитися на півдорозі, пробувати сили, зламати слово, думка визріла, сумнів бере, перша ластівка, майстер своєї справи, довести ділом, рано чи пізно, в одну мить, на весь голос.

Стилістичне забарвлення фразеологізмів великою мірою залежить від характеру їхніх компонентів. Наприклад, фразеологізми сидіти на троні, доходити висновку завдяки словам трон, висновок мають явно книжне забарвлення; фразеологізми сидіти в печінках, доходити до тями завдяки словам печінка, тяма належать до розмовно-просторічних.

9.5.2 Будова фразеологізмів

Фразеологізми бувають різної синтаксичної будови: можуть мати форму

незалежного речення,

підрядного речення,

словосполучення (предикативного, підрядного чи сурядного),

являти собою поєднання повнозначного слова із службовим.

Фразеологізми у формі незалежного речення являють собою завершені, самодостатні комунікативні одиниці, проте, на відміну від звичайних речень, передають одне поняття, творять семантичну цілість: повернулося колесо історії – сталися зміни; не варта шкірка вичинки – марна праця; далеко куцому до зайця – велика різниця між кимось; той у плуг, той у луг – незлагоджено.

До складу фразеологізмів, що мають форму підрядного речення, як обов’язковий компонент входять сполучники підрядності на зразок як, мов, наче, аж та сполучні слова що, де, куди, коли, доки тощо. Ці фразеологізми, як правило, вказують на різні обставини і за будовою можуть бути:

-повним двоскладним реченням (із підметом і присудком): куди і ворон кісток не заносить – дуже далеко, куди око гляне – скрізь, звідки вітер віє – чий вплив, доки світ стоїть – завжди, як рак свисне – ніколи;

-неповним двоскладним реченням із пропущеним присудком, рідше – підметом: як риба у воді – вільно, невимушено, як засватана дівка – сором’язливо, (далекий) як небо від землі – недосяжний, (зникнути) як сіль у воді – безслідно, (потрібний) як п’яте колесо до воза – зовсім не (потрібний);

64

-односкладним реченням: хоч собак ганяй – дуже холодно, хоч в око стрель – дуже темно, куди не подайся – скрізь, якщо на те пішло – за такої умови, як вітром здуло –

раптово зник.

Фразеологізми, що мають форму предикативного словосполучення, являють собою комунікативно незавершені, недостатні одиниці: вони, як правило, потребують доповнення другорядними членами. Наприклад, у реченні Батько Дніпро тече собі спокійно, і ліси на горах стоять, як на картині художника, – просто душа співає од такої краси (Ю. Яновський) фразеологізм душа співає, що має значення «радісно», доповнюється обставиною причини од краси. За будовою такі фразеологізми поділяють на:

-двочленні – складаються лише з підмета й присудка: порохня сиплеться – дуже старий, завидки беруть – заздрісно, язик заплітається – важко говорить, світ не близький – дуже далеко, жила тонка – слабкий, язик як помело – дуже балакучий;

-багаточленні – крім підмета й присудка, як обов’язковий компонент мають також другорядні члени: ведмідь на вухо наступив – позбавлений музикального слуху, кров холоне в жилах – страшно, язик підвішений добре – дотепно говорить.

9.6Лексикографія. Типи словників

Для ясного і чіткого вираження думок дуже важливо мати достатній запас слів. Сьогоднішня доросла освічена людина застосовує 6-9 тис. слів, словниковий запас справжніх майстрів слова, як правило, значно багатший. Відомо, наприклад, що В.Шекспір використовував близько 15 тис. слів, М.Сервантес - близько 17 тис. слів, М.Гоголь - близько 10 тис. слів, Т. Шевченко, І. Франко – понад 20 тис. слів. До речі, одинадцятитомний словник української мови (1971-1980) нараховує понад 130 тис. слів, “Великий тлумачний словник сучасної української мови”, виданий 2001 р., містить понад 170 тис. слів, що свідчить про надзвичайно високий потенціал української лексики.

Словник – зібрання слів або словосполучень, розташованих у певному порядку (алфавітному, гніздовому, тематичному та ін.), в якому з’ясовується значення мовних одиниць, наводиться різна інформація про них або переклад на іншу мову чи подаються відомості про предмети, що визначаються словами.

Від інших книг словник відрізняється специфічною будовою. Основний зміст словника складають статті, розміщені за алфавітом першої літери і всіх наступних. Словникова стаття у різних типах словників має дещо відмінну будову, але спільним у ній є наявність за алфавітом першого (основного) слова, його називають реєстровим. Коли говорять про кількість слів у словнику, то мають на увазі саме реєстрові слова.

Лексикографія (від грецьких слів лексикос - той, що відноситься до слова і графо - пишу) - це розділ мовознавства, який займається теорією і практикою укладання словників.

Словники виконують функції: інформативну (несуть певну інформацію про об’єктивний світ) та нормативну (допомагають оволодіти мовними нормами).

Залежно від призначення, лексичного матеріалу, способів його опрацювання розрізняють словники енциклопедичні та лінгвістичні, або філологічні.

В енциклопедичних словниках містяться відомості про предмети чи явища об’єктивної дійсності, тут можна знайти інформацію про різні країни, видатних людей, визначні події тощо. Наприклад: «Верба – рід рослин родини вербових. Дерева й кущі. Понад 300 видів, поширених по всій земній кулі, крім Нової Гвінеї, Австралії та Антарктиди. В Європі – 173 види, з них в Україні – 30. Використовуються для закріплення пісків та озеленення. З гілок плетуть різні вироби; листя йде на корм козам, з нього добувають також жовту фарбу».

Слово «енциклопедія» у перекладі з грецької мови означає «безперервне, систематичне навчання». Енциклопедіями називають і ґрунтовні довідкові видання з

65

окремих галузей знань, систематизовані за алфавітом чи в тематичному порядку - енциклопедія медична, енциклопедія технічна тощо.

У лінгвістичних, або філологічних словниках предметом пояснення є слово. Залежно від того, з якої точки зору воно розглядається, лінгвістичні словники бувають різних типів:

1.Тлумачні словники, в яких дається пояснення значень слів з точки зору їх вживання в сучасній мові. В цих словниках фіксуються лексичні норми укр. літературної мови. Вони є найважливішими серед одномовних словників.

2.Перекладні словники, в яких подається переклад слів з однієї мови на іншу. Вони є найпопулярнішими серед різних типів словників. Перекладні словники бувають двомовні, чотиримовні та ін.

3.Термінологічні, або номенклатурні словники, в яких пояснюються терміни з тієї чи іншої галузі науки. Вони бувають одно- і двомовні, перекладні.

4.Етимологічні словники, в яких пояснюється походження, розвиток і первинне значення слова.

5.Орфографічний словник подає правильний правопис, правильний наголос і правильні граматичні форми вміщених у ньому слів.

6.Орфоепічні словники дають одночасно і властиву слову правильну вимову, і наголос.

7.Словники іншомовних слів, які пояснюють слова і терміни, засвоєні з інших мов.

8.Історичні словники, в яких подаються і пояснюються слова, що вживалися раніше.

9.Синонімічні словники, в яких подаються синонімічні ряди, або гнізда, повнозначних слів даної мови.

10.Діалектологічні словники, в яких дається лексика, вживана в певній місцевості, на певній території, незалежно від того, поширена вона в літературній мові чи ні.

11.Фразеологічні словники, в яких дається пояснення значень фразеологічних зворотів (тлумачні фразеологічні словники) або подається їх переклад з 1-єї мови на ін. чи вказується відповідник в ін. мові.

12.Частотні словники, в яких фіксується частота вживання слів і словоформ на підставі обстеження текстів або записаних уривків усного мовлення.

13.Словники власних імен, в яких фіксуються вживані в даній мові власні імена.

14.Обернені, або зворотні словники, в яких слова розміщуються за алфавітом у зворотному порядку літер: не з початку слова, а з кінця, тобто за “оберненим алфавітом”.

15.Топонімічні словники, в яких описуються назви географічних об’єктів (топоніміка – це розділ мовознавства, що вивчає географічні назви).

16.Словники мови окремих письменників, в яких подаються й пояснюються всі вживані в творах того чи іншого письменника слова.

Словники відіграють велику роль у сучасній культурі, у них відбиваються знання, накопичені суспільством протягом століть. Особливо важливе місце посідають словники у житті сучасної людини. Чим далі рухається людство у різних галузях науки, тим більше з’являється нових термінів. Для прикладу достатньо тільки згадати такі слова як «сервер», «трафік», «хости» тощо. Без використання сучасного словника важко з’ясувати про що йдеться.

Особливо важливе місце посідають словники у тих професіях, де є багато іншомовних запозичень. Для прикладу: медицина, юриспруденція, точні науки. Без знання термінології просто не обійтися.

Для професій, де слово є основним знаряддям праці (філологія, журналістика, письменницька та літературна діяльність, радіо і телебачення), правильне використовування слів та словосполучень, зворотів є вкрай необхідним завданням, оскільки представники цих професій мають бути носіями мовної культури.

66

ЛЕКЦІЯ 10. КУЛЬТУРА ДІЛОВОГО СПІЛКУВАННЯ

План

10.1.Культура спілкування.

10.2.Спілкування в колективі.

10.3.Прийом відвідувачів.

10.4.Особливості спілкування керівника з підлеглими.

10.1. Культура спілкування

Спілкуючись, люди разом обробляють землю, будують державу, створюють свою історію, духовні цінності, формують культуру, складовою частиною якої є культура спілкування.

Проте, чому ж іноді після спілкування псується настрій, навіть погіршується фізичний стан? Чому ж тоді начебто на рівному місці виникає конфлікт, ми стаємо збудженими, знервованими, навіть агресивними? Тому, що спілкування відбувається на низькому рівні, багатьом не вистачає його культури.

Якщо ж ми усвідомимо, що культура спілкування має особисту і державну значущість, то й будемо дбати про те, щоб її підвищити. Звернемо насамперед увагу на себе, а потім допоможемо в цьому іншим.

Розвиток культури суспільства йде в різних напрямах. Перший – це засвоєння елементів минулих культур, які вже начебто втратили цінність для нашої епохи, проте регулюють деякі види діяльності, спілкування та поведінки. До них відносяться норми, традиції, звичаї. Другий напрям – використання феноменів, що забезпечують відтворення існуючих форм соціального життя. Їх відбір йде згідно із запитами та потребами суспільства. Частина з них, певним чином змінюючись, уходить до нової структури культури. І, нарешті, третій напрям – це створення програм майбутнього, потенційно можливих форм і видів людської діяльності. Мова йде про нові знання і вміння, прийоми і методи діяльності, нові ідеали громадського життя, які можуть перетворюватися в еталони поведінки і спілкування людей у майбутньому.

Все розмаїття культурних проявів, незважаючи на час їх історичного виникнення та відносну самостійність, створює цілісну систему. В ній важливе місце займає культура спілкування. Завдяки їй відбувається розвиток суспільства, йде процес олюднення людини.

На побутовому рівні люди нерідко ототожнюють поняття «культура поведінки» та «культура спілкування», а останнє не можуть розмежувати з поняттям «культура мовлення» тощо.

Культура спілкування є складовою частиною культури людини загалом. Вона, як і будь-яка інша культура, включає суму знань про спілкування. Для культури спілкування характерна нормативність, яка визначає, як повинні спілкуватися люди в тому чи іншому суспільстві, у тій чи іншій ситуації. Норми, як правило, визначаються станом суспільства, його історією, традиціями, національною своєрідністю, загальнолюдськими цінностями. Кожна епоха в розвитку людства характеризується певною культурою спілкування, яка невіддільна від цієї своєрідності й відповідає загальнолюдським цінностям. Тому й важливо зараз закласти основи такої культури спілкування нашого суспільства, яка відповідала б часові, нашій історії та духовно-творчому потенціалу українського народу.

Безумовно, самі знання не забезпечать культуру спілкування, якщо вони не будуть використовуватися. Для того, щоб спілкування було успішним, треба мати необхідні вміння. Вони набуваються досвідом, за допомогою психологічних засобів, певних вправ.

67

Отже, культура спілкування у вузькому смислі слова – це сума знань та ступінь оволодіння людиною вміннями та навичками спілкування, створених й прийнятих у конкретному суспільстві на певному етапі його розвитку.

Багато в чому особливості культури спілкування залежать від мовців та їх якостей. Один поводиться пихато як всезнайка, його не цікавить думка співрозмовника. Другий говорить тільки сам і не дає можливості іншим вставити навіть слово. Третій грає роль поважної людини і презирливо ставиться до чужої думки. Четвертий, навпаки, є людиною спокійною і терплячою, завжди має, що сказати. Тобто спілкування виглядає як своєрідний театр, де є п’єса певного змісту, актор, що виконує конкретну роль, і глядач, який сприймає цю п’єсу і цю роль. А потім глядач виступає як актор і хоче, щоб його теж сприймали як цікаву особистість. Причому глядач в першому, і в другому випадку є активною стороною.

Для того, щоб контакт був справді глибоким, необхідно, щоб мовець, крім знань про спілкування, певних навичок та вмінь, мав ще й відповідну комунікативну настанову на спілкування. Причому не просто настанову на встановлення контакту, а на людину як на загальнолюдську цінність. Тоді цей контакт стане олюдненим і спілкування буде відбуватися на високому рівні.

Виділимо компоненти, які створюють високий рівень культури спілкування:

1)комунікативні установки, що «включають» механізми спілкування;

2)знання:

А) норм спілкування, прийнятих у даному суспільстві; Б) психології спілкування (категорій, закономірностей, механізмів); В) психології сприймання і розуміння одне одного;

3) вміння застосовувати ці знання відповідно до ситуації, норм моралі конкретного суспільства та загальнолюдських цінностей.

Рівень культури спілкування залежить від багатьох чинників. Якщо під час розмови одна людина думає лише про себе (про те, що хоче сказати), а друга – й про іншого (про те, як йому допомогти), то рівень культури спілкування у другої людини буде значно вищим. Цей, другий мовець, прагне до активної взаємодії, до спільної діяльності з іншим, докладає зусиль до того, щоб допомогти другому досягти успіху в самореалізації.

Щоб досягти високого рівня культури спілкування, необхідно добре розбиратися в психології спілкування та в індивідуально-психологічних особливостях людей, адекватно емоційно та інтелектуально реагувати на їх поведінку і психічний стан, підбирати для кожної людини у відповідній ситуації такий спосіб спілкування, який би не вступав у протиріччя з загальнолюдськими цінностями, мораллю суспільства, гуманністю і разом з тим відповідав би індивідуальним особливостям конкретної людини.

Міжособистісні взаємини в спілкуванні – це такі взаємозв’язки між людьми, які суб’єктивно переживаються та об’єктивно виявляються в характері та способах взаємного впливу. Ці взаємини мають для людей не менше значення, ніж їжа та повітря. Якщо ці стосунки погані, то неможливі продуктивна взаємодія людей, спільна їх діяльність. У людини псується настрій, здоров’я, вона не відчуває радості буття. Нездорові міжособистісні взаємини впливають і на характер спілкування.

Для того, щоб система міжособистісних взаємин була ефективною, а суспільство в цілому здоровим, бажано відмовлятися від звички за всіма вчинками людей бачити їх злий намір. Навпаки, слід уважно розглядати кожну ситуацію очима інших людей та без упередження. Головне – задуматися, повірити в добру основу інших, подивитися спокійно та доброзичливо на людей, розібратися в своїх почуттях, відділити дійсне від бажаного, очікуваного тощо. Відтак, необхідно аналізувати складні ситуації спілкування та міжособистісних взаємин. Кожен має відчути, що він щось не розуміє, чогось не знає і бути готовим наполегливо і творчо, самостійно або краще із своїми партнерами шукати можливі виходи із скрутного становища.

Отже, важливою рисою міжособистісних взаємин є їх емоційна основа. Одні люди під час спілкування нерідко без особливих зусиль можуть викликати в інших позитивні

68

емоції, підтримати гарний настрій. Інші вносять у взаємини напруженість, пробуджують негативні емоції, тривогу. Тому таким важливим для спілкування є використання гуманістичних орієнтацій у взаєминах.

Саме ці орієнтації у взаєминах є результатом високого рівня культури спілкування. У той же час наявність такого рівня є тією основою, на якій у подальшому формуються гуманістичні, комунікативні установки, способи, засоби їх реалізації.

Дайте відповіді на запитання

1.Як ви розумієте поняття «культура спілкування»?

2.Від чого залежить рівень культури спілкування?

3.Чому емоційна основа є важливою рисою культури спілкування?

4.Як упливає рівень культури спілкування на розвиток суспільного життя?

10.2. Спілкування в колективі

Важлива роль у створенні колективу й нормальної робочої обстановки належить керівникові цього колективу. Авторитет керівника забезпечується такими етичними факторами, як абсолютна чесність, добросовісність, знання своєї справи, принциповість, повага до людей, турбота про них. Керівник не зможе добитися поваги співробітників, якщо стане постій-но підкреслювати свою вищість і виявляти неповагу до підлеглих, зверхньо покрикувати на них.

Мистецтво керівництва дається не кожному. Але якщо такий талант і притаманний людині, цього не досить. Керівник повинен постійно працювати над собою, щоб бути зразком для підлеглих.

Цікаво і плідно працювати під керівництвом висококультурної людини, яка створює в колективі таку атмосферу, що кожен працівник з радістю йде на роботу, бо він відчуває себе безпосереднім помічником керівника.

Яким же його хочуть бачити підлеглі? Керівник:

завжди вітається з усіма («Розумна людина завжди вітається

першою»);

знає, як звуть його працівників на ім’я та по батькові, ніколи не «тикає» підлеглому;

не підвищує голосу в розмові;

уміє визнавати свої помилки, не нагадує підлеглому безліч разів про зроблену ним помилку;

довіряє своїм працівникам, цінує їх і вміє захистити в разі чого;

не зганяє злість на інших, коли винен сам;

цінує час підлеглих і не відволікає їх від занять якимись дрібницями;

уміє оцінити добрий жарт (якщо це не висміювання когось із колективу);

завжди допоможе підлеглому (по можливості), не пишаючись і не величаючись цим;

має індивідуальний підхід до людей;

дає завдання підлеглим у ввічливій формі;

тактовно й ненав’язливо виховує у своїх підлеглих високі етичні

навички.

Досвідчений керівник уміє створити в колективі відповідний мікроклімат, потрібний тон спілкування. Проте створювати спокійну доброзичливу атмосферу має не лише керівник, а й увесь колектив, у якому всі розмовляють спокійно, коректно, ввічливо, неголосно.

69

У наш час дехто з керівників уважає, що висока культура мови необхідна політикам і дипломатам, а на виробництві потрібна швидше сила голосу, ніж сила слова. Це про таких горе-керівників говорив В. Русанівський: «Мова на всіх етапах виконання будь-якої роботи відіграє роль регулятора. І якщо керівник не володіє досконало мовою, не вміє переконати інших у тому, у що вірить сам, то вже це одне може позначитися і на строках, і на якості виконання завдань.»

Краще для колективу, коли в ньому панує атмосфера взаємоповаги, доброзичливості і довіри, бо, як свідчать соціологи, в ображеної людини продуктивність праці знижується до 50 %. (Навіть автомат, керований знервованою особою, виконує роботу на 4–5 % гірше). Як бачимо, грубощі надто «доброго коштують» як окремій людині, так і державі.

Цілком слушною є думка про те, що ганити когось публічно не варто, краще вказати на його помилки наодинці або в колі найближчих колег. Догана перед усім колективом виноситься у крайніх випадках (підставою є значні порушення дисципліни) і повинна бути мотивована надзвичайно ґрунтовно і переконливо.

Розумний керівник краще похвалить привселюдно когось за добре виконану роботу, але при цьому слід зважати і на таку людську ваду як заздрість. Тому керівник будь-якого структурного підрозділу повинен бути ще й психологом.

Однією з важливих ланок організації праці є правильний інформаційний режим, який значно підвищує продуктивність праці у колективі. Сконцентрованість інформації (до речі, вона повинна надходити вчасно) – це конкретність, а конкретність тісно пов’язана з лаконічністю. І тому це повинно бути враховано всіма членами колективу установи: чим коротше викладені завдання чи доручення, тим краще вони зрозумілі. Цим повинні послугуватися працівники державного апарату і в розмові з відвідувачами.

Керівник і підлеглий. Не завжди керівник і підлеглий дотримуються етичних норм поведінки. Звернемось до окремих з них.

Правила ввічливості вимагають, що першим вітається той, хто входить до кімнати. Присутні відповідають, але сидячи, не встаючи (до речі, палити в приміщенні не дозволяється). І прощається першим той, хто виходить. Вважається, що кедрівник повинен сидіти тоді, коли працівник стоїть. Це означає, що викликаний затримається у кабінеті недовго – лише одержить розпорядження.

Керівник запрошує сісти підлеглого у разі довгої розмови, а також старшого за себе працівника або літню жінку.

Якщо під час розмови керівника з підлеглим до кабінету зайшов відповідальний працівник вищого рангу, то підлеглий має встати (якщо сидів), привітатися з тим, хто ввійшов, і попросити дозволу у свого керівника зайти пізніше для продовження розмови.

Окремо слід сказати про спосіб звертання в колективі. Існує єдиний ввічливий офіційний спосіб звертання – на ім’я та по батькові (у кличному відмінку: Оксано Петрівно, Іване Федоровичу, Павле Павловичу, Олесе Сергійовичу), в офіційних ситуаціях – на прізвище з обов’язковим пан, пані, добродій, добродійка, товариш, громадянин, колега: добродію Кузьменко, пані Савчук, товаришу Копайгора. Прізвище без цих слів звучить фамільярно або нешанобливо.

Якщо керівник і підлеглий давно знають один одного і говорять один одному «ти», то бажано, щоб на роботі вони вживали узвичаєні форми звертання (ім’я, по батькові), якщо хочуть, щоб їх установу поважали.

Неприпустимі звертання типу «Івановичу», «Оксаночко», «тьотю Галю», «Жанночко Павлівно» у присутності відвідувачів або сторонніх службових осіб. Постійне називання підлеглих по імені дуже схоже на «тикання» – називання на «ти», хоча керівник і каже при цьому Ви.

Керівна особа повинна уникати називати своїх працівників лише на прізвище, тому що може скластися думка, що він не хоче запам’ятовувати їх імена. Ображає людину і постійне перекручення імені та по батькові.

70