Р о з д і л ІІ
підкреслюють своєї переваги. Нерідко буває, що у діловому конфлікті одна сторона намагається домінувати над іншою, демонструючи зверхність, до- зволяючи собі глузування, перебільшуючи свою позиційну перевагу. Особи старші за віком повинні прагнути вислухати думку іншої сторони, визнати її право на власну точку зору і своєю поведінкою підтвердити це право. Водно- час молодші за віком особи повинні усвідомлювати не тільки право на влас- ну думку, а й її аргументацію.
Шляхи вирішення конфліктів можуть бути не тільки психологічні, а й адміністративні, моральні, педагогічні.
Знання засобів вирішення конфліктів з урахуванням їх різноманітних сторін може допомогти у своєчасному виявленні симптомів назріваючого збурення. Особливо важливо розуміти психологічну природу конфлікту бать- кам — від них багато в чому залежить напруженість, тривалість і результа- тивність конфліктних ситуацій.
Запитання і завдання
1. Охарактеризуйте поняття «індивід», «особистість» та «індивідуальність» як основні про- яви людини. 2. Що ви розумієте під скерованістю особистості? 3. Що таке можливості особисто- сті? 4. Яка характеристика системи самоуправління особистості? 5. Назвіть і охарактеризуйте типи саморегуляції особистості. 6. Опишіть взаємозв’язки між психічними процесами, власти- востями і станами у структурі особистості. 7. Охарактеризуйте психологічний і педагогічний підходи до формування особистості. 8. Що таке конфлікт? 9. Як керувати емоціями при конф- лікті? 10. У чому полягає питання: проблема чи конфлікт? 11. Як можна досягти справедливо- го результату за умови взаємного виграшу? 12. Чи можна в конфліктній ситуації створити атмосферу, за якої люди зможуть відкритися, знайти спільну мову і виробити власні рішення? Що може допомогти цьому? 13. Що означає «кинути рукавичку»? 14. Які ви знаєте способи нейтралізації конфлікту? 15. Яку роль відіграють особливості діалогу у конфлікті? 16. До яких моментів зводиться усунення конфліктів? 17. Яке значення має компроміс у вирішенні конф- лікту? 18. Як досягти психологічної готовності до згоди (визнання неправоти, вибачення) під час конфліктної ситуації?
2.5. ЧОЛОВІЧА ТА ЖІНОЧА ГІДНІСТЬ
Протягом століть народ створював і удосконалював певні морально-етичні норми. Головними чинни- ками народної моралі споконвіку були повага і лю- бов до вільної праці і ствердження ідеалів добра,
краси гуманних взаємостосунків, знання свого родоводу, риси високого гро- мадянства; нещадно засуджувалися негативні якості — пияцтво, лінощі, нещирість, злодійство, жадібність, скупість. Священне право на вільну пра- цю народ виборював століттями, у праці він відстоював свою честь і гідність.
У статті 24 Конституції України проголошується рівність прав чоловіка і жінки в усіх сферах суспільного життя. Відповідно до цього положення по- будоване все законодавство щодо захисту прав жінок. У нашій країні не іс- нує жодного закону, який би віддавав перевагу чоловікам, обмежуючи права жінки. Жінка не виокремлюється із загального визначення «громадянин
110
Основи сімейних відносин
України». Однак юридична рівноправність жінок і чоловіків не означає їх фактичної рівноправності. У процесі правового регулювання суспільних, со- ціально-економічних відносин завжди враховують фізичні та фізіологічні особливості чоловіка та жінки. Отже, згідно з правовими актами жінка в українському суспільстві має широкі можливості для самореалізації, але фактично не існує механізмів для забезпечення рівності чоловіка та жінки в соціумі.
Важливим завданням моральної самосвідомості є утвердження певних стандартів самооцінки людської особистості. До форм такого санкціонування належить уявлення про честь і гідність людини. Істотно, що в обох випадках йдеться не просто про самооцінку, а, як бачимо, про деякий її ціннісний стан- дарт. Високо чи низько оцінює себе в кожному конкретному разі та чи інша особа, залежить від її вдачі, поведінки, обставин, але на основі морального усвідомлення себе в неї формується певний загальний стандарт самооцінки, певна сукупність критеріїв власної життєвої реалізації. Цього загального стандарту вона, з одного боку, повинна сама дотримуватися у своїй поведін- ці (уявлення про те, що є «гідним» і «негідним», що «личить», а що не «личить» робити тощо). З іншого ж боку, якщо певний ціннісний стандарт є достатньо обґрунтованим, особа має також вимагати його додержання і від тих, хто її оточує. Повага власної честі й гідності з боку інших — невід’ємне право кожної людини.
Водночас між поняттями честі і гідності існують суттєві відмінності. Вла- сне честь як форма самосвідомості санкціонує певний моральний статус людського індивіда, певний стандарт його оцінки згідно з належністю до тієї чи іншої конкретної групи людей — соціальної, професійної, національної, статево-вікової, за тими або іншими конкретними уподобаннями тощо. Ви можете мати честь як учений або робітник, майстер своєї справи, як вояк, як українець, росіянин, єврей, як юнак або дівчина, як мешканець Києва, як член певного клубу або ж партії тощо. Слово «честь» етимологічно пов’язане з «частина»: у надбанні певної групи, як матеріальному, так і моральному, в її слові й доброму йменні, у повазі, яку вона викликає до себе, кожен її член має свою частину. Звідси її тісний зв’язок поняття честі з поняттям репута- ції, що позначає загальну думку, яка складається в суспільстві щодо мо- рального обличчя певної особи або колективу. Людина честі має піклуватися як про репутацію групи, до якої вона належить, так і про власну репутацію: чи відповідає вона особисто висоті вимог честі, що належить їй як члену пев- ної групи.
Історично поняття про честь виникає насамперед як відображення родо- вої й статевої диференціації людських спільнот: людина, згідно з первісними уявленнями про честь, не повинна робити того, що принижує гідність певно- го роду або стану. Значення домінанти всієї системи моральних цінностей ідея честі набуває в так званій рицарській етиці, коріння якої, на думку до- слідників, сягає ще в епоху Троянських війн (світ гомерівської «Іліади»), роз- квіт же припадає на часи феодального середньовіччя.
Серед розмаїття конкретних значень поняття «честь» домінують три: честь як визнання, гарна репутація, честь як щось внутрішньо притаманне
111
Р о з д і л ІІ
самій людині, її духовна шляхетність і, нарешті, честь як дівоча цнотли- вість.
Звичайно, упродовж історії суттєвий зміст домінуючих у суспільстві кодек- сів честі неодноразово змінювався; водночас, як можна побачити і з наведе- ного переліку, чимало елементів уявлення про честь зберігають відносну сталість. І в наші дні не втратили свого значення уявлення про честь і без- честя. Розмивання станових бар’єрів і широка демократизація моральності частково позбавили їх колишньої вагомості й прямої зобов’язуючої сили; ни- ні ми, як цивілізовані люди свого часу, не маємо тих засобів негайно покара- ти мерзотника й нахабу, які були в розпорядженні середньовічного рицаря або джентльмена ХVІІ ст. — можливо, із цим не в останню чергу пов’язаний нинішній розквіт усіляких неподобств. І все ж безперечною рисою морально- го прогресу є те, що належність до людей честі визначається вже не зовніш- німи становими ознаками, а покликом серця, вихованням, внутрішнім воле- виявленням самої особистості.
Наявність у нинішні, важкі для будь-якої шляхетної людини часи, для котрої поняття про честь зберігає свою життєву вагу, — одна з істотних ознак наступництва морально-історичного розвитку людства. Утім, найбільш по- казовим для історії людської моральності останніх століть є те, що ідея честі загалом дедалі більшою мірою поступається своїм місцем у системі мораль- них пріоритетів ідеї людської гідності.
Якщо поняття честі за самою своєю суттю санкціонує диференціацію людей у суспільстві, утверджує граничну відмінність можливостей їхньої мора- льної самооцінки, то поняття людської гідності висвітлює інший, протилеж- ний полюс моральної самосвідомості. Воно утверджує принципову цінність індивіда як людини взагалі, як представника людства, саме цим і визначаючи моральний стандарт його самооцінки. Утвердити, обстояти або втратити свою гідність особа здатна лише в такій гранично широкій перспективі — у проекції власного індивідуального «Я» на загальнолюдські потенції, цінності й ідеали. Настільки повно виявляється в конкретному поводженні особистості історично сформоване начало людяності як такої, наскільки людяними є її задуми і вчинки — такою є проблема людської гідності в її «внутрішньому» аспекті, аспекті морального самовдосконалення особи. Крім того, проблема гідності — це й проблема забезпечення поваги до кожного індивіда, його людських прагнень і прав з боку інших людей та суспільства в цілому. Нестача такої поваги досі, на жаль, залишається відсутньою моральною вадою нашого суспільства.
Важливо, що розуміння індивіда як такого, що втілює загальнолюдські цінності, набуває в ідеї моральної гідності характеру презумпції (тобто попе- реднього визнання), а не безпосередньо емпіричної констатації. Річ не в тім, що ніби конкретний індивід заслуговує право на людську гідність лише тією мірою, якою він зможе втілити у своєму реальному бутті певні риси, що їх оцінюємо як риси «людини взагалі». Якби такий підхід був можливим, ідея гідності принципово нічим не відрізнялася б від ідеї честі і, як і вона, ви- явилася б спрямованою на моральну диференціацію членів суспільства. Адже поки йдеться про якісь конкретні, емпірично простежувані людські
112
Основи сімейних відносин
риси, завжди можна бачити, що хтось утілює їх більшою мірою, хтось — мен- шою; отже, виходить, хтось має більше, а хтось менше право на власне люд- ську гідність?
Легко переконатися, що такий підхід виявився б згубним для морального погляду на людину. Однак до людства неможливо належати більшою чи меншою мірою. Перед цією ідеєю усі ми морально рівні — від президента до жебрака, від генія доброти до останнього грішника. Кожен має дбати про «внутрішню людину» в собі — інша річ, що хтось дбає про неї краще, хтось — гірше, а ще хтось занехаяв її. І кожен має поважати цю «внутрішню людину» в інших.
Вищі духовні здібності людської істоти, як про це свідчить уся історія світової культури, визначаються її прагненням до істини, добра, краси. Саме тому, як зазначає грузинський дослідник Г.Д. Бандзеладзе, «поняття людської гідності органічно пов’язане з інтересами творення «захисту й розвитку цих цінностей». Відповідно до цього гідність людини порушується тоді, коли вона «не має умов виправдання свого призначення, тобто коли вона не може осягнути істину й красу. Людська гідність принижується тоді, коли заважають особі в її розумовому розвитку, пошуках істини, осягненні правди, коли їй не кажуть правди, обманюють... Будь-яке приниження іс- тини — приниження людської гідності». Так само приниженням гідності людини є й будь-яке зневаження її прагнення чинити добро, творити пре- красне.
На жаль, ми в нашій давній і недавній історії надто часто — не як випад- ки, а як правило — стикаємося з таким станом справ, коли від людей сві- домо приховували істину, всіляко обмежували й принижували їхню свободу, творчу ініціативу. Це не тільки гріх комуністичного режиму, але традиційна вада нашого життєвого устрою загалом. Саме тому й досі свідомість власної людської гідності, м’яко кажучи, не найсильніший бік нашого сучасника. Утвердження цієї свідомості, поширення сфер її компетенції аж до най- дрібніших подробиць життя — нагальне завдання як нашої нинішньої куль- тури загалом, так і кожної окремої особистості, що прагне ввійти до спільно- ти цивілізованих людей, для яких, за словами вже цитованого грузинського філософа-мораліста, гідність була й є вищою цінністю, тож «будь-яке зазі- хання на неї, будь-яке приниження її є таким же злом, як знищення самої людини».
Як бачимо, розглянуті категорії честі й гідності не тільки протилежні, а й багато в чому доповнюють одна одну, окреслюють взаємопов’язані аспекти людської моральності. Якщо поняття честі висвітлює площину особливого в моралі, то поняття гідності — площину універсального. Свідомість честі вчить нас солідарності з ближніми, свідомість гідності — відповідальності перед дальніми. У певних випадках вони наче продовжують одна одну: так, коли за людиною заперечують ту моральну цінність, котра відповідає її на- лежності до певної групи або касти (офіцерів, дворян, учених та ін.), кажуть, що ображено її честь. Коли ж у її особі принижують саму цю групу, коли на- лежність до останньої розглядається як те, що ганьбить людину, — йдеться вже про нехтування її гідністю. Водночас честь і гідність ніколи не додають-
113