Тема 6

Післявесільний цикл присвячувався вшануванню батьків молодими, прилученню невістки до родини чоловіка. Це обряди хлібин, свашин та гостин.

Весіллю передували дошлюбні обряди, важливим компонентом яких була ритуалістика молодіжного спілкування. Українці вважають: як склався у людини шлюб, так піде і все її життя. народна мудрість виходить з того величезного значення, яке надавали шлюбу й сім’ї, особливо в минулому, коли одружувалися раз і на все життя. Тож момент вибору судженого був дуже відповідальним. У виборі шлюбного партнера перепліталися різні інтереси. Дівчина прагнула зустріти обранця, котрий припав би їй до душі, батьки жадали помічника у домі, громада – голову міцного господарства.

Дошлюбне спілкування молодих передбачало певні норми залицяння та сватання, які майже до кінця XIX ст. ґрунтувалися на патріархальних засадах. Молодь спілкувалася переважно в межах свого села, а в містах – у межах вулиці, навіть свого «кутка». На початку XX ст. цей принцип було порушено і молодь незрідка шукала собі пару не тільки у своєму селі, а й у навколишніх. Хлопці та дівчата зустрічалися на «вулицях», ігрищах, забавах, святах, досвітках, посиденьках. Під час таких заходів молодь розважалася, співала, танцювала, водила хороводи. У холодну пору збиралися у хаті вдови на вечорниці. Хлопці та дівчата спілкувалися на людях, тобто перебували під певним соціальним контролем. За звичаєм, дівчина наодинці з хлопцем могла бути лише до заходу сонця, а, наприклад, на Прикарпатті на забавах були присутні батьки або старші родичі. Це не заважало молоді кохатисямилуватися, проте свою цноту дівчата берегли. Колись уся громада зневажала дівчину, яка давала волю нестримному коханню. Траплялося, таких дівчат били мотуззям від дзвонів, намочених у солоній ропі. В західних районах України майже до XX ст. побутував звичай фізично карати хлопця і дівчину за перелюбство. Однак такі випадки траплялися рідко, оскільки вся система виховання молоді ґрунтувалася на дбайливому, лицарському ставленні хлопців до дівчат і наречених, на романтизації почуттів. Весіллю передувало сватання, коли посли від молодого йшли до батьків обранки укладати попередню угоду про шлюб. Свататися було прийнято у вільний від польових робіт час.

Траплялися випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження. На знак відмови вона повертала старостам принесений ними хліб, або ж підносила молодому гарбуза чи макогона. Тоді про хлопця казали, що він «ухопив гарбуза» або «піймав облизня» облизав макогін. Щоб уникнути сорому, часом посилали «розвідника», котрий мав довідатися про наміри дівчини та її батьків, або йшли свататися пізно ввечері, аби люди не бачили.

Після обряду сватання відбувалися умовини (оглядини) знайомство з господарством молодого, яке здійснювалося невдовзі після успішного сватання. В обряді проглядається і серйозність ставлення до утворення сім’ї: якщо молодий не мав свого господарства, то він не мав і права на створення родини. Батьки парубка намагалися якомога краще представити міцність господарства свого сина, демонструючи його так, щоб умовини завершилися шлюбною угодою. З погляду тогочасної дівчини суджений мав бути передусім хазяїном, опріч того – врівноваженим, спокійним і непитущим, а суджена, з погляду

21

хлопця дівчина мала бути працьовитою, справною господинею, а ще й чепурною та привітною. З моральних якостей найбільше цінувалася доброта. Отже, сімейне щастя ототожнювали передусім із доброзичливими взаєминами між подружжям. Існує народна приказка: «Не потрібен і клад, якщо у чоловіка з дружиною лад».

Умовини передували заручинам (рушникам) обрядове закріплення згоди на шлюб. Водночас заручини це перший передвесільний обряд, що набував законної чинності. На заручини до молодої приходили разом з молодим його батьки та родичі. Всі сідали до столу, а молодих виводили на посад. Старший староста накривав рушником хліб, клав на нього руку дівчини, зверху – руку хлопця і перев’язував їх рушником. Після цього ритуалу молода перев’язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. Спроба відмовитися вважалася за безчестя, за відмову відшкодовували матеріальні витрати та ще й платили за образу. На ознаку того, що дівчина й хлопець засватані, вони отримували певні атрибути: наречений – барвінкову квітку, наречена – червону стрічку у косах або квітку (у Карпатах – едельвейс), яку діставав наречений високо в горах). В західних районах більш поширеними були вінки, їх плели у так звані барвінкові дні. На Гуцульщині вінок змащували медом і вкривали позолотою. Дівчина не знімала його аж до шлюбу, навіть спала у ньому. Існувало повір’я: якщо вінок пропаде – не буде щастя у подружньому житті.

Барвінкові обряди розпочинали власне весілля. Вони символізували освячення шлюбу громадою і включали цілу низку обрядових дій: збирання барвінку, материнське благословіння на плетення вінків, їх виготовлення та одягання.

Дівич-вечір (дівичник) влаштовували напередодні весілля як символ прощання з вільним життям. Такі молодіжні вечори робили окремо в оселях молодої та молодого. Це був обрядовий акт відокремлення наречених від нежонатої молоді. Цей обряд у домі нареченої відзначався особливою ліричністю. Дівчата-подруги вили «гільце»: оздоблювали квітами, стрічками та букетиками колосків виготовлені під час барвінкових свят вишневе деревце або гілку сосни. «Гільце» символізувало незайманість, красу та молодість. Разом із завиттям гільця виготовляли маленьку квітку або вінки для молодого і молодої як символ наречених. Одягання вінків супроводжувалося ритуалами. На долівці розстеляли біле полотно, на яке ставили хлібну діжу, зверху клали подушку. Наречена сідала на неї (на Прикарпатті – на застелене кожухом стільце). При цьому дружки співали: «Ой, дайте нам стільце, до стільця – гребінце, до гребінця кожуха, щоб сіла молодуха». Наречена сідала на стілець і брат розплітав їй косу, а дівчата прикрашали голову весільним вінком.

Один із найпоширеніших весільних обрядів, який символізував освячення громадою новоствореної родини, вважалося бгання (випікання) короваю. Українці пекли багато видів весільного хліба: коровай, гільце, шишки, калачики, кожен з яких виконував специфічну обрядову функцію. Головним весільним хлібом був коровай, який виготовлявся з дотриманням певного сценарію. Бгали його у п’ятницю або суботу в домі молодої (у східних

22

районах), у родичів (Поділля та Волинь) або ж в обох молодих. Нерідко у цьому ритуалі брали участь родичі з обох боків, символізуючи поріднення сімей. Бгали коровай спеціально запрошені заміжні жінки, які приносили з собою борошно, яйця та сало. Весь процес бгання короваю обставлявся ритуальними та магічними діями. Вважалося доброю ознакою, коли коровайниць була непарна кількість (найкраще сім). При цьому коровайниці повинні були перебувати у першому шлюбі і жити в злагоді.

Кожен із весільних хлібів мав своє призначення: з паляницею йшли свататися, з шишками та калачем запрошували на весілля, голубки та гуски дарували коровайницям. Коровай був окрасою весільного столу як символ достатку й щастя, а наприкінці весілля його розподіляли між усіма присутніми.

Наступним етапом весільного обряду були запросини, які передбачали збір дружини (весільного поїзда) та запрошення гостей. Їх проводили у неділю зранку. У супроводі бояр та дружок матері молодого й молодої виряджали своїх дітей на запросини. Молода у національному вбранні, прикрашена квітками та стрічками, обходила з дружкою хати й дарувала господарям шишки,

промовляючи: «Просили вас батько, просили мати, і я вас прошу прийти на малий час – на весілля до нас».

У день весілля відбувалося дійство вирядження молодого, якого виряджала мати, напинаючи на нього вивернутий вовною наверх кожух та обсипаючи зерном і дрібними грішми. Опісля молодий у супроводі старостів їхав по наречену. Зустріч відбувалася біля порогу оселі нареченої. Молоді тричі вклонялися батькам, а ті підносили їм хліб-сіль.

Складна церемонія весільного походу передбачала і декілька викупів за наречену. Перший влаштовували неодружені хлопці на знак того, що відпускають дівчину з молодіжної громади. Повторювався викуп біля воріт хати нареченої (ворітна) – за право вступу молодого на територію іншого роду, потім у сінях – за місце біля нареченої. Останній викуп – весільний пропій – відбувався наприкінці весілля.

Обрядове дійство посад санкціонував остаточне скріплення шлюбу та поріднення родів. Посад складався з обряду викупу місця біля нареченої, обміну дарами між родинами молодого і молодої, розподілу короваю та обдарування молодих.

Одним і складників весільної обрядовості є вінчання – форма церковного шлюбу, яка запроваджувалася Синодом протягом XVII–XVIII ст. Перед тим як йти до церкви, молоді просили у батьків благословіння.

Найдраматичніший весільний обряд – «покривання» символізував перехід молодої до заміжнього стану. Він був продовженням посаду молодих, а розпочинався розподілом короваю. Ритуали розподілу весільного хліба і спільного його з’їдання молодими символізували створення нової родини. Далі символічні дії через розплітання коси та покривання голови молодої очіпком і наміткою підкреслювали ієрархічність шлюбного союзу. Молоду садовили на діжу, брат або приданка розплітали їй косу і мастили волосся медом. На Поділлі втинання коси здійснював молодий: посадовивши наречену собі на

23

коліна, відрізав косу ножицями. На Закарпатті зберігався і більш архаїчний обряд – відсікання коси.

Кожна українська дівчина готувала собі придане – «посаг», який складався з двох частин: худоби та скрині. Щодо першої, то її виділяв батько. Це худоба, певна сума грошей, клаптик землі. Але те, що входило до скрині, дівчина мала готувати собі сама, або ж разом з матір’ю. Скриню супроводжували брати й свахи, які дорогою показували посаг гостям та односельцям – виймали із скрині гарні речі. Однак посаг мав продемонструвати не стільки достаток молодої та її рідних, скільки її працелюбність.

Цикл обрядів шлюбної ночі – «комора» складався з двох частин: перша включала обряд перевдягання молодої, чипчини, вивід її до гостей, друга – приєднання невістки до родини чоловіка, розпалювання печі, готування обіду, частування свекрів. Закінчувалося весілля розподілом короваю та обдаруванням молодих і родини нареченого. Подекуди завершальний весільний обряд мав назву «пропивання молодої». Наступного ранку дотримувалися ряду обрядів: демонстрація цнотливості молодої (вивішування прапору), «митвини»

–ходіння молодої по воду, вмивання та скроплення всіх оточуючих; биття каші

–ритуальне приготування каші, її «продаж» гостям та обсівання нею двору й худоби.

8. РОДИЛЬНА ОБРЯДОВІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА КІНЦЯ ХІХ СТ. ПЕРЕДРОДОВІ ОБРЯДИ ТА ЗВИЧАЇ, ПІДГОТОВКА ДО ПОЛОГІВ. ПІСЛЯРОДОВІ СОЦІАЛІЗУЮЧІ ОБРЯДИ.

Наш народ має багаті традиції, пов'язані з народженням дитини. Впродовж віків породіллям допомагали баби-повитухи, які ще за часів Трипільської культури вважалися жрицями язичницького культу. Вони були посередницями між людьми і Богами, які полегшують пологи, допомагають новонародженим.

Баби-повитухи знали безліч різних замовлянь, звичаїв, яких треба було дотримуватися породіллі. До схід сонця баба брала з криниці воду, обмивала породіллі руки й обличчя, примовляючи: «Вода-водиця, Водиця-студениця, очищаєш ти каміння, креміння, луги й береги. Очисть Дажбожу онуку (ім'я породіллі), дай здоров'я і силу». Зілля, освячене на Макового Спаса, клали у постіль породіллі як оберіг від «нечистих очей». Протягом шести тижнів після пологів вона повинна була класти це зілля за пазуху або пояс, виходячи з дому. Таким оберегом було й залізо (маленькі ножички, сокирки, мечі, ложки, ключі). Вважалося, що вони охороняють людину від злих сил за життя й у потойбічному світі. Залишком саме цього звичаю є приколювання булавок і шпильок до одягу малят та жінок. Цікаво, що цей звичай є у багатьох народів світу.

Чимало народних приспівів існувало щодо першого постриження дитини. Зістрижене волосся або кидали на воду, промовляючи: «щоб дитина росла, як з води», або спалювали: «хай іде з димом, щоб дитина горя не знала», або закопували під плодовим деревом: «щоб коси росли», «щоб кучерява була».

24

Ритуальні дії з волоссям були даниною найдавнішій магії. Волосся і нігті людини мають магічне значення. Про це свідчить звичай торкатися волосся голови чи бороди, складаючи присягу. Волосся – сховище духу голови або душі людини. Давні слов'яни вважали, що необережно викинуте волосся чи нігті можуть підібрати чаклуни або лихі люди і зурочити, зачарувати людину. Тому найвищим виявом довіри було дарування пасма волосся закоханих. У слов'янських народів був звичай на знак перемир'я віддавати один одному зрізане волосся.

Пожертвування дитячого волосся Богам було в багатьох народів Єгипту, Вавилона, Греції, Азії. На Русі це була жертва Роду і Рожаницям – силам родючості, заступникам жінок і дітей. Вважалося, що через посередництво зрізаного волосся і нігтів відбувається взаємозв'язок із потойбічним світом: Предки були заступниками дитини. Тому ці дари посилали їм через воду, вогонь, коріння дерев як звістку про нову людину в роді.

Перше постриження дітей відбувалося найчастіше в рік (іноді до року). Для хлопчиків ритуальним було постриження у підлітковому віці – символ переходу з-під опіки матері під опіку батька. Дівчаток вперше заплітали у віці від трьох до п'яти років. Це також символізує вступ у новий період життя.

Магічні дії виконувалися над постіллю дитини, щоб передбачити її долю: хлопчику клали або меч, примовляючи: «твоє тільки те, що добудеш мечем своїм», або молоток – «щоб добрим майстром був», або заносили його в хлів – «щоб добрим хазяїном був». Дівчинці в постіль клали голку – «щоб шила гарно» або підносили її до вогнища – «щоб доброю господинею була».

Отже, за спостереженнями етнографів, обряди, пов'язані з народженням дитини, складалися з таких ритуалів та дій: вибір імені дитини, відвідини породіллі, вибір кумів, обряди прилучення дитини до хати, сім'ї та общини, наречения, пізніше замінене церковним хрещенням, обід на честь новонародженого (родини, христини), обряди «очищення» породіллі й бабиповитухи (зливання на руки – «зливки») та обряд першого постриження дитини (через рік). Як бачимо, переважно усі обряди язичницького походження, лише «хрещення» з'явилося як пізніша ідеологічна надбудова

У християнській традиції виробилися свої правила, які переважно були запозичені з язичництва. Але особливі табу стосувалися кума і куми – існувала заборона щодо їх шлюбу і взагалі любовних стосунків, які церква визнавала гріхом, прирівнюючи їх до шлюбу між близькими родичами. «Хрещені батьки» також не можуть одружуватися зі своїми хрещеницями, бо церква вважає, що обряд хрещення прирівнюється до кровної спорідненості, хоча в народній творчості знаходимо чимало жартів з цього приводу. «Повість врем'яних літ» передає розповідь про те, що княгиня Ольга, знаючи християнські звичаї, обдурила свого «хрещеного батька» – візантійського імператора, який нібито хотів з нею одружитися. Звичай кумівства має глибокі корені багатотисячолітньої давнини і пов'язаний саме з родовим укладом життя народу, де кожен дорослий (який міг бути батьком дитини) ніс відповідальність за виховання дітей свого роду чи племен

25

9.ПОХОВАЛЬНІ ТА ПОМИНАЛЬНІ ОБРЯДИ ТА ЗВИЧАЇ.

Здавніх-давен люди відчували суперечності між своїм бажанням жити вічно і невідворотністю смерті. Саме цю суперечність має вирішити похоронний обряд. На думку археологів, поховальні кургани Скіфської доби виконували як меморіальні, так і культові функції. В образі кургану поєднувалось теперішнє, минуле і майбутнє, тобто курган був зв'язком потойбічного з наземним і небесним світами: яма, підніжжя кургану, вершина. На курганах знаходять залишки ритуальних майданчиків, кострищ і тризн.

Тризна у давнину була урочистим прощанням із покійним, якому присвячувалися бойові ігри та змагання, що мали продемонструвати перемогу життя над смертю. Сумні плачі і голосіння змінювалися веселощами, співами і танцями, щоб «повеселити покійника». Після похорону живі п'ють ритуальну поминальну чашу, виливши частину напою на могилу. Основну роль на тризні відігравали кінні змагання. Кінь – символ переходу з одного світу в інший: від життя – до смерті, від смерті – до воскресіння. Зображення коня завжди вирізьблювалося на верхній балці даху як символ руху вперед. Та коли вмирала людина, верхню балку даху піднімали, «щоб душі легше було піднятися в небо».

Тіло померлого обов'язково омивають теплою водою і вдягають у нове вбрання. Досить часто українці «смертний одяг» шиють заздалегідь і вдягають його на великі свята; це переважно роблять літні люди. Поруч із вмираючим ставлять воду, яку п'є душа, коли людина помирає. Ця посудина з водою залишається па столі чи на підвіконні протягом 40 днів після смерті для того, щоб душа, яка ще не встигла переправитися па той світ, попила води перед дальньою дорогою. У момент смерті також відчиняють вікно, кватирку чи заслінку комина, із вікна вивішують рушник чи шматок полотна, щоб душа втерла сльози чи обтерлась після вмивання.

Покійнику дають до рук свічку, особливо добре, якщо це стрітенська свіча. Закривши очі, кладуть на них мідні монети, «щоб не дивився» на інших членів сім'ї, бо це може викликати їхню смерть. Всі речі (постіль, одяг, в якому померла людина, вода, якою омивали покійного) мусять бути викинуті, спалені або вилиті там, де люди не ходять. Посуд, в якому була вода для миття, розбивають (відголосок розбивання горщика), щоб ним більше ніхто, крім покійного, не користувався.

Якщо помирають молоді неодружені хлопці чи дівчата, то їх ховають як наречених: вдягають обручки, дарують дарунки рідним і близьким, випікають коровай. Покійника виносять ногами до дверей, щоб смерть не поверталась у цей дім. У домовину кладуть хліб, сіль, на Великдень – яйце, монети, загорнуті в хусточку (для перевізника на той світ). Звичай ударяти тричі труною об поріг дому означає прощання покійного зі своєю ріднею та своїм домом.

Якщо в момент смерті в хаті була вода, її не п'ють, а виливають. Після виносу покійника в хаті роблять прибирання: замітають, миють підлогу, хоча обряд цей не просто гігієнічний, в давнину він мав магічне значення: щоб зробити повернення покійного неможливим (вважається, що перехід душі через воду дуже важкий). Але поки тіло покійного перебуває в хаті, мести підлогу ні

26

в якому разі не можна, щоб не вимести й живих. Іноді по лавці чи столу, на якому лежало тіло покійного, б'ють сокирою, ножем чи кочергою, аби відсікти смерть. Якщо в селі був покійник, то заборонялося розпочинати оранку, сівбу чи щось саджати, доки не поховають, бо посіви не зійдуть. Дуже часто при виносі покійного випускали з хліва худобу, щоб вона попрощалася з господарем.

Повертаючись із кладовища, іноді йшли «задом наперед». Вдома виконують обрядове омивання рук. Поминальний обід робиться переважно тричі: після похорону, на дев'ятий та сороковий дні. Потім поминають через рік. На знак жалоби в українців, як і у всіх слов'ян, в давнину було прийнято вдягати білий одяг, жалобним кольором для загиблих воїнів був червоний (козака ховали, вкриваючи червоною китайкою), чорний жалобний колір, вірогідно, прийшов у зв'язку з прийняттям християнства як колір смутку, аскетизму (одяг ченців). На Буковині дзеркало в хаті, де був покійник, завішували білим полотном або вишитими рушниками.

Одним із найдавніших похоронних звичаїв є голосіння, які вважаються відданням шани покійному. Голосять (плачуть) тільки жінки. Іноді такі жінкиплакальниці наймаються спеціально. На думку дослідників, у давнину існувала своєрідна каста плакальниць – жриць похоронного обряду. Плачі найчастіше бувають імпровізованими, але в усіх голосіннях тужать за померлим, який осиротив дітей або рідних, висловлюють пошану, прославляють подвиги померлого, запитують, коли ж зустрінуться або звідки виглядати душу померлого. Якщо помирає дитина, то просять померлих раніше родичів, щоб вони опікувалися нею на тому світі. Плачі виникли з переконання, що покійний чує все, що йому кажуть. Одним із найархаїчніших є також звичай закінчувати поминки піснями та веселощами, щоб «повеселити» покійного. На Буковині при покійнику грали в такі ігри, як: «Грушка», «Головешка», «Свічечка», а також влаштовували цілі театралізовані спектаклі з гумористичними сценами, перевдяганням тощо. Цей звичай символізує перемогу життя над смертю (так само, як і тризна).

Західне орієнтування означає покладення покійного головою на захід, щоб обличчя було повернуте на схід сонця. Віра в оживляючу силу сонця надзвичайно давня у індійських, іранських та слов'янських народів. Так, давньоіндійський обряд «Упанаяна» означає «дивитися на сонце»: промені сонця вказують шлях до раю.

Український звичай «печатання» домовини зовсім невідомий росіянам; викидання (без захоронення в землі) покійника притаманне переважно монголо-татарам, але абсолютно неприйнятне в Україні, де навіть самогубців ховали в землі, хоча й за межами кладовища. Віра в «нечистість» самогубця прийшла в Україну з християнськими звичаями. За язичницьких часів, як відомо з багатьох стародавніх джерел, жінки могли добровільно йти з життя слідом за своїм чоловіком. Це принесення себе в жертву високо цінувалося давніми русами, які вважали, що такий вчинок приносить людині вічне життя або швидке воскресіння у новому житті.

Поминальні обряди здійснюються періодично за річним календарем, але найбільше навесні – поминальний тиждень після Великодня.

27

Отже, український народ має давні родинні традиції, які розвивалися протягом віків. Час, звичайно, вносить свої корективи і новизну, проте варто зберегти неперехідні цінності, які виробив народ: шанування Роду, поклоніння пам'яті Предків, дбайливе ставлення до дитини та літніх людей. Усе це неможливе без глибокого знання світоглядних основ, народних норм моралі, звичаєвості свого народу.

10. ОСОБЛИВОСТІ НАРОДНОГО ОДЯГУ ТА ВБРАННЯ. УКРАЇНСЬКИЙ ТРАДИЦІЙНИЙ СВЯТКОВИЙ ОДЯГ ТА ВБРАННЯ. ТРАДИЦІЙНИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ОДЯГ ТА ВБРАННЯ. ЖІНОЧИЙ ОДЯГ ТА ВБРАННЯ. НАГРУДНИЙ ТА ВЕРХНІЙ ОДЯГ.

Характерною рисою традиційного українського одягу є надзвичайна мальовничість, яка відбиває високий рівень культури виробництва, володіння багатьма видами й техніками опорядження та оздоблення. Водночас народному одягу притаманна значна варіативність. Найбільш помітними були відмінності у костюмі, що побутував на Лівобережжі та Правобережжі, Слобожанщині та Поділлі. Це ж стосується й традиційного одягу населення Подністров'я, Карпат, Полісся та Півдня України. Регіональною специфікою були позначені передусім матеріали для одягу; конструктивні, технологічні і декоративні прийоми його створення; способи виробництва окремих деталей: головних уборів, взуття, прикрас; колорит, техніка та мотиви орнаментики – особливо сорочок і поясного одягу, які майже до кінця XIX ст. зберігали давні локальні особливості, а також способи носіння і об'єднання всіх елементів одягу в повний, завершений комплекс вбрання.

Сорочка – один із найдавніших елементів одягу. За часів Київської Русі сорочка слугувала як натільним, так і верхнім одягом і шилася з полотна чи сукна. Українська сорочка кінця XIX – початку XX ст. мала велику кількість варіантів крою і орнаментації та відповідала декільком призначенням. Це і колоритно оформлені святкові, і більш стримані пожнивні та повсякденні сорочки тощо, які виготовлялися з полотна різної якості. У чоловіків вона була короткою, глухою, тунікоподібною, з прямокутною горловиною. Жіноча сорочка була довгою, різноманітного крою: тунікоподібна, з плечовими вставками (пришитими по основі й по підканню стану), з суцільнокроєними рукавами.

Основними типами сорочки були: тунікоподібна; з плечовими вставками; з суцільним рукавом; на кокетці. Локальна специфіка виявлялася в засобах з'єднання плечової вставки та рукавів зі станом, у розмірі та формі плечової вставки, рукавів та ласток (клинців, що вшивалися в рукав для розширення пройми), у характері призбирування верхньої частини рукава та горловини, в оформленні коміра та манжетів, у горизонтальному та вертикальному членуванні стана сорочки. Розмір деталей, кількість полотнищ стана залежали від ширини доморобного полотна (в середньому 50 см), яка визначалася можливостями ткацького верстата. Локальної своєрідності сорочці надавала й орнаментація, що виконувалася технікою ткацтва або вишивки.

28

Забезпечення чоловіка та інших членів родини білизною покладалося за традицією на дружину. Молодий приносив у дім з рідної сім'ї дві-три сорочки. Після заручин наречена готувала для майбутнього чоловіка білизну, і часто вже на весіллі жених був одягнений у сорочку, що її пошила й вишила молода.

Юпка (куртка, кохта) – нагрудний одяг з рукавами, відомий у різних регіонах України. Найчастіше виконувався з фабричних тканин і повторював форму та крій місцевих безрукавок.

Цей тип одягу увібрав кращі традиції конструктивно-технологічних і декоративних прийомів, утворюючи складний витвір мистецтва народного костюма.

Андарак – спідниця з вовняної або напіввовняної саморобної тканини червоного кольору з закладеними ззаду складами, які по низу прикрашалися широкою смугою тканого та вишитого орнаменту. Андрак побутував переважно на півночі Чернігівщини. Так називали і спідниці зі смугастої саморобної тканини на Поліссі.

Керсетка – жіноча безрукавка, яка мала багато місцевих варіантів довжини, пропорцій, декорування. Побутувала здебільшого на Київщині, Чернігівщині, Полтавщині, частково на Півдні України. Найрозвиненіших форм керсетка набула у другій половині XIX ст., коли чітко визначилися не лише основні принципи її крою, а й локальні особливості щодо пропорцій, колориту, оздоблення.

Кептар – хутряна безрукавка населення Карпат та Прикарпаття. Мав значну локальну варіативність щодо довжини та прийомів оформлення в залежності від регіону.

Як поясний чоловічий одяг відомі вузькі штани – гачі (ногавиці) з білого або темного сукна, а також широкі шаровари.

Жіночий поясний одяг на значній території України був незшитий або частково зшитий у вигляді одного широкого чи двох вузьких прямокутних шматків саморобної вовняної візерунчастої або однотонної тканини. Це –

дві запаски,однопл атова обгортка (опинка, дерга), святкова плахта,

що побутувала виключно на Середній

Наддніпрянщині. Незшитий поясний одяг із домотканої вовни мав чимале локальне розмаїття за рахунок різного орнаментальноколористичного вирішення.

Так, на території Середньої Наддніпрянщини в будень носили дві вузькі – чорну и синю – запаски, а на свята –

29

багатокольорову клітчату плахту з ошатною орнаментованою запаскою – попередницею. На Поділлі побутувала обгортка у вигляді широкого горизонтального полотнища чорної саморобної вовняної тканини, прикрашеної складними ритмічними композиціями орнаментальних різнокольорових смуг. У районах Подністров'я та Карпат носили як дві вузькі запаски, заткані різнокольоровими смугами з додаванням металевої нитки, так i поясний одяг у вигляді широкого горизонтального полотнища з місцевими варіантами колориту и оформлення

Поряд із незшитим поясним одягом в Україні розвиваються i зшиті форми. На

Поліссі,	наприклад,	широко	відомими
були літник та андарак.		Літник	–	це

вертикально смугаста вовняна спідниця (на червоному тлі різнокольорові смужки: зелена, чорна, жовта, синя, біла). Андарак – червона однотонна спідниця із закладеними по спинці зборами й широкою орнаментальною смугою по низу.

Спідниця шорц, яка побутувала на Львівщині, виконувалася з вовняної тканини, затканої багатокольоровими вертикальними смугами, розташованими у складному

ритмічному чергуванні на білому тлі. По низу вона обшивалася червоним саморобним шнуром.

Димка, мальованка, друкованиця – так називалися полотняні спідниці з набивним малюнком, нанесеним ручним способом.

Кожна місцевість, навіть кожне село відрізнялися самобутністю малюнка, орнаменту i крою спідниць. Особливе Місце серед цих показників посідав орнамент – найбільш різноманітний засіб прикрашання жіночого одягу. Орнаментація виконувалася техніками ткацтва, набійки, вишивки, аплікації,

художнього шва i відповідала звичним стереотипам, які склалися на конкретній території.

Як i за часів Київської Русі, селяни у XIV–XVII ст. взували шкіряні постоли або плетені личаки. Заможніші носили чоботи

йчеревики. Святкові чоботи

робили з двокольорового сап'яну, завдяки чому вони мали назву

чорнобривці.

Жіночі зачіски, головні убори та прикраси. Для дівчат лівобережної Наддніпрянщини типовим у святкові дні було заплітання волосся в одну косу, яка вільно звисала на спину, а в будень – у дві, що закладалися вінком навколо голови. На Правобережжі і на свято, і в будень дівчата заплітали волосся здебільшого у дві коси, які у свято вільно спадали на спину, а в будень

30