2.Класичний період античної філософії: софісти, Сократ, Платон, Аристотель

Наступний етап розвитку грецької філософської традиції знову зв'язаний з Афінами й, у першу чергу, зі становленням і зміцненням демократичного суспільства, що призвело і до важливих змін інтелектуального клімату найбільшого еллінського полісу. Для успішного ведення справ, відстоювання своїх інтересів у всіляких ситуаціях афінянам потрібна була зовсім інша філософія, ніж та, про яку йшла мова дотепер. Філософія змінила не просто методи дослідження, але і сам статус її зазнав серйозної трансформації. З мудреця-споглядальника філософ перетворився в службовця, котрий за гроші допомагав своєму клієнту навчитися вести дискусію, доводити свою правоту в суді і народних зборах. Рішення цих нових для грецької філософії задач узяли на себе філософи особливого типу, яких стали називати софістами.

Софістів справедливо називають представниками грецького Просвітництва: вони не тільки уособлювали собою критичне ставлення до всього того, що було предметом віри, несвідомо набутими переконаннями, а й популяризували знання в широких колах своїх численних учнів. Найбільш відомими серед софістів були Протагор (490-420 рр. до. н.е.) та Горгій (бл. 480-бл.380 рр. до н.е.). Рішуче виступивши з критикою підвалин старої цивілізації, котра базувалась на традиції, колективістській моралі, софісти залишали право на існування лише за тим, до чого людина дійшла своїм розумом і що нею ж було обґрунтовано та доведено.

Роль феномену софістики в історії філософії оцінюється досить неоднозначно, власне кажучи, він нерідко викликав та й продовжує викликати суперечки. Подібно багатьом поняттям, властивим для античної культури, цей термін став загальним і часто використовується як синонім метафізичного мислення, яке базується на навмисне некоректному застосуванні логічних та семантичних правил та операцій, на довільно обраних софістами і вигідних для них альтернативах, за допомогою котрих вони могли доводити що завгодно. А тому софістами нерідко іменують безпринципних полемістів, здатних у корисливих цілях відстоювати те, що в даний момент представляється їм вигідним, а потім, підкоряючись мінливій кон'юнктурі, змінювати свої переконання на прямо протилежні. І дійсно, ці властивості були присутні в реальній афінській софістиці, особливо в софістів другого покоління. У якості прикладу подібних прийомів та методів ведення дискусії, котрі отримали назву софізмів, ми наведемо софізм “Рогатий”: “Ти маєш те, чого не втрачав; ти не втрачав роги; отже, ти їх маєш”. Помилка опонента софіста полягає у неправомірному висновку, що робиться ним від буцімто загального правила до окремого випадку, котрий це правило насправді не передбачає. До софізмів інколи відносили і міркування, котрі по суті є парадоксами. Типовим прикладом такого парадоксу, який також широко використовувався софістами, є парадокс під назвою “Обманщик”: твердження “я брешу” є істинним, якщо припустити його хибність; проте з цього, у свою чергу, витікає, що воно є хибним. Тобто дане твердження, якщо воно буде сформульоване з належними уточненнями, взагалі неправомірно вважати твердженням, оскільки будь-яке твердження, за визначенням, є або істинним, або хибним.

Не дивлячись на те, що софісти нерідко мали на меті збити з пантелику свого опонента, породити у нього скептицизм, вони відіграли значну роль у становленні техніки філософської дискусії, у розвитку мистецтва логічної аргументації - у тому, що в Елладі було прийнято іменувати діалектикою. І, крім того, для наступних філософських пошуків не були марними і міркування софістів про практичне значення філософії, котра, на їх думку, повинна була розвивати кмітливість у домашніх справах, навички успішного управління своїм господарством, а також у справах суспільних: завдяки їй можна стати сильнішим од усіх й у вчинках, і в речах, що стосуються держави, - приблизно так визначав задачі філософії засновник софістики Протагор. Розквіт філософської діяльності (акме) Протагора приходиться на 444-й р. до н.е. За переказами, він був великим майстром полеміки і, крім цього, сміливим вільнодумцем. Вважається, що Протагор першим з філософів став брати гроші за навчання філософії і риториці. З іншого боку - він написав на прохання Перикла звід законів для Афін. Проте доля його була драматичною: за книгу, у якій філософ заперечував існування богів, його присудили до страти, і тільки втеча з Афін врятувала його від смерті, котра, однак, невдовзі знайшла його на чужині.

Основу світогляду першого софіста складало, очевидно, спрощене трактування вчення Геракліта - насамперед ідеї загальної мінливості. Як вважав Протагор, будь-яка думка є істинною, оскільки про кожну річ можливі два протилежних судження. Наприклад, висловлення: “ця стіна - біла» і «ця стіна – не біла» - цілком можуть бути однаково справедливі просто тому, що з часом біла стіна стає брудною. Раз це так, усі судження відносні, і немає ні істини, ні неправди. Звідси - знаменитий афоризм Протагора: «Людина - міра всіх речей: існуючих, що вони існують, і не існуючих, що вони не існують».

Горгій поширив цю релятивістську установку Протагора на область моралі (етичний релятивізм). Орієнтуючись у своїй гносеології на окремого індивіда і оголошуючи його суб’єктом пізнання, софісти стверджували, що всі наші знання про предмети були отримані лише через органи відчуттів. Однак всі чуттєві сприйняття є суб’єктивними. Об’єктивна істина, з точки зору софістів, є недосяжною. Якщо ж всі істини відносні, суб’єктивні, то неможливі й абсолютні, од віку дані, норми моральності. Тому будь-які уявлення про добро і зло - лише створені людьми, є штучними і завжди можуть бути піддані сумніву і перегляду. Те, що приносить людині задоволення – добре, моральне, а те, що несе страждання, погане, аморальне. Відносність моральних оцінок тягне за собою і відносність державних законів, правових норм.

Криза, а потім і занепад афінської демократії, що став особливо очевидним після низки військових поразок Афін у війнах з сусідніми полісами, став ґрунтом і для всеосяжної духовної кризи, у розвиток якої внесли свій внесок і пізні софісти. Разом з тим ці хворобливі явища зіграли роль своєрідного виклику часу, відповіддю на котрий став небувалий духовний підйом, щоправда локалізований у вузькому колі інтелектуалів. Цей підйом був пов'язаний, у першу чергу, з іменами Сократа і Платона й ознаменував початок нового етапу в історії філософії.

Головний інтерес у своїх філософських пошуках Сократ (470-399 до н.е.) зосередив на питанні, що таке людина та її свідомість. Не випадково улюбленим висловом філософа стали слова, котрі були написані на стіні храму Аполлона в Дельфах: “Пізнай самого себе”. Сократ поставив перед собою задачу, на відміну від софістів, виявити не тільки суб’єктивний, а й об’єктивний зміст людської свідомості і що саме він повинен завжди брати гору над індивідуальною думкою. Всезагальне, загальнообов’язкове знання людина може набути лише шляхом розширення своїх знань про оточуючий світ, лише завдяки власним пошукам, зусиллям, а не отримувати його у готовому вигляді. Вищим критерієм істини повинен бути критичний розум, котрий відточує свої здатності до пошуку істини через бесіду (діалог). З цією метою Сократ проводив майже весь свій час на палестрах, площах, де вступав у бесіди з будь-ким, хто бажав з ним говорити. Спільний пошук істини, на його думку, давав змогу критично поставитись до загальноприйнятих думок, відкидати їх одну за одною доти, доки полеміка не приведе до такого знання, котре усі визнають істинним. Відмовляючись від претензій на володіння істиною у вищій інстанції, Сократ вважав себе не вчителем мудрості, а всього лише людиною, котра здатна пробуджувати у інших прагнення до істини. Метод, використовуваний ним, одержав назву майевтики. Цим словом у грецькій мові називалося мистецтво повитух. Зміст цього образу полягає в тім, що Сократ не висував власних тверджень, але, знаходячи протиріччя в міркуваннях співрозмовника, допомагає тому самому «родити» істину, самому сформулювати правильний висновок

Сократ, як і його попередники, також приділяв багато уваги з’ясуванню понять “справедливість”, “добро” тощо. Філософію він насамперед сприймав як пошук критеріїв добра та зла. Але на відміну від софістів зло, аморальні вчинки він розглядав як результат незнання істини і ототожнював їх з оманою, помилкою. А помилок ніхто не робить добровільно, вважав він. Тому уникнути їх людина може, коли знає напевне, які вчинки є моральними і тоді вона ніколи не вчинить погано. Філософію Сократа, таким чином, можна визначити як етичний раціоналізм. Головне призначенням філософії, на його думку, - бути джерелом морального удосконалення, засобом формування доброчинної людини і відповідно – доброчинної держави.

Однак доля самого Сократа була трагічною. Намагаючись знайти засоби подолання морального релятивізму софістів, він, в той же час, сам нерідко використовував ті ж самі прийоми полеміки, котрі були характерні для них. А тому в очах більшості своїх співвітчизників він мало чим відрізнявся від софістів, ставлення до яких у більшості громадян, мало знайомих з тонкощами філософії, завжди носило негативний відтінок. Сократ був обвинувачений у вільнодумстві і розбещенні молоді новими хибними богами, і засуджений до смерті. Смертний вирок Сократ зустрів зі спокійною мужністю, відмовився від наданої йому можливості втекти з Афін і прийняв смерть на очах у всього міста, випивши чашу з отрутою.

Зовсім особливе, виняткове місце серед учнів Сократа займає Платон (427-347 р. до н. е.). На відміну від життєписів Сократа, відомості про Платона, очевидно, в основному є достовірними. Дійсне ім'я Платона - Аристокл. Прізвисько «Платон» означає «широкоплечий». Платон був сином родовитого афінянина, вороже ставився до афінської демократії. Філософ багато подорожував, ніколи не був стороннім спостерігачем соціальних колізій, котрі відбувались навколо нього, і його невгамовна активність іноді виходила йому боком. Так, прагнучи втілити в життя свій ідеал державного устрою при дворі сіракузького тирана Діонісія, філософ викликав його гнів і був проданий у рабство, з якого йому, щоправда, удалося незабаром звільнитися.

Після повернення до Афін Платон заснував Академію - філософську школу, котра поєднала, як це і було властиво грецькій філософській культурі, риси наукового співтовариства і релігійної громади. Саме учні Платона (академіки) після його смерті започаткували традицію ушанування великого мислителя і вивчення його здобутків. Свої філософські ідеї Платон викладав у художній формі, обравши для цього діалогічний жанр, що, втім, притаманно взагалі для давньої філософської літератури. Він стає першим із грецьких філософів, від якого в цілісному виді до нас дійшли справжні тексти, хоча далеко не про всі з них можна твердо сказати, що вони дійсно належать йому. Цілком імовірно, що праці засновника та керівника Академії, що представляла собою не тільки співтовариство вчених, а насамперед релігійний орден, були відредаговані його учнями, можливо, навіть не один раз. А тому і визначити, що саме в цих текстах належало самому Платону, а що є наслідком пізнішої обробки, навряд чи коли-небудь удасться.

Відправним пунктом платонівського філософствування є смерть Сократа. Для Платона ця подія, як ніяка інша, демонструє і символізує всевладдя зла і страждання у світі. Пошук порятунку від цього зла, осмислення його і з'ясування його природи складають основу проблематики платонізму. У Платона, як і у його учителя Сократа, провідною темою залишається морально-етична, а найважливішими проблемами філософських пошуків є людина, суспільство та держава. Цілковито поділяючи раціоналістичний підхід свого вчителя до проблем етики, Платон намагається подолати суб’єктивізм гносеології софістів і досягнути єдиного для усіх об’єктивного знання. Умовою його досягнення, на думку Платона, повинна стати копітка праця з поняттями, встановлення родо-видових відношень між ними, котра отримала назву діалектики (від грецьк. dialektikё – бесідувати, розмірковувати).

Як зразок її, можна розглядати діалог «Гіппій». Гіппій - реальна історична постать, відомий філософ-софіст. Платон, подібно Сократові, котрий відносився до софістів із глибокою ворожістю, представляє його як недалеку, але надзвичайно самовпевнену людину. Сократ і Гіппій обговорюють питання, що таке прекрасне. Гіппій спочатку дивується, як можна не розуміти таких простих речей. Прекрасне він ототожнює то з прекрасною дівчиною, то з конем, а то і з глечиком. Сократ легко показує своєму невдачливому опоненту, що прекрасне - це якість, яка може бути властива самим різним явищам, у яких вона втілена. Але Сократа цікавлять не ці конкретні втілення, а прекрасне саме по собі. І він переконує Гіппія, що якщо у різних людей – однакове уявлення про прекрасне, і якщо ця ідея здатна приймати різний вигляд, то єдиним поясненням цієї обставини може бути висновок, що прекрасне - це ідея, яка існує сама по собі, незалежно від людської свідомості, і тим більше - від окремої речі, у котрій вона знаходить своє втілення.

З ідеєю прекрасного подібні інші ідеї – насамперед, центральною для Платона є ідея блага. Ідеї являють собою зразки речей. Кожен предмет має свою ідею, своєрідний еталон, відповідно до якого він «виготовлений». Наприклад, стіл існує тому, що є ідея столу, дерево - тому, що є ідея дерева, людина - тому, що є ідея людини. Але між річчю і її зразком існує і принципове розходження. Якщо перше існує лише протягом певного терміну, то друге - вічне і не підвладне руйнуванню.

Однак, з погляду Платона, ще більш істотним є інше: такими ж ідеями-еталонами є найважливіші етичні принципи - благо, добро, справедливість. У навколишньому світі можуть зневажатися їх конкретні і недосконалі втілення, але не вони самі. Ідеї непідвладні ніякій людській сваволі. Платонові було очевидно, що світ, у якому можливі осуд і страта Сократа, не знає справедливості і не живе в згоді з нею. Ідеї блага, прекрасного, справедливості не можуть бути його породженнями. Але, якщо вони присутні у свідомості людей, то повинний існувати якийсь інший світ, світ справжніх цінностей і непорушного порядку. Впевненість в існуванні такого вищого світу була для Платона життєвою необхідністю. Свою концепцію Платон ілюструє за допомогою знаменитого образу печери, котрий ми знаходимо в його пізній праці «Держава». У печері сидять бранці, прикуті ланцюгом і не спроможні вийти назовні. Через невеликий отвір у печеру проникає світло, і люди бачать на стінах тіні. І тому що нічого, крім цих тіней, вони бачити не в змозі, їм здається, начебто це і є справжні речі. Насправді ж, це тільки відображення того, що робиться за межами печери. Такою печерою, темницею, Платон вважав і звичайне повсякденне існування людей узагалі, і існування людської душі, ув’язненої в тілі.

Ідеї Платона утворюють систему на зразок піраміди, на вершині котрої знаходиться ідея “блага” або “ідея ідей”, котра є причиною ідей, а ті, в свою чергу, причиною речей. Світ ідей та світ речей Платон характеризує відповідно через протилежні визначення: буття – становлення; вічне – тимчасове; знаходиться у стані спокою – постійно рухається; осягається розумом – осягається почуттями; завжди собі тотожне – завжди інше; неподільне – подільне.

Охарактеризувавши світ ідей як істинне буття і наділивши його ознакою неподільності, Платон постає перед необхідністю пояснити множинність ідей, вказати на їх причину. В якості останньої він виводить як вищу сутність – єдине, котре навіть не є буттям, а знаходиться за межами його. Це вище буття і є умовою існування ідей та їх множинності. Платон розуміє його як єдине вище благо, “ідею ідей”, котре існує по той бік будь-якого буття, а тому є недосяжним навіть для розуму, про нього не можна нічого сказати, окрім заперечень, протиставлення усьому іншому (тобто чим воно не є). У послідовників Платона єдине отримує назву “трансцендентне” (те, що по той бік).

Якщо з ідеями пов'язані такі властивості речей, як прекрасне і благо, то матерія, навпаки, символізує для Платона все негативне, зло. В концептуальному відношенні, однак, матерія Платона радикально відрізняється від матерії в розумінні пізнішої європейської філософії. Якщо в Новий час під матерією малося на увазі те, що людина бачить, чує, сприймає дотиком, то матерія Платона недоступна почуттєвому сприйняттю. Вона взагалі не має ніяких властивостей, і її існування необхідне лише тому, що внаслідок поєднання ідеї з матерією виникають речі. Втілюючи в матерії і формуючи окрему річ, єдина ідея не тільки розщеплюється на безліч одиничних предметів, але і піддається опоганенню.

Якщо речам ідеї протистоять як порядок - хаосу і як добро - злу, то між ідеями і душею людини існує тісний зв'язок. Платон глибоко вірив у переселення душ. Це переконання живить та формує платонівську концепцію “природжених ідей”, котра відіграє в його філософії важливу роль при поясненні процесу пізнання. Сутністю останнього він вважав анамнезис - спогад. Це явище Платон ілюстрував за допомогою геометрії: людина здатна вирішувати геометричні задачі, маючи справу з ідеальними трикутниками, кругами і паралелограмами, хоча в чистому виді в природі, що оточує її, вони не зустрічаються. На думку Платона, душа при цьому згадує те, що вона до свого втілення в цьому тілі споглядала, знаходячись у світі ідей. “Ідеї”, таким чином, пізнаються за допомогою розуму, незалежно від чуттєво даного зовнішнього світу, який не може дати справжнього знання, істини, а лише думку про неї.

Розглядається у Платона і посмертна доля душі. Душа, що прийшла у світ з неба, не повертається назад протягом десяти тисяч років - світового року. Виключення складають лише душі, що виявилися триразово втіленими у філософах. Зате, повернувшись назад, душа знову споглядає ідеальні сутності.

У деяких діалогах Платона з'являється ще один персонаж - деміург (дослівно «майстер», «ремісник»). Це своєрідне божество, задача якого полягає в тому, щоб, орієнтуючись на ідеї як на зразки, з матерії створювати речі, подібно тому, як гончар, маючи в голові образ глечика, ліпить його із глини.

Етико-політичне вчення Платона передбачає певне розуміння ним сутності людини. Остання для нього є поєднанням вічних та самосутніх ідей і тимчасових, несамостійних речей чуттєвого світу. У людині Платон розрізняє безсмертну душу та смертне, тлінне тіло. Душа незалежна від тіла і складається з трьох частин: розумної, створеної безпосередньо самим творцем (деміургом), за допомогою якої людина споглядає вічний світ ідей і котра прагне до блага; афективної, залежної від пристрастей; хтивої, або “жадібної” – створюється нижчими богами. В залежності від співвідношення цих “частин” душі у людях, вони поділяються Платоном на правителів та філософів, воїнів, селян та ремісників. Основоположник Академії порівнює розумну душу з вершником, а дві інші – з двома конями, один з яких є благородним, а інший – низький, грубий та обмежений.

З вченням про людину та душу Платона тісно пов’язане його вчення про державу. Нагадаємо, що головною метою його філософії в цілому було створення досконалого людського суспільства. Звідси й етика Платона була не індивідуалістичною, а соціальною. У своїй ідеальній державі роль правителів він відводить тим людям, у котрих переважає розумна “сторона” душі. Саме їм, а це, в першу чергу мудреці та філософи, властиве прагнення до правди, справедливості, помірності у всьому, що стосується чуттєвих задоволень. При переважанні афективної “частини” душі людина відрізняється благородними пристрастями – мужністю, хоробрістю, якостями, необхідними для воїнів, “стражів”, котрі повинні піклуватись про захист держави. І нарешті люди, котрі віддають перевагу тілесно-фізичному світу, - стан селян та ремісників, - повинні забезпечувати матеріальний бік життя ідеальної держави. Умовою та вінцем ідеального суспільства для Платона є досконала й справедлива держава – це вище з того, що може існувати на Землі. Тому людина повинна жити заради держави, а не держава заради людини.

Платонівська Академія проіснувала до 529-го року, коли вона була закрита за розпорядженням імператора Юстиніана. Але платонівська традиція, в якій була закладена підстава ідеалістичної лінії в філософії, набула свого подальшого розвитку у Аристотеля та неоплатоників.

Серед учнів Платона найбільш відомим та гідним слави свого учителя став Аристотель (384 - 322 р. до н. е). Рідне місто Аристотеля - Стагир, поліс на північному заході Греції. Прийшовши в Афіни і ставши «академіком», Аристотель виявив незвичайний філософський і науковий хист. Проте він виявився непокірливим учнем. До вчення Платона Аристотель поставився як до концепції, що описує світобудову, а не як до спроби подолання зла, що панує у світі, а тому не міг не знайти в ній багатьох протиріч. Саме йому приписують знаменитий вираз “Платон мені друг, але істина дорожча”. Про незгоду з учителем він заявив відкрито і був змушений залишити Академію. У 40-і роки він був запрошений на посаду вихователя сина македонського царя Пилипа, – спадкоємця престолу Олександра. Після того, як Олександр зробився царем, він розстався зі своїм учителем. Аристотель повернувся в Афіни і, подібно Платонові, заснував тут філософську школу - Лікей. На відміну від платонівської Академії, Лікей Аристотеля - це тільки навчальний заклад і науковий союз.

Головна праця Аристотеля – “Метафізика” - являє собою, строго кажучи, не написаний ним власноручно текст, а конспекти лекцій філософа, зроблені його учнями. Тому не слід дивуватися численним протиріччям і повторам, що зустрічаються в них. Назва “метафізика” не виражає тут ніякої філософської концепції. В дійсності те, що згодом стали називати метафізикою, є не остання, а перша філософія. Вона передує всякому іншому знанню й утворює його основу. Цю першу філософію Стагирит визначає як науку «про причини і начала», чи як науку про «суще як таке». Причому, у деяких питаннях Аристотель керується ідеями навіть не Платона, а швидше – елеатів. Так, наприклад, у його філософських роздумах значне місце займала теза, відповідно до якої «не можна разом існувати і не існувати». Але що значить існувати? Що має справжнє існування? Це питання Аристотель вважав головною філософською проблемою.

Обговорюючи її, Аристотель, по суті, аналізує спадщину свого вчителя Платона, виходячи при цьому за межі платонівської традиції. Його цікавить взаємозв'язок ідеї і речі. Проте для нього є вже абсолютно неприйнятними платонівські міркування про опоганення ідеї матерією. Для нього має значення лише сугубо пізнавальна проблема - питання про співвідношення єдиного і множинного - як ідея речі, що існує «у єдиному екземплярі», дробиться на безліч одиничних предметів. Аристотель прагне звузити прірву між ідеєю і річчю, вириту Платоном. Старе питання грецького умогляду - що існує реально, а, не в загальній думці - знаходить у нього нову форму: що може існувати як сутність? Під сутністю Аристотель розуміє щось, що задовольняє двом вимогам: сутність повинна бути, по-перше, мислима, а по-друге, здатна до самостійного існування.

На думку Стагирита, кожна річ є єдністю матерії та форми, а протилежність їх не є абсолютною. Поставивши перед собою задачу відшукати щось постійне в цьому мінливому світі, зробити знання про “світ речей” достовірним, Аристотель дає дещо інше тлумачення сутностей. Він відкидає платонівське вчення про ідеї як про надчуттєві, раціонально осяжні сутності, котрі існують окремо від речей.

Що уможливлює існування окремої речі, визначає її своєрідність? Відповіддю на це питання є вчення Аристотеля про чотири причини, що обумовлюють існування речі. Уявимо собі будь-який предмет, наприклад, глечик. Його існування неможливе без глини, матеріалу (матерії), з якого він може бути виліплений. Але сама по собі глина, зрозуміло, не є глечиком. Щоб стати ним, вона повинна бути з'єднана з формою (морфе), структурою, що визначає якісну визначеність речі. Але і цього мало. Крім форми - тобто, говорячи платонівською мовою, ідеї глечика, необхідний гончар, тобто активний діяльний початок. Його Аристотель називає діючою, або інструментальною причиною. І, нарешті, повинна бути четверта причина - мета, заради досягнення якої створюється річ.

“Світ речей”, речі у Аристотеля реально існують, а поняття про них, - те, що Платон розглядав як ідеї, - лише є похідними від речей, вторинними сутностями. Сутність речі – це одиничне, самостійне буття. І хоча під сутністю Стагирит розуміє окремий предмет, сутністю, як бачимо, є зовсім не те, що ми сприймаємо органами відчуття, тобто лише властивості сутності. Сутність – це єдиний, невидимий та неподільний носій цих властивостей, те, що робить річ саме такою, якою вона є. Саме її Аристотель називає формою, котра втілюється в матерії. Остання ж є подільною, пасивною, позбавленою будь-якої єдності та визначеності; форма, навпаки, активна, неподільна, єдина, характеризується чіткою визначеністю.

Ціною надання Аристотелем речам статусу буття стає визнання ним матерії у якості другої поряд з формою субстанції: вона вічна, ніким не створена і не знищувана. Однак, провідна, домінуюча роль тут все ж залишається за формою, як однією з субстанцій. Вона є стимулом та метою, ідеальним образом та причиною речей. Матерії ж Аристотель відводить пасивну роль будівельного матеріалу, що знаходиться у стані пасивного очікування доти, доки не з’явиться форма і не оформить матерію, надасть їй визначеності та ознак конкретних речей.

Аристотелю у побудові своєї філософської системи довелось вирішувати приблизно ту ж задачу, котра у свій час стояла і перед Платоном: причинами речей є форми, однак вони, в свою чергу, повинні бути наслідком чогось іншого. Подібні роздуми спонукають Аристотеля створити ієрархію форм: сутностями нижчого порядку є форми, котрі існують лише в єдності з матерією, натомість вищого порядку – чисті форми. Найвищою сутністю є “форма форм”, вічний двигун, котрий є причиною та метою усього сутнього.

Чітко розмежувавши платонівські ідеї, як первинні сутності, на власне ідеї(форми), котрі передують речам та поняття, котрі з’являються після речей і є їх відображенням у нашому розумі та надавши речам статусу реального буття, Аристотель не тільки започатковує науку логіки, як науку про докази та форми мислення, а й створює свою власну теорію пізнання. Якщо Платон стверджував, що речі, котрі сприймаються почуттями, не можуть бути предметом пізнання, то для Аристотеля світ речей може бути пізнаним, завдяки чому стає можливим і пізнання загального.

Певні корективи вносить Аристотель і у платонівське вчення про душу, даючи типологію різних “рівнів” душі, виділяючи рослинну, тваринну та розумну душі. Якщо перші дві об’єднують людину з усіма іншими живими істотами, то розумна душа, на думку Аристотеля, є надбанням лише людини. Тільки вона наділена вищою здатністю – мислення, котре є знаряддям пізнання вічного буття і складає сутність вищої з аристотелівських форм – вічного двигуна, є вільною від матерії, чистим мисленням, чим рухається і живе все у світі.

Власне розуміння Аристотелем природи людини обумовлює і його власну точку зору на роль та призначення держави, суспільства у цілому. Вважаючи людину “суспільною твариною”, він вважав, що тільки у суспільстві людина може сформуватись та виховуватись як моральна істота. На відміну від Платона, він вважає державою не самоціллю, а лише засобом досягнення людиною доброчесного життя, а оскільки доброчесність є головною умовою та гарантією щастя, то, відповідно, і щасливого життя. Аристотель більш реально оцінював світ у якому він жив, аніж його учитель. Він добре розумів, що ідеальна держава навряд чи є можливою у силу слабкості та недосконалості людської природи. А тому в реальному житті вимога жорстокого підкорення індивідуального суспільному, всезагальному нерідко, як свідчила грецька історія вже в ті часи, могло вилитись у саму страшну тиранію.

Онтологія та гносеологія Аристотеля мали величезний вплив на подальший розвиток філософії. У середні віки з його допомогою Фома Аквінський прагнув раціонально мислити надчуттєві істини християнства, а емпірики намагалися погоджувати з ним свої уявлення про світ речей. Нарешті пізніша філософія успадкувала від Аристотеля не тільки концепції, але і невирішені проблеми, які були пов’язані з розмитістю та нечіткістю пояснень Аристотеля стосовно зв’язку загального та одиничного, окремого. У середньовічній європейській схоластиці прагнення зрозуміти, що думав про це великий грецький філософ, привело філософів і вчених до постановки проблеми універсалій.