конспект философия

121

Київської землі, віки Трояна і часи Бусова. Однак теперішні князі підняли статус держави до рівню імперії («каганата»). Його тривожать тенденції міжусобиці князів, він закликає їх до об’єднання в ім’я збереження історичного існування рідної землі.

Таким чином, Києво - руська історіософія перетворюється в джерело історичного оптимізму, що дозволило пізніше пережити нашим предкам страшне потрясіння ординського ярма.

6.4 Розвиток філософських ідей в Україні у ХV-ХVIII ст.

Новий період развитку української філософії пов’язаний із боротьбою українського народу за національну незалежність, символом якої стало козацтво. Він був ознаменований піднесенням української культури у ХVІ-ХVII віках.

У ХVI столітті в Україні розповсюджується книгодрукування, розгортається діяльність Острозького освітнього центру. На ХVII століття припадає діяльність «братств» та утворення першого вищого навчального закладу — КиєвоМогилянської академії.

Українська культура у цей період розвивається як на основі духовних традицій Київської Русі, так й за рахунок засвоєння ідей західно-європейського Відродження, Реформації та бароко. Істотним стало формування у цей період філософії, як специфічної галузі теоретичного мислення. Доведеною у цьому відношенні стає філософія, яка викладалась в курсах професорів КиєвоМогилянської академії.

Починаючи із ХУ століття в українському духовному житті зростає зацікавлення до пізнання людини й природи, розповсюдження ідей гуманізму. До числа видатних українських гуманістів кінця ХV — першої половини ХVI ст. відносяться Юрій Дрогобич, Станислав Оріховський, Павло Русин, Шимон Шимонович та інші. Усі вони отримали освіту та працювали у відомих університетах Європи. Вони знали античну філософію та у своїй творчості спирались на ідеї античних мислителів. Показовим для них є звертання до проблем природи. Розповсюдження знань про Всесвіт, за їх думкою, є обов’язковою умовою удосконалення розуму людини. Як плодоносне поле, відмічав С.Оріховський, без потрібного догляду залишається безплідним, так й людина, найталановитіша від природи, нічого не зможе зробити видатного без оволодіння науковими знаннями. Й першою серед наук стоїть філософія.

Ідеї Ренесансного гуманізму, що розповсюдились в Україні у ХV-ХVI ст.ст., стали грунтом для формувания нового типу світогляду, який був пов’язаний насамперед з ідеологією Реформації. Цей новий етап характеризується загостренням соціально-економічних, національних, віросповідальних суперечностей та обумовленої ними конфесійної полеміки, яка велась в Україні після Люблинської (1569) та Брестської (1596) уній в умовах наступу католицької

122

контрреформації.

Цей період співпадає з утворенням Острозького науково-освітнього центру (1576-1636). До його складу увійшли колегіум, типографія та науковолітературний гурток. Найвідомішими діячами Острозького центру стали М.Смотрицький, К.Лукарис, Н.Пapacxec, І.Княжиницький, Клірик Острозький, В.Суражський, Х.Філалет, Д.Наливайко та інші. Їх метою була боротьба з католицькою експансією, яка розповсюджувалась в українських землях у цей час.

Використовуючи гуманістичні ідеї та розроблену в Західній Європі реформаційну ідеологію, «острозькі книжники» розробляли оригінальну ідейнофілософську концепцію, яка відповідала потребам вітчизняної духовної культури. Світогляду діячів Острозького центру властиво загострене почуття патріотизму. Про це свідчить і їх звертання до духовної спадщини Київської Русі, обгрунтування філософсько-філологічної концепції, сутність якої полягала в осмисленні ролі старослов’янської мови як гаранта самозбереження українського народу у його протистоянні покатоличенню та полонізації.

Розвиваючи сформоване у київоруський період розуміння філософії, як любові до мудрості, та ототожнюючи останню з Богом, вони трактують філософію як любов до Бога. Центральним питанням стає проблема Бога та пов’язане із нею обгрунтування догмату Святої Трійці на противагу католицькому догмату низходження Святого Духу (filioque - філіокве). (Філіокве – від лат. filioque,

«…й від сина…» - догмат католицької церкви відповідно до якого Святий Дух може походити (нисходити) не лише від Бога-Отця (як це стверджується у православній церкві), але й від Бога-Сина.)

На противагу католицькому вченню про походження Святого Духу з двох джерел – від Отця та Сина, острозькі діячи обгрунтовують розуміння єдиного Бога у трьох іпостасях, висловлюючи моністичну концепцію буття, намагаючись розкрити складну діалектику єдиного та багатоманітного. Пояснюючи цей погляд, Василій Суразький наводить аналогію між Трійцею та Сонцем. Син та Дух Святий нерозривно пов’язані з Отцем та їх так само неможливо роз’єднати, як неможливо відокремити від Сонця проміні й світло. Як у людському тілі, підкреслює В.Суразький, розум, слово й дух утримуються та одне в одне не перетворюються, так й в єдиному Божественому їстві злилися у вічну єдність «безначальний» Отець, «співбезначальний» Син та «співприсносущий» Дух. (Монізм –

філософське вченн, яке приймає за основу усього що існує одне начало. Для матеріалістичного монізму таким началом є матерія, для ідеалістичного – дух, ідея тощо.)

Осмислюючи Бога як субстанцію, острозькі книжники підкреслюють кореневу відмінність небесного та земного, видимого та невидимого світів, трансцендентного абсолютного Бога та земної смертної людини. Внутрішньо суперечливим постає і людина, яка є вінцем та метою творіння. Розум, душа і тіло людини перебувають у постіній боротьбі між добром та злом, протилежними

123

прагненнями, несумісними бажаннями. Виходячи з цього, обгрунтовується обов’язок кожної людини присвятити життя подоланню перешкод на шляху до реалізації свого призначення. Бог, пояснює Клірик Острозький, одарив кожного певним талантом, здібностями й тому, відчуваючи себе постійним боржником Бога, людина повинна в міру своїх можливостей служити Богу та своєму народу.

Гносеологічні орієнтації острозьких книжників відзначаються упевненням у неможливості пізнати божествену істину за допомогою розуму. Визнаючи могутність віри, вони з містичних позицій критикують рацоналістичну теорію схоластів. Оволодіння істиною досягається у мовчанні, що дає можливість через внутрішнє почуття спілкуватися з Богом.

З діячив Острозького центру формується блискуча плеяда письменниківполемістів, які у ХVI — першій половині XVII ст. виступають з критико теорії та практики католицизму. До цього кола, окрім вже названих, належали Іван Вишенський, Стефан Зизаній, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський та інші. Найхарактернішою ознакою полемічної літератури було притаманне їй гостре публіцистичне прагнення до філософського осмислення актуальних проблем суспільного життя. Вістря ідейної боротьби, яку вели полемісти, було спрямоване проти теократизму католицької ідеології, яка намагалась утвердити право Римського Папи на духовне та світське панування у християнському світі.

Всупереч церковному абсолютизму римських пап І.Вишенський та інші письменники-полемісти відстоюють ідею демократичної реформи церкви. В її основі лежить теорія про природну рівність усіх людей, однакові здібності кожного до безпосереднього спілкування з Богом. У рамках загальної демократичної спрямованості своєї ідеології полемісти відстоюють свободу совісті як одну з найважливіших свобод людини. І Вишенський заперечує антропоморфне розуміння Бога. Для нього Бог – найвища абсолютна істота, яка сама в собі розкривається. Певні кроки полемісти роблять на шляху подолання християнського дуалізму Бога та сотвореного ним світу. Це дозволяє побачити в їх поглядах певну тенденцію до пантеїзму. Так, у вченні Кирилла-Транквилліона Ставровецького світ та природа перестають бути символами Бога. Зливаючись з ним, вони перетворюються у Божество. Тврчість К.-Т. Ставровецького пронизана пафосом оспівування краси та величі світу.

У поглядах письменників-полемістів (М.Смотрицького, С. и Л.Зизанії) доволі явно прослідковується тенденція до осмислення фіософсько-богословської проблематики з позиції раціоналізму.

Потреба у засвоєнні західноєвропейської філософської традиції та подальшого розвитку вітчизняної філософської культури реалізується з виникненням у ХVII ст. Києво-Могилянського колегіуму, пізніше - Академії. Заснована у 1632 г. Києво-Могилянська академія об’єднала досвід, набутий Острозьким центром, із системою та методами навчання західноєвропейських університетів. Це перший серед східнослов’янських та багатьох

124

південнослов’янських народів вищий навчальний заклад знаменує початок професійної філософської діяльності в українській культурі. У стінах КиєвоМогилянської академії творили видатні представники філософської думки України — Ф.Прокопович, С.Яворський, І.Гизель, І.Кононович-Горбацький, Г.Щербацький та багато інших. Курси філософії, які читались в академії, включали діалектику, логіку, фізику або натурфілософію, психологію та метафізику.

У філософській спадщині діячів Києво-Могилянської академії спостерігалась поступова переорієнтація від богопізнання на пізнання людини та природи, відхід від (особливо у ХVIII столітті) догматизму та авторитаризму. Це стало можливим на грунті осмислення ідейної спадщини античності, патристики, схоластики, Відродження, а також західноєвропейських філософських концепцій Нового часу (ідей М.Коперника, Г.Галілея, П.Гассенді, Р.Декарта).

6.5 Філософія Києво-Могилянської академії.

Навчальна програма Києво-Могилянської академії будувалася за класичною схемою середньовічного європейського університету - вивчалися «сім вільних наук»: «тривиум» (граматика, риторика, поетика) і «квадриум» (арифметика, геометрія, філософія, музика).

Це - основа («класика»); фактично ж набір навчальних дисциплін був набагато ширше. Перші чотири роки приділялися на загальноосвітню підготовку, потім один рік на риторику і поетику, ще випливають два роки на філософію, останні чотири роки - на богослов’я.

Програма по філософії передбачала знайомство з творами східних отців церкви, філософськими ідеями античності, західної патристики, схоластики, ідеями Відродження, Реформації, раннього Просвітництва.

З Києво-Могилянською академією зв’язана діяльність видатних українських мислителів - таких як Іов Борецький, Касиян Сакович, Єлисей Плетенецький, Петро Могила (1596-1647) - Києво-Печерський архімандрит, пізніше митрополит Київський і Галицький, який у 1641 р. відкрив у Лаврі школу, реорганізовану їм у наступному році в колегіум, та названий у його честь Києво-Могилянським. Петро Могила – митрополит Київський і Галицький, народився в сім’ї господаря (князя) Валахії та Молдови. Отримав початкову освіту у Львівській братській православній школі. Далі навчався у кількох університетах Західної Європи. Чудова освіченість, вченість, гострий розум, начитаність, висока культура Петра Могили вражала сучасників. Якийсь час Могила був військовим, але швидко постригся в ченці. Його духовна кар’єра була вражаюче стрімкою. Вже 1627 року Могилу обрали архімандритом (керівником) Києво-Печерського монастиря, а 1632 р. – митрополитом Київським і Галицьким. Його перу належать кілька книжок релігійно-філософського змісту, серед них «Євангеліє учительне» та

125

«Анфологіон», а також багато проповідей полемічного напрямку, в яких обґрунтовувалося верховенство православної церкви на Україні й доводилась антинародна суть уніатства.

Серед професорів Києво-Могилянської академії ми бачимо таких відомих учених, філософів і письменників, як:

Феофан Прокопович (1681-1736) - з 1711 року ректор академії, з 1716 року він у Санкт-Петербурзі глава «ученої дружини» Петра І;

Іоанікій Галятовський - ректор колегіуму з 1657 р. по 1665 р.;

Стефан Яворський (1658-1722), який реорганізував греко-латинську школу в Москві у Слов’яно-греко-латинську академію (1685 р.) за зразком КиєвоМогилянського колегіуму і став її президентом;

Лазар Баранович (1620-1693) - ректор колегіуму з 1650 р. по 1657 р.;

Георгій Кониський (1717-1795) - з 1751 р. ректор академії;

Йосип Кононович-Горбацький - ректор колегіуму в 1642-1645 р. і ін.

Викладачі Києво-Могилянської академії (поряд з вітчизняною світогляднофілософською традицією) широко використовували досягнення західноєвропейської думки Відродження і Нового часу. Саме тут виникає, поруч з ведучою екзистенціальною, раціоналістично-натуралістична лінія філософського бачення світу.

У натурфілософії мислителів Києво-Могилянської академії природа розуміється одночасно і як творіння породжене Богом, і як матеріальний світ зі своїми незалежними від божественного втручання законами. Природа з’являється самостійним об’єктом наукового розгляду. У розуміння проблем співвідношення Бога і природи вводяться елементи пантеїзму і деїзму. З одного боку, Бог ототожнюється з природою, з іншого боку - його вплив на природу обмежується роллю творця, чи першопричини («первотолчка»). У такому ж дусі улаштовується вчення про однорідність земної і небесної матерії, про постійну кількість матерії у світі, невід’ємність форми від матерії (ототожнення матерії і форми). У трактуванні проблем простору і часу, співвідношенні кількісних і якісних змін, розвитку відчувається вплив механістичної методології, що передувала на той час у західноєвропейській філософії.

Значна увага професори Києво-Могилянської академії приділяють гносеологічній проблематиці. У курсах логіки і психології обговорюються характеристики пізнавальних здібностей людини: відчуттів, сприйняття, пам’яті, мови і мислення. Значна увага приділяється аналізу чуттєвого пізнання. Його розуміють і як основу пізнавального процесу, і як вирішальний критерій вірогідності пізнання.

Визнаючи залежність почуттів людини від зовнішніх подразників, мислителі Києво-Могилянської академії розділяють ( що зародилося ще в давньогрецькій філософії) теорію образів, відповідно до якої образ - це матеріальне утворення. Він відривається від речей і діє на органи почуттів, викликаючи модифікацію

126

«анімальних духів», які перебувають там. Чуттєве пізнання розглядається як перший етап пізнавального процесу, другий етап - раціональне пізнання - завершує його. Цю форму пізнання професори Києво-Могилянської академії зв’язують з діяльністю розумної душі, яку Бог дарує людині.

Основою розумного пізнання вважалися імпресивні й експресивні інтелігибельні образи, безпосередньо зв’язані з образами чуттєвими. Згодом у гносеологічних орієнтаціях Києво-Могилянських професорів переважає інтерес до вивчення активної, діяльної ролі розуму, до питання про користь і застосування знань. У зв’язку з інтересом до розумової діяльності людини особлива вага серед курсів, які читаються в Академії, придбали курси логіки, яка за висловлюванням И.Кононовича-Горбацького, є «краща вчителька нашого розуму». Логіка трактується як необхідний засіб одержання знань, інструмент пізнавальної діяльності людини.

Філософія Києво-Могилянської академії виявляє своє споріднення з гуманістичним світоглядом власною антропоцентричною спрямованістю. У спадщині києво-могилянців велике місце займають проблеми, які безпосередньо пов’язані з людиною, її практичним життям.

Підкреслюючи велич і достоїнство людини, київські професори наголошували на її досконалості. Згідно Ф.Прокоповичу, людина є «повнота досконалостей, рівна цілій природі». Головним призначенням земного буття людини, вважає І.Гізель, є її активність, що спрямована вільною волею. Свою діяльність людина повинна направити на боротьбу зі злом, що панує в земному світі.

Гуманістична основа світогляду професорів Києво-Могилянської академії відбилася в їх етичних і естетичних поглядах. Сенс життя людини вбачається не у втечі від світу в ім’я споглядання Божественної благодаті, але в активній боротьбі

зпороками і злочинами.

УКиєвоМогилянській академії активно пропагуються ідеї патріотизму, любові до Вітчизни, гордості за свій народ. В поглядах на історію і державу керуються теорією суспільного договору і природного права.

Києво-Могилянська академія зіграла істотну роль у розвитку філософської культури не тільки українського народу, але й інших східнослов’янських та південнослов’янських народів.

6.6 Філософія Г.С.Сковороди.

Григорій Савович Сковорода народився в 1722 р. у селі Чернухи на Лубенщині в родині козака. У 1738-1750 р. був студентом Києво-Могилянської Академії, із дворічною перервою на час, коли знаходився у Петербурзі, в придворній співочій капелі імператриці Єлизавети. У 1750-1753 р. у складі посольської місії побував в Угорщині, Австрії, Польщі, Німеччині, де

127

познайомився з відомими вченими того часу. Після повернення на батьківщину 15 років займався викладацькою і просвітительською діяльністю, був викладачем Харківського, Переяславського колегіумів, домашнім учителем. У 1769 р. залишив службу і став мандрівним філософом, переходив з одного села в інше, писав свої вірші, діалоги, притчі, сам переписував їх і розсилав своїм друзям. У 1794 р. він вмер у будинку одного зі своїх друзів. Заповів написати на своїй могилі слова: "Світ мене ловив, та не спіймав".

Г.С.Сковороду називають українським Сократом. Відкинувши багатство, славу і мирські насолоди як ілюзорні цінності, філософ своїм життям показав людям духовний шлях внутрішнього самовдосконалення.

До здобутків Г.С.Сковороди відносяться: збірник поезії "Сад божественних пісень", "Початкові двері до християнської ґречності", "Наркис", "Розмова п'яти подорожан про щире щастя в житті" та інші твори.

В онтології (вченні про буття) Г.Сковорода висунув концепцію трьох світів:

-існує "макрокосм" - великий світ, це природа і вся реальність;

-"мікрокосм" - людина;

-світ символів - Біблія.

Кожний із трьох світів складається з двох натур: зовнішньої - видимої і внутрішній - невидимої: "Видима натура називається тварина, а невидима - Бог"; невидима натура, чи Бог, усю тварину пронизує і містить. Таким чином, світогляд Сковороди можна охарактеризувати як пантеїзм.

У центрі філософії Г.Сковороди знаходиться людина. Саму філософію він визначає як спосіб самопізнання людини, її внутрішнього духовного буття:

"Кинь коперникови сфери, глянь у серцеві печери".

"Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, - те й вусі світле, щасливе, блаженно. Оце є філософія".

Людина також є єдність двох початків: тілесного (земного, гріховного) і духовного (божественного, вічного, щирого, серцевого). Вона (людина) стає людиною, лише осягаючи свою внутрішню сутність - духовне, Бога в собі. Шлях до бога і пізнання своєї внутрішньої натури для Г.Сковороди одне і те саме . Оскільки макрокосм і мікрокосм знаходяться в єдності і гармонії, то пізнання світу є аналогом самопізнання. Здійснюючи самопізнання, людина тим самим осягає світ у цілому.

Невидима натура, дух, є основою тотожності людини і Бога. Виходить, пізнання і самопізнання є одночасно і Богопізнанням. Пізнавати світ - виходить, навчитися за допомогою серця і розуму бачити за усім видимим - невидиме. Людина, його душу є активним початком у взаємозв'язку великого і малого світів. Багатство духовного світу людини філософ відбиває в багатозначному понятті "серце". Філософію Г.С.Сковороди тому називають "філософією серця". Продовжив цю традицію в українській філософії в 19-м столітті Памфіл Юркевич.

128

Для досягнення гармонії зі світом людина повинна виявити творчу життєву ініціативу, знайти свій власний, відповідний своїй унікальності і неповторності, "споріднений" про6разу життя і рід діяльності.

Між макрокосмосом і мікрокосмосом існує посередник, третій світ, світ символів - це Біблія. У ній також є присутнім дві натури: видима (зовнішня міфологічна форма біблійних сюжетів) і невидима (внутрішній зміст, розшифровка символів). Зі своєї зовнішньої, "видимої" натури, Біблія, як говорить Г.С.Сковорода, "є брехня". Але "у цих брехнях, як у лушпинні, закрилося сім'я істини". "Біблія є брехня і шала божа не тому, щоб вона брехні нас учила, Алі тільки в брехні викарбувала сліди й шляхи, що повзучий розум наш возводять до піднесеної правди". Г.С.Сковорода призиває постійно читати Біблію і розшифровувати її внутрішній божественний зміст. Сам він носив Біблію в торбинці, звертався до неї, тому що "людина всієї Біблії і кінець, і центр, і глава".

Розшифровка символіки третього світу допомагає знайти свій "споріднений" спосіб життя, свою "споріднену" працю. Тільки це дає щасливе життя. Головна причина всіх людських лих - "несродность", чи небажання, невміння знайти свій "споріднений" рід діяльності: "Репетуй землю або носи зброю, роби купецьку справу або мистецтво твоє. Роби те, для чого народжений..."

Філософію Г.С.Сковороди можна назвати евдемонією, оскільки метою людського життя він вважає досягнення щастя (успадковуючи в цьому античних авторів). Евдемонізм – з грец. еudamonia – блаженство, щастя – вчення, що

виникло у Стародавній Греції та відповідно до якого головним критерієм моральності, моральної поведінки людини є прагнення до щастя. Надає поняттю щастя загальнолюдський, надісторичний характер. Евдемоністичним змістом характеризувались погляди Демокріта, Сократа, Аристотеля, Гельвеція, Дідро та ін.

Продовженням традицій античної філософії є діалоговий стиль багатьох творів Г.С.Сковороди. Нам не даються готові істини, а показано, як істина народжується в діалозі, розмові, суперечці. Діалоги Г.С.Сковороди - це глибокі, драматичні, суперечливі роздуми над проблемами буття і сенсу життя людини.

У своїх здобутках Г.Сковорода засуджує неробство і паразитизм правлячих верств, говорить про бідність і безправ'я трудового народу. Соціальний ідеал Г.С.Сковорода бачив, у "горній республіці". Це "країна", де відносини між людьми засновані на високій духовності, ідеалах волі і рівності.

6.7 Філософська думка в Україні на поч. ХІХ ст. М.В.Гоголь та Т.Г.Шевченко.

Ідеї романтизму, який розвивався на початку XІХ століття в європейській культурі і філософії, знайшли благодатне втілення на українському світоглядному ґрунті. Цьому сприяли особлива емоційна піднесеність романтизму, його

129

містичний культ природи, інтерес до національної народної культури з її міфологічно-етнічними особливостями, ідеї національного визволення.

(Романтизм (від франц. Romantisme – римський) – художній метод, у якому яскраво відображено ставлення художника до зображуваного ним явища, що надає твору мистецтва неабияку надиханість, особливу емоційну спрямованість. Прийшов на зміну класицизму й був реакцією на результати буржуазних революцій ХУІІІ ст.ст. та визвольного руху народів проти феодалізму).

Одним з таких романтичних "україноментальних" творців є М.В.Гоголь, особливо в його "малоросійських повістях".

Н.В.Гоголь звернувся до життя українського села, українського селянина, до народної творчості і на цій основі створив яскраві образи. Йому допомагало як безпосереднє знайомство із сільським життям, так і молода українська література, свідченням чому є епіграфи до "Сорочинського ярмарку", узяті з "Енеїди" И.П.Котляревського і байок П.П.Гулака-Артемовського.

У "Вечорах на хуторі близь Диканьки" М.В.Гоголь не тільки з етнографічною точністю відтворює побут і вдачі, але і глибоко проникає в національний характер. Для цього він звертається до народної пісні і до народної казки. Народна фантастика, міфологічні мотиви сплітаються з побутовими реалістичними картинами й історичними мотивами нерідко в одній і тій же повісті ("Ніч перед Різдвом"). М.В.Гоголь широко звертається до народних переказів. Так, переказ про чорта, вигнаного з пекла, який шукає своє майно ("Сорочинський ярмарок"), походить від народних казок. До фольклорних мотивів належить і сюжет "Зниклої грамоти", що нагадує народні розповіді про перебування в гостях у чортів музикантів, шевців і т.п. Щедро уплетені фольклорні мотиви в "Ніч перед Різдвом". Народну легенду переказує М.В.Гоголь у "Страшній помсті".

Мотиви народних легенд і переказів стають для письменника джерелом самостійних яскравих образів. Подібно тому, як у народній поезії і казках ворожі людям явища показані у виді злої і "нечистої сили, що шкодить,", М.В.Гоголь робить фантастичні персонажі (чортів, відьом) носіями злих і корисливих рис, тих негативних моральних і соціальних якостей, що у свідомості народу ототожнювалися з представниками правлячої верхівки - провінційного чиновництва і сільської "знаті". Чорт у "Ночі перед Різдвом" схожий на губернський стряпчого і по зовнішності, і по звичках, і за бажанням напакостити простим людям. М.В.Гоголь зображує чорта провінційним ласкавцем і франтом, показуючи гротескний вигляд вульгарного провінційного залицяльника.

"Нечиста сила", як і в народних повір'ях і казках, наділена в М.В.Гоголя тими ж "підлими" якостями і рисами, що властиві "вищому лакейству" і глибоко ворожі народу, далекі душевно чистим парубкам і дівчатам "Вечорів".

Міфологічно-фантастичні образи в М.В.Гоголя виражають наївну віру народу в чортів, відьом, домовиків, але при цьому присмачену глузливим скептицизмом.

130

Сполучення фантастики з побутом, її комічне осмислення, манера розповіді (оповідання від імені простодушного оповідача) показують, наскільки міцний та органічний зв'язок повістей М.В.Гоголя з народною творчістю і народною свідомістю.

Якщо "нечиста сила" звичайно зображується насмішкувато-пародійними рисами, то людські відщепенці – злочинці, оточені атмосферою таємничості і містичного жаху. Зрадник-чаклун Басаврюк, панночка-відьма - це уявлення народу про злих, ворожих людині сил і про моральний борг людини їм протистояти.

Т.Г.Шевченко також виріс на народній творчості і, спираючи на фольклорну основу, досяг висот у світовій культурі. Т. Г. Шевченко (1814-1861) – геніальний український поет, художник, мислитель, який відіграв визначну роль у формуванні національної свідомості українців. З 47 прожитих років 24 був кріпосним, а 10 років тягнув солдатчину в Оренбурзькому краї на становищі політичного засланця без права писати й малювати. Ідея непримиренної боротьби проти соціального й національного гніту стала лейтмотивом усього його творчого життя. Незважаючи на заборону царя, Шевченко створив у засланні десятки віршів і поем антикріпосницької спрямованості. Чимало їх до сьогодні не збереглося. Поетичні твори написані Шевченком в останні роки життя, насичені революційним пафосом. Головна книга поета «Кобзар», вперше побачила світ у Санки-Петербурзі 1840 року. Через 20 років останнє прижиттєве видання «Кобзаря» з’явилося в столиці водночас українською і російською мовами.

У дусі, властивому міфологічному мисленню, Т.Г.Шевченко укладає свої "універсальні істини" у модель, яку він вибудовує з конкретних елементів своєї культури, включаючи сюди і власну біографію. Ця модель, що виразила його поетичний космос, цілісна і символічна. Головна ознака сприйняття минулого у Т.Г.Шевченка полягає в тім, що воно незмінно реалізується в колективних формах, прив'язано до історичного досвіду народу. Минуле зберігається в колективній пам'яті народу, у піснях, думах, легендах, втілюється в напівлегендарних і народних героях. Історизм Т.Г.Шевченка відрізняється від історизму його сучасників - польських, російських чи українських романтиків. Мова йде про функціональну дієвість його історизму - відродити, вилікувати, звільнити свій народ, стати щирим творцем його духовного відродження. Свої знання про минуле він черпає з різних джерел - і з історичних хронік, і з усних переказів і колективних представлень, але усі вони з'єднуються в його поезії з глибоким відчуттям сучасності і майбутнього, синтезуються і виявляються у формах міфологічних структур. Як шаман, посередник між небом і землею, так співак-кобзар, поет стає обранцем деяких зовнішніх сил, долі, "частки".

Міфологічне мислення Т.Г.Шевченко не обмежується тільки віршами на історичну тему, воно присутнє в його поезії взагалі: і в "соціальних", і в