Іі частина

Голос з мікрофона: В похилій хаті край села, Над ставом, чистим і прозорим, Життя Тарасику дала Кріпачка-мати, вбита горем.

Входить малий Тарас і його мати.

Мати: Як гірко, як нестерпно жаль, Що долі нам нема з тобою! Ми вбогі, змучені раби, Не маєм радісної днини, Нам вік доводиться терпіть, Не розгинать своєї спини. Промовиш слово – і нагай Над головою люто свисне, І так усюди – з краю в край Панує рабство ненависне. Росте неправда на землі Згорьованій, сльозами злитій. О любі діточки малі, Одні залишитесь на світі! Ну хто замінить вам мене, Рожеві квіти нещасливі, Коли безжальна смерть зітне Мене на довгій панській ниві?

Тарас: …Наша бідна, старенька біла хата з потемнілою солом’яною покрівлею і чорним димарем, а біля хати на припічку яблуня з червонобокими яблуками, а навколо яблуні квітник, улюбленець моєї незабутньої сестри, моєї ніжної няньки! А біля воріт стоїть стара гілляста верба із засохлим верховіттям, а за вербою стоїть клуня, оточена стогами жита, пшениці і різного всякого хліба; а за клунею, по косогору, йде вже сад.

Ансамбль дівчат (бажано бандуристок) виконує пісню «Садок вишневий коло хати» (сл. Т. Шевченка, муз. Я. Степового)

Тарас: В тім гаю, У тій хатині, у раю, Я бачив пекло… Там неволя, Робота тяжкая, ніколи І помолитись не дають. Там матір добрую мою Ще молодою – у могилу Нужда та праця положила. Там батько, плачучи з дітьми (А ми малі були і голі), Не витерпів лихої долі, Умер на панщині!.. А ми Розлізлися межи людьми, Мов мишенята. Малий Тарас і Мати виходять.

На авансцені з’являється молодий Тарас у чорному сюртуку, білій сорочці, з краваткою.

Тарас: Тяжко-важко в світі жити Сироті без роду: Нема куди прихилиться – Хоч згори та в воду!.. В того доля ходить полем – Колоски збирає; А моя десь, ледащиця, За морем блукає…

Ансамбль виконує пісню «Лелеченьки» (сл.. Д. Павличка, муз. О. Білаша). Тарас слухає, замислившись.

Тарас: Єсть на світі доля… А хто її знає? Єсть на світі воля, А хто її має? Єсть люде на світі – Сріблом-злотом сяють, Здається, панують, А долі не знають, − Ні долі, ні волі! Возьміть срібло-злото Та будьте багаті, А я візьму сльози – Лихо виливати; Затоплю недолю Дрібними сльозами, Затопчу неволю Босими ногами! Тоді я веселий, Тоді я багатий, Як буде серденько По волі гуляти! Тарас виходить. Хор виконує пісню «Реве та стогне Дніпр широкий» (сл.. Т. Шевченка, муз. В. Косенка).

Входить Шевченко уже старший, у вишитій сорочці. Довкола нього збирається гурт селян з серпами (граблями, косами). Кожен щось хоче сказати поетові.

Дід: Тяжка наша доля в кріпацькому ярмі, Тарасе! Селянин: Пани-кати…латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають, бо нічим обуть княжат недорослих! Дівчина: А он розпинають вдову за подушне… а сина кують… Єдиного сина, єдину дитину, єдину надію у військо оддають! Жінка: А онде під тином опухла дитина голоднеє мре, а мати пшеницю на панщині жне… Дід: Чи Бог бачить із-за хмари наші сльози, наше горе? Молода селянка: Чи довго ще на сім світі катам панувати?

Шевченко: (задумливо) Пани, пани! Схаменіться! Будьте люди, Бо лихо вам буде. Розкуються незабаром Заковані люде, Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори! І потече сторіками Кров у синє море Дітей ваших…

Хор виконує 3-ій і 14-ий куплети «Пісні про великого Кобзаря». Під її звуки Шевченко виходить на авансцену і читає уривки з поеми « І мертвим, і живим…» Від слів : «Нема на світі України…» До слів : «З святими горами Дніпро».

Селянин з гурту: Ех, Тарасе, не доведуть тебе до добра такі вірші.

Шевченко: А що мені буде?

Селянин: У москалі оддадуть…

Шевченко: Нехай!

З’являються жандарми і заарештовують Шевченка. Селяни бідкаються, сумно хитають головами і поступово розходяться.

З’являється слідчий, сідає за стіл, покритий зеленим сукном. Шевченко стоїть, біля нього з обох боків жандарми.

Слідчий: У вірші під назвою «Сон» зухвало описується його імператорська величність і государня імператриця. Ви своєю просторічною мовою зневажаєте її величність, у своїх крамольних віршах виливаєте всю свою жовч. Як це там… не можу пригадати… Смеркалося…огонь…огнем…

Шевченко: Я нагадаю! Смеркалося… огонь огнем Кругом запалало, − Аж злякавсь я… «Ура! ура! Ура!» − закричали.

Слідчий: Припинити!

Чути барабанний бій. На його фоні слідчий читає наказ.

Слідчий: государ імператор височайше звелів: призначити Шевченка рядовим в окремий Оренбурзький корпус з правом вислуги під найсуворіший нагляд із забороною писати і малювати…

Барабанний бій посилюється. Жандарми виводять Шевченка. Завіса.

Завіса відкривається. Стіл, на ньому – свічка .Сидить, схилившись Шевченко-солдат. Піднімає голову. В очах − біль і сум.

Шевченко: Якби я був недолюдком, кровопивцею, то й тоді для мене страшнішої кари не можна було б придумати, як заслати мене в окремий Оренбурзький корпус солдатом. Ось у чому причина моїх нестерпних страждань. І до всього мені ще заборонено малювати… Трибунал під головуванням самого сатани не міг би винести такого холодного, нелюдського вироку.

(Починає писати і говорить до себе).

Лічу в неволі дні і ночі, І лік забуваю. О Господи, як то тяжко Тії дні минають. А літа пливуть за ними, Пливуть собі стиха, Забирають за собою І добро, і лихо. Забирають, не вертають Ніколи нічого.

Шевченко замислюється, потім починає тихо співати «Зоре моя вечірняя» (муз. Я. Степового).

Завіса закривається, а пісню продовжує хор.