конспект философия

111

передумовою розуміння є усунення історичної дистанції між автором i читачем, забування читачем своєї власно особи, своєї духовно-історичної ситуації.

Таким чином, герменевтика Шлейєрмахера має позаiсторичний характер. Сучасне ніби „розчиняється” у минулому. Читач розуміє твір так само добре, як i автор. Але, за Шлейєрмахером, можна розуміти твір значно краще від автора. Отже, інтерпретатор має перевагу стосовно автора, бо не має безпосереднього знання автора, його намірів. Він повинен все це реконструювати, усвідомити те, що не зумів до кінця зрозуміти сам автор. Критикувати значить, розуміти автора краще, ніж він сам себе зрозумів.

Нову постановку проблеми герменевтики дав Мартін Хайдеггер, котрий у своїй програмній праці „Буття i час” відмовляється від традиційних понять: суб’єкт, об’єкт, пізнання, дух, матерія. До „екзистенцiалiв” людського буття, тобто до умов, за яких людина може стати тим, чим вона є, Хайдеггер відносить покладеності i розуміння. Покладеністъ мислитель тлумачить так, людське буття визначається не мисленням, а фактом своєї присутності у світі, наявністю людини. Людина спочатку є (покладена), а потім мислить, отже людина одвічно втягнена у буття, що й становить зміст „покладенiсті”.

Сутність другого екзистенцiалу — „розуміння” полягає у тому, що утягнута у буття (покладена) людина знаходить себе, „перезнаходить” себе у світі, у певному мисці, у певний час. Людина виявляє, що вона є засобом розуміння. Існуюча у світі людина стає розуміючою, а розуміння реалізується завдяки тлумаченню i інтерпретації. Отже, людське буття споконвічне герменевтичне. Саме Хайдеггер ставить основне питання герменевтики: як влаштоване те „справжнє”, буття якого полягає у розуміння. Мислитель обстоює положення про те, що лише на основі розуміння (коли світ i людина нероздільні) формується свідомість, мислення (коли людина перетворюється на суб’єкт, а світ — на об’єкт, i воли розділяються). Спочатку покладенiсті i розуміння, а потім мислення, свідомість, рефлексія.

Пізніше Хайдеггер звертається до поезії i мистецтва як «охоронців буття» i співрозмовників філософії, адже вони закликають людину до здійснення самої себе у своїй суті. Без цього людина як „працюючий звір”, що упустив, занедбав свою істину, приречена блукати мертвою рівниною.

Екзистенцiалiстському захопленню людиною Хайдеггер протиставляє виключну увагу до „виміру буття”, у світі якого людина тільки i дізнається про своє призначення — бути його „пастирем”. У своїх доповідях „Погляд у те, що є”, „Річ”, „Мова” він запровадив поняття техніки, світу й мови. Техніка - рушійна сила новоєвропейської історії, вона виявляє своє існування у так званій „поставі” (Gestell), тобто установці на безперервне „досліджуюче установлення” справжнього як предметного для потенціального розпорядження цим сущим. „Постава” також править суб’єктом, що втягується у його систему як необхідна складова частина. Однак, організовуючи світове суще, „постава” за Хайдеггером,

112

обов’язково упускає буттєву істину, у світлі якої виявляється суще, але разом з тим „постава” дозволяє чітко осмислити істину як те, що не піддається його установлюючій діяльності. Річ, згідно з Хайдеггером, не зводиться до предмета, а у своїй нередуцiйованiй сутності прилучена до „четверицi світу”, тобто протилежностей неба i землі, божественного i вмирущого. Мова думки i поезії, що затуляється буденними уявленнями про знак як ярлик предмета, починається з поклику світу, що очікує у своїй смисловій повноті, щоб людина дала йому слово, «сказала» його.

Згідно з Гадамером, філософська герменевтика — це філософія розуміння, яке виступає універсальним способом буття людини у світі. Існування людини нероздільне з переживаннями, що виявляються у наявності у людини „досвіду світу”. Основні механізми формування „досвіду світу” закладені в мові, вважає Гадамер, бо тільки у мові в людині істина буття. Мова - це те середовище, де „Я” i „світ” виявляються у первинній взаємозалежності. Саме мова визначає спосіб людського „у-свiтi-буття”. Отже, на думку Гадамера, буття людини є буття у мові.

Мова закладає вихідні схеми діяльності людини ще до виявлення світу у поняттях. Мова забезпечує допонятiйне i дорефлексивне опанування світом, попереднє розуміння, «передрозумiння». Передрозум реалізується у таких формах опанування світом, як „переддумка”, „перед намір”, „передбачення”, „передзахоплення” тощо.

Головною формою дорефлективного опанування світом є забобон, або передсуд, важливішим видом якого є авторитет (традиція).

Попередня філософія ставилась до забобону негативно. Новий час, Просвітництво намагались уникнути забобонів, затвердити перемогу логосу над міфом (вчення Ф. Бекона про „ідолів”, Декарта — про сумнів, просвітників - про очищення розуму від забобонів). Гадамер же вважає, що уникнути забобонів неможливо.

Забобон має дві сторони: негативну i позитивну. З одного боку, авторитет - це підкорення іншому, відмова від свого розуму (негативна сторона). З другого боку усвідомлення того, що ця особа перевершує нас розумом i гостротою суджень (позитивна сторона). Людина завжди вільно обирає собі авторитет, а він лежить у підґрунті традиції. Отже, людська діяльність, у тому числі i теоретичнопiзнавальна укорінена у забобонах, у забобонній діяльності, i без цього неможлива.

Наступною фундаментальною особливістю буття людини у свiтi є історичність. Гадамер наголошує, що слід завжди розглядати суб’єкта, що означений місцем i часом, тобто у певній ситуації, а європейська філософія (від Декарта до Гуссерля) ставала на позицію позаiсторичного, позачасового суб’єкта. Пізнавального суб’єкта було „вирвано зі своєї онтологічної оселі”, з реального процесу свого буття, отже, гносеологія взяла верх над онтологією. Щоб

113

повернутися до онтологічного розуміння людини, слід, вважає Гадамер, к гносеологію у реальне людське буття. Тоді більшість традиційних проблем буде тлумачитися так, як їх трактує реальна, «історична», укорінена у дане буття людина. Істина наприклад як буттєва характеристика людини („небайдужа людині”, укорінена у передсуді, забобонах) є правда. Способом виявлення „істинного буття”, тобто правди, є мистецтво. З цих позицій Гадамер перетворює традиційно-герменевтику проблематику. Розуміння тексту виявляється екзистенцiйною подією людського життя, а осмислення минуло культури („досвід традиції”) виступає як форма самоосмислення індивіда i суспільства. Онтологічна умова розуміння — його укоріненість у традиції „причетність” до буття як суб’єкта так об’єкта розуміння.

На противагу попередній герменевтиці, що розрізняла розуміння, тлумачення (інтерпретацію) і „застосування” (аплікацію) як відносно самостійні процедури, Гадамер стверджує їх тотожність: 1) розуміння завжди є „тлумачним”, а тлумачення — „таким, що розуміє”; 2) розуміння можливе лише як „використання” — співвідношення змісту тексту з культурним i інтелектуальним досвідом сучасності. Розуміння укорінене як у забобоні суб’єкта розуміння, так i у забобоні об’єкта розуміння. «Забобони» історика не перешкоджають розумінню, а сприяють йому, по-перше, дозволяючи максимально загострити ідентичність тексту щодо інтерпретатора (момент „чужості” у тлумаченні), по-друге, сприяючи трансляції досвіду від покоління до покоління i таким чином забезпечуючи континуум традиції (момент „інтимності” у тлумаченні).

Отже, інтерпретація тексту полягає не у відтворенні первинного (авторського) смислу тексту, а у створенні смислу заново. Кожний акт інтерпретації - подія у житті тексту, момент його „дієвої історії”, а тим самим i ланцюг „завершення традиції”.

Розуміння - це екзистенцiал реальної людини, форма самовиявлення i само осмислення індивіда. Не можна зректися самого себе, сучасності. Сучасне має свій „обрій” забобону, що визначає розуміння. Минуле теж має свій „обрій”. Для розуміння сучасного необхідне зближення, переплавлення обріїв теперішнього i минулого, а це і є перехід вiд гносеології до онтології їх синтез, третій обрій, що перевищує попередні два обрії. Відбувається „сходження”: історик розуміє минуле краще, ніж розуміли самі автори історії i навпаки, минуле допомагає історику краще зрозуміти сучасність.

Діалог минулого і сучасного здійснюється у формі питань i відповідей. Якщо б не було питання, текст би не з’явився. Оскільки текст відповідає на питання, то він має смисл. Будь-який текст, відповідаючи на питання, пропонує правильну відповідь. Істина розчинена у буттєвості тексту. Зрозуміти минуле - значить, почути його у тому, що він бажав сказати нам як істину. Зрозуміти минуле значить, зрозуміти його Правду.

114

Як вести діалог з минулим, як „переплавляти” обрії? Треба реконструювати те питання, відповіддю на яке є даний текст. Треба виявити того, кому цей текст відповідає на питання, потім треба це питання віднести до себе, Поставити собі. Треба поставити питання як власне, сьогоднішнє. Це „сплавлення” минулого і теперішнього змінить, звісно, сенс питання. Зрозумівши питання як своє власне, треба поставити його тексту. Оскільки це вже інше питання, текст відповість інакше. Так відбувається сходження до єдиного „обрію”.

Таким чином, Гадамер, слідом за Хайдеггером, по-перше, перетворює герменевтику на онтологію розуміння, по-друге, обмежує принцип рефлексій принципом розуміння і, по-третє, первинною реальністю людини вважає її буття у мові.

Свій варіант герменевтики пропонує Поль Рiкьор. Центральне поняття у філософії Рiкьора — особа, бо саме вона — місце народження значень, з яких започатковуються культурні смисли. Саме особа творить світ культури. Завдання філософії, на його думку, розробити метод аналізу людської суб’єктивності, критичний аналіз можливих методів інтерпретації. Рiкьор пропонує такий метод, називаючи його регресивно-прогресивним. Цей метод дозволяє усвідомити явища людського буття у трьох часових вимірах минулому теперішньому i майбутньому. Оскільки сучасна людина пов’язана з минулим і майбутнім завдання полягає у тому, щоб висвітити „археологію” людини, її укоріненість у минулому і зрозуміти «телеологію» мотиву i напрямок її руху у майбутнє.

„Археологія” суб’єкта досліджується а допомогою регресивного методу „телеологія” – прогресивного. Регресивний метод виявляє джерело смислу людської діяльності, що лежить „позаду” об’єкта, у минулому. За допомогою прогресивного методу виявляється джерело смислу, що знаходиться попереду суб’єкта, у майбутньому. Оскільки людина діє доцільно, є істотою телеологічною, то завдання полягає у тому, щоб розкрити телеологію суб’єкта.

Людина i мова пов’язані нероздільно, бо усі бажання людини (сприймання, уявлення, відчуття та ін.) „промовляються”, тобто з необхідністю виявляють себе у мові. Мова виковує символічну функцію: вона є вторинним розумінням реальності на базі лiбiдинальної орієнтації екзистенції людини. Онтологічна герменевтика, що спирається на регресивно-прогресивний метод, пов’язуючи проблему мови з існуванням, дозволяє зрозуміти існування людини до мови і вбачати у мові засіб, завдяки якому людина створює «другий світ», що символічно відображує „світ перший”.

В останні роки Рiкьор розширює трактовку герменевтики, вбачаючи завдання у тому, щоб обґрунтувати роль людини як суб’єкта культурно-історичної творчості, у котрій здійснюється зв’язок часів, і яка базується на активній діяльності індивіда.

115

РОЗДІЛ 6. Вітчизняна філософська думка.

6.1 Загальна інформація.

Історія вітчизняної філософської думки є невід’ємною частиною розвитку філософської культури світу. Але значення цієї теми значно ширше, ніж просте долучення до філософської спадщини народів світу філософських ідей українського народу. Справа полягає у тому, що без розуміння особливості власного світосприйняття ми навряд чи зможемо адекватно оцінити погляди на світ інших. Глибоке знання змісту й сенсу власних уявлень є запорукою вироблення поваги як до своїх ментальних корінь, так й толерантного неупередженого сприйняття особливості світорозуміння інших, сусідніх народів.

Філософсько-світоглядні уявлення українців відзначаються значною формальною та змістовною специфікою. Існує два варіанти аналізу процесу розвитку вітчизняної філософської думки. За одним вона досліджується у контексті світової філософії, паралельно її етапам історичного розвитку. За другим, вітчизняна філософія розглядається у цілісному єдиному комплексі. Наголос же робиться на тих специфічних рисах, якими й відзначається українська філософська думка на тлі світової філософії. Саме таким шляхом ми і підемо.

Структурно-логічна схема історії розвитку української філософії:

		Язичницький дохристиянський
КИЇВСЬКА РУСЬ		світогляд східних слов’ян
(ІХ-ХІУ)
		Прийняття і утвердження християнства
		та зміна світогляду людини в К.Русі.
		Розвиток філософських ідей в Україні у
		ХУ – ХУІІІ ст.ст.

КОЗАЦЬКА		Філософія Києво-Могилянської
ДОБА (ХУ-ХУІІІ)		Академії
		Філософія Просвітництва.
		Г.С.Сковорода
		Філософська думка в Україні на поч..
		ХІХ ст.. М.Гоголь, Т,Шевченко.

116

КЛАСИЧНИЙ ПЕРІОД (ХІХХХ)

Ідеологія Кирило-Мефодіївського товариства. М.Костомаров.

Філософія кін. ХІХпоч.. ХХ ст.ст. «Філософія серця» П.Юркевича

СУЧАСНА
		Світоглядні процеси в Україні ХХ ст.
ФІЛОСОФІЯ
УКРАЇНИ
		Філософія української діаспори

6.2 Язичницький дохристиянський світогляд східних слов’ян.

Слово (мова, знання, вість) для первісних народів грало не тільки комунікативну, а й світоглядницьку роль. Слово допомагало жити, робило навколишній світ пізнаваним, радило, лікувало, надихало або засуджувало. В словнику найстародавніших слов’янських коренів вгадується картина світу наших предків. В ній розрізнюються роди занять, системи родства, свої та чужі, вожді та рядовичи, позначення стихій, одиниці ландшафту, боги. Відгуки стародавнього слова - перекази, міфи перейшли до билин, сказів, заклинань, заговорів, причитань, нарешті, в чарівну казку. Сюжети, символи, стилістика слов’янського міфу зображені в пізнішій фольклорній культурі великоросів, українців та білорусів.

Про що ж кажуть міфи наших предків? - Про світове Дерево (явір, дуб, сосну), що стоїть на Першоострові, верховіттям іде до неба - світу світлих богів, а корінням - в підземну темряву океану мертвої води. Світове дерево уособлює священний центр світу. Його верхівка торкається зениту неба - Сонця і Полярної зірки. Це космічне дерево - аналог древа життя та смерті, добра та зла, сходження та нисхождення - організує світ по вертикалі, розтиняючи на середній - світ людей, верхній - світ богів та нижній - світ темних сил. Іноді дерево замінюється Чарівним лісом, де проходить іспит Герой: смерть, воскресіння, знаходження Помічника, нагороди та удачі. В коріннях світового Першодуба існували ящури, Змій - Горинич, реальні та фантастичні гади.

Світове дерево – в міфології слов’ян та деяких інших народів уособлення священного центру світу, його узагальненого космологічного образу. Світове дерево організовує світ по вертикалі, розділяючи його на нижній світ – світ темряви, середній світ – світ людей, та верхній світ – світ богів.

117

Нерідко світовому Дереву відповідає його «перегорнута» іпостась - Антидерево, подібне відображенню в воді. На межі двох середовищ світ бачимий (Явь) переходить в світ потойбічний - задзеркальний (Навь), минуле - в теперішнє та майбутнє. І навпаки.

Слов’янський світ живих та світ померлих предків ніби перетікли один до одного. Дорога в селище завжди проходила через погост - місто мертвих. Йдучи з дому і повертаючись назад, наш предок кожен день спілкувався з душами своїх предків, радився з ними, або звітував про свої справи. Живі ніби ходили в гості до небіжчиків («дідів»), а ті - до живих нащадків в поминальні, батьківські дні. Але небіжчики розподілялись на добрих (своїх) та злих (чужих або померлих не природною смертю). Всі предмети побуту, одежа, хата, огорожа маєтку покривалися знаками магічної охорони - оберегами, символами громового знаку, зображеннями сонця, язичницького хреста, тварин - покровителів племені і роду. Вони охороняли тіло і живу душу язичника від реальної і фантастичної шкоди.

Язичництво створило систему охоронних знаків (резів), фігур: коло, квадрат, ромб, хрест, хвилеподібні та паралельні лінії, точка (брунька). Коло вважалося межею між бачимим (безпечним) і заобрієвим (потенційно ворожим) світом. Квадрат (аналог чотирьох колод зрубу) символізував частину світу, упорядковану діяльністю людини. Язичницький хрест символізував вогонь, Сонце - центр світу. Хвиляста лінія (меандр) позначала верхні й нижні води (хлябі). Крапка символізувала початок життя, зерно, брунька, - зародження нового. За допомогою таких засобів забезпечувалась орієнтуюче - охоронна універсальна картина світу наших предків.

Язичницькі символи можна побачити і зараз в старовинній вишивці, узорному рушнику, розписній кераміці селянського гончара. Магічна символіка продовжувалась в виділенні священного кольору (зеленого, золотистого, білого, червоного, чорного), в визначенні пір року та географічних напрямків: Біла Русь – північно - східна частина Києво - руських земель, Червона – південно - західна їх частина, Чорна Русь - Північ, прикордонна з Литвою.

Світ стихій в цій картині символізував пантеон язичницьких богів східних слов’ян: Дажбог, Сварожич, Перун, Велес, Макош, Мара тощо. Наші предки, як і всі Індоєвропейці, були сонце - і вогнепоклонниками. Світ, тепло, вогонь, сонце були глибоко вшановані.

Дажбог - бог ясного неба і сонця, доброї, щасливої долі (талану). Він вважався загальним заступником києво - росів та захищав їх від темних сил (Чорнобога, Велеса, Мари). Персоніфікацією Сонця, носієм його животворящої сили був Сварог і його син Сварожич (божич). Дажьбог нерідко вважався сином Сварога.

З ерою Сварога закінчується «тваринна дикість» людей, яких бог познайомив з металургією, встановив кожному мати одну дружину і жінці одного чоловіка. Культуроулаштовницька місія Сварога закінчується перемогою над

118

Змієм - Чорнобогом, запряженням його в величезний плуг і зорюванням світу слов’ян, який охороняється захисним Змійовим валом.

Верховним богом князя Володимира був Перун - бог грози, блискавок, небесних вод. Це аналог індоарійського Індри та елліно - грецького Зевса. З бога родючості, дарувача дощів, він був перетворений в бога князівської дружини, небесного карателя злих сил, які уособлювали Змій - Дракон, знаряддя Чорнобога, та «бог худоби», Велес. Велес - викрадач худоби, людей та дружини громовержця Перуна. В мисливських племенах він пов’язаний з культом ведмедя (бера) - господаря лісу, у скотарів - з одомашнюванням, лікуванням та розведенням худоби і взагалі багатства. Однак, у всі епохи Велес вважався патроном душ померлих. На його плечах ніби покоїться весь середній світ - світ звичайних людей. В антагонізмі Перуна і Велеса міф виявляв ідею вічної боротьби світлих і темних, добрих і злих, небесних і підземних сил космосу.

Серед богів аграрного циклу (Род, Рожаниці, Чур, Ярило, Коляда, Лада - Леля) тільки Макош введена в пантеон князя - язичника Володимира як богиня родючості, жіночої долі, майстерності, рукоділля, вона вважалась «матір’ю врожаю», ототожнювалась з матір’ю - землею.

Про богиню Мару пам’ять народу зберігала недобрі спогади («примаритися»- прибачитися, мор, уморити, уморитися). Вона вважалася дружиною Чорнобога і була матір’ю 12 дочок, богинь хвороб (Вогневиці, Глухані, Гризячки, Жовтухи, Кікімори, Корпуши, Навьї, Лякливиці, Ломоти, Вогниці, Трясучки, Черевухи). Мари і ії дочок боялись тому, що вони уособлювали морові болячки і були близькі по своїй суті вовкулакам, поражаючи безтурботних людей, що не потурбувались стати у безпеці від злих сил через магічну демаркацію оберегів.

6.3 Християнізація Київської Русі, зміна світогляду.

Прийняття Київською Руссю візантійського православ’я в X ст. призвело до світоглядницької революції. Новий світогляд закріплявся на ґрунті ранньофеодальної цивілізації, що урбанізується. Він активно вбирав в себе ідеї античної і християнської мудрості, адаптуючи до них язичницьку культурну спадщину.

Важливим елементом нової картини світу стали християнські уявлення: про устрій видимого земного і невидимого небесного світу; про побудову людської душі та тіла; про співвідношення добра і зла, Божого промислу і життя людини, його долі і призначення; про співвідношення церковної та світської влади. Помітне місце в новому світогляді зайняло філософське - історичне бачення майбутнього всесвітньої і вітчизняної історії.

Зв’язавши поняття філософії і філософа з поясненням змісту «книжних слів» і пропагандою величі Бога, Києво - руські книжники зберегли обережне

119

відношення до попередньої, античної (язичницької) філософії. Літописець Нестор вважав, що «філософ» схильний до язичницької скверни і не може бути справжнім християнином. Викладаючи Платона і Аристотеля, Климент Смолятич підкреслював, що він «філософа з себе не робить» (Климент Смолятич. Послання Фомі// Златоструй. Стародавня Русь X- XIII ст.- М.:,1990.- С.184). Моя філософія, пояснював він, в тому, щоб, викладаючи євангельскі дива, розуміти їх іномовно і духовно. Ходовим було визначення філософії Іоанна Дамаскіна та Михайла Пселла, в якому філософським знанням вважається знання речей невидимих (божественних) та видимих (людських). Філософія «вчить людину справами (своїми) бути по образу та подобою свого творця».

В «Збірці 1073 року» присутній аналіз таких філософських уявлень, як сутність, сутнє, природа, випадкове.

Причиною всього існуючого вважається Бог - Творець, сотворивший світ з нічого за допомогою слова. Цитуються відповідні вірші Євангелія і першої глави книги «Генезис» (Буття) Старого заповіту. Разом з тим в релігійно - філософській літературі цього часу відчуваються відгуки платонізму і аристотелізму, що використовуються, зокрема, для розподілення творчості Бога і творчості людини.

Чим відрізняється креативний акт Бога від свідомої діяльності людини? - Бог починає творчість рухом думки, людина ж діє по готовим зразкам. Богу необхідна для творчості воля, а людині - знаряддя праці, кооперація з іншими людьми. Бог дав своєму творінню міру, людина діє по мірці інших. Творчий акт людини закінчений, а Бог творить постійно. Світ створений Богом для людини, як вищої мети творця (Златоструй.- С. 247250). Тому аналіз творчого акту переходить у варіант теїстичного антропоцентризму. (Антропоцентризм

теїстичний – філософсько-світоглядна позиція відповідно до якої людина визнається вінцем процесу творіння Богом світу. Сам світ у цьому випадку сприймається як творіння, що постає задля задоволення потреб людини й повністю залежне від неї, її інтересів).

Згідно з Сократом, філософія є знання того, як правильно ставити головні для людини питання: «як складене небо, або як сонце чи як місяць чи зірки, і темрява і світ, і земля на воді покладена» (Златоструй.- С. 166). Відповідь дається

вбогословському ключі- «промислом Бога», але з обліком рівня знань та побутової освідомленості того часу.

Земний світ бачиться ареною боротьби світлого й темного початків, добра та зла, вічного та минаючого, краси та потворства, сакрального та щоденного, християнського та язичницького («поганського»). Ця боротьба іде перш за все в серці і душі людини. Іоанн Златоуст вчив, що Адам створений з протилежних початків в ході змагання між Богом та дияволом. І хоч в тілі людини переважає матеріальна сторона, але його душа створена по образу Бога. Тому людське буття подвійне. Воно з’єднує початок словесний, духовний і тілесний. «І тому боротьби

внас багато, і протистоїть плоть духові, а дух - плоті» (Златоструй.- С. 172).

120

Душа людини, згідно з Никифором, знаходячись в голові, «по всьому тілу діє через п’ять слуг своїх, тобто через п’ять почуттів ...» (Златоструй.- С. 175). Розум вище інших духовних здібностей людини: він старіше волі і почуттів, відрізняє людину від тварини і спрямований на порозуміння Істин Бога та пізнання його творінь. Разом з тим розум амбівалентний: розумними були язичники Гомер, Платон, Аристотель, розумним був і «темний» «падший» янгол, що розум використовував для «коней» та нанесення шкоди людині.

Вструктурі духовних сил відзначається дія волі, «серця» як вмістилища любові до Бога і соціальних почуттів - благовір’я, ревного відношення до Бога. Особливе місце відведено словесній функції «душі» - слову, як засобу спілкування людей і Слову, як посереднику між Богом та людиною.

Вдохристиянському міфі історія присутня в генеалогії язичницьких богів. Вона доповнюється переказами про кочівля та переселення предків, про війни з сусідами, про мори (епідемії) і недороди. Такій історії властивий агро - космічний циклізм, момент випадковості (одержання удачі або невдачі), конфліктологія світлих і темних сил космосу та її проекції на людські діяння.

Земна історія предків слов’ян літописцем починається з «змішування мов» будівельників Вавілонської вежі. «Отже розділилися люди на 71 мову і розійшлися по всім країнам і кожен народ прийняв свій норов» (Златоструй.- С. 64). Одним з них став «народ слов’янський, від племені Іафета, норики - це і є суть слов’яни» (там же .- С. 38). В християнській філософії історії вперше формулюється ідея релігійно - морального прогресу (Августин Блаженний). Концепція, цінності і прецеденти Святого писання стають загальною мірою оцінки історичних явищ і діянь. Однак Києво - руський літописець вводить новий тип сприйняття історії, ставлячи питання: звідки є й пішла земля Руська, хто перший почав в Києві княжити? Історіософ Іларіон так відповідає на це питання: Київські князі керують «не в невідомій і захудалій землі, а в (землі) Руській, що відома в усіх багато чувших про неї чотирьох кінцях землі» (там ж.- С. 116). (Іларіон – видатний мислитель, філософ й церковний діяч давньоруських часів. Близько 1051 року був поставлений князем Ярославом Мудрим в обхід константинопольського патріарха загальноруським митрополитом. Вже на той час Іларіон був видатним ученим і письменником, що створив перлину вітчизняної філософської літератури «Слово про закон і благодать»., яке оспівало давньоруський народ й передбачало його культурний розквіт. Ідейний зміст, мовні й стилістичні особливості зближують «Слово» Іларіона з Найдавнішим літописним ізводом. Поставлення Іларіона у митрополити викликало обурення в Константинополі. Тож при підписанні на поч.. 50-х років ХІ ст.. вигідного для Русі договору з Візантією Ярославу довелося принести в жертву свого духівника й близького друга. Іларіона змістили з митрополичої кафедри. Тривалий час учені думали, що він невдовзі по тому помер. Літописання в Києві на довгі роки перервалося).

Автор «Слова о полку Ігоревім» пам’ятає дохристиянську давність