Лекція № 2 Тема: психодіагностичні методи дослідження особистості

1. Загальна характеристика особистісних опитувальників.

2. Природа проективних методик та їх використання у психологічній діагностиці особистості.

Мета:розкрити сутність особистісних опитувальників та проективних методик.

Основні поняття теми: особистісні опитувальники, фактор соціальної бажаності, багатомірний опитувальник, одномірний опитувальник, „акцентуйовані” особистості, акцентуації характеру, проекція, механізм психологічного захисту.

Обрані методи:лекція.

Професійна спрямованість:знання даної теми дозволять майбутнім педагогам усвідомити сутність особистісних опитувальників та проективних методик та забезпечувати індивідуальний підхід при організації навчально-виховного процесу.

Основна література:

1. Анастази А. Психологическое тестирование в двух книгах, книга-1 под редакцией К.М. Гуревича, В.И. Лобовского, - М.: Педагогика, 1982.

2. Бурлачук Л.Ф., Морозов С.М. Словарь-справочник по психодиагностике, - СПб: Питерком, 1999.

3. Готтсданкер Р. Основы психологического эксперимента. Перевод с английского.- М.: МГУ, 1982.

4. Общая психодиагностика / Под редакцией А.А. Бодалева, В.В. Столина. М.: МГУ, 1987.

5. Основи практичної психології. В. Панок, Т. Титаренко, Н.Чепелєва та інші. – К., 1999.

6. Немов Р.С. Психология: В 3-х книгах. Кн.3: Психодиагностика. Введение в научное исследование с элементами математической статистики. – М.: Гуманитарный издательский центр ВЛАДОС, 1999.

7. Психологическая диагностика: Проблемы исследования / Под ред. К.М. Гуревича. – М.: Педагогика, 1981.

8. А.Г. Шмелев и коллектив: Основы психодиагностики, - М.: Ростов-на-Дону, «Феникс», 1996.

Додаткова література:

1. Бурлачук Л.Ф. Психодиагностика личности. К.: Здоров'я, 1995.

2. Психологическая диагностика детей и подростков. Учебное пособие для студентов / Под ред. К.М. Гуревича, Е.М. Борисовой. – М.: Международная педагогическая академия, 1995.

3. Рабочая книга школьного психолога / Под ред. И.В. Дубровиной. М.: Просвещение, 1991.

1. Особистісні опитувальники – різновид опитувальників, розроблених у межах суб’єктивного діагностичного підходу і спрямованих на вимірювання різних особливостей особистості. Прототипом сучасних особистісних опитувальників (О.О.) „Бланк даних про особистість”, призначений для виявлення і відстоювання з військової служби осіб з невротичною симптоматикою. За останні роки О.О. отримали дуже широке поширення у зарубіжних психодіагностичних дослідженнях.

Виділяють такі види О.О.:

1. Опитувальники рис особистості;

2. Опитувальники типологічні;

3. Опитувальники мотивів;

4. Опитувальники інтересів;

5. Опитувальники цінностей;

6. Опитувальники установок.

Основні проблеми використання О.О. пов’язані з можливістю фальсифікації відповідей, а також зі зниженням достовірності отриманих даних в силу впливу факторів, які мають установочну природу, і відмінностей у розумінні питань обстежуваними.

Фальсифікація відповідей, про ймовірність якої слід пам’ятати при проведенні деяких обстежень (наприклад, у випадку психологічної експертизи), типова не для всіх діагностичних ситуацій. Накопичена значна кількість даних, які свідчать про прагнення обстежуваних бути щирими. Важче мати справу з установками, які реалізуються в процесі відповідей на питання О.О. Одна із найбільш відомих установок – прагнення обстежуваних до вибору „соціально схвалюваної” відповіді, тобто тієї, яка вимагається суспільними чи груповими нормами. Вплив цієї установки особливо значний у тих О.О., зміст питань яких тісно пов’язаний з „гарними” чи „поганими” особливостями особистості. Стимулом до соціально схвалюваних відповідей є і встановлення обстежуваним залежності (реально існуючої чи уявної) власного благополуччя від результатів обстеження. Уникнути впливу цієї установки можна за допомогою маскую чого формування питань, введення „буферних” питань, створення особливих шкал. Слід врахувати, що установки, які діють при відповідях на запитаннях, можуть бути розглянуті також як своєрідні особистісні індикатори.

Крім факторів, які мають установочну природу, на достовірність відповідей в О.О. суттєво впливає інтелектуальна оцінка питань обстежуваним (особливості розуміння питань). Було показано, що неясність, нечіткість, складність питань до змінюваності відповідей при повторному обстеженні, а це свідчить про незначну надійність методик. В той же час виявляється, що питання, відповіді на які залишаються незмінними при повторному обстеженні, нерідко володіють низькими дискримінативними можливостями – здатність диференціювати обстежуваних щодо „максимального” чи „мінімального” результату. В запобіжних дослідженнях ведеться розробка моделей, які інтегрують різноманітні фактори, що впливають на процес формування відповідей.

Аналізуючи проблеми, які виникають у зв’язку з розробкою і застосуванням О. О. Необхідно підкреслити, що зміна, яку ми прагнемо вимірити, витіснивши її у питанні, є однією з причин, яка приводить до певної відповіді, а її зв’язок з відповіддю буде виявлятись статистично, а не детерміністично (причинно обумовленої).

Відповідь обстежуваного залежить від багатьох змінних, які виступають у різних зв’язках і варіантах у різних осіб.

Дослідник повинен чітко уявляти собі, що відповіді на О.О. формуються поза зв’язками з теоріями, які відокремлюють, наприклад, особливості особистості від особливостей індивіда. Ті ж інші особливості будуть певною мірою представлені у відповідях. Тому слід визнати некоректними спроби пояснення відповідей на питання О.О. лише властивостями нервової системи, темпераменту чи, навпаки, характеру. Діагностичні показники, які отримуються за допомогою О.О., мають ймовірність – орієнтуюче значення, їх істина природа повинна бути виявлена шляхом зіставлення з відповідними об’єктивними даними.

Формування ставлення до О.О. у вітчизняній психології проходило через ряд етапів. У 50-і рр. О.О. повністю заперечуються як інструмент дослідження особистості. У 60-і рр. О.О. починають спочатку несміливо, а потім все більш активно використовувати, що пізніше приводить до виникнення так званої „епідемії опитувальників” (Б.В.Зейгарник, 1971). У 70-О-початок 80 –рр перекладаються найбільш відомі зарубіжні О.О., які використовувались, як правило без адаптації та ре стандартизації. З’являються і багато численні вітчизняні опитувальники, створені без врахування елементарних психометричних вимог, які пред’являються до психодіагностичних методик. На сучасному етапі розвитку вітчизняної психологічної науки приділяється все більше значна увага питанням розробки оригінальних О.О. адаптації відомих зарубіжних О.О. у взаємозв’язку з вивченням їх валідності і надійності.

2.Проективні методики – сукупність методик спрямованих на дослідження особистості і утворених у межах проективного діагностичного підходу.

Історія проективних методик – це і хронологія, яка підкреслює особливо важливі етапи розвитку проективної техніки, й історія розвитку проективного методу як цілісного підходу до розуміння природи особистості і способів її експериментального вивчення. Стало традиційним вважати першою проективною методикою тест словесних асоціацій К.Юнга, створений ним у 1904 – 1905 рр.. метод виклику асоціацій – відповідей у психології відомий з часів В.Вунда і Ф.Гальтопа, проте саме К.Юнгу належить відкриття і доведення феномену, який лежить в основі всіх проективних методик, а саме можливість через непрямий вплив на значні сфери переживання і поведінки людини(„комплекси”) викликати зміни в ек4спериментальній діяльності. Юнг показав таким чином, що несвідомі переживання особистості доступні об’єктивній діагностиці. Ряд вчених (Анастази А.) вважають тести незакінчених речень і оповідань похідними від асоціативного тесту Юнга.

Справжній тріумф проективної діагностики пов’язаний з появою у 1921 р., роботи Г. Роршаха „Психодіагностика”. Поршах висунув припущення, що у наших мріях і фантазіях поряд з зоровим образами присутня пам’ять і про пережиті рухи – кінетичні образи, які об’єднуються в особливий спосіб, модус мислення. Пізніше Г.Роршах передбачив, що чорнильні плями, адресовано зоровій уяві, розгальмовують, оживлюють моторні фантазії. Відомі, що до і незалежно від Г.Роршаха з чорнильними плямами експериментували й інші психологи, проте саме Поршах був першим, хто довів зв’язок образів фантазій з основними рисами і властивостями особистості.

Продовжуючи хронологічний огляд історії розвитку проективних методик, слід підкреслити 1935 рік, коли вперш у журнальному варіанті з’явилось повідомлення про Тематичний апперцептивний тест (ТАТ) як методику експериментального вивчення фантазії (Х.Марчак, Г. Мюррей). Перший опис процесу проекції у ситуації зі стимулами, які допускають їх різку інтерпретацію, належить Г.Мюррею. Положення Г.Мюррея, у яких проекціях розглядається як природна тенденція людей діяти під впливом своїх потреб, інтересів, всієї психічної організації, є найбільш раннім прикладанням поняття проекцій до психологічного дослідження. На його думку, захисні механізми в процесі проекцій можуть проявитись, а можуть і не проявитись. Для цього часу теоретична концепція проекцій, у тому вигляді, як вона застосувалась до дослідження особистості, не формувалась (тест Роршаха не був задуманий як проективна методика і в цьому аспекті не розроблявся на протязі майже двох десятків років свого практичного застосування).

Слід зупинитися також на роботах Л. Франка 1939 – 1948 рр., у яких автором були вперше сформульовані основні принципи проективної психології. Йому ж належить пріоритет у використанні терміну „проекція” для позначення особливої групи методів дослідження особистості (1939). Найбільш суттєвою рисою проективних методик Л.Франкл вважав невизначеність стимульних умов, які дозволяють обстежуваному проектувати свіжій спосіб бачення життя, свої думки і почуття. Чим більш неструктурованим є „стимульне поле”, тим більшою мірою його структурація індивідом буде відповідною структурі його реального життєвого простору.

Концепція Л.Франка акцентувала ряд моментів, надзвичайно важливих для розуміння призначення і діагностичних меж проективних методик. Проективні методики спрямовані на розкриття внутрішнього світу особистості, світу суб’єктивних переживань, почуттів, думок, очікувань, а зовсім не на експрес – діагностику реальної поведінки. Важливо не те, як людина діє, а те, що вона відчуває і як управляє своїми почуттями. Зрозуміло, що співпадання поведінкового рівня і плану переживань є частковий випадок, тому можливість прогнозу поведінки за проективним методом обмежена, проте відкривається перспектива проникнення в унікальний світ людських почуттів і внутрішню логіку його побудови.

Отже, суттєвою ознакою проективних методик є використання у них невизначених, неоднозначних (слабо структурованих) стимулів, які обстежуваний повинен конструювати, розвивати, доповнювати, інтерпретувати. У відповідності з проективною гіпотезою кожний емоційний прояв індивідуума, його сприймання, почуття, висловлювання, рухові акти несуть на собі відбиток особистості. Особистість проявляється тим яскравіше, чим менш стереотипні ситуації – стимули, які спонукають її до активності. Стимули проективних методик (П.м.)набувають смисл не через їх об’єктивний зміст, скільки у зв’язку з особистісним значенням, яке надається їм обстежуваним. Звідси – характерна для П.м. відсутня оцінка відповідей – реакцій як „правильних” чи „помилкових” обмежень у їх виборі.

Так розуміння проекцій суттєво відрізняється від її психоаналітичного тлумачення. Психоаналіз вважає проекцію одним із захисних механізмів, за допомогою яких внутрішні імпульси і почуття, неприйнятні для „Я”, приписується зовнішньому об’єкту і тоді проникають у свідомість як змінене сприймання оточуючого світу. Проте не можна заперечувати значного впливу психоаналізу на інтерпретацію даних, отриманих за допомогою П.м.

На початку 40-х рр. „Проективний рух” у західній психології набирає значної сили. П.м. стають самими популярними у психодіагностиці, відтіснивши на задній план традиційно психометричні тести. На сучасному етапі П.м. займають провідне місце у зарубіжних дослідженнях особистості, насамперед у галузі клінічної психодіагностики. Свідчення тому – спеціальні наукові інститути і товариства, створені у багатьох країнах світу, присвячені виключно П.м. періодичні видання, збірники і монографії, регулярні міжнародні конгреси.

Класифікація П.м.

Розвиваючи теорію П.м Л. Франка розрізняють:

1. Конститутивні – структурування, оформлення стимулів, надання їм смислу (тест Рошаха);

2. Конструктивні – створення із оформлених деталей осмисленого цілого (тест світу);

3. Інтерпретативні – тлумачення певної події ситуацій (тест тематичної аперцепції – ТАТ);

4. Катаритичні – здійснення ігрової діяльності (психодрама);

5. Експресивні – малювання на вільну чи задану тему (тест „Дім – Дерево – Людина”);

6. Імпресивні – надання переваги одним стимулам перед іншими (тест – вибору кольору Люшера);

7. Адитивні – завершення речення, оповідання, історії (методики незакінчених речень)

Незважаючи на давне і широке застосування П.м. – предмет постійних суперечок між їхніми прихильниками і критиками. Критики виділяють такі недоліки П.м.:

1. П.м. недостатньо стандартизовані, майже повністю залежить від досвіду і знань експериментатора, внаслідок чого втримані результати скоріше вивчають особистість досліджена, а не обстежуваного.

2. У П.м. не розробляються нормативні дані;

3. П.м. дуже важко піддаються традиційним способам визначення надійності і валідності.

Критичне ставлення до даних, отриманих за допомогою П.м., є необхідним (як і до даних будь – якого писходіагностичного обстеження). В той же час потрібно врахувати те, що прагнення оцінити у параметрах валідності і надійності всі прояви особистості, які виявляються за допомогою П.м., навряд чи може бути реалізованим. Для багатьох із цих методик характерним є глобальний підхід до оцінки особистості, що природно, приводить до зниження достовірності інформації. А. Анастасі підкреслює, що питання про цінність П.м. більш доцільно ставити при їх розгляді як якісних клінічних процедур, а не при кількісній оцінці їх показників, як це здійснюється у психометричних тестах. Через це термін „тест” (у чіткому значені цього слова) не підходить для позначення П.м..

У відповідності з такими особливостями П.м. їх результати обов’язково слід співвідносити з результатами, отриманими в інших дослідженнях, інформацією про життєвий шлях обстежуваного. Сліпе слідування різним інтерпретаційним схемам, узятим безвідносно до особистості обстежуваного веде не лише до дискредитації методик, але насамперед до хибних діагностичних результатів.