2. Герой і обставини

Оцінюючи особу Василя Гнидки, що став прообразом Нечипора Вареника, в «Подоріжжі від Полтави до Гадячого», Панас Мирний називав його «безталанною дитиною свого віку, скаліченим виводком свого побиту» [4, с. 26],

с.65

тобто розглядав людину як сукупність суспільних відносин. Це відразу знімало вину з особи, адже вона перетворювалася з причини на наслідок, вона сама не винна в тому, якою є, бо такою її зробила дійсність, суспільні обставини.

Через кілька років Михайло Драгоманов у праці «Шевченко, ук­раїнофіли й соціалізм» (1878) теж торкнеться цього цікавого питання, протиставляючи «повістярство російське 40-х років» і Шевченка. Творцям першого властиве таке: «З європейських соціалістичних думок найбільш запала їм думка Роб. Овена, що людина цілком невинна в тому, чим вона стала і що вона робить, бо вона є такою чи іншою, дякуючи тому ґрунту, на якому зросла, і тим порядкам, при яких живе» [2, с. 44]. "Шевченкові ж, – відзначав М.Драгоманов, – ся нова думка була цілком невідома. Він усе по-старому судив та карав людей" [2, с. 44-45. Виділення М.Драгоманова – І.М.].

__________________________________________________________________________________

2. Драгоманов М.П. Шевченко, україно­філи й соціалізм /Вид. 2-е, з передм. І.Франка. – Львів, 1906.

__________________________________________________________________________________

Панас Мирний у нарисі відступав від Шевченкової традиції, прий­мав погляд «повістярства російського». Заґрунтована на ньому й повість «Чіпка». Саме це й викликало принципове заперечення брата Івана, майбутнього співавтора роману Івана Білика. «Но нужно же знать, – писав він у відомому листі кінця 1872 року з приводу повісті «Чіпка», – что при тех же самих условиях, под влиянием другого мировоззрения, живут люди и дают другим жить» [4, с. 375]. Запам'ятаймо це: «Під впливом іншого світогляду».

Молодший брат Панас погодився з критикою старшого брата Івана, вони почали працювати над романом удвох, унаслідок чого соціаліс­тична концепція людини як продукту суспільних відносин захитала­ся, а проблема «герой і обставини» набула якісно іншого виміру.

Але спочатку кілька попередніх міркувань...

Слід мати на увазі, що людині властиве самовиправдання; найваж­че для неї визнавати свої помилки. Чому християнин мусить спові­датися в церкві й приймати Святе Причастя, щодня молитися? – тому що це обряд очищення, визнання помилок, каяття. У природі й суспільстві немає нічого жорстко детермінованого. Людина вільна у своєму виборі, а відтак приймає на себе всю відповідальність за свої вчинки. І ніякі посилання на обставини не можуть виправдати злочин проти іншої людини, як би логічно не доводилася його необхідність. Тому й потрібна людині віра в Бога, а найвищою християнською чеснотою вважається страх Божий_, бо потреба добра не може бути доведена логічно. Логічно доводиться якраз про­тилежне. Тому чорт у християнській демонології – завжди взірець розумової сили, він спокушає людину логічними доказами відсутнос­ті Бога й шкідливості добра. На людину покладається місія вистояти перед спокусами диявола саме завдяки вірі, а не логічного спрос­тування й пошуку контраргументів. Отже, людина за будь-яких обста­вин не мусить втрачати свою людську подобу й віру в Бога, у потребу добра, у непорушність заповідей Господа, тобто тих «Законів» і «Правил», за якими живе народ згідно з його звичаєвим правом.

Панас Мирний та Іван Білик проводять свого героя через серію випробувань різного характеру: одні з обставин штовхають героя до розбишацької прірви, інші – витягають з неї. Розгляньмо їх, для зручності згрупувавши попарно.

а) Дитинство байстрюка.

З одного боку, Нечипора штовхає у прірву злодійства тяжке ди­тинство байстрюка. На його психології і світогляді лежить відбиток покаліченої долі

с.66

матері, що опинилась замужем за «двужоном», провела життя в наймах і нестатках. У хаті їхній було чорно, «і стояла в темноті тій ще темніша доля їх – чорна, темна, страшна, з худим, з'їденим нуждою лицем, з злими од голоду очима...» [4, c. 47].

З другого боку, послав Бог малому Учительку – бабу Оришку, яка навчала його всьому доброму, розповідала, як світ побудовано, чому буває грім і блискавка, як Бог весь світ створив, і людину, і пильнує кожного.

«Тулиться Чіпка до баби та стиха шепче:

– Я, бабусю, буду добрий... я злого не робитиму, то й Бог мене не поб'є... А отих дітей, що мене били та проганяли – тих Бог поб'є, бо вони злі!.. Я буду добрий, бабусю...» [4, с. 57].

Найприкметнішим епізодом для «дитячої» частини біографії Нечипора є епізод з іконою. Історія, розказана ніби мимохідь, надзви­чайно показова і, можливо, визначальна для всього життя Нечипора і його філософії. Оришка йде полоти грядки, лишає на столі окраєць хліба, але забороняє чіпати його: «Не бери, бо Бог усе бачить». Але хлопець повиймав очі в ікони та й з'їв хліб. Отже, Бога боязко, страшно, але можна пошукати від нього захисту, знищити Бога, – а тоді роби, що хочеш.

б) Отроцтво наймита.

Тяжке отроцтво зміняє не менш тяжке дитинство, хоча в міру підростання сина мати мусила б діставати все відчутнішу допомогу від нього. Цілком очевидно в родині виникає потреба віддати сина в найми. І мати справді віддає його до Бородая. «Хазяїн коло його спершу миром та ласкою, показує й розказує – як і що, й коли робити... Так же Чіпка нічого й знати не хоче!» [4, с. 60]. За відмову працювати хазяїн побив хлопця, Чіпка мало не спалив хазяїна... Після цього епізоду з'являється перша спроба філософії. «Пішов додому Чіпка, насупившись, поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна і робітника...» [4, с. 62].

З цього зерна: не я винен, а лиха доля, – й виростає злочин, виправдання розбишацтва.

Але Бог знову посилає Нечипору порятунок – діда Уласа, пастуха громадської отари. У нього найнявся й довго служив Нечипір, бо робота була неважкою, цікавою. Дід научав підпасичів:

«То ще тільки Бог один милосердний держить нас на світі; а то б нас давно треба виполоти, як твар нечестиву. Дивись: вівця!.. Що вона кому заподіє?.. Нікому, нічого!.. Ходить собі, щипле травицю зелену... вівця та й годі!.. А ми її ріжемо, ми їмо її, як вовки голодні... (...) А воно то все гріх! (...) Ми не тільки над скотиною знущаємося, – ми й свого брата часом черкнемо...» [4, с. 65].

Це було продовженням науки баби Оришки, і тривала вона до 17 років, аж поки не відібрала громада череду в діда Уласа. А відтак досить міцні моральні підвалини мали б бути підкладені в підмурівок Нечипорової особистості. Що ж робить Нечипора винятком з пра­вила?

в) Як допомагає зрозуміти Чіпку доля Максима?

Нечипір виростав жвавим, спраглим до волі хлопцем. Такі натури завжди шукають особливого, свого шляху в житті. У минулому вони відчужувалися від сільської громади і йшли в козацтво, де з користю для народу могли реалізувати свої природні нахили. Але козацтво відійшло в минуле, і таким одчайдухам, як Нечипір, діватися стало нікуди і лишалися вони в селі.

с.67

Увиразнює сутність Вареника історія його тестя Максима, що за вдачею, особливо в молоді літа, дуже подібний до зятя. Це така ж бурхлива натура, внутрішня енергія котрої набагато більша за мож­ливості реалізувати її в замкнутому просторі українського села, що живе мирною хліборобською працею. Героїчна натура шукає виходу з сірої буденщини, почасти сама й створюючи, як у епізоді з бугаєм, перешкоди для наступного їх подолання. «І хлопець видумував шкод­ливі ігри» [4, с. 137]. Коли підріс верховодив між парубків, усіх побивав, красень був, дівчат зводив і кидав.

Але от мудрість української народної моралі: сам батько вирішив – хай іде в москалі. І Максим добровільно, з радістю погоджується, теж відчуваючи, що в селі йому – не місце. Далі можна пропустити докладний опис солдатського життя Максима в Московщині. Ска­жемо лише, що згідно з думкою авторів, саме там став Максим не просто зайдиголовою, а професійним злодієм. Зайдиголова перебіситься й стане господарем. Злодій перетворює розбишацтво на побут, щоденне зайняття. З Максимом і перетнулися дороги Нечипора Вареника, принісши йому два випробування: одне тягло його в прірву, друге – витягало з неї. Та про це трохи згодом.

г) Земля і краса.

«Нема землі», – називають один з розділів автори, кладучи звідси початок шляху в прірву. Але вона, земля, й дісталася випадково. «А тут ще після смерті якогось бездітного, далекого Мотриного родича, зосталося їм днів на десять поля...» [4, с. 69]. Навіть прізвища того родича немає; аж ось з'являється Луценків небіж, і йому відсуджено Нечипорову землю. Автори ніде не торкаються питання про (скажемо сьогоднішньою мовою) правову основу цієї події. Вони викладають ситуацію не об'єктивно, а суб'єктивно, лише з погляду Нечипора. Реакцію героя можна й передбачити: він сприймає цю, можливо, й цілком справедливу акцію, але спрямовану особисто проти нього як лиху долю, а не, скажімо, Божий промисел, якому слід скоритися, негайно вчиняє проти неї бунт. Перша людина, яка співчутливо поставилася до Нечипора, був Василь Порох, людина страшенно неавторитетна: він п'яниця, не господар, пропиває гроші замість нагодувати голодних племінників, а потім виявляється, що цей пра­возахисник – просто злодій: викрадає решту грошей з кишені кліє­нта. От в оселі цієї скомпрометованої людини після розмови з ним до Чіпки вперше приходить його філософська концепція «правди – неправди».

«Порохові речі глибоко запали в серце... Перед очима стала вся неправда... (...) Прокинулась у Чіпчинім серці недовіра у правду; обізвалась вона у душі його тяжким сумом...» (4, с. 179). А тут ще й секретар, узявши Порохову скаргу, заявляє: «Як п'ятдесят рублів, то й діло можна поправити...» [4, с. 184].

Це цілком закріпило в Нечипорові його філософію: світ не гідний його щирого серця. І на спробу матері погамувати його й вказати: «На все Його свята воля!», він відповідає, що світ у людській владі. «Немає правди на світі... Немає між людьми.. (...) Вони в мене й батька одняли, людоїди; вони мене ще змалечку ненавиділи – з іграшок прогонили, йшли повз хату, одхрещувались... Я малим був, а все бачив... За чортеня щитали... Я чорт... е-е... Я чорт... над чортами чорт!.. А баба учила мене людей прощати, а дід любити... Дурні! Дурні! не стоять вони слова доброго...» [4, с. 191]. Показово, що саме уроки баби Оришки й діда Уласа відкидаються Нечипором у даному монолозі.

с. 68

Але поруч із цією зовнішньою обставиною, що кидає Нечипора до першого злочину, є й друга, яка його з прірви розбишацтва витягає. «Краса врятує світ», – говорив Ф.Достоєвський. Глибока таємниця «Польової царівни», початкового розділу роману, й полягає в тому, що герой, у ньому напередодні падіння проводиться через випробування красою. Тому цей розділ і висмикнуто з самої середини роману і поставлено в препозицію, щоб надати йому вирішального значення.

Відкривається розділ прекрасним описом природи, де автори де­монструють найвищий рівень майстерності маляра-пейзажиста. Тут усе, що могло бути в полі, – і пахощі квіток на межі, і повів легкого вітру, і пісня жайворонка, і сонячна хвиля на ланах... «Гарно тобі, любо, весело!» [4, с. 35], – такі почуття навіває цей пейзаж.

Але не зрівняється природа з дівочою красою – от це справжнє чудо! «Чорне кучеряве волосся, заквітчане польовими квітками, чудовно вилося коло білого чола; тоненькі пасма того чорного, аж полискуваного хмелю спадало на біле, рум'яне личко, як яблучко наливчате; очі оксамитові, чорні, – здається сам огонь говорив ними... Дві чорні брови, мов дві чорні п'явки, повпивалися над очима, злегенька прикритими довгими густими віями. Сама не­величка, метка й жвава, з веселою усмішкою на виду, вона так і вабила до себе. Зелена байова керсетка, з червоними мушками, червона в букетах спідниця, на шиї дорогі коралі, хрести, золоті дукати – усе гарно пристало до хорошої дівоцької вроди» [4, с. 37].

Але це подвійне випробування красою – природи й жінки – відкидається героєм, як і уроки баби й діда, в ім'я гультяйства, пияцтва, ледарства й розбишацтва, яке прикривається немудрою філософією людської неправди, лихої долі.

д) Toваpucmвo.

У прірву штовхає Нечипора погане товариство, їхні прізвища крас­номовні: Лушня, Матня та Пацюк. Це ходячі черева, покидьки громади, що стоять, власне, поза нею. Спритно використовують вони Нечипора, пропиваючи все його добро, а потім ведучи на шлях злодійства.

Мати прагне його спинити, але вже слово не допомагає, тоді вона скаржиться на нього у волость. Посадили Нечипора в чорну, але товариство визволило. Намовлений Лушнею, Чіпка прогнав матір з рідної хати. Це й був його перший злочин: порушення заповіді Господньої, яка вимагає шанувати батька й матір. Далі вже мо­ральний бар'єр був знятий, і порушення заповідей «Не вкради!» і «Не вбий!» вже не приносить душевних страждань героєві. Цікаво, що повернення Нечипора до нормального життя теж починається з матері: вибачення перед нею і запросин вернутися. Але це буде потім... А поки що – перше злодійство, крадіжка в пана, при якій тяжко побито, сторожа. І послужливо підсунуте Лушнею виправ­дання: Не красти ходили – «гуртом свого одбирати...» [4, с. 224]. А потім розбійницькі напади на оселі голови й писаря. Цікаво, що Чіпка кидається захищати учорашніх кріпаків, які всупереч закону, правлять плату за дворічну роботу, бо вони теж проголошують су­голосне з Чіпкою гасло: «Ми не бунтуємо, добродію... Ми свого просимо...» [4, с. 242]. А далі до числа Чіпчиних друзів долучився й Максим, поставивши справу розбишацтва на професійну основу.

с.69

З другого боку, колосальне значення в романі відіграє приклад іншого товариша Нечипорового – Грицька.

«Грицько – козачий син, сирота. Після смерті батька та матері (вони під холеру померли одного-таки року) громада віддала сироту далекій родичці – вдові Вовчисі» [4, с. 63].

Як бачимо, у Грицька є ще більше підстав нарікати на долю, вона в нього ще більш лиха: у Чіпки є хоча б мати, потім дармовий ґрунт. У Грицька ні матері, ні ґрунту. Але він не скаржиться на долю, а бере косу, торбину з сухарями – і йде на заробітки. Повернувся з гро­шима, купив ґрунт, хату, став хазяїном. Хотів зовсім проскочити в багатії, вигідно одружившись, але дістав гарбуза. Закохався у «сусід­чину наймичку», не став опиратися своїм почуттям, одружився з Христею.

Грицько весь час присутній на обрії долі Нечипора, то наближа­ючись, то віддаляючись від нього.

Це приклад людини, яка має однакові або ще й гірші «стартові умови» з головним героєм. Але не нарікає на загальну неправду і лиху долю, а береться за працю і домагається того, що стає господарем, має родину, – а це і є ідеал селянського життя.

е) Земство і родина.

Ничипір завдяки Галі кидає розбишацтво, стає хазяїном, його обирають у земство. Але пани бояться мужицтва (й Нечипора як його представника) і усувають його із земства. Пригадалися йому старі злочини – побиття панського сторожа при першій крадіжці. Спроба знову вступити в боротьбу з панами за допомогою того ж таки скомпрометованого Пороха наперед була приречена на поразку. Для Нечипора це ще один доказ «неправди» світу, і він знову зривається в прірву злодійства.

З другого боку, руку порятунку простягає йому Галя. Хоч і виросла в розбишацькій родині, але вона ненавиділа батькову професію, ба­чила недопустимість її, руйнівний вплив на людину. Вона зробила усе, щоб врятувати коханого, власне організовує їхній шлюб, заруча­ється обіцянкою, що чоловік покине злодійство. Тихим янголом-спасителем хоче стати вона для товариства і особисто для Чіпки. І на якийсь час має успіх: її чоловік покинув лихе товариство, став триматися дому, де панував родинний затишок. Він почав займатися купецькою справою, і от уже достаток у домі нагромаджений не злодійством, а його працею.

Усі ці перелічені нами зовнішні обставини свідчать про те, що не були вони в Нечипора виключно несприятливими, а врівноважу­валися й такими, що давали підстави й можливість піднятися до ідеалу селянського життя – стати господарем.

Грицько піднімається з ще глибшого дна.

Що різнить його од Нечипора? Чому один стає господарем, а другий злочинцем? Чи не час нагадати підкреслену нами в листі брата Івана фразу – «Під впливом іншого світогляду»?

У Нечипора й справді більша, ніж у Грицька, внутрішня енергія, схильність до рефлексії, філософічності. Раз відкривши для себе зручний шлях виправдання себе й засудження світу, він вже ніколи не робить спроби вирватися за межі цієї руйнівної філософії.

Лейт­мотив багатьох його реплік і внутрішніх монологів можна звести до двох позицій: с.70

1) ми не крадемо, а своє відбираємо, і