Вагилевич і. Передговор к народним руським пісням

Видання супроводила стаття письменника „Передговор к народним руським пісням", яка виходила далеко за межі фольклорно-етнографічної замітки. Основним об'єктом дослідження стали гноблене іноземцями українське селянство та його культура. Автор виразно виявив розуміння трагічних для України наслідків після втрати нею національної незалежності. Наукові праці І. Вагилевича значною мірою надали збірці саме того суспільно-політичного звучання, що істотно сприяло її загальному визнанню.

Літературно-художній доробок Івана Вагилевича цього періоду доповнює польськомовна рукописна збірка „Поезії І. Вагилевича", датована 1835-1841 рр. Нині вона зберігається у фондах Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника. До кращих її творів належать олітературнені поетом у дусі „Слова о полку Ігоревім" народні легенди: „Пліснесько", „Добрилів", „Бич" і „"Дністер".

У 1836 р. І. Вагилевич здійснив перший в українській літературі переклад славнозвісного „Слова о полку Ігоревім", одночасно на українську і польську мови. Його переклад дуже своєрідний: за лексичним складом він максимально наближений до оригіналу. Письменник переклав також твори з „Краледворського рукопису" В. Ганки, поему Я. Коллара „Дочка Слави" (1838).

У 1830-1840-х рр. Іван Миколайович знаходився у перших рядах передових діячів краю. Він став широковідомим не тільки в Галичині, а й в інших українських землях і поза ними. Наукові праці, розвідки, публіцистичні виступи вченого мали значний суспільно-політичний резонанс: бо були, по суті, першими спробами осмислити становище українського народу, його мови і культури в історичній перспективі.

Талановитий учений розумів невідкладну потребу дальшого розвитку спеціальних історичних дисциплін. Протягом усього періоду дослідницької діяльності Іван Миколайович розшукував, вивчав, опрацьовував цінні бібліографічні покажчики, підготував до друку і, по можливості, опубліковував документальні історичні джерела. Завдяки цьому з'явився на світ „Літопис Нестора" та ряд інших важливих пом'яток, підготовлених на високому науковому рівні й опрацьованих з передових позицій археографії.

Прогресивність історичних поглядів Вагилевича відтворюють його українознавчі праці „Гуцули, мешканці східного Прикарпаття" (1837), „Бойки, русько-слов'янський люд в Галичині" (1839), „Лемки, мешканці західного Прикарпаття" (1841), монографія „Виведення початків слов'ян від фрако-іллірійців" (початок 1840-рр., залишилась неопублікованою).

Іван Миколайович мріяв видати зібрані колядки, вбачаючи в цих творах відбиття найдавнішого народного світогляду. 1843 р. він уклав рукописний збірник „Слов'янське свято Коляда", але цей матеріал світу не побачив, і тільки у 1983 р. заходами М. Шалати він був надрукований у збірнику „Народні пісні в записах Івана Вагилевича".

У 1844 р. учений склав „Граматику малоруського язика", яка була надрукована наступного року. Відчуваючи, що лексикографія рідної мови досліджена недостатньо, намагаючись розкрити її потенційні можливості у зіставленні з іншими мовами, він збирав матеріал для українсько-німецько-латинського словника.

У 1846 р. І. Вагилевич одружується з онукою сільського священика Амалією Пекарською, і будучи висвяченим, прийняв парафію в селі Нестаничі Золочівського району. Утім, дуже скоро усвідомивши своє безперспективне становище як вченого, через два роки він добровільно залишає службу.

Революційні події 1848 р., а відтак і десятилітня реакція на західноукраїнських землях глибоко позначилися на долі й почасти на творчості І. Вагилевича. Прагнучи присвятити себе літературній і науковій праці, але не зрозумівши до кінця справжніх цілей пропольської організації „Руський собор", він погодився очолити редакцію друкованого органу „Дневник руський". Та навіть за таких обставин Іван Миколайович зумів надати часопису в багатьох питаннях корисного для співвітчизників напряму. Свідченням тому стали пропагування рідної культури, її найвизначніших представників, критика урядової політики, публікація матеріалів про революційний рух у різних країнах, врешті, україномовний спосіб видання. На сторінках газети І. Вагилевич опублікував свої „Замітки о руській літературі" - власне, першу в Галичині спробу нарису історії української літератури.

Після закриття „Дневника руського" (жовтень 1848 р.) він опинився у неймовірно скрутному матеріальному становищі. Ученому з великим обдарованням доводилося рятувати родину принагідними заробітками, в яких змарнувалася більша частина його життєвих сил і таланту. Він перекладав австрійські закони на „руську" мову, а згодом, на схилі життя, дістав скромну посаду упорядника у Львівському архіві. Вагилевич відіграв помітну роль у розвитку практичних основ класифікації, систематизації, збереження та обліку львівських документальних збірок, тим самим наблизивши галицьку архівістику до рівня кращих тогочасних зразків.

У 55-річному віці І. Вагилевич пішов з життя. Похований він у Львові на Личаківському кладовищі.

Його ім'ям названо вулиці у Львові та Івано-Франківську. До образу будителя національної свідомості зверталися у своїх творах українські письменники Р. Іваничук, Я. Гнатів, Р. Горак. Пам'ять славетного просвітителя вшанували сучасні художники і скульптори: І. Балан, В. Василенко, О. Коровай, О. Криворучко, М. Посікіра та інші.