§ 2. Мораль і політика

Проблема співвідношення політики і моралі є однією з найскладніших в історії суспільно-політичної думки. Сенс полягає у визначенні сумісності цих форм соціальної практики. Дійсно, залежно від конкретно-історичних умов ступінь збігу норм моралі і політичних принципів може бути різним. Мораль і політика є формами соціального життя, сама природа яких не завжди передбачає їх збіг. Якщо мораль орієнтована на гармонізацію суспільних інтересів, то політика скерована на підпорядкування однієї волі іншій із застосуванням насильства. Отже, співдружність інтересів влади і суспільної більшості спричиняє узгодженість політики й моралі, і навпаки. В історії народів та досвіді вивчення етичних норм багатьох етносів існують численні приклади «витіснення» гуманності й милосердя, жорстокого ставлення до економічно недосконалих форм життя, слабких і некорисних» для суспільного виживання людей; що в загальному розумінні є глибоко аморальним, але об'єктивно диктувалося історичним ходом цивілізації.

Політика визначається станом економічних відносин, і процес її формування має на меті проведення інтересів суспільних кіл, здатних впливати на владні структури, ідеологію, умонастрої в такий спосіб, аби досягти своїх власних цілей і підтримати життєдіяльність суспільства як умову свого власного існування. Історичні приклади насильства над економічними інтересами та волею багатьох людей «в ім'я» загальнодержавної мети завжди є трагічними виявами соціальних лих.

Типовим виразом позиції несумісності політики й моралі є крилатий вислів: «мета виправдовує засоби». Ці слова приписують Наполеону Бонапарту, але виражений ними принцип можна співвіднести з багатьма, у тому числі, сучасними подіями суспільно-політичного життя.

Інтереси соціальних груп і держав постійно стикаються. Створюються не просто ситуації заперечення моралі, а й конкретно-історичні форми політичної поведінки, орієнтовані на принципово різні моральні системи. Характерною є позиція, обстоювана у трактаті видатного політичного діяча та мислителя минулого Нікколо Макіавеллі «Князь» (ІЬ Ргіпсіре). В цій праці висловлена ідея, що діяльність правителя, яка має на меті захист інтересів підданих, вимагає відмови від абстрактних уявлень про милосердя й гуманність, коли йдеться про діалог з іншою політичною волею, суб'єкти якої проводять протилежні інтереси.

Будучи зразком повної свободи від моралізаторства або ілюзій у сфері політики, «Князь», крім того, є працею, характерною конкретно-історичними чинниками осмислення морально-політичних реалій слід забувати, що трактат написаний у добу патріархальних цінностей/ (початок XVI ст.) в Італії, у Флоренції — місті-республіці, д4-Макіавеллі обіймав провідну урядову посаду, і є продуктом своєї епохи

Характерною рисою цієї культурної та політичної ситуації є вплив феодальних відносин, коли правитель і піддані розглядалися як батько, який, розпоряджаючись долею дітей, захищає їх безпеку, і діти, які підкоряються його волі і потребують захисту. За умов конкуренції італійських міст-республік у період повернення Італії до типово феодального устрою з притаманними йому роздрібненістю та політико-економічною ізоляцією окремих областей, ідеї Макіавеллі породжувалися гострими реаліями державного життя.

Коли ж з позиції «ціль виправдовує засоби» погляди Макіавеллі визнаються за відмову від моралі, — це має бути переосмислене з огляду на моральні норми його епохи. Праця «Князь» і зараз примушує нас замислитись над тим, чи дійсно проблеми «великої політики» можуть вирішуватися за умов моральних обмежень. Чи можна, наприклад, взагалі уникнути війн? Чи може війна, яка несе смерть багатьом невинним, бути «справедливою»? Інакше кажучи, чи не існує дійсної суперечності між політикою, принаймні в її жорсткій соціально-економічній природі, та нормами моралі?

Разом із цим, існують підстави для пошуку спільних засад соціального буття, з точки зору яких мораль і політика передбачають одна одну в єдиному процесі співіснування людей. Свого часу Аристотель, назвавши людину «політичною істотою», мав на увазі неодмінність політики для самої людської природи, — як сфери соціального буття, що організовує суспільну життєдіяльність і належить до неї так само, як і мораль.

За умов сучасної цивілізації політична поведінка має орієнтованість на моральні норми. Протистояння держав може створити небезпеку для народів на світовому рівні. Суспільства здебільшого прагнуть будувати цивілізовані стосунки на засадах спільних інтересів, вести пошуки спільної мови у різних сферах життя. Задля прогресу розробляються сумісні програми економічної, науково-технічної діяльності, культурної співпраці, які збагачують потенціал усіх учасників конструктивних відносин. З огляду на історичну перспективу інтеграції цивілізованої світової спільноти, здається цілковито закономірним функціонування міжнародних суспільно-політичних організацій, діяльність яких пов'язана з миротворчими цілями та врегулюванням політичних конфліктів (зокрема, СОН) або зі спробами вплинути на політико-економічні стратегії держав з боку екологічного підходу до проблем світової співдружності («Сгеепреасе»). Соціально-політична думка шукає шляхи до узгодження політичних і моральних форм соціального життя.