Тема 6. Лекція 6. Українська національна революція XVII ст. Створення козацької держави (2 год)

Метою лекції є ознайомлення студентів з політичними подіями на українських землях у другій половині XVII ст. Для досягнення означеної мети необхідно розглянути такі питання:

Причини, характер, рушійні сили, періодизація війни.

Розгортання національно-визвольної війни (лютий 1648 – серпень 1657 рр.) Громадянська війна та поділ козацької України на два гетьманства (вересень 1657 –

червень 1663 рр.)

Боротьба за возз’єднання Української держави (вересень 1663 – вересень 1676 рр.). Петро Дорошенко.

Розгляд питання про утворення української гетьманської держави виноситься на семінарське заняття.

6.1.Причини, характер, рушійні сили, періодизація війни

Усередині XVII ст. в українських землях народний гнів вибухнув з такою силою, що не тільки кардинально змінив хід національної історії, а й суттєво вплинув на геополітичний розвиток усієї Європи. Ця подія була глибоко закономірним явищем.

Якщо коротко зазначити причини зростаючого невдоволення народних мас України політикою Речі Посполитої, то необхідно наголосити на:– здійсненні польською шляхтою щодо України політики соціального, національного та релігійного гноблення, курсі польського уряду на ліквідацію козацтва як стану.

Визначаючи характер революції, слід відмітити, що тут мало місце переплетіння національно-визвольних та соціальних мотивів. Значну роль відігравало і релігійне протистояння, оскільки вимоги та мета окремих суспільних сил приховувалися під релігійною оболонкою.

Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство, нижче православне духівництво, частина дрібної української шляхти.

Нині залишається відкритим питання про хронологічні межі революції. У радянській історіографії 50 - 80-х рр. XX ст. вони визначалися 1648 - 1654 рр. (1654 р. – Переяславська

Рада), а в 90-х рр. в українській історичній науці набуло поширення їх датування

1648 -

1657рр. (1657 р. – смерть Б. Хмельницького). На думку деяких сучасних істориків це дещо механічне трактування, оскільки визвольні змагання українського народу після смерті Б. Хмельницького не припинилися, а лише змінили свій характер: стали менш масштабними і локальними. Обгрунтованішим можна вважати висновок В. Смолія та В. Степанкова про те, що революція закінчилася після падіння гетьмана П. Дорошенка

1676 р.

Українська національна революція пройшла у своєму розвитку кілька етапів:

I етап (лютий 1648 – серпень 1657 р.) – найбільше піднесення національновизвольних змагань та соціальної боротьби.

II етап (вересень 1657 – червень 1663 р.) – громадянська війна, що призвела до поділу козацької України на два гетьманства.

III етап (червень 1663 – вересень 1676 р.) – боротьба за возз’єднання Української держави.

6.2. Розгортання національно-визвольної війни

(лютий 1648 – серпень 1657 рр.)

На першому етапі Української національної революції народну боротьбу очолив чигиринський козацький сотник Б. Хмельницький (1595 – 1657 рр.), якого козаки обрали

34

своїм гетьманом (1648 - 1657 рр.). Запорізька Січ стала центром збирання повстанських сил, базою для розгортання визвольного руху.

Намагаючись придушити козацьке свавілля, Польща кинула проти повстанців численні війська. Козаки не тільки витримали удар, а й протягом короткого часу 1648 р. отримали блискучі перемоги: у битві під Жовтими Водами (травень), під Корсунем (травень), під Пилявцями (вересень).

Успіхи повстанців на початковому етапі боротьби значною мірою пояснюються організаційними кроками гетьмана: формуванням власних збройних сил і залученням на свій бік реєстрових козаків; залученням до боротьби широких верств українського суспільства (звертання Б. Хмельницького з універсалами до населення); укладенням військово-політичного союзу з Кримським ханством (березень 1648 р.), що давало змогу забезпечити власний тил і посилити повстанське військо мобільною татарською кіннотою, яка могла ефективно протистояти польській.

Блискучі перемоги повстанців під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями зумовили вихід визвольної боротьби за межі звичайного повстання. У короткий час вона охопила майже всю територію України.

Однак восени 1648 р. Б. Хмельницький, маючи можливість розгромити польську армію, 21 листопада 1648 р. під Замостям укладає перемир’я з новообраним польським королем Яном Казимиром, погодившись відвести українське військо від західних рубежів і в процесі подальших переговорів вирішити українську проблему.

Між тим, польська сторона, використавши умови перемир’я не для конструктивного діалогу з українцями, а для збирання сил, вже в травні 1649 р. розпочала масований наступ на українські землі. Військові дії Б. Хмельницького поставили шляхетське військо в катастрофічне становище – назрівала подвійна поразка Речі Посполитої – під Зборовом і під Збаражем. Лише зрада татар, які побоювалися зміцнення українців, врятувала поляків від остаточного розгрому. Кримський хан Іслам-Гірей пішов на переговори з Яном Казимиром, змусивши Б. Хмельницького припинити воєнні дії і приступити до переговорів.

8 серпня 1649 р. між сторонами було укладено Зборівський договір. Відповідно до його умов козацький реєстр зростав до 40 тис. осіб, а козацька територія охоплювала Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства. На цих землях влада належала гетьманові та його адміністрації. Київський митрополит одержав місце в сенаті. Усім учасникам повстання проголошувалася амністія. Водночас магнати і шляхта мали право повернутися до своїх маєтків; для більшості селян відновлювалося кріпацтво.

Зборівська угода не зняла суперечностей між Україною та Польщею, і боротьба спалахнула з новою силою. Вирішальним моментом нового раунду протистояння стала битва під Берестечком (червень 1651 р.), в якій українці зазнали найтяжчої за всю війну поразки. Татари у вирішальний момент битви залишили поле бою і силою затримали при собі Б. Хмельницького. Українське військо потрапило в оточення і понесло величезні людські втрати.

Поразка під Берестечком зводила нанівець автономію козацької держави. Відповідно до умов укладеного 18 вересня 1651 р. Білоцерківського договору козацький реєстр обмежувався до 20 тис. осіб, влада гетьмана поширювалася лише на Київське воєводство, йому заборонялися зовнішні зносини.

Оскільки договір не влаштовував жодну з сторін, 1652 р. відбувся новий спалах боротьби. У травні 1652 р. козаки оточили і розгромили 20-тисячне польське військо біля гори Батіг на Поділлі.

Б. Хмельницький зробив спробу переконати польський уряд у необхідності визнати право на існування незалежної України. Але його пропозиція була відхилена. Уряд Речі Посполитої готувався до нового наступу. 21 жовтня 1653 р. розпочалися воєнні дії біля м. Жванець. Вкотре козаків зрадили татари, що уклали з поляками сепаратний мир у вирішальний момент бою.

35

Перед гетьманом гостро постала проблема пошуку військово-політичної допомоги ззовні. Б. Хмельницький пропонує московському цареві союз. Внаслідок тривалих переговорів 11 жовтня 1653 р. Земський собор ухвалив рішення прийняти Військо Запорозьке під протекторат московського царя. Юридично цей факт оформлено під час російсько-українських переговорів у січні-березні 1654 р. У Переяславі (січень 1654 р.) було узгоджено принципові засади майбутнього договору (антипольський військовий союз України та Росії, протекторат московського царя над Україною, збереження основних прав і вільностей Війська Запорізького) і здійснено усний акт присяги.

У березні 1654 р. у Москві було укладено остаточний варіант українсько-російського договору – так звані “Березневі статті”. Згідно із цим документом Україна зберігала республіканську форму правління, територіально-адміністративний поділ, нову систему соціально-економічних відносин, цілковиту незалежність у проведенні внутрішньої політики. Водночас окремі статті обмежували її суверенітет; збір податків з українського населення здійснювався під контролем російської сторони; заборонялися дипломатичні зносини з Варшавою та Стамбулом.

Польща почала реагувати на союз України з Москвою об’єднанням своїх сил з татарами. Воєнні дії увійшли в нову фазу. У серпні-жовтні 1656 р. за спиною Б. Хмельницького російський цар уклав Віленський мир з поляками. За умовами миру припинялися бойові дії між Росією і Польщею, досягнуто домовленості про спільні дії проти Швеції та Прусії.

Це ускладнило українсько-російські відносини. Гетьман активно почав створювати коаліцію в складі Швеції, Семигороду, Бранденбургу, України, Молдавії, Волощини та Литви. Проте трагічне закінчення об’єднаного українсько-семигородського походу на Польщу внесло свої корективи у хід подій. Звістка про поразку призвела до того, що Б. Хмельницького розбив апоплексичний удар, і він у вересні 1657 р. помирає, так і не здійснивши своїх задумів

6.3. Громадянська війна та поділ козацької України на два гетьманства (вересень 1657 - червень 1663 р.)

Після смерті Б. Хмельницького становище України ускладнилося. Прагнучи заснувати спадковий гетьманат як форму правління, Б. Хмельницький хотів передати булаву своєму синові Юрію. Квітнева Корсунська рада 1657 р. проголосила 16-річного Юрія гетьманом. Але нова форма правління не мала серйозної ні соціальної, ні політичної опори в суспільстві. Почалася боротьба за владу, в якій найбільш успішно діяв генеральний писар Іван Виговський. 27 жовтня 1657 р. Корсунська розширена старшинська рада передала йому булаву, мотивуючи це рішення неспроможністю 16-річного юнака керувати державою.

Після обрання гетьманом, І. Виговський розгорнув активну державну діяльність. В зовнішній політиці – він укладає союз зі Швецією, поновлює союзницькі відносини з Кримом, іде на порозуміння з Оттоманською Портою. У відносинах з Польщею та Росією гетьман намагався шляхом балансування між Варшавою та Москвою зберегти бодай автономію Української держави, а головне втриматися при владі.

Порівняно з добою Хмельницького значних змін зазнала внутрішня політика держави. Відкинувши ідею спадкоємного гетьманату (монархічну), І. Виговський в основу свого державного курсу поклав принципи олігархічної республіки. У своїй внутрішній політиці Виговський робить ставку на шляхетство та козацьку старшину, які намагалися сконцентрувати в своїх руках велике землеволодіння та підштовхували гетьмана до відновлення старої моделі соціально-економічних відносин, насамперед кріпацтва.

Наприкінці 1657 р. проти політики І. Виговського активно виступили народні маси. Збройний виступ очолив полковник Мартин Пушкар та запорізький отаман Яків Барабаш, які вели таємні переговори з Москвою, звинувачуючи Виговського в пропольській

36

орієнтації. І. Виговський зумів перемогти військо повстанців у вирішальній битві під Полтавою (травень 1658 р.), але в братовбивчій війні загинуло майже 50 тис. українців.

Розуміючи, що зіткнення з Москвою неминуче, гетьман іде на рішуче зближення з Польщею. 16 вересня 1658 р. він уклав з польським урядом Гадяцький договір. За його умовами Україна як формально незалежна держава під назвою Велике Князівство Руське на рівних правах з Польщею та Литвою входила до Речі Посполитої. Територія князівства охоплювала Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства. Верховна влада належала гетьманові, який обирався довічно та затверджувався королем. Українська армія мала нараховувати 30 тис. козаків та 10 тис. найманого війська. Православні віруючі зрівнювалися в правах з католиками.

Водночас Гадяцький договір передбачав відновлення адміністративнотериторіального устрою, що існував до 1648 р.; повернення польським магнатам і шляхті маєтків в українських землях; відновлення повинностей українського селянства. Крім того, Українська держава позбавлялася права на міжнародні відносини.

Москва розцінила Гадяцьку угоду як початок війни і послала в Україну 150-тисячну армію, яка була розбита під Конотопом об’єднаними польсько-українсько-татарськими військами. Але скористатися результатами перемоги І.Виговський не зміг. Його політика викликала незадоволення, повстало багато козацьких полковників, зокрема Іван Богун, Іван Сірко, Іван Беспалий. За таких обставин І. Виговський у жовтні 1659 р. зрікається булави та виїжджає до Польщі.

Сподіваючись, що ім’я Хмельницького допоможе припинити внутрішні конфлікти, козацька старшина обрала гетьманом 18-річного Ю. Хмельницького (1659 – 1663 рр.). Москва, що направила в Україну нове військо, змусила молодого гетьмана переглянути статті Переяславської угоди. Новий Переяславський договір, ухвалений 27 жовтня 1659 р. суттєво обмежував автономні права України: переобрання гетьмана мало здійснюватися лише з дозволу царя; обмежувалися прерогативи гетьмана; український уряд позбавлявся права на зовнішню політику; київська митрополія підпорядковувалася московському патріархатові; на українських землях збільшувалася кількість російських гарнізонів. Розчарований Ю. Хмельницький під час нового раунду російсько-польського протистояння у жовтні 1660 р. виступив на боці Польщі, допоміг розбити московські війська під Чудновом й уклав з Річчю Посполитою новий договір. 18 жовтня 1660 р. сторони підписали Слободищенський трактат, за яким Україна поверталася під владу Речі Посполитої на автономних засадах (відновлювалися умови Гадяцького договору без статті про утворення Руського князівства). Але лівобережні полки під командуванням Якима Сомка залишилися вірними Москві й виступили проти Хмельницького. Неспроможний опанувати ситуацію і покласти край внутрішнім конфліктам, він на початку 1663 р. зрікся влади і постригся в ченці.

6.4. Боротьба за возз’єднання Української держави (червень 1663 - вересень 1676 р.)

Слободищенський трактат відкрив новий етап боротьби за гетьманську булаву. Особливість цього етапу полягала в тому, що предметом бажань старшини одночасно стали дві булави. Лівобережжя, яке перебувало під патронатом Москви, дедалі більше відокремлюється та відмежовується від Правобережжя. Україна поділилася на два гетьманства – Правобережне і Лівобережне. Починається період перманентної спустошливої війни – Руїни.

Гетьманом Лівобережної України став Іван Брюховецький (1663 – 1668 рр.), Правобережної – Павло Тетеря (1663 – 1665 рр.).

Обидва вони зажили собі недобру славу чужинських поплічників. Тетеря, що тримався пропольської орієнтації, у 1664 р. спільно з поляками вдерся на Лівобережну Україну і спробував підняти козаків у похід на Москву, але невдало. Дещо пізніше

37

переслідування Тетерею учасників антипольських повстань викликало настільки сильне незадоволення, що Тетеря зрікся гетьманства і втік до Польщі.

Іван Брюховецький, що правив на Лівобережжі, проводив промосковську політику. Він підписав у Москві угоди, які значно посилили російський контроль над Україною (Батуринські 1663 р. та Московські 1665 р.). 13 січня 1667 р. Москва таємно, без погодження з українцями, уклала з Польщею Андрусівське перемир’я на 13,5 років.

Згідно з договором Росії повернуто Смоленськ і Сіверську землю. Лівобережна Україна і Київ залишалися у складі Російської держави, а Правобережжя – під владою Польщі. Офіційне право управління Запорожжям зберігалося за Росією і Польщею. Насправді Запорожжя визнавало управління лише з боку Росії.

Ця угода глибоко обурила українське суспільство. У відповідь вибухнуло повстання проти Брюховецького та московських гарнізонів. У червні 1668 р. Брюховецький був убитий розгніваним натовпом.

Фатальний розкол України на Правобережну та Лівобережну поглиблювався. Боротьбу національно-патріотичних сил за об’єднання України очолив гетьман Правобережної України Петро Дорошенко (1665 – 1676 рр.).

П.Дорошенко здійснив кілька реформаційних кроків: починає систематично скликати військову раду, щоб заручитися народною підтримкою, створює постійне наймане військо, так звані сердюцькі полки, забезпечуючи цим незалежність від козацької старшини. На кордоні проводить нову митну лінію, розпочинає випускати власну монету, енергійно заселяє спустошені окраїни Правобережжя.

Активною була і зовнішньополітична діяльність П. Дорошенка. Розуміючи, що Річ Посполита не надасть допомоги в реалізації його плану об’єднання України, він уклав союз із Кримом, пішов на зближення з Туреччиною. Багато уваги гетьман приділив переговорам з Московщиною про протекцію царя за умови об’єднання етнічних земель України, але переговори зазнали невдачі.

Після вбивства І. Брюховецького, 1668 р. Петра Дорошенка проголошено гетьманом усієї України.

Відкрилася перспектива відродження возз’єднаної Української держави. Проте вкрай несприятливою була геополітична ситуація. Свою негативну роль відігравала і відсутність єдності в діях українських сил.

Для організації опору Польщі П. Дорошенко рушив на Правобережжя, а на Лівобережжі для боротьби з московськими військами залишив наказним гетьманом Дем’яна Многогрішного, який, опинившись внаслідок наступу російських військ у скрутній ситуації, перейшов на бік Московщини і при її підтримці був обраний гетьманом Лівобережної України (1668-1672)

Українська держава знову розкололася на два гетьманства.

За таких обставин П. Дорошенко посилює протурецьку орієнтацію. 1669 р. Корсунська старшинська рада погоджується на офіційне прийняття турецького протекторату. Влітку 1672 р. Оттоманська Порта розпочала воєнні дії проти Польщі, Правобережна Україна знову стала театром воєнних дій, а П. Дорошенко змушений був виступити на турецькому боці. Від перемоги Туреччини гетьман майже нічого не виграв, адже відповідно до Бучацького мирного договору (18 жовтня 1672 р.) Порта отримала Подільське воєводство, а за ним визнавалася територія “у старих кордонах” – Брацлавське та Київське воєводства. Більше того, Туреччина дедалі наполегливіше прагне перетворити Україну на безправного васала. Наприкінці 1672 р. Порта вимагає від гетьмана руйнації усіх фортець, за винятком Чигирина, сплати данини, роззброєння населення.

Сподівання гетьмана на турецьку протекцію не виправдалися. Авторитет гетьмана слабшає, він втрачає підтримку мас, соратників, навіть сердюцьких збройних формувань. Перебуваючи у безвихідному становищі, П. Дорошенко у вересні 1676 р. приймає рішення скласти гетьманські повноваження і здатися Росії. Зречення його від влади збіглося з

38